Внутрішній кит

На чому тримається океан біолога й кримця Павла Гольдіна

10.05.2018 Олена Струк

Мусафір — людина, яка перебуває в дорозі. За плечима рюкзак, за три години потяг, а поки що:

— Мені, будь ласка, джигіт кавесі, нохутли ет, — він швидко називає кримськотатарські страви, не зазираючи у меню. — І вінете. Це те, що на івриті «хацилім» — печений баклажан.

У київському кафе «Мусафір» важко знайти вільне місце. У залі легкий гамір. Хвилі голосів ковтають столик за столиком і тихенько відкочуються. Вони шурхотять, як і мільйони років тому, коли на цьому місці був океан Тетіс. Ми живемо на його дні.

— Київ стоїть на китових кістках, — каже Павло Гольдін.

Тільки зачепи одну з них — і несподівано потрапиш в інший вимір.

Інше тіло

— Скільки ніг у кита? — Павло Гольдін питає слухачів у лекційній залі київського Інституту фізіології ім. Богомольця. Біолог-еволюціоніст проводить науково-популярну лекцію про еволюцію китоподібних.

— Дві, три, — лунають варіанти.

— Чотири, — хтось врешті-решт вигукує правильну відповідь.

DSC_8143

50 млн років тому предки кита зовні були схожими на наземних хижих звірів, мали чотири кінцівки, але полювали не лише на суходолі. Ще за десять мільйонів років вони вже на нього не виходили. Кит — ссавець, який повернувся у воду.

Його задні «лапи» зменшувались, руйнувались і залишили по собі лише тазові кістки. Тепер їх цілком приховує тіло, що поступово набувало обтічної форми та позбувалося хутра. Зник криж, натомість виник хвіст, а на ньому — лопати, подібні до плавців. Але ж передні «лапи» кита — ласти — зсередини ще схожі на наші руки — ті самі кістка, дві кістки, скупчення кісток зап’ястку.

— На прикладі еволюції кінцівок ми бачимо, як одні структури руйнувалися, але руйнування давало потенціал для створення нового. Наприклад, у верхніх кінцівках кисть розпадається і на її місці з’являється ласта, — розповідає Павло Гольдін. Ці процеси руйнування старого та становлення нового у тілі китів його цікавлять найбільше.

Еволюція щось дарує, щось відбирає, поки не з’являється інше тіло — високорозвинутий морський звір. Як косатка. Вона живе до ста років, дитинча виношує 15 місяців. Життя самиці продовжується навіть після менопаузи. Здавалося б, з точки зору біології та розмноження це не має сенсу, але все ж таки її існування не обмежується лише відтворенням. Косатка — дельфін з найбільшим мозком, з найкраще розвинутими соціальними зв’язками. Дельфін, який найбільше схожий на людину багатством культурних традицій і локальних мовних діалектів.

DSC_8143

— Навіщо одному виду мовні діалекти? — запитую в Павла.

— З тієї ж причини, що вони існують у нас, — через бажання знайти своїх, — пояснює він.

Павло Гольдін теж міг би бути об’єктом дослідження. Адже так само, як колись предки китів, змінив середовище. У 2014 році він поїхав з Криму, де його родина проживала уже триста років.

— У яку істоту еволюціонує кит? — запитують Гольдіна на черговій лекції.

— Теорія еволюції, як і будь-яка історична наука, не робить прогнозів. Вона про минуле, про те, як було. Історія ніколи нічому не вчить, — відповідає він.

Павло Гольдін теж міг би бути об’єктом дослідження. Так само, як колись предки китів, він змінив середовище — у 2014 році поїхав з Криму, де його родина проживала уже триста років

Хай так, аби тільки кожна річ залишалась в історії під своїм справжнім іменем. І війну називали б війною, і окупацію — окупацією, а кита, знайденого в селищі Чонгелек, якого вже немає на мапі, — Brandtocetus chongulek.

Зазирнути глибше

Аби визначити вік дельфіна, треба взяти зуб або кістку, розрізати вздовж рівно посередині на спеціальному гістологічному обладнанні, пофарбувати. Потім під мікроскопом порахувати шари, як річні кільця на деревах. Вперше Павло Гольдін, тоді ще студент природничого факультету Таврійського університету, зробив це у 19 років. Хоча навіть старшим колегам відтворити методику не вдавалося. Відтоді він почав збирати скелети на березі й вивчати процеси росту дельфінів, а потім вікові зміни в скелетах. Зовні дельфіни здаються непідвладними старості, і тільки їхні кістки не приховують віку.

Батько Павла — Євген Гольдін, котрий власне життя присвятив вивченню водоростей, — був не в захваті від захоплення сина.

— Він людина дуже акуратна, і йому категорично не подобались кров, розтини, напіврозкладені трупи, з якими я постійно возився. Батько з медичної родини, мої бабуся й дідусь були патологоанатомами, і він спробував відійти від цього якнайдалі, а я йому все зіпсував, — сміється Гольдін.

У дитинстві він часто ходив до гістологічної лабораторії онкодиспансеру, де гістологом працювала бабуся. У тій ж лабораторії згодом він зробив перші препарати — зрізи зубів — для своєї дипломної.

 — Якось батько сказав: «Краще б ти був систематиком і рахував лапки у комах». Його «прокляття» збулось, — знову усміхається Гольдін.

Павлові зараз 39, і він розшифровує історію китоподібних за древніми кістками.

Під землею на території сучасної України ховаються десятки видів з різних епох. І навіть той, що був одним з перших цілком водних китоподібних, — базилозавр віком 40 млн років

Дельфін білобочка, афаліна та морська свиня — лише три види китоподібних мешкають в українських водах Чорного та Азовського морів, внутрішніх водоймах, віддалених від океану на тисячі кілометрів. Через сірководневий шар у Чорному морі життя зосереджене тільки на маленьких глибинах. А це означає, що для кашалотів та дзьоборилів немає біологічної ніші. Проте є людина з сітками, в яких гинуть морські свині. За останні двадцять років їхня тривалість життя в Азовському морі скоротилася з десяти років до семи. Колись у Чорному морі біля наших берегів жив ще один морський ссавець — тюлень-монах. Але він не зміг витримати конкуренції з туристами за пляжі, де народжувалися його дитинчата, і сховатися від мисливців, які полювали на його шкуру. У середині минулого століття він звідси втік.

— Різноманіття китів треба шукати не у воді, — каже Павло Гольдін. Під землею на території сучасної України ховаються десятки видів з різних епох. І навіть той, що був одним з перших цілком водних китоподібних, — базилозавр віком 40 млн років.

Вперше Павло Гольдін побачив підземних китів біля Керчі. Був пізній сармат, море Паратетіс — нащадок Тетіса, висихало, утворювало невеликі лимани і лагуни. Трохи пізніше воно ще спробувало відвоювати цю територію, але потім пішло назавжди, залишивши по собі Чорне і Азовське моря. З’явились гори і розлам, в якому причаїлося озеро.

Озеро кісток

Воно вдавало з себе одночасно оленя і крокодила. Озеро Тобечик колись відгукувалося на ім’я Чонгелек. 200 км від рідного Сімферополя, де народився і жив Павло Гольдін. Солоне, метр завглибшки, із величезним шаром донних відкладів. На березі та у мілинах пульсують грязьові вулкани, і здається, разом із булькотінням з дна підніметься спина морського звіра. Колись протоки з’єднували озеро з морем, але поверх них проклали дорогу — і той зв’язок обірвався. Чонгелек лишився на самоті.

DSC_8143
DSC_8143

На його південному боці розташувалося селище Костиріне. Воно теж колись звалось Чонгелек. Колодязів тут не копали, а своєї питної води й досі немає — нафта надто близько. Першу промислову свердловину в Чонгелеку відкрили у 1866 році. Але кажуть, іще візантійці возили звідси нафту для грецького вогню. Тепер свердловини законсервовано, та чорне золото уперто суне на поверхню: фарбує землю і вкриває плівкою озеро, перекриваючи йому дихання.

Психоневрологічна лікарня — єдине, що досі тримає на цьому світі селище Костиріне. Пацієнтів більше, аніж місцевих мешканців. Навколо степ і тільки скам’янілі рештки китів виринають з-під землі. Де-не-де їх безліч, мов каміння на пляжі — від невеличких кісток до хребців розміром з долоню й більше.

Палеонтологія пробуджує найдревніший рефлекс мисливця-збирача. Ви приходите на берег, а там лежать кістки гігантських тварин, які жили тут мільйони років тому. Ви можете їх збирати — і врешті-решт зібрати цілого кита!

Був липень 2009-го року. Павло Гольдін з товаришами годинами ходив берегом: дивився собі під ноги, а бачив — діру у часі.

— Палеонтологія пробуджує найдревніший рефлекс мисливця-збирача. Ви приходите на берег, а там лежать кістки гігантських тварин, які жили тут мільйони років тому. Ви можете їх збирати — і врешті-решт зібрати цілого кита!

Палеонтологи — дивні люди. Серед них багато фанатиків з палаючими очима. І зрозуміло чому. Людина, яка знайшла викопного кита, відрізняється від інших. Цей досвід, каже Павло, змінює все.

Серед скам’янілих решток Гольдін та його колеги натраплять на два китових черепи — один великий, інший маленький. Можливо, це навіть були мати з дитинчам. Спочатку у весняній багнюці хтось з експедиції побачить кістку. «Побачить кістку» — це лише написати легко. Невеличкий шмат скам’янілості треба виокремити оком із п’ятдесяти відтінків сірого. Виявиться, що це кістка середнього вуха. У голові промайне: «А раптом тут є щось іще?». Павло попросить колегу, який в експедицію взяв з собою ломик, вирубати півметрову глибу із землі. Коли удома він почне відмивати її від породи, то зрозуміє — в його руках основа черепа. Потім він ще п’ять разів повернеться у Чонгелек, аби відшукати решту частинок. Так з’явиться Brandtocetus chongulek, склеєний із п’ятдесяти шматків кісток.

Кит отримає друге життя та ім’я, а вчений — нове захоплення.

Кити почнуть виринати навіть у поезії Павла Гольдіна. Того ж року друком вийде його книга «Хорошая лодка не нуждается в голове и лапах». Для ілюстрації поетичної збірки він використає малюнки бельгійського біолога Ван Бенедена з його праці «Остеографія китоподібних» 1880 року, яка згодом стане настільною книгою Гольдіна.

— Повне відокремлення поезії від науки — це ілюзія. Поезія — це продовження пізнання світу, тільки іншими засобами. Там, де ми не можемо формалізувати наукове відкриття науковими методами, ми змушені застосовувати іншу мову, — пояснює він.

Покинути дім

Символічно, що статтю про знахідку Гольдіна на Керченському півострові опублікують в журналі «Палеонтологія хребетних» (Journal of Vertebrate Paleontology) 4 березня 2014 року. У той час, коли зі всіх кав’ярень у центрі Сімферополя науковець обирав уже підвал. А Рада Федерації РФ дозволила використовувати російські війська на території України «до стабилизации общественно-политической ситуации».

 — Пастка зачинилася. Залишалось тільки визначатися зі сторонами фронту, — каже Павло Гольдін. Тоді разом з родиною він виїхав з Криму, прихопивши із собою тільки 100-літровий рюкзак.

DSC_8143

— Забрати все було неможливо, та й не треба. Ось, наприклад, шафа. Який сенс везти її за собою? Можна піти в Jysk і купити, у нас така зараз є. Теоретично, можна було б спробувати забрати книги, але вони є онлайн. Зі мною був комп’ютер — там наукові роботи.

— А кити?

— У Сімфері залишилось багато — кістяки заважкі й завеликі. Вантажівкою везти було ризиковано. З 1 березня на Перекопі стояли «беркути» та російські морпіхи. Нехай полежать там. Останнього разу Сімферополь, здається, брав штурмом фельдмаршал Мініх у 1736 році. А так місто завжди віддавали без бою. Тож, сподіваюсь, кити в безпеці, — іронічно і разом з тим із сумом каже Гольдін.

DSC_8143

 

Через кілька тижнів після переселення він уже працював у відділі еволюційної морфології Інституту зоології в Києві, а колеги обговорювали його «теорію внутрішніх рогів» китів-дзьоборилів.

— Для когось цінність — будинок чи земля. Для мене — свобода, — пояснює він.

— Не розглядали варіанту залишитися у Криму?

— Й гадки такої не мав! Так, я зараз не живу в Криму, і разом з тим залишаюсь кримцем. Адже ви не можете мені у цьому відмовити? — Гольдін мовчить. — Я певен, мій стан тимчасовий. Це евакуація. Війна закінчиться — і ми скоро повернемось додому.

— Чому ви так упевнені?

— Бо це — війна за незалежність. Правда ж?

Здається, його дратують мої запитання. Та він відповідає. Говорить так, наче має внутрішній радар, який щосекунди визначає відстань до рідного Сімфера. Як у справжнього кита.

По дорозі з китами

Тіла китів приховують у собі різні чудернацькі структури — гулі, вирости у несподіваних місцях, які залишили по собі мільйони років змін. От, скажімо, дзьоборили не мають на верхній щелепі жодного зуба, а на нижній — цілих два. Вони можуть бути маленькими, величезними, високими і пласкими, широкими і такими, що стирчать. І досі не ясно, яка їхня функція. Гольдін побачив їх, коли вивчав черепи двох дзьоборилів Africanacetus, котрі зберігаються у Південному науково-дослідному інституті рибальства та океанографії у Керчі. «Якби в мене були ці дивні зуби, що б я ними робив?» — Гольдін спробував уявити себе дзьоборилом.

— І в мене народилась ідея, — сміється він. — Як відомо, у китів є ехолокація, завдяки якій вони виявляють контури предметів, навіть якщо ті заховані в ґрунті, і розрізняють їхню щільність. Можливо, кити дивляться один на одного, «бачать» ці дивні зуби і за ними розуміють, хто перед ними — самка чи самець, старий кит чи молодий, свій чи чужий. Тобто це для спілкування між собою, як роги в оленів.

Для когось цінність — будинок чи земля. Для мене — свобода. Так, я зараз не живу в Криму, і разом з тим залишаюсь кримцем. Адже ви не можете мені у цьому відмовити?! Я певен, мій стан тимчасовий

DSC_8143
DSC_8143

Гіпотеза «внутрішніх рогів» вийшла у біологічному журналі Лінеєвського товариства, і бельгієць Олів’є Ламбер, який першим описав цей вид дзьоборилів, був у захваті від неї. А ось іншим вона сподобалась не так. Одні казали «не вірю», інші воліли побачити докази.

— Чим її можна підтвердити?

— На китів-дзьоборилів чіпляють передавачі, аби реєструвати різні фізіологічні й акустичні показники. Вони можуть реєструвати сигнали, якими обмінюються кити між собою. Якби передавач показав, що кити цілеспрямовано ехолокують в область зубів, то це був би гарний доказ. Хлопець, який розробив ці пристрої, вже багато чого відкрив про китів. Я пропонував йому перевірити гіпотезу, та він поки що не сказав «так». Але мені порадили дещо: «Якщо хочеш, щоб він щось зробив, скажи, що це неможливо», — Гольдін сміється. — Наступного разу, як побачу його, спробую.

Українські знахідки базилозаврів та порівняння їх з американськими родичами в дечому пояснили, як саме кити прощалися з суходолом

Павло Гольдін не живе вдома вже чотири роки.

— Але живу в усьому іншому світі, — каже він. І кити йому допомагають.

У палеонтолога неможливо забрати море, бо завжди залишається підземне з його доісторичними мешканцями. Їм байдуже до сучасних ліній розмежування та кордонів, і знайти новий вид можна будь-де. Навіть у сховищах природничого музею, які зберігають фантастичних звірів невизначеного роду та виду.

Наприклад, кит, якого відкопав палеонтолог Іван Підоплічко ще у 1950-х роках у одній із шахт Марганцю. Тоді він написав, що знайшов кістки, і більше до них не повертався, поки понад 60 років потому, у 2018-му, співробітник природничого музею у Києві Олександр Ковальчук не «відкопав» їх знову в фондах. Разом з Павлом Гольдіним вони з’ясували, що це зовсім не кит, а сирена.

— Знахідка не екзотична сама собою. Схожі є у Західній Європі, але справа в тому, що там їх безліч, а в нас це перша сирена. До цього ми навіть не знали, що такі незвичні тварини жили колись на цій території, — розповідає Гольдін.

Кістки можуть виринути в Данії у невеличкому містечку Грам у Південній Ютландії, де є школа, природничий музей, дві з половиною тисячі мешканців і скам’янілі рештки китів. Туди Гольдін разом з родиною приїхав на рік, щоб дослідити череп кита, який дістали з-під землі 50 років тому. Виявилось, що це новий для науки вид і родина — Тranatocetus argillarius. Його знайшли цілком випадково — колись місцевий граф зажадав побудувати замок, як у німців.

— У Данії взагалі-то не прийнято було будувати замки. Короля від інших громадян відрізняло тільки те, що він носив шапку з хутра бобра, а не з кролячого, — розповідає Павло. — Але Грам — містечко біля кордону з Німеччиною, тож місцевому графу захотілося, аби було, як у сусідів «по-багатому».

Оскільки каміння для будівництва в тих краях немає, то він зробив цегляний завод і глиняний кар’єр. Виробництво процвітало – всі довкола почали зводити цегляні будиночки. Кар’єр існував майже 300 років, поки у 1970-х люди не натрапили на шар з кістками китів. Тоді ж мешканці вирішили створити у містечку музей, де б зберігалися викопні рештки. Згодом музей отримав статус державного. А кар’єр закрили — тепер він частина експозиції.

Палеонтологія — це завжди блукання у просторі й часі з несподіваним пунктом призначення.

Базилозавр з села Білоскелювате на сході Луганської області. Гольдін разом з колегою з’ясував, що кілька хребців, ребра і майже ціла барабанна кістка з вушної ділянки — це поки що найстарша знахідка китоподібних у Східній Європі. Їй 40 млн років. Назвали новий вид українських китів — Basilotritus uheni, на честь першовідкривача споріднених йому північноамериканських китів Марка Юена. Ще одного базілотріта знайшли у Києві у 1955 році у глиняному кар’єрі цегляних заводів Петровського, відходами яких заливали Бабин яр. Кілька років потому вони прорвуть дамбу.

Українські знахідки базилозаврів та порівняння їх з американськими родичами в дечому пояснили, як саме кити прощалися з суходолом. Основні зміни відбувалися із задніми кінцівками, які меншали, та слухом, який адаптувався до підводного життя. Одні кістки зникали, інші потовщувалися і починали виконувати нові функції. Природа працювала з тим, що є, а в результаті утворився довершений підводний слуховий пристрій, який у китів і за очі, і за нюх.

Знайти родичів

У дереві життя китоподібних ще багато білих плям. Лише вусатих китів описано близько 300 видів, а їх насправді більш як тисяча. Павло Гольдін описав чотири нових роди викопних китів і одну родину.

На запитання, навіщо збирати і вивчати кістки, яким мільйони років, у нього є дві відповіді — офіційна та власна.

— Формально вивчення біологічних дисциплін, зокрема теорії еволюції, відповідає на одне з головних питань людства «як перемогти смерть?», — каже Павло Гольдін. — Ми вивчаємо гриби, засіваємо їх в чашку Петрі, і в якийсь момент Флемінг винаходить антибіотики. Тривалість життя збільшується. Можна запитати: «Що дає дослідження грибів?» Але ж ніхто не знає, поки ми не відкриваємо антибіотиків. Який звір живе найдовше? Гренландський кит доживає до 200 років. Косатки живуть більш як сто років. Якщо ми зрозуміємо чому, то, можливо, теж зможемо жити довше. Чому кити хворіють на рак рідше, аніж люди, хоча клітин в них більше? Це те, що ми — вчені — говоримо людству. Насправді ж у кожного дослідника є своя внутрішня причина.

— І яка вона у вас?

— Цікавість, бажання дізнатися невідоме, — каже Гольдін. — Зараз я постійно починаю щось нове, намагаюсь прискоритися. Два десятки проектів, що розпочаті.

— Куди поспішаєте? — питаю.

— Треба встигнути все відкрити, — усміхається Гольдін.

DSC_8143

Мають бути якісь орієнтири, коли подорожуєш у часі і просторі. А поки людина в дорозі, вдома в Сімферополі на нього чекає кит Brandtocetus chongulek.

Якщо попросити гугл-перекладач перекласти chongulek, то він запропонує свій варіант. Мовою гінді це — «до побачення».

А до побачення — це не прощавай.

Олена Струк Олександр Рупета

Схожі публікації

7722 7

Володимир Коман

Розмова із молодим українським фізиком, який працює у MIT

29.03.2016 Ольга Савчинська
13771 6

Робити науку вдома

Нікіта Гордієнко про те, як розпізнавати втому за допомогою смартфону

29.11.2016 Надія Швадчак
34090 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов

Популярні публікації

59460 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
42294 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
25764 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати