Ми втомлені. Зовсім нещодавно ми перетнули рубіж першого року повномасштабного вторгнення, що саме по собі є екзистенційним моментом кризи. Бо зазвичай усі ми числимо своє життя датою 24 лютого 2022 року. Отже, за плечима — рік виснажливих емоцій, очікувань, боротьби та відсутності відчуття безпеки.
Для мене 24 лютого 2022 року справді особлива дата, бо навіть якщо ми увесь цей рік знали, що «день закінчення війни — дата відкрита», все ж ми зазвичай мислили категоріями часу.
Спочатку — днів, потім — тижнів, а потім — місяців, бо нашому мозку дуже потрібно мати рамки, якими він вимірює можливу кризу. І ось ми перетнули рубіж року, а отже, рамки кризи більше не вимірюються днями, тижнями чи місяцями — тепер вони вимірюються рамкою другого року повномасштабного вторгнення. Ще одним неосяжним видноколом — надто далеким, щоб його можна було з легкістю осягнути. І це може призводити до збільшення відчуття тривоги, апатії, втоми.
Як і будь-яка криза, ця криза нової адаптації стихне, бо наша психіка має унікальну здатність адаптуватись до нових умов життя. Та все ж — у якийсь момент перспектива того, що війна — це не спринт, а марафон, — дуже лячна.
Ми змогли адаптуватись до того, що перший етап війни тривав вісім років, — зможемо адаптуватись і до того, що ця війна триватиме стільки, скільки потрібно аж до перемоги. Але сам процес адаптації є складним і що складнішою є криза, то складніший процес адаптації до неї.
Тому сьогодні ми можемо ловити себе на тому, що стали більш роздратовані, і то не на саму війну, а просто роздратовані — на будь-які події, що трапляються в нашому повсякденні.
Ми можемо відчувати накопичену втому, долати яку нам бракує сил, і можемо відчувати, що більше не знаємо, в чому ж полягає сенс нашого життя — куди нам рухатись, для чого рухатись, що чекає далі, якщо горизонт виходу з кризи війни знову захований десь за горизонтом.
Ці відчуття найчастіше не стосуються нашої певності в тому, що ми маємо боротись, що Україна має стати переможцем у цій війні і що сенс цієї війни — це свобода і сама можливість життя як такого. З цими відчуттями ми зазвичай перебуваємо в доброму контакті і не маємо сумнівів щодо того, що наша війна є визвольною війною українського народу і що ми маємо відстояти свою незалежність попри всі втрати, що їх несе Україна в цій війні.
Проте на особистому рівні наші думки та емоції можуть бути не такі певні. Ймовірно, однією з головних причин такої непевності є виснаження. Не просто втома, принесена кожноденням, а власне виснаження від усіх емоцій, що їх кожен з нас проживав цього року.
Ми не встигли і не встигаємо відновлюватись, бо перед нами вже понад рік стоїть потреба виживати.
І ця потреба забирає всі наші сили. Це не завжди про те, що ми просто зараз перебуваємо в екстремальних умовах виживання. Це про загальний фон, де ми не можемо будувати плани на майбутнє, не впевнені у безпеці країни, де ми постійно реагуємо на всі події, що відбуваються на фронті, де ми, зрештою, чуємо сирени повітряних тривог. Де ми постійно хвилюємося за власні життя і за життя наших близьких, рідних, друзів чи знайомих. Усе це загальний фон виснаження, у якому ми перебуваємо вже достатньо довго. І попри всі поради відпочивати і дбати про себе, часто ми просто не можемо віднайти ресурси, які б дозволяли відновлюватися повністю.
Звісно, це не означає, що ми не відновлюємося взагалі. Це не так. Ми вже знаємо про потребу сну, знаємо, що повинні подбати про своє тіло, бо нам потрібно вистояти у цій непростій боротьбі. Але фон завжди залишається тривожним. Що б ми не робили для відновлення, все це завжди відбувається на тривожному фоні війни, а, отже, ми просто не маємо змоги відновитися повністю.
Звідси виникає і фонова роздратованість. Бо перевтомлений мозок більше не спроможний опрацьовувати всю тривожну інформацію, що в нього потрапляє, прагне ізолюватися від додаткового навантаження. І саме тому будь-які дрібні непорозуміння й негаразди викликають у нас інколи неправомірно сильне роздратування. Не тому, що ми стали злішими, а тому, що ми дуже-дуже втомлені.
І від цього немає якогось одного правильного ліку. Бо ми не можемо забрати виснажливий фон війни, не можемо і не маємо абстрагуватися від подій, що розгортаються в нашій країні. А отже, мусимо приймати той факт, що виснаження триває, і з цього зробити для себе два висновки.
По-перше, ми знаємо, чому ми роздратовані. Отже, можемо спробувати не звинувачувати себе у тому, що з нами не все гаразд, а давати собі більше часу на опрацювання незрозумілих обставин. Просто дати собі час. Просто справді не чіплятись до себе з надмірними вимогами.
Мати біля себе тих, із ким безпечно ділитися своїми емоціями.
Зараз нам потрібно більше часу, щоб справлятись із задачами, з якими до війни ми справлялись доволі легко.
По-друге, потрібно все одно дбати про себе. Хоч ми вже й чули це безліч разів, хоч уже й знаємо, що це необхідно, і, сподіваюсь, робимо все від нас залежне, щоб мати якісний сон, добру їжу, спорт, прогулянки, музику, книги, секс, зустрічі з друзями та все інше, що особисто вам допомагає почуватися краще. Це універсальний рецепт, але без сподіваних результатів. Бо навіть якщо ми все це робимо і про все це памʼятаємо, реальність війни забирає ресурсу зазвичай більше, ніж нам потрібно, щоб почуватися добре.
Війна забирає в нас нас самих. Вона забирає наші сили, вона втручається в усі сфери нашого життя, вона виснажує і робить нас роздратованішими. Ми ж не припиняємо боротьби — кожен на своєму місці, — не припиняємо турбуватись про себе, як би банально і просто це не звучало, і даємо собі більше часу, щоб реагувати на все, що відбувається навколо, навіть якщо часто нам здається, що цього часу в нас зовсім немає.
Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт, керівник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін», автор книжок «Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
