img

Володимир Шейко

05.11.2020 Ярослава Тимощук

Коли наприкінці 2017-го Міністерство закордонних справ оголосило про створення Українського інституту, Володимир Шейко працював директором мистецьких програм в українському представництві Британської Ради. Це міжнародна організація, покликана репрезентувати британську культуру у світі. Британці розповідають про себе мовою, яку розуміє чи не весь світ, а їхні культурні надбання є відомими і затребуваними. Україні ж доводиться багато пояснювати про себе, зацікавлювати собою і долати стереотипи, поширені серед іноземців.

Володимир вагався, чи погоджуватись очолити Інститут після перемоги в конкурсі, на який пішов, аби випробувати себе. І таки зважився — на тогочасній посаді досяг стелі. Робота ж в Українському інституті здавалася викликом, приваблювала можливостями. Володимир каже: жодного разу не пошкодував, що змінив комфортне та звичне середовище на невідоме й часто складне. За два роки існування Інститут почав працювати в 11 країнах та розширює цей перелік, закладає підвалини системної державної культурної дипломатії і змінює уявлення про сучасну Україну у світі.

Із Володимиром Шейком ми поговорили про те, яка культура сформувала його особистість, без яких рис не обійтися сучасному культурному дипломатові та яке значення має культурна політика для формування суб’єктності України.

 

Якою дитиною себе пам’ятаєте? У якому оточенні ви зростали, як вас виховували? Які підвалини вашої особистості сформувалися змалечку?

Я народився і зростав у Києві. Хоча мої батьки не звідси, та й історія нашої родини пов’язана з різними регіонами України і кількома іншими країнами, я завжди почувався киянином. Для мене це означає бути рівновіддаленим від українських регіональних ідентичностей та, водночас, увібрати в себе часточку кожної з них.

Моя мама — письменниця, поетка, драматургиня, авторка багатьох текстів, постановки яких уже кілька десятків років ідуть у театрах України. Саме мамі я завдячую цікавістю до культури, зокрема літератури й театру. У 1990-х та 2000-х вона брала мене з собою на всі головні театральні прем’єри Києва та постановки власних п’єс. Добре пам’ятаю тогочасні вистави Молодого театру, театру Франка, Театру на Подолі, Театру ляльок, який тоді ще розташовувався у будівлі синагоги Бродського. Це був дивовижний і незабутній досвід.

Тато, на жаль, уже покійний, усе життя працював на державній службі, а після відновлення незалежності України став депутатом Верховної Ради ІІ скликання. Вагома частина спогадів про моє дитинство пов’язана з його роботою, особливо в 1990-х, коли разом із ним уся родина переживала стрімкі політичні перетворення в Україні. Тато був одним із тих, хто в 1996 році в Конституційну ніч зробив усе можливе для ухвалення Основного Закону, і я пишаюся, що його підпис стоїть на першій сторінці цього історичного документа.

У нашій родині дуже розвинена культура читання, ми маємо велику домашню бібліотеку. Читання вважали в нас природним способом пізнавати довколишній світ. Я був одним із тих дітей, яким було комфортніше проводити час наодинці з книжкою, ніж надворі з однолітками.

Якою у вашій сім’ї була цінність освіти? І як ви зрештою вибрали собі фах?

Думаю, багато хто з моїх однолітків може пригадати фразу батьків: «Не будеш вчитися — станеш двірником». Моя родина абсолютизувала освіту як запоруку успішності в майбутньому та навіть гарантію того, що це майбутнє можливе в принципі. Звісно, це вплинуло на те, як я ставився до освіти та самоосвіти. Не можу сказати, що відчував примус, — навпаки, в мені розвинулося постійне бажання пізнавати.

Та коли після закінчення школи вирішив вступати до Інституту міжнародних відносин, не можу сказати, що це був цілком усвідомлений вчинок, — радше вибір привабливої професії, що пропонувала цікаві перспективи. Я отримав диплом політолога-міжнародника і, з огляду на це, мав би будувати кар’єру на дипломатичній службі. Але на останньому курсі після стажування в Міністерстві закордонних справ зрозумів, що не хочу йти цим шляхом. Мабуть, на державній службі мені забракло творчої складової. Після університету пішов працювати в українському представництві Британської Ради, де випробував себе в різних ролях — донорських проєктах, комунікаціях, маркетингу, арт-менеджменті. Так знайшов себе у сфері культурної дипломатії. 

Сьогодні найважливіше, що визначає професійну й особистісну спроможність людини, — це soft skills, себто компетенції та вміння

Не обійшлося і без пригод «для душі». У 2018 році ми з друзями — Олексієм Анановим, Ярославою Кравченко, Сергієм Перекрестом та Іваном Козленком — заснували незалежний театральний простір «Сцена 6» у київському Довженко-Центрі. Це була цілковита авантюра. Там я став продюсером вистави Тамари Трунової «Погані дороги» за геніальною п’єсою Наталки Ворожбит про війну на сході України. Ця робота отримала премію «Київський рахунок» як найкраща вистава року та національну премію ГРА як найкраща драматична вистава. Театральне дитинство і досі мене не відпускає.

Які знання, навички дала вам університетська освіта? І які прогалини, з огляду на ваш теперішній досвід, можете виокремити у системі підготовки дипломатів в Україні?

Звісно, навчання стало для мене хорошим стартом. Але загалом освіта в Україні була і залишається спрямованою на здобуття hard skills, себто вимірюваних знань. Однак сьогодні найважливіше, що визначає професійну й особистісну спроможність людини, — це soft skills, себто компетенції та вміння. В культурній дипломатії це означає спроможність працювати в багатокультурному середовищі, розуміти специфіку контексту, формулювати власні етичні й естетичні позиції. Цих умінь я мусив набувати самотужки.

DSC_8143

Іншою слабкою ланкою української освіти є гуманітарні знання: історія мистецтва, філософія, соціологія, логіка, мовознавство, антропологія — «вільні мистецтва», що формують культуру сприйняття і тлумачення світу. У західному світі цей перелік дисциплін є базовим незалежно від спеціальності. Це традиція, що тягнеться ще від античних часів, через середньовічні університети і до модерного часу. Без гуманітарної освіти важко розвинути критичне мислення — ключову навичку для сучасної людини, особливо в епоху популізму й постправди.

Осмислене «споживання» культури є невід’ємною частиною роботи будь-якого культурного дипломата

Саме цього мені забракло, коли я почав працювати з культурними проєктами. Так, я міг бути класним менеджером і знати, як втілити певний проєкт від початку до кінця, але волів також розумітися на тому, з чим маю справу. Тому багато років займався саморозвитком — закінчив десятки освітніх курсів, лекторіїв і літніх шкіл, прочитав кілометри текстів і книжок, зібрав бібліотеку. Зокрема, вдячний «Культурному проекту» Наталії Жеваго, який 10 років тому започаткував моду й запит на креативну самоосвіту. У відрядженнях та подорожах завжди ходив на театральні постановки, художні виставки, літературні читання, фестивалі. Це стало органічною частиною мого буття. Мав наситити себе цим досвідом, щоб потім використовувати його в роботі. Власне, осмислене «споживання» культури є невід’ємною частиною роботи будь-якого культурного дипломата. Не хобі, а обов’язком.

Розкажіть більше про свою роботу у Британській Раді. Чого ви там навчилися, який досвід отримали?

Думаю, що це був привілей — одразу після університету потрапити у середовище міжнародної організації, яка працює за високими етичними й фаховими стандартами. Тоді мене вразила повага до кожного працівника, незалежно від того, яку посаду він чи вона обіймає.

Там не було атмосфери страху, примусу, невідворотності покарання за помилку, і майже не було одноосібного волюнтаризму. Робочий етос, який я спостеріг там, намагаюся впровадити в Українському інституті. Тому принципи і цінності Інституту часто відрізняються від того, як працюють чимало державних установ в Україні.

Я прийшов у Британську Раду як проєктний координатор, потім очолив комунікаційний відділ, затим — відділ маркетингу, а ще пізніше став менеджером мистецьких програм, які охоплювали 15 країн Південно-Східної Європи і Центральної Азії. Після цієї ролі став директором мистецької програми в Україні — тоді вона була чи не найбільшою і найцікавішою в усій Європі.

Чи ще тоді вас вело відчуття якоїсь більшої, глобальної мети? Адже і Український інститут, який ви потім очолили, — це великі амбіції та виклики.

Я мав унікальну можливість працювати з дуже крутими людьми, проєктами, інституціями. Мене дуже тягнуло до культурного середовища інших країн як до чогось якісно іншого, цікавого, на що Україна могла би взоруватися у своїх гуманітарних політиках. Тоді це був радше інтуїтивний потяг, а зараз це цілком реальна змога відтворити в Українському інституті найкраще з побаченого. Мабуть, це і є більша мета — створити інституцію, яка виведе культурні відносини між Україною і світом на якісно новий рівень.

Якою була ваша мотивація податися на конкурс очільника Українського інституту та з яким баченням установи ви прийшли на посаду?

Для мене це був свого роду експеримент — я не особливо планував тоді змінювати роботу, але вирішив випробувати себе. Конкурс був складним і дуже цікавим. У фінал я вийшов із Тетяною Філевською, яку потім запросив до команди Інституту, і відтоді ми працюємо з нею пліч-о-пліч.

Своє бачення Інституту я виклав у концепції його розвитку, поданій на конкурс. За цими параметрами Інститут тепер і розвивається. Це не було копіювання закордонних моделей, адже чужий досвід може стати для України лише дороговказом, але не інструкцією до наслідування. Я перечитую її щомісяця, щоб перевірити, чи не схибив, чи всі гіпотези, які тоді висунув сам до себе, справдилися.

Зокрема, я вважаю, що в культурній дипломатії не має бути місця псевдонародним ансамблям на зразок Вірського чи хору Верьовки. Це вихолощені, спотворені радянською цензурою образи сільського, провінційного українця. Оксана Пахльовська у книжці «Ave, Europa!» влучно називала це «фольктоталітаризмом» і зауважувала, що наш автентичний фольклор — не лише пісні й танці, а й етика, релігійність і міфологія — загинув разом з українським селянством у Голодоморі.

Саме цей радянський ерзац української традиційної культури породив феномен «шароварщини», від якого досі потерпає українська культура і культурна дипломатія. Чудовий приклад дослідження схожого явища, тільки в польському контексті, є у фільмі «Холодна війна» Павела Павліковського. В ньому ансамбль «Мазурек» спершу їздить селами і записує живий, автентичний народний спів, а потім перетворює його на продукт пропаганди, який прославляє Сталіна. Така деконструкція радянських реалій, показана через драму творчої самореалізації і трагедію людських стосунків, виявилася дуже цікавою міжнародній аудиторії: фільм здобув найпрестижніші нагороди та номінації у світі кіно.

Наш автентичний фольклор — не лише пісні й танці, а й етика, релігійність і міфологія — загинув разом з українським селянством у Голодоморі

Автентичні традиції чи ремесла нас цікавлять не як експонати у краєзнавчому музеї, а як спосіб оповідати історії. Наприклад, виставка української вишивки як оповідь про традиції громадянського спротиву, про пошук ідентичності у часи війни та окупації. Цьогоріч ми запустили проєкти з кулінарної дипломатії та нового українського сувеніру, в яких сучасні шеф-кухарі й дизайнери переосмислюють народні традиції.

Також час говорити про те, що ми — багатокультурна нація, а тому потрібно враховувати надбання різних народів і спільнот України, коли говоримо про національну культуру та політичну ідентичність.

Так само мені йшлося про те, що ми повинні представляти за кордоном не лише очевидні й популярні культурні явища, а й «відвойовувати» собі те, що свого часу привласнили або взагалі викреслили з нашої пам’яті сусідні імперії, — від мистецтва бароко до авангарду, від літератури української еміграції до дисидентських рухів, від модерністської музики до нового українського кіно. Це не робить проєкти Українського інституту елітарними, як здається декому. Навпаки — це робить їх багатоманітними й цікавими для широкого кола людей.

А ще я хотів, щоб Український інститут не займався аматорством. Багато людей вважають, що для того, аби працювати в культурній дипломатії, не потрібно особливих знань та вмінь — достатньо «любити культуру» чи бути хорошим організатором. Але це не так. Комусь подобається класична музика, комусь — живопис з Андріївського узвозу, третім — вірші сучасних поетів, а ще іншим — голубці з варениками. Але з-поміж цього треба вибирати, і це має робитись професійно. Мені як глядачеві подобається не все з того, що підтримує чи створює Український інститут, але я не повинен керуватись лише особистим смаком. Такі ж позиції має вся команда: працюємо з тим, що найкраще пасує до конкретного контексту, аудиторій, партнерів за кордоном, а також виконує стратегічні цілі Інституту.

Одним із завдань Українського інституту є розповідати про себе не лише назовні, іншим країнам, а й усередині держави. Якою має бути ця комунікація? Що ви думаєте про епітети на зразок «маленький Париж» чи «українська Венеція»? Як Інститут може допомогти українцям більше цінувати свої культури?

Так, обидва вектори комунікації важливі. Перший і основний — це донесення наших меседжів, контенту, проєктів саме до закордонних аудиторій. Разом з тим, комунікації всередині країни подекуди є навіть важливішими, бо треба сформувати довіру до нової інституції і переконати всіх у її важливості. До того ж, ми працюємо за кошти платників податків, тому українська громадськість повинна знати про нашу діяльність.

Епітети на кшталт перелічених вами свідчать про колоніальну травму нашого суспільства, яке звикло почуватися другорядним, ураженим, меншовартісним і яке звикло описувати себе словами, котрі придумав хтось інший. Часом в Україні можна здобути справжнє визнання лише після того, як про тебе скажуть добре слово за кордоном. Так, начебто ми самі не наважуємося повірити, що можемо бути класними й цікавими.

Це питання нашої суб’єктності, і воно є ключовим для місії Українського інституту. Через культурну дипломатію ми долаємо цю меншовартість.

Ширше це питання суб’єктності стосується того, як загалом сприймають Україну в світі, наскільки зважають на неї, коли ухвалюють рішення, які стосуються нашої країни безпосередньо. Який вплив тут може мати культурна дипломатія?

Вплив культури на ухвалення політичних рішень не для всіх очевидний, але від того не менш значущий. Наприклад, деякі з найпослідовніших лобістів України у Сполучених Штатах є випускниками українознавчих програм при тамтешніх університетах. Вони є радниками політиків чи публічними інтелектуалами, чия думка має велику вагу. Їхні експертні знання і лояльність до України, набуті через освіту, безпосередньо впливають на ухвалення політичних рішень щодо України.

Інший приклад: згадайте, який розголос мала пожежа в соборі Паризької Богоматері і як весь світ збирав пожертви на його відновлення, тоді як теракти чи зруйновані міста на Близькому Сході або на сході України заледве потрапляли до міжнародних новин. Бо собор — частина великої французької культури, тому його цінність безсумнівна. Я й сам ридав перед монітором. А симпатизувати чи допомагати країні, що не має власного культурного обличчя, — значно важче.

Культурна суб’єктність України відбудеться тоді, коли ми будемо за замовчуванням присутні на ключових закордонних майданчиках (музеях, кінофестивалях, ярмарках, концертних залах, бієнале) і коли наукове знання про Україну стане невід’ємною частиною міжнародного дискурсу. Не лише тому, що держава через Український інститут буде стукати у всі можливі двері, просячи або звертаючи на себе увагу, а тому, що митців, кураторів, експертів, мислителів, науковців з України будуть вважати повноправними учасниками міжнародного діалогу, тому, що без України цей діалог буде неповноцінним. Так, як нещодавно сказав нам директор одного великого культурного центру Амстердама: «Ми хочемо запросити Україну до участі [у проєкті], бо без вас розмова про Східну Європу буде беззмістовною».

Зараз же українське мистецтво або дуже слабко представлене в колекціях іноземних музеїв, або його просто не вважають українським. Так само рідко можна побачити на міжнародних фестивалях сучасні театральні вистави з України. У західному академічному світі українознавчими студіями займаються переважно самі українці — а до наукового дослідження України потрібно залучати насамперед іноземців.

Що сьогодні, з огляду на два роки діяльності Інституту, вважаєте його найбільшим досягненням? І з якими викликами зіткнулися, коли починали діяльність? Що було найважчим?

Найбільшими успіхами вважаю те, що Український інститут відбувся як організація, що він має сильну і експертну команду, що за два роки роботи ми почали працювати в 11 країнах. Ми розробили п’ятирічну стратегію, яка є нашим дороговказом та, сподіваюся, своєрідним запобіжником від політичних пертурбацій. Ми добре заявили про себе в середовищі іноземних культурних інституцій. У 2019-му наша команда провела 36 подій у п’яти австрійських містах у рамках Двостороннього року культури Україна-Австрія. Дотепер це найбільша культурна репрезентація України в іншій країні.

Лише за останні кілька місяців до Українського інституту звернулися з десяток науковців, фахівців із публічної дипломатії та міжнародних відносин із німецьких і британських університетів, які починають досліджувати українські державні політики постмайданної доби. Ми є об’єктом значного інтересу з їхнього боку — як інституція, яка, на їхню думку, за короткий час змогла сформувати цікаву програму культурної дипломатії та підвищити інтерес до України в міжнародному культурному середовищі.

Українці живуть «тут і зараз», планують із сьогодні на завтра та очікують негайного результату

Пригадую, як одразу після призначення я мав розмову з тодішньою директоркою Гете-Інституту в Києві Беате Кьолер. Вона запитала, чи буде у нас бодай 4-5 років на те, щоб почати працювати та відкривати закордонні філії. Я тоді усміхнувся й подумав про «очікування здорової людини», а вголос відповів, що в нас немає такої розкоші. Українці живуть «тут і зараз», планують із сьогодні на завтра та очікують негайного результату.

Цей турборежим і був найбільшим викликом, як і велике емоційне та фізичне навантаження на команду. З іншого боку, коли почалась пандемія, ми змогли дуже швидко пристосуватись до нової реальності. Не меншим викликом є бюрократія та архаїчна, не пристосована до умов сучасності, система державного управління. Наприклад, через абсурдні українські вимоги до документів і процедур вже 10 місяців ми шукаємо спосіб укласти договір з Гарвардським університетом у США, щоб зробити спільний проєкт. Це підриває довіру до України та її державних інституцій. 

З вашого погляду, яку Україну цікаво пізнавати іноземцям? Які точки дотику можемо знаходити з культурами інших країн, щоб говорити однією мовою і бути навзаєм цікавими одне одному?

На робочих зустрічах у Чехії, Іспанії, Франції, Туреччині і навіть Польщі нас часто просять розказати про себе. І додають: «Ми майже нічого про вас не знаємо». З одного боку, це прикро, а з іншого — це велике поле для можливостей, коли на практично чистому аркуші можемо створити нове уявлення про Україну.

Важливо не лише представляти українське й говорити про самих себе, а й працювати з іменами, явищами, подіями, які пов’язують Україну з культурами інших країн

Наприклад, у Туреччині варто думати про проєкти, присвячені Криму і спадщині Кримського ханства. Це країна з потужною традицією меценатства та культурними інституціями, яким цікаве сучасне українське мистецтво, кіно, музика, театр. Музична традиція поєднує Україну та Австрію, як і спільна історія й тісні культурні зв’язки. У США цікавою є тема української еміграції до Північної Америки та досвід діаспори, яка десятиліттями досліджує і популяризує там українську культуру. У Польщі маємо багато проєктів, що говорять про теми сусідства, міграції, суспільної пам’яті, війни. В Німеччині є потужна мережа як державних, так і незалежних театрів, відкритих до міжнародної співпраці, і цим треба користуватись.

Важливо не лише представляти українське й говорити про самих себе, а й працювати з іменами, явищами, подіями, які пов’язують Україну з культурами інших країн, бо в цих зв’язках віднаходиться спільність.

DSC_8143

Що має знати й до чого повинен бути готовим фахівець, який приходить працювати в Український інститут? Що головне у цій роботі?

Завжди наголошую на тому, що культурна дипломатія — це дисципліна і професія. Так, в Україні вона лише формується, та й фахівців наразі дуже мало, але це питання часу. Потрібно мати культурну експертизу, володіти іноземними мовами, розумітися на тому, як влаштована дипломатична служба та робота в державному секторі. Деякі речі можна опанувати лише на практиці.

Людям, які приходять до нас із громадського сектора чи з фрілансу, буває важко в управлінській структурі, якої вимагає державна сфера. Треба бути готовим віддати інституції частину свого суверенітету і розуміти, що справа, яку робиш, є більшою за особисті інтереси чи амбіції.

Як воно, вести культурну дипломатію онлайн? Наскільки несподіваними для вас стали нові реалії від початку пандемії коронавірусу?

Всього за місяць після початку пандемії ми повністю переписали наш план на 2020 рік. І події наступного року, про всяк випадок, плануємо одразу в двох форматах: онлайн і офлайн. Саме так готуємо, наприклад, фестиваль сучасної академічної музики в Нью-Йорку, запланований на березень 2021 року. В екстремальних умовах довелося стати динамічнішими, мобільними, готовими до трансформацій.

Часто дискутуємо з колегами з інших інституцій про те, чи може онлайн замінити офлайн, і сходимося на тому, що ні. Культура — це ще й досвід колективної людської взаємодії. Люди йдуть на концерт чи виставку ще й для того, щоб відчути спільність з іншими. Проте онлайн-формати вчать нас працювати з ширшими аудиторіями і бути винахідливими в конкуренції за їхню увагу.

Оскільки зараз не можемо проводити закордонні виставки, запустили онлайн-програму Ukraine Everywhere. Через цифрові платформи розповімо закордонним аудиторіям про мистецтво українських художниць-шістдесятниць, Харківську школу фотографії та ключові постаті української культури XX століття. Опанували формат музичних онлайн-концертів, шоукейсів, дискусій, театральних показів, кінофестивалів.

Онлайн-формати вчать нас працювати з ширшими аудиторіями і бути винахідливими в конкуренції за їхню увагу

Іще один проєкт, який готуємо на наступний рік в обох форматах, називається «Крим. П’ята ранку», присвячений громадянським журналістам з Криму, ув’язненим Росією. Це драматургічний текст, який готує для нас Наталка Ворожбит із командою авторів на основі реальних історій політв’язнів. Саме о 5 ранку найчастіше відбувалися арешти. Плануємо серію театральних постановок в декількох країнах за участі тамтешніх режисерів та акторів.

Хочу поцікавитися вашою особистою мотивацією. З огляду на бюрократію, зарегульованість, які є «побічними ефектами» роботи в державній інституції, хиткість політичної ситуації, — що усе ж втримує вас вести далі цю працю? Що драйвить у роботі?

Моя непохитна віра в те, що ця робота є потрібною. Українська державність не буде повноцінною без ефективної політики культурної взаємодії зі світом.

Усвідомлення того, скільки ми встигли зробити та які сенси почали закладати в українську культурну дипломатію, є найбільшою мотивацією вести цю роботу далі. Хочу бачити інституцію сталою, такою, що викликає довіру і повагу, у важливості існування якої не сумнівається ніхто.

Крім того — велике задоволення від того, скільком людям Український інститут допомагає у їхньому становленні, розвитку, творчості. Ми створюємо можливості для багатьох митців, науковців, громадських діячів, кожен з яких є справжнім культурним амбасадором України.

DSC_8143

Як у бюрократичній, часто рутинній роботі не втрачати креативності, здатності продукувати ідеї, які так само є важливими для вашої роботи? Чи маєте якісь випробувані рекомендації?

Продукування ідей — це ж найцікавіше. Ми з колегами жартуємо, що нам шкідливо багато часу проводити разом, бо можемо за годину придумати десяток нових проєктів. Так, рутина й бюрократія з’їдають 70-80 % робочого часу, але я докладаю багато зусиль, щоб не залучатися в це емоційно. Навіть найскладніші проблеми чи кризові ситуації треба сприймати як чергову управлінську задачу. Коли щось не працює — шукати причину не в людях, а в недосконалості процесів, і виправляти їх, наскільки це дозволяють обставини. І не забувати про людське — більше часу приділяти дозвіллю, відновлюватись, знаходити час на себе, на пізнання нового.

Що, на вашу думку, визначає успіх людини сьогодні? За якими критеріями його виміряти? Чи вважаєте себе успішною людиною?

Успіх — це мати змогу займатись улюбленою справою і розуміти, що робиш її недаремно. Мені пощастило мати таку справу.

Ярослава Тимощук Олексій Філліпов

Схожі публікації

5695 7

Марися Рудська

Приборкувачка птахів на папері Марися Рудська про натхнення як навичку, добрих монстрів та ремесло ілюстратора

31.08.2017 Наталія Середюк
8600 11

Роман Віктюк

Розмова з українським театральним актором і режисером

10.09.2014 Тарас Прокопишин
5426 8

Анастасія Андрійчук

Івано-Франківська ілюстраторка про магію анімації, роботу фрілансера та життєву філософію ілюстратора

19.09.2017 Мар'яна Федина

Популярні публікації

66352 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
44804 9

П’ять кроків до мети

Кроки, які покажуть, що нема нічого неможливого
14.09.2018 The Ukrainians
43388 6

Хочу здати кров. Як? Де? Коли?

16 карток про те, як cтати донором крові та чого не можна робити перед процедурою
22.02.2017 Ірина Сало

Введіть слово, щоб почати