Мистецька доля складається з життєпису і творчої спадщини. Нам хочеться бачити у цих складових блаженну, мироточиву послідовність. Логічний зв’язок, педагогічний приклад, драматургічну дугу з прикметними поворотними подіями та яскравим фіналом. Жили собі хлопчик/дівчинка, добре поводилися, слухали тата і маму, Бог їх нагородив за це неабияким талантом…
Агов, зупинімося. Навіть поверховий погляд на життєписи геніїв виказує разючу суперечливість між геніальністю їхніх творів і банальністю, ницістю, злочинністю або й безумством їхнього життєвого шляху. Це неприємний наратив, don’t look up, викладачі літератури вивертаються так, що позаздрили б досвідчені йоги.
Коли стаються якісь оказії, де життєпис вряди-годи корелює з творчістю, наратори полегшено зітхають. Нумо, оцінюймо творчий процес за цими, найкращими взірцями. «Помилка вцілілого» (survivorship bias) — когнітивне упередження, що виникає тоді, коли ми робимо висновки лише на основі тих прикладів, що «вижили» або збереглися, ігноруючи ті, що зникли чи зазнали невдачі.
Нівроку собі “вцілілого”, скажете ви, коли йдеться про Василя Стуса. Митця вбив комуністичний режим, про що мова?
Вцілілі — це ми, ті, хто вижили, зокрема завдяки таким, як Стус. Є життєпис як життєпис, а є його інтерпретації, які міняються від часу до часу.
Я пам’ятаю часи, коли Василь Стус був просто талановитим поетом зі складним характером, потім пам’ятаю час, коли його ім’я вимовляли пошепки і не всі, хто з ним знався, були готові це показати. А потім зірки в “перестройці” зійшлися так, що він повернувся на щиті додому, в заслуженій славі і почестях.
І почала малюватись «ікона Стуса». Різні люди, різні погляди, різні мотиви. Тобто мотив один — є велет поетичного слова, нумо присусідимося до його постаменту, маємо підстави і права на таке, і суспільство не проти.
Уже багатьох з цих славних малювальників нема на білому світі. І то не були якісь лихі люди. Просто амбітні, зі своїми інструментальними баченнями доленосної спадщини Василя Стуса. Хотіли як краще.
«Ікона Стуса» тотожна «іконі Шевченка», де геніальність творів спопеляє нюанси життєпису, і митець постає перед нами не людиною, а образом, взірцем, речником невиразного.
Це не добре і не погано, лишень на даному етапі озирнімось назад, і побачимо масову суспільну екзальтацію людей, котрі цитують уривки віршів, притуляючи їх до своїх особистих уражень як кровоспинний засіб. Це працювало, але це скінчилося.
Либонь, матимемо справу з прихованим іконоклазмом, тобто рухом за знищення попередніх образків, боротьбу з уявним чи вигаданим ідолопоклонством.
Це світовий тренд, скидання старих пам’яток, і така хвиля і нас зачепить.
Тут є кілька українських специфік. Світовий “іконоклазм” базується на молоді з промитими мізками. У нас загалом є дефіцит молоді, і він не має шансів поповнитися. Українці усе ще вміють читати й писати, і чутливі до ритміки поетичного слова. Жертва комуністичного режиму усе ще є сакральною жертвою, попри засилля кацапів.
Образ Василя Стуса набув тривалої самодостатності попри його творчість. Такий-от парадокс.
Моя особиста участь у його історії досить дрібна — я особисто перекладав його тіло з домовини в Кучино, де був таборовий цвинтар, у цинкову труну для допровадження в Україну.
Зглядно цього, я не відчуваю якогось особливого морального права роздавати ярлики й прізвиська. То справа Божа.
Тепер перейдемо до палімпсесту. Палімпсест — це рукопис чи документ, написаний на пергаменті або іншому матеріалі, з якого первісний текст був стертий чи змитий, щоби зробити місце для нового напису.
Оце та динаміка, яку ми маємо нагоду спостерігати. У кого з вас нервова система реагує на словосполучення «Народний Рух України»? Отож. Історію Василя Стуса чекає те саме. Випадіння імені з актуальної політики є водночас і прикрим явищем, і фактом архівування імені в архетип.
Перезапис на стертій дошці історизму не всім дається. Але ми бачимо дивний феномен. В епоху масового знецінення і самознецінення творчість Стуса дивовижним чином проходить ці фільтри.
Я хотів би перенестися в часі і сказати Василеві, якого бачив за його життя двічі, що відбудеться з його іменем, — і він напевне поглузував би з цього, в притаманній йому манері.
Але Бог грає у свої ігри, не підвладні нашому розуму.
Ми зараз через війну перебуваємо у фазі між іконоклазмом і палімпсестом. Багато що взялося на паузу і проявиться так, як ми собі не уявляємо зараз.
Творчість Василя Стуса перезаписується історією, ми не можемо зараз осягнути, як це відбувається. Як не міг щиро осягнути Пантелеймон Куліш, чому твори (пияка) Шевченка такі популярні в народі, «я ж його шинелькою в канаві накривав».
А от, так буває. Голосом поетів говорить Бог. Незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні.
Василь Стус хотів і був свідомий того, «я хочу, щоб ця машина мене перемолола» — пряма цитата.
Перезапис його творчості належить історії. Але чи посунуться на цьому папірусі класики минулих років? Звісно. «Собор» Олеся Гончара, наприклад. Культовий твір свого часу, в якому вишукували і знаходили те, чого там не було у принципі.
Василь Стус — це поезія, роль якої в культурі стрімко зникає.
Але, можливо, це той тип євангелія, який по суті був простим свідоцтвом див, але став причиною для величезної кількості надихаючих інтерпретацій.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Світлина — «Стус Центру». Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
