Чи можна навчитися бути щасливою людиною? «Можна, коли зрозумієш, чим для тебе є щастя. Це як сенс життя», — переконаний психолог-психотерапевт Володимир Станчишин.
У 2019-му він разом із колегою Катериною Ковалишин заснував, а потім очолив Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін». Ось уже два роки Володимир не тільки провадить приватну практику, як раніше, а й разом з однодумицями займається просвітництвом у психології: на його лекції збираються повні зали, а українське видавництво, замість перекладати популярну іноземну книжку з психології, видає текст Станчишина «Стіни в моїй голові», базований також і на українській практиці.
В інтерв’ю Володимир Станчишин відверто розповів, як шукав себе, чому страждати — неприродно та які внутрішні маркери варто пильнувати, щоб подбати про власне ментальне здоров’я.
З учителя трудового навчання до популярного психолога. Як ти шукав своє покликання?
Я виріс у Дрогобичі. Це дуже гарне містечко, в якому є Дрогобицький педагогічний університет. І я навіть на думці не мав кудись їхати. Хотів стати вчителем зарубіжної літератури. Але мені сказали: «Ну Володь, а що далі?». Батьки вирішили мене запхати на вчителя трудового навчання, інформатики, креслення й безпеки життєдіяльності. Тоді це звучало доволі перспективно. Думали: піду в айтішники.
Але, щоб ви розуміли, на початках мого студентства в мене навіть комп’ютера не було, а коли з’явився, то я вчився на ньому набирати літери. Але що трудове навчання, що інформатика — не моє. Я нічого в тому не тямив. Мені закривали сесію, бо умний. Я представляв університет на олімпіадах із педагогіки. Дипломну писав про вплив ЗМІ на поведінку підлітків. Але найголовніше не це. Я розумів, що мені близьке, а що — ні. І думав про спеціальність, в якій можна розвиватися далі.
На олімпіаді з педагогіки я побачив інші «золоті уми». І вперше зрозумів, що світ не замикається на Дрогобичі, що навколо багато цікавих людей. Виявилося, я можу бути цікавим для когось. Тоді вирішив подавати документи на психологію у Львівський університет. Це була моя друга вища освіта. Там я справді почав учитися.
Як відрізнялися твої перша і друга освіти?
Вибір у 16 та в 21 — зовсім різний. У 21 я точно знав, чого хочу на всіх етапах. Осмислено вчився, а в 16 був розгубленим. Проте зараз підлітки інші. Прекрасні й прогресивні, мають широкий горизонт. Вони краще знають, чого хочуть, ніж ми у їхньому віці. А світ ширший, ближчий. У мене, на жаль, цього не було. Тоді, якби міркував ширше, то хай не на психологію, а на журналістику чи на філологію міг вступити відразу.
У твоїй біографії є ще одна цікава графа. Виявляється, ти якийсь час працював букмекером у Дрогобичі?
Так. Мені потрібна була робота. І, як це зазвичай буває у маленьких містечках, працевлаштуватися в букмекерську контору мені допомогли родичі. Я ж до спорту не мав жодного відношення. І це було дуже «не про мене». Але в результаті кожна історія — про нас.
На тій роботі я мав хороший колектив, хороші відносини з клієнтами і легальну зарплату. На той час букмекерський бізнес був легальним до останньої копійки. І це був гарний досвід. Я тоді вчився на психології. І тодішня прем’єрка, Юлія Тимошенко, зробила широкий жест — заборонила гральний бізнес в Україні. Наш офіс закрився. І слава Богу! Може, я не став би тим, ким є зараз, а був би досі букмекером з освітою психолога, якби не той закон.
В університеті я мав близьку подругу Зоряну. З нею ми разом зрозуміли різницю між реальністю і тим, що вчимо на парах із психології. Дізналися, що є психотерапія, а це взагалі окрема сфера, яка має свої напрямки. Якийсь час почувалися обманутими. Думали: закінчимо психологію та одразу підемо працювати. Але так не сталося. Це довгий шлях. Довелось багато вчитися. І я досі вчуся. Зараз — на емоційно фокусованій сімейній психотерапії. Це постійний процес, який ніколи-ніколи не припиниться. Бо терапія — багатогранна. Людська психіка — як калейдоскоп. Повернеш її інакше — і маєш зовсім іншу картинку. І це класно.
Людська психіка — як калейдоскоп. Повернеш її інакше — і маєш зовсім іншу картинку
Але у твоєму кабінеті на стінах — пусто. Ні дипломів про кваліфікацію, ні свідоцтв із тренінгів, як це прийнято. Чому?
Вони є, але… розвішувати їх не буду. Коли ти приходиш до психотерапевта, то насамперед важливо, що спілкуєшся з людиною. Тобі або комфортно, тепло з нею, або ні. Все.
Терапія — це стосунок. Для того, щоб мати взаємини з клієнтом, недостатньо мати освіту. Важливо бути справді фахівцем. Зазвичай до мене приходять по рекомендації, але клієнт завжди може запитати: «Ви точно психотерапевт?». І тоді я почну витягувати свої дипломи. Це нормально. Але розвішувати їх на стінах… Для чого? У мене й так корона достатня.
Ти говориш уже про розуміння психотерапії — але як ти сам прийшов до цієї практики?
Мене вразили історії людей з інвалідністю. Почав працювати асистентом у спільноті «Лярш-Ковчег» («Лярш» у перекладі з французької означає ковчег. У світі спільнота існує з 1964 року. Першу спільноту Ляршу в Україні заснували у Львові. 2008 року вона стала офіційно частиною Міжнародної федерації Лярш. Мета — дати людям, відчуженим від суспільства, можливість бути залученими у громаду, плекати почуття власної гідності та цінності свого життя через дружбу, спільну працю, проведення дозвілля та молитву — TU)
Десь півтора року мешкав у будинку підтриманого проживання для дорослих неповносправних осіб. Тоді спільнота нараховувала приблизно 80 людей, які по черзі в нас жили. Вони відкрили мені інший світ. Світ, у якому можна бути різними і прийнятими. Це був справжній вибух. Знайомства, історії, перевтілення. Там познайомився з координаторкою Марією, яка згодом стала моєю дружиною.
А потім з’явилася інша можливість. Став психологом у Центрі «Емаус» при Українському католицькому університеті. Супроводжував батьків, що мають дітей з особливими потребами. І паралельно навчався в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії. Здобував терапевтичну освіту. На першому курсі один психіатр, для якого це була вже «енна» освіта, покликав мене в Київ у його центр психотерапії. І ми з Марією вирішили залишити Львів і оселитися в столиці. У Києві ми стали подружжям. А потім почалась війна, і я очолив Центр психічного здоров’я у Львові у Шпиталі ім. Митрополита Шептицького. Хотів допомагати військовим.
Ти постійно мав запити з пропозиціями роботи. Але в якийсь момент все ж вирішив ризикнути і створити свій Центр психічного здоров’я. Що мотивувало?
Ми з моєю колегою і співзасновницею Катериною Ковалишин мали вже свою базу клієнтів і вирішили, що варто розпочинати власну справу. Бо наш центр — наші правила. Для чого працювати на когось, чиї правила не завжди розумієш?
Що це за правила?
Ми знаємо, яку якість надаємо, і прагнемо, щоб усе мало високий рівень. Терапія — це не тільки моя робота з клієнтом, але й моя робота в команді. Нам є куди і для чого рости. Та й з практичного: прибуток кращий за зарплату, а власна справа — за роботу.
Творимо бренд, який буде зрозумілим і близьким. І в буквальному сенсі живемо психотерапією. Нам украй важливо, щоб «Лабораторія змін» була територією розвитку. Центром тяжіння для особистостей. І водночас місцем, де терапевт творить своє «кубельце».
«Лабораторія змін» нещодавно святкувала своє дворіччя, проте знаю, що записи до тебе особисто формуються на кілька місяців уперед. До твоїх колег теж не так просто потрапити на консультацію. Як формували таку успішну команду?
Наша команда сформувалася раніше, а зараз «дофарбовується». У центрі працює п’ятеро терапевтів: когнітивно-поведінкові і одна гештальт-терапевтка. Кожен вид психотерапії — окремий інструмент. Але ми всі приходимо до одного і того самого — допомоги людині, але різними шляхами. Також у нас є емоційно фокусована терапія, схема-терапія як додаткові напрями нашої роботи.
Найскладніша робота — з командою і у команді. Потрібно, щоб учасники команди були підтримкою одне для одного, адже це основа. Деколи ми жартуємо і називаємо наш центр коворкінгом, бо кожен з нас незалежний і має дуже багато свободи: у своїх графіках, діях, підходах. Але що важливо — в кризовий момент команда завжди збирається і вирішує якесь питання разом. Ми стежимо за тим, щоб клієнти відчували: тут працюють справжні фахівці. Але це не завжди просто. Є багато дрібних моментів, на які треба звертати увагу. Завжди щось іде не за планом. От сьогодні зламався домофон. Треба підпирати двері або ж бігати з четвертого поверху й зустрічати клієнтів.
У тебе багато просвітницьких проєктів. Чому інвестуєш у це енергію, чому вони важливі?
В Україні потрібно розповідати базові речі про психотерапію. Це дуже і дуже важливо. Наразі я зорієнтований на поширення ідей психотерапії серед людей, які займаються кожен своїми справами, але потребують більше знати про себе. Усе, що роблю — і подкаст, і лекції, і книжка, — близьке пересічній людині. Зараз працюю над новим виданням, а колеги-дівчата поряд з іншими заняттями мають семінари.
Я був на літургії у церкві. І священник під час недільної проповіді, сказав, що психотерапія — це погано, антидепресанти вживати не можна, а психологи нічим вам не допоможуть. Це просто жах. В Україні бракує елементарної психоедукації. Люди мають розбиратися в базових речах, тому наш центр намагається всіляко цьому сприяти. Терапія має бути в публічному просторі, щоб людина принаймні чула, бачила і читала психотерапевта.
Ти також ведеш постійну рубрику «Клієнти психотерапевта» на своєму фейсбуці. Збоку видається, що вона — про те, щоб не почуватися самотнім у своїх проблемах. Як ти визначаєш її завдання?
Все те, що я роблю публічно, має одну мету — дати змогу людям доторкнутися до психотерапії. Бачити себе у розповідях інших. Тоді є ефект. Я не придумую історії. Їх розповідають живі люди. Це все про терапію з людським обличчям. Зрозумілу і близьку. Це не про якісь розумні слова і дефініції, а про речі, які болять. Бо ти не один і не одна зі своїми проблемами. Рубрика «Клієнти психотерапевта» має привернути увагу й зацікавити. Це не реклама, а просвітництво психотерапії в Україні.
Є такий стереотип, буцімто психотерапевт гляне на тебе і відразу «прочитає». Ні, психотерапевти — звичайні люди. Вони не читають з порога, але мають певні знання й аналізують. Проте є ви, і тільки ви — головний герой цієї історії. Терапевт вас просто супроводжує.
Є такий стереотип, буцімто психотерапевт гляне на тебе і відразу «прочитає»
Напевно, колись я ще засную рубрику про психотерапевтів та їхнє життя. Чого вони бояться, про що говорять на кухнях, за що тривожаться й переживають, які проблеми вирішують.
Які сигнали допоможуть розпізнати, що людині час звернутися по допомогу до фахівця?
Якщо ми говоримо про тривожно-депресивні розлади, то є дуже конкретні симптоми. І ти їх відчуваєш. Розумієш, що забагато хвилюєшся, а такого раніше не було. Основний маркер — це заважає мені жити. Це стосується всього. Тобто я розумію, що міг би мати краще життя, якби не… І з’являється перелік, який допомагає зрозуміти, з чим ми маємо справу: чи це тривожно-депресивний розлад, чи щось із сімейними стосунками.
Другий маркер — уміти чути себе. Я завжди кажу, що я — головний експерт свого життя. Я маю прислухатися та розуміти, чи підходить мені моє життя. І якщо воно мені не підходить, то чому? Що не так?
Окрім тривожно-депресивних розладів, є ще цілий спектр інших проблем. Приміром: чи влаштовує мене те, як я почуваюся, що я про себе думаю, чи подобається моя робота, а як же моя сім’я? І коли щось із цього переліку турбує, я хвилююсь і боюся, — тоді теж потрібно йти до психотерапевта.
Головною заповіддю в терапії є одинадцята — не бійся. Звісно, це не так просто. Це довгий шлях від усвідомлення, що щось не так, до пошуку, що саме. І тут важлива співпраця сімейних лікарів із терапевтами, які можуть визначити первинні прояви депресії.
Головною заповіддю в терапії є одинадцята — не бійся
Дуже люблю одну метафору. Якщо посадити жолудь і поливати його — він буде рости. Це природно. І нам теж дуже природно рости, розвиватись, мати гарне життя. Коли ти розумієш: твій жолудь не росте — треба шукати причини. Це неприродно — страждати. Якщо ми страждаємо, то можемо звернутися до когось, хто нам допоможе принаймні зрозуміти, що не так. А потім уже можна вирішити, чи ми хочемо з цим працювати.
За якими критеріями варто вибирати собі психотерапевта?
Можна спитати поради. Це нормально, адже ми всі так вибираємо собі стоматолога та сімейного лікаря. Хтось когось знає. І я думаю, так зазвичай відбувається.
Можна шукати терапевта самотужки в інтернеті. Але що ти можеш зрозуміти з опису чи фотографії спеціаліста? Як упевнишся в тому, що це добрий фахівець?
Інший варіант — почитати про напрями. Порадитися з сімейним лікарем, які з них підійшли б конкретно вам. І для цього потрібна психоедукація населення. Українці мають знати, що є різні напрями терапії і вони працюють по-різному.
Як щодо першої зустрічі? Адже це, фактично, проба: підходить терапевт тобі чи ні?
Так, найголовніше відбувається на першій зустрічі! Коли ви приходите до терапевта, то маєте почуватися комфортно. Якщо не «заходить» чи ви не розумієте, що відбувається, маєте не соромитися запитувати.
Мій принцип дуже простий: клієнти мають розуміти все, про що ми говоримо й навіщо. А ще варто ставити багато запитань. Це дуже важливо. Так народжується довіра. Якщо відчуваєте, що терапія викликає огиду, то я завжди кажу, що можете спробувати іншого терапевта. Це нормально. Не потрібно думати: «Якщо я вже була у нього, то інший мені не допоможе».
Насамперед дивіться, з ким вам зручно. Я пробував би не тільки різних терапевтів, але й різні напрями. Щоб відчути, як це бути в гештальті чи в когнітивно-поведінковій терапії.
Хто і з чим найчастіше звертається? В одному інтерв’ю кілька років тому ти сказав, що головні клієнти наразі все-таки жінки. Чи ситуація змінилася?
Жінок у терапії більше, хоча чоловіки теж почали звертатися. У відсотковому співвідношенні — приблизно 70 на 30. Приходять із різними проблемами. Зокрема з депресією, з професійним вигоранням, із сімейними тривогами. Але, так чи інакше, все починається з того, чи я вірю в себе, чи ні. Коли вірю, то по-одному ставлюся до себе, до своїх проблем та тривог, коли ж ні, то по-іншому. Але віра не означає, що у мене не буде депресії. Вона все одно може бути. Це все накладається і потрібно поступово та вміло розмотувати цей «клубок».
Синдромом 21 століття називають емоційно-професійне вигорання. Як бути з цим?
Це дуже велика тема. У 21 столітті мірилом для багатьох є «успєшний успєх». Це свого роду чума 21 століття. Нам втовкмачили в голову, що маємо бути успішними. Ба більше — молоді люди намагаються відповідати стандартам і маркерам успішності. І їм це вдасться, бо це вигідно бізнесу. Молоді люди дуже віддані.
Будь-яка людина на будь-якій роботі може вигоріти емоційно. Але ми це так гостро відчуваємо тепер, бо працює цей «успєшний успєх», який кличе: «Не зупиняйся!». Ти постійно мусиш мірятись на інших, і тебе часто визначають за заробітною платою. От зараз на годиннику восьма вечора, а ми з вами теж сидимо й говоримо, а не вдома зі своїми сім’ями. І тому… зараз дуже багато книжок про саморозвиток. Хтось може написати в коментарях, що я хейчу, мовляв, які я маю підстави, щоб так говорити. Я не те щоб хейчу, просто кажу: «Будьте дуже обережні».
Як тоді розуміти, де ти реалізовуєш здорову амбіцію, а де починається забіг до вигорання?
Мотиваційні книжки самі по собі не шкодять, але психіка — це дуже складний механізм. І коли на палітурці, умовно кажучи, написано «10 кроків до чогось», то ви, звісно, можете її взяти… Одначе я як психотерапевт можу з певністю сказати, що це навряд чи допоможе. Розвиток емоційного інтелекту точно важливий. Літературу треба читати, займатися самоосвітою, але не майте великих очікувань. Вибирайте книжки дуже прискіпливо.
Минулого року вийшла твоя книжка «Стіни в моїй голові», в якій ти пишеш, що основне завдання психотерапії не навчити не тривожитися, а навчити бути щасливим попри тривогу. Хіба можна навчитися бути щасливим чи щасливою?
Можна, коли зрозумієш, чим для тебе є щастя. Це як сенс життя. Суть у тому, щоб зрозуміти, що для тебе сенс життя. Бо щастя — у різних моментах. Коли я один в авто і слухаю музику, то дуже щасливий. Поруч — ні дітей, ні дружини, і мені так добре. Інший різновид щастя, коли я вдома зі своїми дітьми і ми засинаємо всі разом. Чи є між цими щастями рутина? Звичайно. Бо є багато того, що відбувається між цим.
Суть у тому, щоб зрозуміти, що для тебе сенс життя
Також щастя можна визначати як загальний процес, у якому я можу мати ці моменти. Щастя — це не ейфорія весь час. Бо є «поточка». Усвідомлення щастя — це те, що ти перебуваєш у цьому потоці і ти твориш цей процес. Сам визначаєш свою долю. І це точно не означає, що щастя — це коли у тебе немає поганих моментів. Сум — це теж частина життя. Помирають наші рідні, хворіють, війна в Україні тощо. Це не робить тебе щасливим, але ти можеш бути щасливим.
Чим керуєшся у пошуку щастя ти сам?
Банальна річ, якою я керувався, — мати своє «хочу», не знаю як, але знайти його. Я можу боятися, мати перешкоди, але коли я маю своє «хочу», то можу робити маленькі речі не так, як завжди. Звідси необов’язково випливає, що я маю кинути всі справи та поїхати кудись. Це маленькі речі. Пробувати інший одяг, мати іншу зачіску, купувати інші продукти, будь-що. Коли ти почнеш змінювати маленькі речі, то стане краще. Коли в мене була депресія, то я почав з одягу. Я точно знав, що хочу. Досі маю сережки, бо тоді це було для мене визначальним. Тому варто починати з маленьких речей.
Коли мені було 26 і Україна вкотре обрала Януковича, то я спитав одну свою подругу, котрій тоді було близько 50: «Коли ми будемо щасливими?» А вона мені відповіла: «Володь, я жила за Горбачова, за Андропова, за Кравчука, за Кучми, за Януковича, за Ющенка. Якби я весь час чекала доброго президента для того, щоб бути щасливою, то ніколи так і не була б щасливою». Що я цим намагаюся сказати? Сьогодні не мусить усе бути добре. Головне — усвідомлення, куди та чому ти йдеш.
Як травми минулого впливають на поведінкові патерни українців?
Я дуже люблю фразу «Кожне сьогодні мало своє вчора». Ми сьогодні — точне визначення нас учорашніх. Якось з однією француженкою ми мали робочу бесіду й заговорили про протести. Вона сказала: «Я не можу зрозуміти, чому ви не протестуєте? Та ми б у Франції…». І тут треба розуміти бекґраунд.
Колись твого прадіда за те, що він не те що протестував, а слово не так сказав, могли вивезти. Українських літераторів репресували. Так система вчила покори, і це впливає на наступні покоління. Наші прабабусі виховували наших бабусь. За викинуте надгниле яблуко сварили, дітей намагалися нагодувати силоміць. А 90-ті… новий виток бідності. Поколінню наших батьків потрібно було якось виживати. Це все закладене, виховане десятками років.
Успєшний успєх є мірилом для багатьох
Коли раніше приїздили іноземці, то в нас прокидався комплекс меншовартості: «Ого, ви з Німеччини!». Але цей комплекс є в усьому, зокрема коли хтось каже: «Ой, подивися, як він себе любить». Виявляється, любити себе є чимось поганим. Нас і в школі так виховували. Маю історію. Якось писав шкільний твір і зазначив у ньому, що треба себе любити. І тоді вчителька присоромила мене за егоїзм чистої води. Хоча я просто написав, що треба себе любити. І ми це все називаємо величезним егоїзмом. Ясна річ, що це все впливає на нас, на нашу самооцінку, а самооцінка — на все інше.
Коли хлопець має тривожний розлад, а йому кажуть: «Ти шо, баба?», то він не піде його лікувати. Він зійде з розуму, але не піде до «мозкоправа». Бо як це так? Він що, собі допомогти не може? Коли в людини депресія, а їй кажуть: «Ти слабак, просто займися роботою». І від цих схованих емоцій з’являється непотрібна агресія, злість. Тому безперечно: вчора впливає на сьогодні.
Чи ходять самі психотерапевти до психотерапевтів?
Зазвичай ходять, і це дуже нормально. Знаєте, моє улюблене: «Володя, чого ти злишся? Ти ж психотерапевт». Але бути збоку це одна річ, а працювати з собою — інша.
Відкрию вам секрет: психотерапевти ходять ще й до супервізорів. Супервізори — це психотерапевти-наставники, які допомагають зрозуміти психотерапевтичну ситуацію. Трапляється таке, що ми застрягаємо в терапії. І тоді супервізор допомагає розібратися.
Поміж тим психотерапевти ходять ще й на інтервізії — зустріч психотерапевтів, де в анонімному колі розповідають складний випадок. Інші терапевти можуть щось підказати.
А ще психотерапевти мають друзів, особисте життя. Вони не розповідають їм терапевтичні історії, проте можуть розповідати про свої емоції.
Ти допомагаєш іншим, а хто допомагає тобі?
Сім’я. Коли я приходжу додому, то і моя дружина Марія, і мої діти роблять мене щасливим. Щоранку я просинаюся і чую: «Я тебе люблю». Вдома бачать не Володимира, а Володю Станчишина. Часом тривожного і втомленого. І приймають мене різним.
Ми класна сім’я, але геть не ідеальна. З усього, що я кажу про свою сім’ю, потрібно злегка здувати золотий пилок. Бо є реально двоє втомлених батьків… Мама і тато двох дітей-як-дітей, з різними скандалами, істериками. Я завжди кажу, що головне не брати інтерв’ю в моїх сусідів. Бо дізнаєтеся про Володю зовсім інші речі, яких я не розповідаю.
А чим для тебе є любов?
Любов — це рішення. Рішення кори головного мозку бути разом з конкретною людиною. Закоханість — та, яку ми називаємо хімією, — це робота лімбічної системи. Просто дивишся і ах… Але минає якийсь етап і вона згасає. А от любов — це рішення, за яке ти береш відповідальність. І це слово дуже-дуже важливе. І ми маємо розуміти, що любов — це не завжди просто, але ти чомусь узяв цю відповідальність.
Книжка, яку радить прочитати кожному не Володимир, а Володя Станчишин.
З улюбленого — «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея.
