Що ми втрачаємо без музеїв?

Коли моїй доньці було років шість, ми записали її на курс «Стратегії візуального мислення» в Національному художньому музеї України. Щосуботи я возила її до музею, і це була радість для малої та неабияка розвага для мене. 

Той курс спершу вела Анна Переходько, а пізніше Марія Скирда, яка, власне, й започаткувала його в музеї, а пізніше адаптувала до кіно і «перезібрала» в Довженко-Центрі, куди перейшла згодом. 

На заняттях діти довго, не поспішаючи, розглядали одну-дві картини й висловлювали свої інтерпретації: чому жінка сидить боком, що роблять люди в нижньому ярусі зображення, а звідки така назва твору? Сказати, що це було кумедно, — нічого не сказати. Точніше, кумедно було для дорослих, які нишком сідали в кутку кімнати, щоб не заважати і перебути холодну осінню мряку в дружньому місці. А для дітей це була чудова гра. Моя донька ще й полюбляла серед розмови вдарити нога об ногу, й на кедах від удару запалювалися різнокольорові світлячки, наповнюючи ілюмінацією півтемну кімнату. Ці спогади для доньки і досі дуже теплі.

А мені вони здаються гарним поясненням, чому музеї, та й інституції культури в цілому, мають таке значення.

Збереження різноманітної спадщини — від художніх творів до зразків ґрунту чи зниклих мов — половина справи. Друга половина — це її інтерпретація. 

Якось колеги-археологи так пояснили своє ставле