Вибух посеред ізюмського лісу

Коли війна в Україні закінчиться, території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з такими їхніми масштабами. За даними ДСНС, сьогодні понад чверть українських територій залишаються замінованими.

Цей матеріал є частиною проєкту «Найбільш замінована країна світу», покликаного показати, що за проблемою замінованості стоять іще й трагічні й героїчні людські історії.

Щоб дістатися до телефону, Лідія мала проповзти десять метрів. Відстань невелика, та, долаючи її, жінка втратила мало не літр крові. Права щиколотка перев’язана штаньми, ліва нога — поранена, права рука посічена уламками й тільки ліва — не ушкоджена. Тож нею вона точно зможе набрати номер та покликати на допомогу. Головне — проповзти по піску та соснових голках оці десять метрів.

Ні сльозинки

Коли сімдесятирічна Лідія Борова наступила на міну, на кілька кілометрів навколо її оточував безлюдний липневий ізюмський ліс*. Ізюм, місто на Харківщині, уже майже рік як звільнили з-під російської окупації, але сліди досі видно скрізь. 

Вона лишила на стежці мобільний телефон та відро, повне жовтих лисичок, й зійшла вбік. Не бачила мін, утім їх ніколи й не видно. Маленькі «пелюстки» мають природний колір трави, лісу, землі. Першої секунди Лідія не відчула болю. Опустила очі додолу — правої ступні нема. Відтак прийшов біль.

Коли думаєш про поранену й скривавлену жінку, яка повзе лісом, витримує кілька годин дороги й безкінечні операції, уявляєш людину, яка має суперсилу. У випадку Лідії це бажання побачити кінець війни за свого життя. Єдиноможливий її кінець для Ліди — українська перемога, тож вона точно не збиралася помирати через російську міну.

— Після вибуху і під час всіх операцій я не проронила жодної сльозинки. Я не плакатиму на радість ворогу. Це не той біль, через який варто плакати — я його вже забула. Єдині, за ким я плачу, за кого мені дійсно боляче, — це наші військові, які гинуть на фронті.

Лідія надягає протез і встає з дивана у своєму світлому домі на околиці міста — час збирати перець та поливати помідори. Завтра вона віддасть врожай сусіду, щоб той продав його на ринку в центрі. Більшу частину заробітку жінка відправить за реквізитами військових зборів, які друкують у місцевій газеті.

Білі стрічки

Для Лідії ліс завжди був частиною її ідентичності, середовищем, яке сформувало її цінності та світогляд. Сосновий ліс, який оточує Ізюм, для неї й місце сили, і джерело доходу, і відчуття дому.

— Мені так добре тільки у нашому лісі. Ніде я так не відчуваю дім, як тут. Ні в Польщі, ні в Єгипті — ніде, де я відпочивала. Я люблю свій город, люблю свій ліс. Люблю українських людей, цих рідних людей. Я б ніде не змогла жити без нашого лісу. Не знаю, як описати словами, як там гарно зранку чи на заході сонця. Це треба бачити. 

У лісі Лідія збирає гриби і продає їх. Але видно, що для неї це ніколи не про гроші. Скоріше про красу всього рідного.

— Після того, як назбираю грибів, я стелю чисті простирадла, висипаю їх і ділю по сортах: лисички золоті, товсті білі, жовтушки, маслюки, польські, рижики, красноголовці чи підосичники.

Лідія усміхається й мружиться від спогадів про ізюмський ліс до повномасштабного вторгнення. Коли ж починає говорити про те, як ліс нищить війна, несвідомо торкається ампутованої ноги. Її рани та рани лісу — це один і той самий біль. І в нього одна причина — Росія.  Жінка досі не може осягнути, що місця, куда вона їздила на сімейні пікніки, росіяни перетворили на масові поховання закатованих. 

— За Ізюм тривали серйозні бої: спочатку окупували місто і ліс закидали снарядами — яких я тільки тут не бачила. Встромлені в землю ракети, усе засипано цими «пелюстками». Дуже-дуже поритий ліс, забруднений, погорілий. І людей у ньому ховали. Що вони з нами зробили?

На час окупації Лідія виїжджала до дочки в Польщу. Російські військові, вочевидь, намагалися зламати замок до її гаража — там стояла її блакитна «Нива». Нею жінка їздила до лісу по гриби, мабуть, хтось сказав про це окупантам.

— Коли я повернулася до Ізюму після деокупації, одразу хотіла подивитися, яким став ліс. Я знала, що мін багато, але завжди залишалася обережною.

Їдучи в ліс, Лідія завжди брала з собою білі стрічки, нарізані зі старих простирадл. Вона паркувала на дорозі «Ниву», яка залишилася їй від покійного чоловіка, а далі обережно йшла вглиб до сосен. Якщо бачила хвостовик «Граду» чи «пелюстку», обмотувала дерева навколо стрічками й мотузками та дзвонила рятувальникам.

Зараз через протез ходити до лісу жінка вже не може. Її білі стрічки змінилися білими бинтами. Щовечора вона самостійно робить бинтами перев’язки та обмотує поранену ногу так само, як колись намагалася обгорнути рани свого лісу.

Лисички та кров

Того дня Лідія завела «Ниву» рано, ще коли сонце тільки сходило. Запаркувалася біля стовпчика, що позначає квадрат у лісі, та пішла збирати свіжі лисички, оминаючи власноруч позначені міни.

— Назбирала тоді чотири ящики. Боже, які вони красиві! Уже десь о першій годині я йшла дорогою — у траву не сходила. До машини залишалося метрів двадцять, і ось — дорога трохи звертає. Думаю, зайду збоку: не збиратиму, а просто подивлюся, чи там лисичок немає. З одного краю — дорога, з іншого — сосни. В соснах — кілька лисичок. Я обійшла ці сосни, звернула, і все — вибух.

Лідія згадує, як багато було крові. Їй довелося зняти з себе штани та затягнути ними відірвану по щиколотку ступню. Стиснувши зуби та долаючи біль, вона поповзла до телефону. В її рани набилися пісок та соснові голки, але жінка змогла дістатися до відра з мобільним і набрати сусідку. «Швидка» у замінований ліс не поїхала б.

— Сусіди добиралися близько години. За цей час я разів десять дзвонила подрузі. Вже втрачала плин часу, в очах темніло. А потім нарешті почула гуркіт авто і почала кричати.

Жінку врятувало те, як добре вона знала ліс. Лідія змогла пояснити, біля якого стовпчика та на якій відстані від дороги перебуває, і сусідам вдалося її знайти та відвезти до лікарні. За цей час вона втратила більше крові — у багатьох випадках це критична позначка.

Непритомніла дорогою, але пам’ятає, як медсестра везла її в операційну й казала: «Такі рани — краще б вона померла у лісі». Тоді Лідія на хвилину розплющила очі. «Ні, я виживу!» — відповіла та провалилася у рятівне забуття наркозу.

Я ходитиму

Понад тисяча українців постраждали від вибухів мін чи снарядів із початку повномасштабної війни. Майже три сотні людей — загинули. Найбільше мінних пасток для селян та містян, за даними СБУ, росіяни лишили саме на Харківщині. 

Лідія потрапила у лікарню 4 липня, а виписалась 25-го. У вересні цього року їй уже поставили навчальний протез. Та мало хто вірив, що літня жінка одразу стане на нього.

— Пам’ятаю, як лікар сказав, що це дуже складна робота — почати ходити. Я кажу, що не знаю, чи складна, чи ні, а я ходитиму. Цей протезист так на мене подивився, як на божевільну.

Лідія Борова не божевільна, а вперта й цілеспрямована. На протез вона стала з першої спроби і з того дня ходить самостійно. Каже, що їй не боляче. Але здається, навіть якби й боляче, вона б не скаржилася. Лідія порівнює свою травму з історіями про травми інших, хто підірвався у цьому ж лісі, і вважає, що їй пощастило.

— Уже після мене у нашому ж лісі сусід підірвався на протитанковій міні — тоді загинуло чотири людини. Вони родиною поїхали у ліс на машині і, мабуть, наїхали на неї. Не вижив ніхто.

У лікарні з Лідією лежала жінка, що так само втратила ногу через міну, коли вийшла з дому винести сміття в центрі Ізюму. Але її сусідка по палаті так і не почала ходити з протезом, їй діагностували депресію. Лідія ж змогла прийняти травму та подолати її.

— Що мене підтримує? Знаєте, я люблю життя. Я ходжу сама, бо не хочу, щоб мені хтось допомагав. Бо я ще й сама здатна допомагати. Я хочу жити в Україні. Хочу побачити перемогу, побачити, як ми виженемо росіян. І як ми очистимо нашу землю та ліс.

*Під час воєнного стану у чотирнадцяти областях України заборонено відвідувати ліси. Серед областей: Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Черкаська та Чернігівська. Рятувальники закликають не ходити та не їздити невідомими чи неперевіреними ґрунтовими дорогами. Не чіпайте будь-які підозрілі та незнайомі предмети. Не відвідуйте ліси, лісосмуги, поля, заплави річок та інші відкриті простори, особливо ті, де точилися бої або які перебували під окупацією.

Посилання на відео