Не існує методички про те, як бути чуйним

Сьома гостя «Планети людей» — авторка книжки «Сага Марсового поля» Вероніка Карачевська.

Публікуємо вибрані та відредаговані уривки з розмови.

Сьогодні більшу частину розмови ми будемо базувати на вашій книжці «Сага Марсового поля». Розкажіть, будь ласка, що таке Марсове поле і який ви маєте до нього стосунок?

Марсове поле — це поле почесних поховань українських військових, розташоване у Львові. Раніше я до нього мала лише той стосунок, що ми приходили туди гуляти і кататися з дітьми на санчатах, тому що це була велика відкрита територія. Але від початку повномасштабного вторгнення це сумнозвісне місце - зараз там поле почесних поховань. 

Насправді Марсове поле це те місце, куди я і моя родина зараз приходять доволі часто, бо там похований мій молодший брат. Його звуть Микола Забавчук. Йому було двадцять п'ять років на момент загибелі на Донеччині.

Я процитую ваш текст. «Мам, а що можна зробити? Ну мам, що зробити? Можливо, можна знайти лікаря, продати всі іграшки і віддати всі-всі наші гроші, щоб його оживити?». Так запитує ваш син, хрещеник вашого брата. У книжці ви дуже детально описуєте важкі моменти: від запаху в морзі до того, як повідомити батькам. Чому вам було важливо провести читача через цей досвід?

Я розумію, що, може, це дуже відверто і якось занадто відкрито і може травмувати читачів. Але думаю, що люди повинні про це знати. Повинні розуміти, як почуваються сім'ї, які втрачають на війні молодих людей. Щоб ми, знаєте, не ділились на тих, хто втратив, і тих, хто ні. Для того, щоб ми могли об'єднуватись, а не розділятися. Люди мають розуміти. Емпатія не з'являється нізвідки. Тому я вирішила поділитися цим у книжці. 

Пробачте, будь ласка, що я запитаю у вас про це, але, зрештою, це є у книзі. Яким був момент, коли ви дізналися про втрату?

Я збиралася поїхати з сім'єю в Карпати, пакувала валізу, залишалося дві години до виїзду. Було дуже жарко, липень. І мені зателефонувала наречена мого брата. Її звуть Олександра, і вона зараз, до речі, працює в Києві у патронатній службі. Вона попросила мене вийти надвір і підійти на маленький майданчик біля нашого дому, де ми паркуємо автомобіль. Я вийшла.

Точно пам'ятаю, в чому я була тоді вдягнута. Добре пам'ятаю, що я думала. Я думала... В мене в голові крутилися дві дуже прості думки.

Перша: цікаво, що потрібно, що вона хоче? Можливо, вона вже знає, де він, бо він не виходив на зв'язок певний час, ми не знали точно, де він перебуває. Але я була впевнена, що все в порядку. В мене не було думки про те, що він загине. І друге: я думала, що, можливо, він їй щось передав і вона хоче це показати. Коли я прийшла, вона там чекала з найкращим Миколиним другом Михайлом та його дружиною. Олександра взяла мене за руки й почала говорити. «Ти тільки, будь ласка, не хвилюйся, ти сядь. Вчора Коля загинув». І почала пояснювати детальніше, що сталося. 

Моя перша думка була: це жарт. Я абсолютно не прийняла можливість такого варіанту. Я сказала: «Дивися, ми зараз спочатку будемо телефонувати його командиру, його побратимам, тому що поки я не поговорю з тим, хто його знав особисто і хто бачив тіло, я в це не повірю». Ми почали телефонувати. І от перших декілька хлопців мені сказали: «Ну, поки що офіційно він зник безвісти». А в кінці я додзвонилася до його командира, який став йому за короткий проміжок часу, як виявилося, другом. І командир мені підтвердив. Він сказав, що так. Учора вночі загинув. Він з двома побратимами загинув. Вони загинули втрьох. Вони були в розвідці, перебували у школі поблизу Краматорська. В цю школу прилетіли два «Іскандери». І вони всі загинули.

Я розумію, що я це маю сказати батькам, тільки я. Як це можливо? Бо ти не можеш повірити в це, не приймаєш ніяк. На підсвідомості грає фоном марш, що це все жарт, що це все неправда. 

Я запросила батьків до вітальні, попросила їх сісти і сказала, що Микола загинув. Я бачу цю картину прямо зараз, вона у мене перед очима. Мама дуже довго кричала. Кричала так, що, мабуть, чули стіни сусіднього будинку. Тато також почав дзвонити всім побратимам. Ми відразу дали йому номер командира, він іще раз підтвердив.

Почалася низка днів, коли живеш і абсолютно не ідентифікуєшся зі своїм життям. Це не твоє життя. Хочеш повернутися до себе й не можеш.

Ми дуже чекали, щоб Миколу привезли, нам було це критично важливо. Я дуже добре памʼятаю день, коли ми пішли на опізнання. Я бачила тіло, але не бачила там свого брата. Його там не було. Це просто була оболонка. Я знала, що він десь в абсолютно іншому місці. Розумію, що з точки зору психології це можна пояснити і сказати, що в такий спосіб розум дистанціюється, захищаючи себе. Але я абсолютно точно розуміла, що це його тіло, але це не він, а він зберігся у спогадах, у тому, яким він був. У тих людях, які приходять зараз на Марсове поле й дякують йому. До нього приходить так багато людей. Я впевнена, що насправді в нас дуже багато добрих людей, хто не прожив втрату, але вони приходять на Марсове поле до незнайомців дякувати. 

Мені подобається вислів: «Солдат, чиє ім'я знає Бог». От у нас є кілька могил солдатів, чиє ім'я знає Бог, і до них приносимо квіти.

І коли говорити про підтримку, небайдужу присутність, достатньо просто розуміти, що є ті, кому дуже болить, і... Або що є ті, хто загинув, захищаючи твою країну, в якій ти живеш.

Просто прийти туди, походити. У мене є товаришки, які не втратили нікого, але вони ходять на акції в підтримку повернення полонених. У мене є дуже багато друзів, які приходять на Марсове просто так. Це важливо. Людьми нас робить саме підтримка інших. Відкритість. Доброта.

Відверто скажу, що коли я читав вашу книжку, мені хотілося плакати на кожному рядку. Ви назвали це вакциною емпатії. Сьогодні ми говоримо також і про людей, які не мають досвіду втрати. Вас не бере злість від того, що є люди, які живуть своє звичайне життя, наче нічого не трапилося? Хтось долучається до зборів, до якоїсь допомоги, а хтось просто ходить на роботу і ввечері повертається додому.

Ні, мене ніколи не бере злість. В мене жодного разу не виникало бажання, щоб люди пережили щось подібне, тому що я цього нікому не бажаю. Але я хотіла би, щоб ці люди розуміли: поруч з ними можуть бути інші травмовані люди. Втім, рівень толерантності в нашому суспільстві, на жаль, напрочуд низький. 

На жаль, так є, це проявляється в дуже багатьох сферах. І родини полеглих — це насправді доволі ексклюзивна група.

Тригером для людей, що втратили, стає практично все, тригери на кожному кроці. Я бачила свого брата в кожному військовому, абсолютно в кожній людині в пікселі на вулиці.

Я не кажу, що не потрібно наносити піксель, ну бо це неможливо, так? Але... Знаєте, момент толерантності на щодень потребує великої роботи.

Наведіть приклади, які ще ситуації стають тригерними?

Ну, перше — це коли люди дізнаються, що в тебе в сім'ї хтось загинув. Бувають дуже різні реакції, часто перша реакція проявляє загальний рівень емпатії й емоційного інтелекту людини, особливо тоді, коли кажуть: «Для чого ж ви його відпустили?» 

Уявіть собі, як це чує мама двадцятип'ятирічного сина: навіщо ви його відпустили? У неї і так дуже багато болю всередині, в неї дуже багато сумнівів, десь самозвинувачення, десь знецінення себе як матері. Наша мама сказала, що знає, за що пішов воювати її син. Тобто мама не зупиняла брата, коли він ішов на війну. Але чути це постфактум від жінок, чиї сини живі, здорові — слава Богу, що вони живі, здорові, це їхній вибір, їхня справа, — але таке: навіщо ви його відпустили? Ця фраза просто вбиває. Вона людину рве на шматки зсередини. 

Що ви відповідаєте людям у таких ситуаціях?

Ми починаємо пояснювати, для чого відпустили. В цій ситуації головне не зламатися, а зібратися, начепити на себе внутрішню броню, гордо випростати плечі й почати пояснювати. Ніхто не зупиняв, тому що це обов'язок чоловіка, який прийняв своє рішення. Він цього не чекав. Ніхто не чекав. Він не збирався помирати. Він пішов захищати свою країну.

Що ще не варто казати людям, які пережили втрату? Назвімо антиприклади

«Через рік стане легше». Через рік не стає легше. «Давай підемо кудись розважитися». Людині можна запропонувати це делікатно. Натяком. Знаєте, коли бажання допомогти дуже очевидне й дуже нав'язливе, воно відразу викликає бажання відмовитися. Важливо витримати дистанцію. А коли є бажання дати небайдужу присутність — це те, що насправді потрібно. Це допомагає насправді.

Якщо нас зараз дивиться той чи та, хто хоче підтримати людину, яка переживає втрату, що ви порадите цій людині?

Емпатія, небайдужа присутність і уважність. Знаєте, насправді всі дуже індивідуально переживають втрату. Ми всі різні. І якщо ти знаєш людину, якщо це не далекий знайомий, то деколи краще запитати: що я можу для тебе зробити? Чи ти хочеш, щоб я сьогодні побула біля тебе? 

У мене була молодша товаришка, яка просто телефонувала й питала: «Коли ти йдеш до Миколи? Скажи, будь ласка, чи ти сьогодні йдеш до Миколи?» А я ходила перший рік практично щодня. І вона питала: «Можна я з тобою піду?»

Вона приходила, приносила квіти й просто сиділа біля мене. Часом ходила по Марсовому полю і дякувала. І це все. Це було дуже цінно. Цього було достатньо.

І насправді піти разом з людиною до могили — це часом допомагає. Можна зробити з людиною разом салат. Можна прийти, випити чаю. Можна принести якусь дрібничку, подарувати квіти. Просто так. Не робити це великим жестом підтримки. Комусь потрібне усамітнення, але насправді ми всі хочемо бути в спільноті. Так чи інакше, ми хочемо бути серед людей. Не існує методички про те, як бути чуйним. Чуйність не має рецепту, вона у простих, щоденних речах.

Ну, методички немає, але є етикет. Як ви ставитеся до цих словосполучень з двох слів, там, «мені шкода» чи «мої співчуття»?

Вони дуже правильні. Вони мають бути, це якраз у рамках етикету. Спочатку є ці слова. Але якщо є бажання підтримати далі, ну, тоді вже зовсім інша річ. Тоді вже треба трошки глибше відкритись самому для того, щоб підтримати іншого. 

На Марсовому полі зародилося явище, яке ви називаєте “Марсова родина”. Що це за спільнота? Яку силу ця спільнота дає тим, хто до неї належить?

Коли загинув мій брат, на Марсовому полі було буквально кілька десятків могил, і люди, здебільшого жінки, які приходили до своїх рідних, дуже швидко знаходили між собою спільну мову, підтримували одна одну, допомагали. Чому? Тому що, закономірно, люди в такій ситуації зближуються. Зараз, думаю, це інакше, бо на Марсовому, якщо не помиляюся, вже близько тисячі могил. Хоча, гадаю, люди, в кого могили рідних поруч, так чи інакше спілкуються.

Тоді, три роки тому, коли загинув мій брат, ми познайомилися з жінками й дівчатами, чиї сини, чоловіки, брати поховані поблизу мого брата. Ми потоваришували настільки, що запрошували одна одну на день народження. Ми створили спільну бесіду в месенджері. Бігали забіги пам'яті полеглих. Це все дуже об'єднує. Багато хто робив збори. Ці збори підтримуються. Зараз ми також підтримуємо зв'язок. Я менше, бо зараз мало часу проводжу у Львові. Але є громадське об'єднання «Марсова родина», а також громадська організація.

Ще одна ваша цитата, яка вражає: «Крізь рани в нас проникає світло». Це дуже красиві слова. Але чи справді це так? Адже крізь рани в нас заглядає темрява.

Крізь рани в нас заглядає темрява, це правда. Та я гадаю, ми самі обираємо, що пускати через наші рани. Якщо ми подивилися в безодню, то завжди маємо можливість розплющити очі й подивитися на світло знову. Це світло буде набагато яскравішим. Після загибелі мого брата я відкрила в собі дуже багато любові. Я відкрила дуже багато світла, яке було в ньому, яке, можливо, не завжди помічала, яке затиралося буднями, повсякденністю. Буває, їдеш далеко з дому і потім повертаєшся - тоді бачиш такі дрібниці, таку красу, якої не помічав, коли жив у цьому домі. Я думаю, що світло є всюди, його треба захотіти побачити. 

Фінальне питання — про любов. Ми вже поговорили про віру, про надію. Тепер будемо говорити про любов і матір їхню Софію. Любов сильніша за смерть. І існує думка, що любов смертю не закінчується. Але як тримати цей зв'язок із тими, кого вже немає фізично?

Любов не закінчується. По-перше, є спогади. Люди живуть у наших спогадах, поки ми їх пам'ятаємо, поки ми їх згадуємо, поки ми робимо щось пов'язане з ними. Є ритуали плекання пам'яті. В кожного вони свої. Піти до могили — це один з ритуалів, загальноприйнятий ритуал плекання пам'яті. Зупинитися о девʼятій ранку на хвилину — теж. Мені не дуже подобається назва «хвилина мовчання», для мене це хвилина пам'яті або хвилина вдячності. Я в цю хвилину дякую братові і всім захисникам і захисницям, молюсь. Ця хвилина — також ритуал плекання пам'яті, вона дуже важлива. 

Такий ритуал може бути в день народження людини, яка загинула. Зробити щось, що вона любила, що би вона хотіла. Не звичайне, а особливе. Згадати її, зібратися.

Недавно я була у Відні і зробила такий ритуал плекання пам'яті: взяла браслет мого брата, який доволі довго носила, і кинула його в Дунай з мосту, бо Дунай — це була єдина велика ріка, яку мій брат бачив. Його остання мандрівка за кордон — це Будапешт, йому дуже сподобався Дунай. Я кинула цей браслет і знала, що він би так хотів, що я йому так подякувала. В черговий раз. Ці маленькі хвилини, коли ти зупиняєшся, згадуєш про людину, дякуєш, коли кажеш їй, що любиш, просто в якомусь повсякденному житті, але без болю, без самознецінення за те, що ти її не зупинив чи не зберіг. Я думаю, що це лікує нас. І я думаю, що душу людини, яка пішла, це також тішить. 

У цій розмові ми здебільшого говоримо про книжку, через яку ви хочете достукатися до тих людей, які, можливо, уникають складних тем. Якби ви могли замінити книжку на одну фразу, якою була б ця фраза?

Не будь байдужим. Ця фраза універсальна, її можна застосувати до кожного дня, до людей, які навколо, до оточення, до повітря, яким ми дихаємо, до тих людей, які втратили когось на війні. І до того, що нас чекає, адже насправді ми не знаємо, що буде завтра. І якщо ти не байдужий, якщо ти розплющуєш очі і хочеш бачити, якщо відкриваєш вуха і хочеш чути, то ти будеш іти і будеш знаходити свій шлях.