Третя окрема штурмова бригада ― один з найвідоміших підрозділів Збройних сил України. Вона вела перші бої на Київщині, згодом ― на Запорізькому напрямку, під час контрнаступу на Херсонщині, далі за Бахмут і загалом на східних напрямках.
Нині 3 ОШБ почала розбудовувати власну психологічну службу. Один з очільників процесу ― Віктор Комаренко.
У минулому цивільному житті ― нейробіолог, викладач, співзасновник нейротехнологічної компанії Beehiveor, зараз ― офіцер-психолог 3 ОШБ. В основі його роботи ― науковий підхід до мотивації, страху й уваги для того, щоб бійці далі ефективно виконували завдання, не втрачали зв’язку з близькими та гідно проходили випробування.
Віктор Комаренко розповідає, як змінюється робота мозку військових, які інструменти дозволяють лишатися собою, чим з точки зору науки є адаптація, реінтеграція і як війна змінює наші «базові налаштування».
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Для початку поясніть, будь ласка, ким є психолог у війську і як ця робота відрізняється від цивільного психолога.
У нашому війську існує негативний стереотип щодо психологів і психологічної підтримки, адже в країні загалом немає культури психологічних послуг. А висловлювання багатьох психологів дискредитують цю сферу, яка насправді є складною наукою, пов’язаною з нейро- та поведінковими дисциплінами. Військові часто упереджені, мовляв, психологія — це «для дівчаток поплакати».
Справжнє завдання військового психолога ― це повернути сильним людям їхню силу після того, як через величезну небезпеку для життя та здоров’я вони втратили самоконтроль.
Це підготовка до потенційних викликів під час перебування у війську загалом і під час виконання бойових завдань зокрема. Також важливо навчити прийомів самоконтролю, які дозволять опанувати себе в разі дезорієнтації, наперед поговорити про найбільш психологічно небезпечні елементи бою, фактори, які впливають на підвищення боєготовності, різні можливі реакції, наприклад, утрата фокусу уваги або «слухове виключення», коли слуховий аналізатор «вимикається» через перевантаження і людина просто не чує команд. Із точки зору фізіології втратити контроль під час бою — це нормально і природно, якою б не була підготовка. Тому військові повинні знати, як вивести побратима зі ступору й підтримати потім.
Іще один важливий етап роботи військового психолога — відновлення після боїв, навіть успішних.
Три ключові реакції — це або кількаденна ейфорія, або рівне сприйняття пережитого, або «накручування», яке стається через активність дефолтних мереж, тобто людина постійно мимоволі думає про пережите, надмірно рефлексує. Як правило, військові доволі рідко потребують серйозного втручання.
Я не проводжу психотерапевтичних сесій, але за потреби є пул спеціалістів у тилу. Іноді спілкуюся з родинами, але у виняткових випадках — це мала б робити служба на кшталт патронатної. Але часто родини контактують саме з командирами чи побратимами — загалом це нормально, адже створює довіру до підрозділу. Проте іноді з ними має спілкуватися спеціально навчена людина, щоб перевести їхні думки на більш раціональний лад.
До повномасштабного вторгнення ви були відомим нейробіологом і популяризатором науки. Тепер ви, певною мірою, застосовуєте свою «цивільну» працю у Третій штурмовій. Один з підходів, який ви використовуєте, ― це TRiM (система скринінгу та відновлення військових, яка працює за принципом «рівний рівному»). Які ідеї нейронауки лежать у її основі, як це виглядає на практиці та які недоліки має в українських реаліях?
Так, завдяки професії я розумію механізми формування реакцій. Тоді не треба знати конкретну практику. Іноді це робить тільки гірше: наприклад, вправи на кшталт «уявіть золоту ниточку від голови до неба» військових просто дратують. А через розуміння фундаментальних механізмів я знаю, що її суть — це увімкнення фокусу уваги, чого можна досягнути іншими, доречнішими, способами.
А система стрес-менеджменту TRiM мені подобається, бо вона має підґрунтя. Після реформи посада офіцера-психолога зникла, тепер на рівні бригад формують групи контролю бойового стресу та відновлення. Вони мають їздити бригадою та контролювати стан військових. Але TRiM дозволяє робити це без поїздок і не розпорошуватися. У кожному підрозділі є TRiM-практики, які в розмовах проводять скринінг побратимів. Розмова ― це складний когнітивний процес, який має терапевтичний ефект, коли між людьми є довіра. Між побратимами вона є, тож це робота за принципом «рівний рівному» ― військові весь час разом, між ними немає дистанції.
У Міноборони критикують цей підхід ― мовляв, це інтервенція ненавчених бійців у психологічну сферу інших. Але це не так. Військові все одно обговорюють проблеми, а якщо це буде робити TRiM-практик, то він у процесі триматиме в голові правильний алгоритм і фіксуватиметься на маркерах тривожності, фізіологічному стані.
Цей підхід створили у Великій Британії, але культурних відмінностей не буде ― ознаки тривожності в усіх однакові: безсоння, жахіття, тремор, зміна серцевого ритму, спітніння.
Будь-яка методологія, де людина працює з людиною, має суб’єктивні фактори. Можна недооцінити або переоцінити, але це все одно вкаже на потенційну проблему. Однак недоліком моєї першої спроби було те, що командир батальйону, якому ідея сподобалася, всім командирам рот наказав виділити людей ― ті, хто прийшов не з власної волі, не дали хорошого результату. Зараз наш батальйон трошки поповнюється, і я знову планую вибудовувати цю модель.
Третя штурмова ― одна з найбільш медійних в Україні, при цьому має доволі цілісний образ і міфологію, певну корпоративну культуру. Яке підґрунтя це має і яка роль цих факторів для військових?
Третя штурмова має корпоративну культуру, і вона працює на імпліцитному рівні, навіть коли не всі розуміють, що з ними тут відбувається. Наша історія не ідеальна, але є ядро корпоративної культури від «азовців», військових одного з найбільш боєздатних підрозділів, який з пацанів у спортивних костюмах виріс до військової еліти. Вони сформували культуру через роботу «людина-людина», а не «солдат-офіцер».
У Третій штурмовій немає жорсткої вертикалі, каст. Немає формалізованого ставлення до бійців, формалізованого відчуття патріотизму та військових чеснот ― усе по-справжньому. І є побратимство та ритуали, наприклад, початок ранку з Молитви українського націоналіста.
Важливу роль, як на мене, грає ваша по-хорошому нахабна самопрезентація, на якій також будують зовнішню комунікацію. Наприклад, рекрутингова кампанія.
Так, завдяки відчуттю, хоч і не прямої, та все ж причетності до легендарного підрозділу. Багато хлопців думали, що вступили в «Азов», але це не так. У нас довго були проблеми з самоідентифікацією ― і не «Азов», і не ЗСУ, і не спецпризначенці, то ТрО, то ССО «Азов Київ». Жодну з ніш ми не відчували своєю. Наші штурмові успіхи почалися 6 травня 2022 року, коли меншість атакувала більшість. Тоді ми зрозуміли, хто ми.
І коли на полігоні до нас прийшло поповнення з мобілізованих, я сказав побратимам, що ми не маємо їх відмежовувати ― навпаки. Тоді вони стануть такими, як ми. Хлопці спершу опирались, а згодом поступово подружилися ― і ми отримали неймовірний результат. У січні під Бахмутом жоден мобілізований не покинув позицій ― вони показали більше, ніж могли, хоча далеко не «спортіки». Один з командирів так і сказав: «Доцент, цю війну виграють мужики з пузіками!». Бо головне ― не фізична підготовка, а те, що в голові.
А щодо реклами ― це сучасний підхід до комунікації і забезпечення себе ресурсами. Ми автономні від військкоматів і маємо власну систему роботи з рекрутами. В нас є культ елітарності, хоч у чомусь і спекулятивний. Але це впливає на самопрезентацію та боєздатність. Ми маємо хороші умови, і це виховує проактивну поведінку: якщо тобі щось треба ― ти не чекаєш, а шукаєш сам.
Те, про що говорять військові як про одну з найбільш важливих і унікальних рис війська, ― побратимство. Яка природа цього феномену?
У військовій психології виділяють три ключові фактори, які дозволяють бійцю в боях робити чудеса: довіра до командира, підтримка співгромадян і побратимство.
Побратимство ― це дуже тісні стосунки один з одним. Воно швидко формується, бо ви 24/7 ділите всі радості і все горе, ви не можете не розкритися один одному. І ви перекриваєте мінуси один одного, підстраховуєте. Часто люди роблять подвиги, бо не можуть лишити своїх побратимів.
А одна з ключових проблем тривалого відновлення після бою і посилення тривожності ― втрата візуального контакту з побратимами на полі бою. Для психіки це ніби лишитися сам на сам із противником. Як би це не звучало, побратими на полі бою створюють відчуття безпеки. Адже тоді ти точно знаєш, хто закриває тебе справа і зліва. Ти знаєш, на кого і в чому можна покластися.
Я працював з одним військовим, який потрапив на спостережний пункт з двома військовими, яким не міг довіряти, ― вони демаскували позиції, створювали небезпеку. Через постійну напругу в нього розвинулася така сильна тривога, що він утратив самоконтроль і плакав та ховався, щойно чув звук БМП. Ми з ним попрацювали, і він повернувся на бої вже зі своїм підрозділом. На жаль, він уже загинув, але крутим воїном ― і роль у цьому зіграло побратимство.
Він загинув, і всі, хто йде до війська, ― усвідомлює, що це можливо. Ми багато говоримо про це усвідомлення, але мало в контексті того, що вибір піти на війну загалом суперечить біологічній функції організму ― зберегти й передати гени далі, відтворити рід. Тут людське, культурне бере гору над біологічним. Що загалом наука каже про мотивацію військових і те, як вона змінюється з часом, які структури мозку та як у цьому задіяні?
Вищої форми альтруїзму можна досягнути якраз через самовіддачу заради генів, які залишаються, заради дітей та родини. Ми пішли на війну, бо нас мотивували сенси та цінності, пов’язані зі збереженням не свого життя, а своїх генів через інших людей. У мене двоє дітей. Я не міг себе опанувати, коли моя старша донька була без мене в Києві 24 лютого. Синові було три місяці. Є за кого воювати. Ми з дружиною обговорили це раніше, і 26 лютого я долучився до війська.
Всі бояться, і військові теж. Але вони стараються ризикувати виважено і грамотно. Наше завдання на війні ― не вмерти, а перемогти. Тут працює мікс біології, психології, соціології.
Фізіологія професійних воїнів, якими ми стали, часто вимикає механізми обережності, змінює їх. Найстрашніший епізод під час боїв ― їхати в БТР на місце висадки. Ти нічого не бачиш, ти мішень. Люди можуть бути за крок від паніки. Але як тільки апрель опускається і з’являється простір ― все. Хлопці на автоматі знають, що їм робити. Через повний фокус на задачі страх стає другорядним.
Бо не може бути одночасно двох панівних центрів у мозку?
Так. Фокус вимикає активність мигдалини, яка відповідає за тривожність. Тому повторювані фахові тренування запускають механізми, які підвищують готовність до ризиків. А далі вже вмикається адреналін, дофамін. Звісно, не тоді, коли щось стається з побратимами. Ми вже стали грубими, емоційно сліпими і не реагуємо так, як на початку, наші жарти не розуміють родини, я став матюкливим і це мені не личить, але так я влучно виражаю емоційний стан.
Звісно, автоматизм працює не завжди ― бувають ситуації, коли потенційно боєздатні військові втрачають контроль і через емоції не можуть виконувати задачі. Треба вивести їх зі ступору. Наприклад, по рації описати їм обстановку, підбадьорити спокійним голосом. Примус повинен лише повертати до самоконтролю, може налякати перспективою невиконання наказу, але не силоміць вести людину робити те, чого вона робити не в стані. А от покарання взагалі працює погано.
Ми зараз переходимо на сучасну форму з науковим підґрунтям ― аналіз проведених дій. Це протокол колективного аналізу, який дозволяє побачити, хто як зрозумів задачу, що він робив. Це розмова без звинувачень. Правильна атмосфера дозволяє мотивувати, виявити помилку й вигадати, як проблему пропрацювати, ― це проактивна позиція, що активує позитивні копінг-стратегії та сумління.
Які копінг-стратегії є корисними?
Є п’ять груп копінг-стратегій: 3 ефективні і 2 малоефективні або неефективні. Самопокарання й уникнення ― це друга група. Так проблеми тільки накопичуються. Тому я борюся з тим, що бійці шукають, хто їм що винен і в чому.
Перша група ― це не уникати проблеми, демонструвати гнучкість і самодопомогу, аналізувати інформацію та ділитися нею. Це працює, коли ситуацію сприймають не як нездоланну проблему, а як виклик, який треба пройти.
Для повернення військового до бойового стану після ситуації потенційної бойової травми треба 4 дні. Які стратегії працюють у цей час, аби процес був дієвим?
За західними протоколами я маю 4 дні, щоб боєць вийшов із бойового стресу (не травми). Це абсолютно нормальний стан. Я маю не відпускати його далеко від лінії фронту чи підрозділу, він має бути при зброї та амуніції. Він був і залишається військовим, працює в умовній безпеці, але виконує задачі поруч із побратимами, які його не зневажають, а підтримують. Усі ці фактори сприяють відновленню. Тоді людина відчуває, що лишається в строю, на неї чекають, від неї не відмовилися. Боєць не може уникнути проблеми і придумує, що робити далі. Головне, щоб він знав: через три дні він знову буде з побратимами ― так мобілізаційний ресурс не опускається до нуля. І важливо, щоб він весь час мав чим зайнятися ― фокус уваги не дозволить активуватися дефолтним мережам.
Який вплив гострого та хронічного стресу на дефолтні мережі мозку? Як це змінює наші «базові налаштування»?
Дефолтна мережа ― це мережа нервових центрів, водночас помічна і ні. Вона мимоволі продукує думки, пов’язані з негативними емоційними досвідами. Це стається, коли людина ні на чому не сфокусована.
Щоб цього не було, хлопці за моїми рекомендаціями навіть грядки позаводили, аби завжди мати заняття. Також ми маємо програми з підготовки ― тактичні, медичні, фізичні, навчальні.
Стрес, який ми переживаємо, зсуває дефолтні мережі в бік негативних думок. Ці мережі не дають можливості правильно пережити негативний досвід, і в хлопців буває передпанічний стан. Єдиний спосіб боротись ― активувати фокус уваги. Наприклад, дихальні вправи можуть знизити стан тривоги.
А хороші думки теж можуть бути продуктом дефолтних мереж?
Так, наприклад, при плануванні операції. Сидиш над купою даних, з обмеженнями для маневрів, і не розумієш, що робити, ― когнітивний ступор. Поспав, прокинувся й вигадав ― бо активувалися дефолтні мережі. Це те, що називають осяянням.
Одна з речей, що стається, зокрема, з військовими, ― знижена емпатія. Як це працює? І що таке емпатія для нашого мозку загалом, для чого вона еволюційно? Якою є емпатія у зоні бойових дій, що відбувається з людиною, коли вона повертається в цивільне життя, умовно на 10 днів до дружини й дітей?
Емпатія ― це еволюційний інструмент, який дозволяє нам краще одне одного розуміти, розуміти наміри, очікування, прогнозувати поведінку. На війні це дуже пригнічується, бо не можна яскраво проявляти емпатію, коли виконуєш бойове завдання. Якщо ти в зоні дії вогню противника і побратима ранять, ти не можеш відволіктися і співпереживати, бо станеш зручною мішенню.
На війні природні соціальні механізми треба вимикати, щоби жертв було менше. Ми стаємо більш черствими та прямими, з грубими жартами ― але так ми краще одне одного чуємо.
Це нормальний адаптаційний процес для воїна. Але рідні вважають, що військовий їх більше не любить, не звертає уваги, не цінує. Хлопці змінюються, і їм складно зрозуміти, що в цивільному житті інакше, ніж на війні. І це їх дратує.
У своїх тренінгах-лекціях ви вживаєте термін «емоційна сліпота» щодо військових ― і кажете, що це закономірний процес. Також говорите про знижену емпатію. Самі військові часто наголошують, що цивільні їх просто не зрозуміють ― наприклад, письменник і військовий Артем Чех каже, що йому ні до чого спроби цивільних обережно спитати про його досвід, бо це «вичавлювання наративів». Він також пише, що прірва між цивільними та військовими більшає ― і це вже дуже контрастує з тим, що півтора року тому ми говорили про небувалу єдність. Як працює розвиток цих станів і як утримати містки між різними досвідами, чи взагалі доречні наші метафори мостів в умовах війни?
Спілкування з ветеранами та військовими ― це маса різних досвідів. Тут із Чехом можна посперечатися. Він зумів зберегти готовність говорити й не сердитися на прямі питання цивільних ― але не всі такі. Буває, хлопців прямо питають «як там на війні?» ― і вони відрубують «а поїдь подивися». Мене можна питати що завгодно. Я залюбки їжджу в цивільне життя, і мене не дратують люди, багато машин і працюючі кав’ярні ― це прекрасно. Мені подобається цивільне життя. А є хлопці, які там бачать лише ухилянтів і боягузів. Це питання фокусу уваги.
І у підрозділах, де є можливість частіше відпускати військових додому, вони частіше будуть у цивільному середовищі і буде менше соціальних проблем.
Усе залежить від того, що в голові кожного з нас. Наприклад, хлопці й дівчата з протезами кажуть, щоб до них ставились як до решти, ― а якщо хтось жартує, ображаються. Загалом, це найскладніші морально-етичні питання. Ми не маємо їх чіткого розуміння і не знаємо меж. Тому я рекомендую говорити щось не прямо, а будувати розмову так, аби розуміти, чи готова людина розповісти про свій досвід.
Дослідження показують, що люди, які пережили потенційно травматичні події, нейтральні та байдужі обличчя можуть сприймати як ворожі. Останнім часом є дуже тривожна тенденція, коли військові кажуть в інтерв’ю чи просто в соцмережах, що приїжджають до цивільних міст і на них там нібито всі вовком дивляться, мало не з ненавистю. Чи можливо, що це наслідок цього механізму?
Мене вбивають такі пости від нібито розумних людей. Я не розумію, звідки ноги ростуть. Але це спекуляція. Мені здається, це позиція невпевнених у собі людей. Я спеціально у відпустці звертав увагу на реакцію на військових. Вона нейтральна. Військових справді так багато, що ніхто не зважає, вони стали звичними. А що людям хочеться уваги до себе ― це вже інша річ. У медіа дуже висока відповідальність фільтрувати весь контент від військових ― бо вони ж можуть і інформаційний флуд створювати.
Ви говорите і про взаємодію з цивільними військових, які служать, і тих, хто вже повертається до цивільного життя. Реінтеграція звучить як щось абстрактне, але для неї можна використовувати конкретні інструменти. Що це може бути?
Наприклад, наукоємні технології українського походження. Передусім мілітарі-тех, медичні технології, технології, пов’язані з підтримкою психоемоційного стану тощо. Деякі з них мають подвійне призначення, бо їх можна використовувати і для військових, і для цивільних. Як-от Аніма, яка точно, з меншим упередженням, допомагає оцінити психоемоційний стан людини за 15 хвилин. Аніма ґрунтується на трекінгу зміщення фокусу уваги, яке прямо залежить від нашого стану. Айтрекер ― це видозмінена веб-камера, яка фіксує перші рухи очей у відповідь на зображення на екрані. На основі цього програма створює теплову карту уваги. В основі методу ― складні механізми нейрофізології та нейропсихології.
Увага буває усвідомлена і неусвідомлена. Коли ми фіксуємося на якомусь об’єкті, першими увагу спершу привертають ті стимули, які залучають неусвідомлений компонент уваги. Це триває 200 мілісекунд. Тоді ми запускаємо усвідомлену увагу для детальнішого аналізу. Цей фокус уваги ― дзеркало того, що відбувається в нашій голові. У пригніченому стані люди мимоволі помічають навколо негативні сигнали. Або ж через підвищену увагу на маркери небезпеки розвивається гіперпильність, яка не стишується в цивільному житті і з’їдає безліч ресурсів. Це означає, що військовий не відновився, не відпочив. А уникнення подразників означає вигорання.
При цьому суб’єктивна оцінка може показувати інше. Часто буває, що психіка в нормальному стані, але військовий думає, що перебуває в напрузі, бо думає про те, що було, накручує себе. Це справді може спричинити зміни, які вже треба буде лікувати. Чи навпаки ― боєць каже, що все гаразд, але фокус уваги свідчить про інше. Завдяки Анімі можна краще зрозуміти, що потрібно бійцю або ветерану для відновлення, де він на шкалі «тривожність-депресія», і вчасно попередити розвиток критичних станів. Для військових і тих, хто працює з ними, цей інструмент безкоштовний.
Багатьох у військовій психології може лякати корінь «нейро», це здається надто складним порівняно з паперовими опитувальниками. Але опитувальники, попри всі переваги, мають серйозні недоліки ― не всі можуть правильно оцінити свої переживання, не всі розуміють суть запитань, хтось принципово ставить відповіді навмання чи за якимось алгоритмом. До того ж, у людей часто є досвід, коли їхні результати опитувань ні на що не впливали. А технології, штучний інтелект підвищують інтерес до процесу.
Ви зараз багато працюєте з українськими бізнесами для реінтеграції ветеранів. Що таке реальна реінтеграція? Які практики ви вважаєте найбільш вдалими?
Бізнесам важливо фіксувати, як змінюється стан ветерана. Але коли ветеран бачить, що тестують лише його, він відчуває стигму. Тому найкраще ― залучити його разом з іншими співробітниками до стеження за своїм ментальним здоров’ям. Треба зробити це елементом корпоративної культури, і, крім скринінгу, пропонувати рекомендації та контакти спеціалістів. Ставлення не має бути вибірковим.
У нашому підрозділі цивільні швидко стали військовими, бо нас прийняло ядро людей, які були носіями цілої військової культури. З поверненням до цивільного життя так само. Є ключові компоненти корпоративної культури, яка створить можливість для швидкої реінтеграції. Вона має об’єднувати, сприяти утвердженню позиції в спільноті, створювати впевненість, відчуття безпеки й довіру.
Корпоративна культура має бути не статичною, а динамічною, щоб приймати компоненти, які принесуть ветерани. Наприклад, вони можуть створювати власні спільноти в межах компанії, займатися спортом із дітьми колег, організувати школу тощо. А там, де немає нормальної вертикальної і горизонтальної комунікації, традицій, здорової конкуренції, людина лишиться сама й буде дуже повільно перелаштовуватися з воєнного ладу на цивільний.
Ця культура повинна давати сенси. Одна з ключових проблем, що може очікувати багатьох ветеранів, ― утрата цінностей. Вони не знають, чого хочуть, що можуть і який це все має сенс. Тому корпорації мають навчитися генерувати для своїх працівників, і ветеранів у тому числі, сенси. Це працює і для бізнесу, і для спільнот, і для суспільства загалом.
Поговорімо трошки про цивільних. Зараз навіть в умовній безпеці ― місті чи періоді ― ми все одно відчуваємо дію надзвичайно сильного стресу. При цьому дехто для підтримки говорить про майбутню перемогу та розквіт України. Але наука каже, що після тривалого дистресу може бути навпаки ― організм більше не потребує мобілізації, і все «розсипається». Що насправді може чекати нас надалі?
Так, може «розсипатися», але я не люблю передбачати. І це залежить від підходу. Частина наслідків стресу ― це адаптація до нього. Відповідно, завдання країни ― адаптуватися в умовах війни. Це не те саме, що змобілізуватися й вигоріти. Війна затягується, ресурси виснажуються, тому держава й суспільство мають адаптуватись ― а не «триматись». Адаптація насправді вже помітна в багатьох сферах.
Наприклад, як сталося з адаптацією військових. Ми прийшли добровольцями, і нам було байдуже, на які позиції, бо треба виконати ключове завдання: є сильний стрес ― під Києвом росіяни і їх треба знищити. Ми зорієнтувалися ближче до осені, і почалась адаптація ― ми почали думати, що з нами буде у війську завтра, почали опановувати щось нове. Так само має бути в державі.
Що має допомагати нам адаптуватися з точки зору нейропсихології?
Мої рекомендації дуже прості, але надзвичайно дієві: треба займати проактивну позицію. Тобто оцінювати проблеми з точки зору того, як їх подолати, а не як існувати в їх умовах. Друге рішення імпульсивне й просте, приносить полегшення, як і будь-яка визначеність, ― але це неефективна стратегія поведінки.
А проактивна позиція вимагає ментальних зусиль, її складніше прийняти ― але це ефективніше. Таке ставлення активує в мозку інші центри, які допомагають шукати способи, інструменти, навички. Навіть розмова з собою про це полегшує реакцію на виклики. Ми проявляємо віру та гнучкість.
Але головне ― ми не втікаємо від проблеми, ми лишаємося з нею і взаємодіємо. Насправді це все дає щастя від того, хто ти є і що робиш.
Є п’ять ключових елементів, які в цьому допоможуть. Перше ― це зрощувати власний статус (у компанії, соціумі, сім’ї), тобто мати нагороду за нові навички, адже це робить вас здатним вирішити більше проблем і ви «коштуєте» більше, ― а ще на це впливає, чи не принижує хтось вас і чи не принижуєте когось ви. Друге ― мати певність, яку можна здобути через досяжні плани у поєднанні з мінімальною невизначеністю. Ця певність дозволяє приймати рішення і за рахунок знань перетворювати невідоме у відоме. Третє ― мати право вибору: лише один шлях може бути невдалим, тож дорогою до мети має бути розумна свобода, а контроль повинен бути помірним, тобто керівники повинні контролювати результат, а не кожну дію. Четверте ― слід бути долученими до якоїсь спільноти, адже всі ми соціальні ― коли ви сам по собі, рано чи пізно еволюційні механізми скажуть вам, що це погано.
Й останнє, п’яте, ― справедливість, яка базується на довірі. Вона є в словнику, та не в житті ― але треба рухатися в її сторону. Ви маєте отримувати нагороду чи покарання не просто так, це повинно бути співмірне діям.
Це теорія нейрофізіолога Девіда Рока, який перейшов у поведінкову сферу. Ці фактори лежать в основі будь-якої моделі лідерства та мотивації. Вони біологічно детерміновані, тому передусім треба враховувати їх.
Коли ви говорите про всі ці нейробіологічні речі, у мене відчуття, ніби я знову на ваших парах. Ви ніби перемикаєтеся. Але зараз, звісно, дуже інакший. Як цю зміну відчуваєте ви?
Я так само розповідаю військовим про дефолтні мережі або мигдалину, пояснюю, що таке фундаментальні знання і чому не треба використовувати методички з антинауковим «нейролінгвістичним програмуванням». Академічність дозволяє ставитися до цього серйозніше, для когось вона помічна. Я скучив за аудиторією. Мені дуже подобається читати лекції про мотивацію чи бойовий стрес ― я можу вмикати «препода».
Але я вже зовсім не такий. Я вже точно не академічний.
