В’язні старості

Як державні інтернати для літніх замість останнього прихистку стають місцями несвободи

13.12.2016 Маргарита Тарасова

Державні будинки для літніх людей не є тюрмами. На папері. А за фактом найчастіше схожі саме на них. Щоправда, питання не так у фізичній несвободі, як у тотальній залежності старих і хворих від волі персоналу. Бо ж інколи навіть такої простої і необхідної для будь-якої людини речі, як прогулянка на свіжому повітрі, доводиться чекати днями. Звісно, доглядати за старенькими, багато з яких мають не лише фізичні обмеження, а й порушення когнітивних функцій (пам’яті чи сприйняття дійсності), — робота нелегка. А все ж люди залишаються людьми і потребують, відповідно, людського ставлення і людських умов.  

Разом із моніторами Національного превентивного механізму ми без попередження навідались до кількох таких закладів, аби перевірити, у яких умовах доживають віку ті, про кого, окрім держави, подбати нікому.

Як у тюрмі

Умань. Приватний сектор, що зовсім поряд зі знаменитим парком. Періщить дощ. А відшукати територіальний центр соціального обслуговування, який тут називають «Будинком ветеранів», вдається не одразу.

— Та он він, — вказує на довгий нічим не примітний будинок за синім парканом випадкова перехожа.

Будинок ветеранів2

— За парканом?

— Ага, у них там, як в тюрмі, — пояснює жінка.

Хвіртка зачинена. Тиснемо на дзвінок, прикритий від дощу половиною пластикової пляшки. За хвилину до нас виходять.

— Ми представники омбудсмена. Прийшли з моніторинговим візитом.

— Зараз я запитаю у завідувачки — Раїси Петрівни, і якщо вона дозволить, зайдете, — люб’язно відповідає наша співрозмовниця, перебираючи в руці важку в’язку ключів. А втім, залишає нас мокнути під дощем.

Раїса Петрівна згоду дає.

— Чому у вас хвіртка зачинена? Це ж не режимний об’єкт.

— Ну, у нас тут такі люди, розумієте… — багатозначно відповідає одна із співробітниць центру. 

— Хіба у вас є недієздатні?

— Ні…

дзвінок Будинку ветеранів2

Поки оглядаємо двір, помічаю, що з будівлі за нами уже стежать кілька пар очей. Бабусі буквально припали до вікон — до людей в таких установах рідко приходять гості.

На задньому дворику помічаємо жінку — в старому (але, судячи з усього, колись дорогому) синьому халаті в квіти і бордовій хутряній шапці. На вигляд їй більш як сімдесят.

— Нема мені де жити. Хату продала сусідка, Зіна ця. Вона мала хату доглядати, — розповідає Інна Михайлівна1.

— А тут вам як живеться?

— Та як живеться… На полуденок он молоко дають, з хлібом. Іноді печиво.

— А вафельку? Вафельку хіба не дають? — несподівано втручається жінка, яка зустріла нас біля воріт.

мешканка Будинку ветиранів разом з монітором2

— І вафельку іноді дають, — слухняно повторює за нею Інна Михайлівна.

— Ну так чого ж ви про вафельку не кажете? — не вгамовується жінка.

Перегнула.

Старенька відсахнулась від тих слів, а тоді мовила з тихим розпачем:

— Краще здохнути, аніж так жити.

 Аби не війна

Приміщення, в якому розмістився «Будинок ветеранів», — це колишній дитячий садочок. У ньому близько десяти кімнат, в кожній з яких живуть від двох до п’яти людей. Тут велика територія, є своє господарство із двадцятьма курми. Ремонт у кімнатах домашній: у когось шпалери рожеві, у когось — коричневі з квітковим візерунком. Меблі скромні: ліжка, старі радянські шафи. Хтось вішає на стіни ікони, хтось — фотографії. Вони переважно чорно-білі.

— Як сам собі з пенсії чогось не купиш, нічого не дадуть, — зітхає Інна Михайлівна, проводячи до своєї кімнати. — Ось у мене чоботи порвалися, — дістає з-під ліжка чобіток з майже відірваною підошвою, — так я у коридорі знайшла чиїсь бурочки, забрала собі.

зіпсовані чоботи2

У її сусідки — Рози Вікторівни — натомість акуратні сині туфлі з декоративними пелюстками.

— Це я їй віддала. Бо вони на мене великі, — пояснює Інна Михайлівна.

Роза Вікторівна колись працювала чиновницею, але після виходу на пенсію опинилася тут.

— Нікого не лишилося у мене. Ніхто мені не дзвонить, — каже жінка, намагаючись обійняти монітора. — А ви така красуня! Я вас люблю! Ви — прекрасна людина.

— Розо, Розо, ну досить, — просить її Інна Михайлівна.

Багато хто із підопічних потрапив сюди після важких хвороб. В установі ж, попри те, майже немає засобів реабілітації. Тільки старенькі інвалідні візки. Та й тих на всіх не вистачає.

— Нас по черзі вивозять надвір. А куди тут ходити? — говорять мешканці про своє дозвілля.

У туалет і душ самостійно піти можуть не всі — мають чекати, поки «відвезуть». Або ж скористатися відрами, прилаштованими під стільцями з отвором. Прибирають їх не відразу, тож якийсь час повні відра стоять у спальнях.

мешканка Будинку ветеранів2

В одній з таких кімнат живе Раїса Василівна. Вона спить на клейонці, щоб не зіпсувати нового матраца.

— Якби хоч вату підклали, а то простирадло падає. Я його постійно підтягую, — скаржиться жінка, демонструючи тоненьку тканину, яка вже добряче з’їхала з ліжка. Натомість Раїса Василівна єдина у всьому закладі має приліжковий килимок — всі інші мусять ставати на холодну підлогу.

— Це мені син купив. Він мені і ліки приносить. Я так переживаю, аби тільки не було війни. Бо ж як буде війна, хто мені ліки приноситиме?

Життя не вдалося

У цьому стаціонарі є палати паліативної допомоги: там надають підтримку невиліковно хворим людям. Багато хто з них не може самостійно вставати або пересуватися, тож адміністрація і тут подбала про «зручності» — відра та стільці з отворами.

В одній із палат живе Марія. Вона значно молодша за більшість жителів стаціонарного відділення. Їй близько 40. Через ускладнення, спричинені діабетом, їй довелося ампутувати обидві ноги від стегна. Аби вставати з ліжка, вона прив’язала до узголів’я пружну гумку (на кшталт тих, якими обмотують візки-«кравчучки») — і з її допомогою самостійно підтягується й сідає.

кімната Будинку ветеранів2кімната будинку ветеранів-22

Крім діабету, має ще й бронхіт.

— Я вже років 30 хворію на бронхи. Ми спочатку жили в Узбекистані, я там як білка в колесі крутилася — захворіла. А тут я живу чотири роки. Флюорографію останній раз робили ще тоді, як приїхала сюди. Мені кажуть: у тебе все нормально.

На всі зауваження підопічних у адміністрації готова відповідь:

— Ми їх із таких місць забираємо, що страшно дивитися. Вони вже для соціуму непридатні.

Коли ми вже готуємося залишати стаціонар, бабусі заводять народну пісню.

— Це вони для вас співають, — пояснює завідувачка.

— Тут такі люди, знаєте… Вони життя прожили, а воно не вдалося, — доповнює її тутешній лікар.

Двоє з ношами, один із лопатою

Другий стаціонар розташований вже ближче до центру міста — в старій будівлі, схожій на типовий прибутковий будинок позаминулого століття. Тут теж є паркан, але хвіртка відчинена: у цьому відділенні передбачений також денний стаціонар. Територія зовсім маленька: асфальт, клумби і кілька дерев. З вікон тих кімнат, які розташовані в задній частині будівлі, вигляд один — на високий паркан.

При вході відразу натрапляємо на інвалідний візок, замість сидіння у якому — пластиковий стілець з відпиляними ніжками.

інвалідний візок в Умані2

— Що це?! — запитуємо.

— Ми його використовуємо тільки для здорових, — виправдовується завідувачка.

У коридорі в старому ватному пальті сидить Іван Петрович, що тільки-но повернувся від лікаря. У нього катаракта, тож він практично нічого не бачить. Тих, хто з ним намагається заговорити, він просить спочатку назватися.

— Мені лікар лише один прогноз дає: двоє з ношами, один з лопатою, — напівжартома говорить дідусь. На операцію йому необхідно сім тисяч гривень. — Із дружиною розійшлися, син на заробітках, зв’язок із ним перервався. Була у мене волонтерка, Макарівна, збирала гроші для мене. Але вона кудись поділася.

— Петровичу, ну вона ж писала листи на підприємства, щоб вам грошей назбирати, — заперечує завідувачка.

— Та хто писав… Мені казали, що вона нічого не надсилала.

— Хто вам таке казав?

— Раїсо Петрівно, ну навіщо ви так? Ви ж знаєте, що я не бачив, хто мені казав.

Ті, у кого проблеми зі здоров’ям не такі серйозні, більше стурбовані речами побутовими:

— Ви бачили у нас там в холі телевізор? Маленький. Його сторож приніс. А той, що був великий, вже все… — розповідає чоловік в одній із палат. — Нам би телевізор, щоб дивитися, що там у світі робиться.

— І щоби з пласким екраном, — підказує його сусід.

— Та Толю, що ти мелеш!

Одна з найстарших мешканок стаціонару — Зінаїда Михайлівна — майже не встає, але розповісти про тутешнє життя не відмовляється.

У мене був день народження — 90 років. Прийшли люди від мера, подарували 200 гривень. Принесли зіжмакані та поклали на тумбочку

— У мене був день народження — 90 років. Прийшли люди від мера, подарували 200 гривень. Принесли зіжмакані та поклали на тумбочку. Пенсію не пам’ятаю, коли останній раз отримувала, її завідувачка забирає…

Завідувачка, яка весь час стоїть за зачиненими дверима, з відповіддю на звинувачення не зволікає:

— Зінаїдо Михайлівно! Ви чого брешете? Хіба я вам пенсії не віддала?!

— Не віддали.

— Та я ж до вас особисто кожного місяця приходжу… От скажіть, скажіть, ви ж бачили…

Не знайшовши тут підтримки, завідувачка кличе на допомогу працівників стаціонару та інших жителів. Зібравши кілька людей, приводить їх до Зінаїди Михайлівни. Поняті підтверджують, що завідувачка пенсію завжди віддає.

Крім стаціонарного відділення, у споруді є ще будинок милосердя, клуб активного довголіття, відділення соціально-медичних послуг. Підопічні тут молодші за вихованців першого стаціонару, тож персонал ставиться до них поблажливіше й не крутить пальцем біля скроні, розповідаючи про них. Тутешні мешканці, здається, змогли уникнути ізоляції від зовнішнього світу.

Подалі від людей

Львів. Великий корпус геріатричного пансіонату, схожого на санаторій, розташувався подалі від знаменитих львівських костелів і кав’ярень — на вулиці з поетичною назвою Медової Печери.

Тут великий двір з арками, оповитими виноградом, і навіть є свій сад. Але зараз, у холодну пору, територія видається радше моторошною, аніж романтичною.

територія пансіонату у Львові2

П’ятиповерховий будинок на чотири сотні підопічних заповнений вщерть. На двох останніх поверхах живуть так звані ліжкові хворі — ті, хто не може пересуватися без сторонньої допомоги. Нещодавно тут побудували актову залу: щотижня для стареньких влаштовують концерти.

Поки ми прямуємо до адміністрації довгим вузьким коридором, просто перед нами з кімнати вискакує жінка —  судячи з усього, незряча.

— Хто-небудь, допоможіть. Допоможіть!

Але в коридорі нікого з персоналу немає. На крик збігаються інші жителі поверху, проте ніхто не може допомогти жінці: її сусідка не дійшла до туалету, і поки намагалася сама собі поміняти постіль, впала. Тепер не може підвестися. Піднімати стареньку довелося моніторам.

На цьому пригоди в геріатричному пансіонаті тільки починаються. Поки ми спілкуємося з директором, в пансіонат приїжджає поліція. Виявляється, її викликав один з підопічних — Орест. Застаємо його в палаті на першому поверсі — він голий і волає на санітарок.

— У мене тут не прибирають, подивіться, який бруд. Це роблять спеціально. До мене тут застосовують тортури і дискримінацію, — скаржиться чоловік. У палаті направду брудно: недопалки, розкиданий по підлозі попіл, пляшки. На вигляд чоловік занадто молодий для того, щоб бути підопічним геріатричного пансіонату. Як з’ясовується пізніше, він приїхав до Львова із Криму й оселився в пансіонаті безкоштовно. Орест не зживається ні з ким із підопічних, тому мешкає сам. Періодично викликає поліцію або інші служби.

Чим іще зайняті жителі, з гіркотою розповідають в самій адміністрації:

— П’ють — це страшне. День пенсії — це все… Тут магазин поруч, далеко йти не потрібно. Коли ми ввечері повертаємося додому, вони вже на вулиці з чверткою сидять: «Ми тут культурно відпочиваємо».

Підопічні не заперечують, що дехто з них пиячить, але розповідають і про інше: як до них приходять студентки з перукарського училища і роблять їм зачіски, а студенти з кулінарного — тортики.

— Наші мешканці в’язали шкарпетки воїнам АТО, — згадує директор пансіонату.

На перших поверхах дуже жваво: тут нещодавно закінчився концерт, і підопічні повертаються до своїх кімнат, щоб підготуватися до полуденка. Тут же зустрічаємо пару — Ніну Андріївну та Івана Яковича. Вони разом вже сімдесят років. Тридцять років працювали вчителями, а зараз ділять маленьку кімнатку в геріатричному пансіонаті. Іван Якович акуратно підтримує Ніну Андріївну під руку, поки вони йдуть вузьким коридором.

подружжя у пансіонаті2

— До нас телебачення приїжджало, знімали нас, — захоплено розповідає Ніна Андріївна. Але фотографуватися не хоче. — Діти сваритися будуть.

Є тут і інша сімейна пара: Віра Павлівна та Ігор Петрович. Ігор Петрович наполовину паралізований, тож Віра Павлівна розповідає йому, що було на концерті.

Кімнати в геріатричному пансіонаті більше схожі на готельні: на дві або три людини, з балконом і туалетом. Ванна — одна на поверсі, і у неї чомусь є графік роботи. Ремонт тут скоріше лікарняний: білі стіни, білі двері, білі фіранки.

Не вистачає танців

На верхніх поверхах життя ніби зупинилося: в коридорах майже нікого немає. Підопічні тут можуть підвестися лише з допомогою санітарок. Персонал з ними особливо не панькається і входить навіть без стуку. Якщо жителі сплять, це не заважає працівникам пансіонату вмикати в їхніх кімнатах світло.

— Годують добре, не вистачає танців, — жартує один з мешканців з ампутацією обох ніг.

— До мене зять з Німеччини приїздив, каже, що у нас живуть найгарніші дівчата, — розповідає підопічна пансіонату. Вона теж не проти танців.

— У мене є сестра двоюрідна, їй 98 років. Вона на танці ходить, — підтверджує необхідність танців інша мешканка.

В одній з кімнат знаходимо худорляву бабусю, вона ледь може підвестися, щоб поговорити з нами:

— В туалет ви як ходите? — запитуємо.

— А я маю колежанку, — вказує на дерев’яну паличку. — Не хочу в цій кімнаті жити, бо сестри кажуть, що в ній швидко вмирають.

У пансіонаті відчутний стійкий запах несвіжості, притаманний подібним закладам. А втім, поки ми гуляємо пансіонатом, санітарки старанно миють підлогу.

Хоча на всіх поверхах адміністрація поставила дивани та якісь рослини, у холах рідко можна когось зустріти.

— Холодно, — пояснюють підопічні.

— Я тут цілий день лежу. На телевізор мене не вивозять, — скаржиться один із дідусів, який не може сам встати.

Тим часом у пансіонаті настає час полуденку. У смердючій їдальні з брудними скатертинами підопічним розливають чай і кожному дають щедру жменю печива. Більшість приходять сюди зі своїми баночками: мешканці переливають у них чай і йдуть з ними до своїх кімнат.

— Зазвичай по два печива дають, а сьогодні дали по п’ять, — задоволено каже одна з бабусь.

У пансіонаті відразу кілька конфесій облаштували каплички. Найбільше адміністрація нарікає на Московський патріархат: їхні духівники забрали кімнату і там проводять службу раз на тиждень. Решта часу кімната постійно зачинена.

Коли ми прощаємося, дідусі та бабусі тупцюють біля виходу і просять приїжджати ще. Вони, як часто буває у геріатричних закладах, радіють будь-якому спілкуванню:

— Добре, що про нас не забувають. Приїжджайте частіше.

1 — Тут і далі імена підопічних змінено
Усі фото — авторки.

Текст опублікований у партнерстві з Центром інформації про права людини

Маргарита Тарасова

Маргарита Тарасова

Журналістка Центру інформації про права людини

Схожі публікації

10148 11

Суспільство, яке здатне себе змінити

Про можливість змін в українському суспільстві

03.10.2016 Руслан Савчинський
7402 7

Східний блок

Один день із життя містечка для переселенців у Харкові, що вже встигло стати проблемою для муніципальної влади

22.06.2016 Євген Руденко
11360 14

Оксана Форостина

Розмова з українською журналісткою, відповідальною редакторкою часопису «Критика»

01.05.2015 Володимир Бєглов

Популярні публікації

47288 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
58821 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
43548 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати