Каталог воєнних злочинів. Понад 400 ключових слів: обстріл, труп, вибух, блекаут, Маріуполь… Близько 8 мільйонів унікальних медіафайлів. Класифікація матеріалів за локацією, датою, резонансністю події або назвою конкретного підрозділу військ окупанта. Доступ винятково за попередньою безпековою процедурою та після підписання користувацької угоди. Величезний обсяг інформації, яка чітко впорядкована та захищена від сторонніх очей.
Таким є «Архів війни» (Ukraine War Archive) — найбільша об’єднана база відео- та аудіоматеріалів про війну в Україні, створена на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
§§§
[Цей матеріал є частиною спільного проєкту The Ukrainians Media, Фундації ЗМІН та Фонду родини Богдана Гаврилишина у рамках Премії відповідальності Responsibility Award 2023]
§§§
Ми не могли інакше
«Коли почалось повномасштабне вторгнення, у нас спрацював якийсь інстинкт. Ми моментально почали думати про те, як можемо з нашими знаннями, з нашими людьми, колегами, партнерами бути корисними в цій ситуації. Ми мусили діяти».
Роман Бондарчук — артдиректор Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, член Відбіркової ради та співзасновник «Архіву війни». Розповідає, що початок великої війни у них був «як у всіх». Спершу київський офіс працював як волонтерський хаб. Ресурси були зосереджені на зборі гуманітарної допомоги для кінематографістів, які залишилися у Києві та фільмували перебіг подій. Їх забезпечували шоломами, бронежилетами, аптечками, знімальною технікою, флешками, акумуляторами.
«Ми намагались робити все, що ми можемо. І так у якийсь момент у чаті почали з’являтися різні відеоматеріали.
Ніхто не чекав, що українці будуть себе поводити з такою гідністю та опором. Прості люди зупиняли танки і пояснювали, що загарбників тут ніхто не чекає. Це було свідченням незламного духу народу, це було неймовірно. Усі ділились цими відео, бо вони підтримували та надихали. І я казав: давайте їх кудись збирати.
Однак ми не розуміли куди. Кожен збирав у себе на хмарі, на свій Google-диск, у папку на комп’ютері. Але це був хаос, тож треба було щось із цим робити».
Тоді Роман звернувся до свого колеги та приятеля ще зі студентських часів — Максима Демиденка.
«Рома запитав мене, чи можу я порекомендувати якусь платформу, щоб можна було зберігати й обробляти матеріали. Я дав кілька порад. Але потім, після певного дослідження існуючих інструментів, ми швидко зрозуміли, що потенційно це буде щось більше за збір і архівування матеріалів. І оскільки ми на той момент ще не до кінця розуміли, у що це може вирости, універсальне існуюче рішення нам не підходило. Тож вирішили створювати щось нове. Так фактично і розпочалася історія “Архіву”, коли об’єднались розуміння про необхідність збереження історії і залучення технологічного підходу, щоб цю збережену історію структуровано організувати. Зараз це називаємо реєстром війни, який вже почав свій розвиток у напрямах, які ми тоді, на початку березня, навіть і не могли собі уявити».
Так навесні 2022 року народилася організація Infoscope, зареєстрована у Великій Британії, що об’єднала волонтерів, розробників і дизайнерів з усього світу для створення технологічного рішення «Архіву війни».
Життя під час війни
Відтоді команда «Архіву» постійно росте. Зі збільшенням обсягів зібраних матеріалів зростає, відповідно, й потреба у розширенні штату.
Так сформувалися окремі відділи. Коли розпочалася активна фаза деокупаційних операцій і все більше українських міст та селищ знову стали вільними, команда «Архіву» вирішила не лише впорядковувати матеріали, які надходили до них, а й почати власне документування — і розбудували відділ інтерв’ювання. Його ядром стали Тетяна Симон, яка очолила відділ, а також режисерки Марина Рощина, Катерина Горностай та інші.
Роман Бондарчук пояснює:
«Цінність цієї роботи полягає зокрема в тому, що на виїздах команда обирає певний регіон або звільнений населений пункт і записує не лише одну людину. Вони намагаються поговорити з якомога більшою кількістю місцевих, щоб із цих свідчень можна було потім скласти певний патерн, якусь повторюваність, типовість того, що там відбулося. Ніхто з нас не знає напевно, в якому із цих інтерв’ю буде конкретно те ключове свідчення, чи та прикмета, чи той елемент, який потенційно може стати вирішальним у розслідуванні чи в дослідженні. Тому ми працюємо так, аби охопити значну кількість респондентів. І віримо в те, що цей ґрунтовний підхід рано чи пізно принесе свої плоди».
Крім цього, в «Архіві» є відділ аналітики і тегування. Команда цього напряму переглядає файли, які надходить від партнерських організацій або приватних авторів і авторок, та маркує їх за визначеними критеріями, вказуючи чи то регіон, де відбулася подія, чи конкретний воєнний злочин, про який ідеться у розмові. Після чого файли займають свою віртуальну полицю в «Архіві».
Часом нові ідеї народжуються завдяки відвідувачам «Архіву». Максим Демиденко розповідає про те, як до архівного словника тегів додалося слово «вікна», про яке ніхто спершу не думав як про щось важливе. Із таким запитом звернувся художник Євген Арлов, який готував інсталяцію «За вікном», що мала б демонструвати вікна українців під час війни як символ того, що об’єднує.
Так із часом «Архів» набув нового сенсу — став не лише каталогом воєнних злочинів агресора, а й своєрідним щоденником, у якому зафіксовано також буденне життя, побут, у якому існує країна упродовж минулих двох років.
Засновники «Архіву» кажуть, що віднедавна почало надходити усе більше запитів від різних митців. Зокрема, театральні драматурги та сценаристи звертаються з проханням, аби їм дали змогу послухати розповіді очевидців, щоб використати цей досвід у творах, рефлексуючи над темою війни у своїй творчості.
Ще одним прикладом мистецької колаборації є співпраця «Архіву війни» з Довженко-Центром. У 2023 році в рамках 5-го Київського бієнале Довженко-Центр створив виставку «Ріка кричала, вила, як поранений звір», яка досліджувала кінематографічну репрезентацію спроби підкорити Дніпро. Відправною точкою виставки був підрив Каховської ГЕС, а окремою інсталяцією у залі з назвою «Тільки Дніпро і небо» стали матеріали з «Архіву війни». На півтора десятка планшетів транслювали документацію наслідків підриву ГЕС — відео затоплень із підконтрольних та окупованих територій, знятих із різних точок землі та неба. Також частиною інсталяції стали чотири історії звичайних жителів та жительок Херсонщини, що були записані у перші дні трагедії. Зараз ця виставка подорожує і з Центру сучасної культури у Дніпрі згодом вирушить до Берліну.
Покарати винних
«Документування реальності допомагає нам втримати наше життя. Особливо у тому ритмі, в якому воно зараз несеться. До того ж я щиро вірю, що та система налаштувань, яку ми формуємо зараз в архіві, буде використана і для встановлення справедливості — і на рівні Міжнародного кримінального суду, і в перспективі для створення трибуналу зі злочину агресії Росії проти України».
Марія Цип’ящук є координаторкою відділу партнерств «Архіву війни». Вона налагоджує зв’язки між різними інституціями, індивідуальними документаторами и в Україні та за її межами, щоб посилити ефективність роботи «Архіву» та збільшити його наповнення. Серед партнерів проєкту на національному рівні є низка правозахисних організацій: Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр громадянських свобод, Харківська правозахисна група, Освітній дім прав людини в Чернігові, Схід-СОС, Центр прав людини ZMINA, Медійна ініціатива за права людини, на міжнародному рівні — Human Rights First, International Partnerships for Human Rights, International Human Rights Foundation. А також медійні партнери, які передають до «Архіву війни» зібрані свідчення: Суспільне, Громадське, Bihus.info, Український свідок, Svidok.org, Цукр, Ukraїner, Reckoning Project (проєкт «Свідчить Україна») та інші.
Крім розвитку партнерських співпраць, Марія займається правозахисною діяльністю. Із 2014 року вона працює з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, координує роботу Рівненської приймальні та займається документуванням воєнних злочинів ще з початку російсько-української війни.
Пояснює: попри те, що «Архів війни» є, по суті, найбільшою бібліотекою воєнних злочинів Росії проти України, його команда не має повноважень розслідувати воєнні злочини. Цим повинні займатися правоохоронні органи та суд.
«”Архів” не розслідує злочинів, які фіксує. Він збирає факти, інформацію, фіксує дійсність. Але нашими матеріалами користуються представники Офісу Генерального прокурора та уповноваженого Кабінету Міністрів України у справах Європейського суду з прав людини для доповнення чи перевірки інформації, з якою вони працюють в межах своїх повноважень», — каже Марія.
Кримінальний процесуальний кодекс України має свої вимоги щодо того, що можна вважати доказом і хто може їх збирати для національних судів. В Україні є два ключові критерії: належність і допустимість. Належність визначає, що свідчення безпосередньо пов’язані з подією. Вони можуть вказувати на особу, яка вчинила правопорушення, на обставини, які пояснюють його причини або обтяжують чи пом’якшують відповідальність за скоєне. А допустимість — це вже, власне, про те, хто ці свідчення збирає.
«Ключовий момент полягає в тому, що всі, хто не є слідчими і не залучений до процесуального порядку, за законодавством, не можуть збирати докази, які потім можуть бути використані в кримінальному процесі, — бо у них немає на це повноважень. Але ми ж розуміємо, що інформація, яку збирає громадський сектор, може бути дуже помічною для правоохоронців. Тому упродовж кількох минулих років усе частіше правоохоронні органи активно користуються базами даних громадських організацій, адже це допомагає їм поєднати інформацію з різних типів джерел, а відтак і швидше знайти свідків або докази».
Водночас Міжнародний кримінальний суд діє інакше. За Римським статутом — документом, що визначає, як функціонує Міжнародний кримінальний суд, його процедуру, які злочини він розслідує, — існує чотири ключові характеристики, які висувають для доказів. Вони перегукуються із тими, які використовують у Кримінальному процесуальному кодексі України. А саме, із допустимістю та належністю. У МКС вони звучать як релевантність, достовірність, точність і надійність.
Релевантність вказує на те, що конкретний факт має бути пов’язаний із конкретною подією та людиною, щодо якої здійснюється провадження.
Достовірність — це правдивість зафіксованих свідчень. Якщо подають чиїсь свідчення, потрібно надати достатню інформацію, що ця людина не давала їх під будь-яким примусом.
Важливим також є вміння розділити, де свідки реально описують факти, які він або вона бачили і знають, а де, наприклад, описують події під впливом медіа або якихось чуток. Це найвища майстерність інтерв’юера: вміти спочатку вислухати все, що людина сказала, а далі відділити факти від навіяного. Тут має бути чітка хронологія та деталі, тобто точність.
Надійність говорить про те, чи має це джерело або постачальник інформації належну історію і чи можна насправді довіряти наданим фактам.
«Як у національному судочинстві, так і в міжнародному — заборонені навідні запитання, себто коли людина, яка запитує, вже в питанні вкладає відповідь. Тобто це зовсім не хороша історія. Тож, перш ніж взятися за документування, необхідно пройти спеціальне навчання, щоб розуміти, як правильно будувати розмову, формулювати запитання та як уникнути ретравматизації людини, яку ми хочемо опитати», — пояснює Марія Ципʼящук.
Чого ми можемо навчитися
Один із важливих висновків з роботи «Архіву війни» — кожне свідчення важливе. Чітких формалізованих вимог до інформації, яку ви плануєте передати у МКС, немає. Але існує кілька методичних посібників, де зібрано поради, які допоможуть краще підготуватися до інтерв’ю з очевидцями. Для документування з відкритих джерел розроблений Протокол Берклі. Інші посібники надають рекомендації громадським організаціям, приміром: Посібник Документування міжнародних злочинів і порушень прав людини для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що їх вчинили. Рекомендації для громадських організацій, виданий Міжнародним кримінальним судом або Посібник зі збору доказів для МКС та документування міжнародних злочинів, який видало Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та ВПО, радять таке:
Надаючи інформацію про зафіксовані воєнні злочини, слід внести до неї такі дані:
1/ Місце, де відбувалися події (з деталізацією, бажано з GPS-координатами);
2/ Дата, час і тривалість подій;
3/ Хронологія інциденту;
4/ Природа злочину (катування, зґвалтування, вбивства тощо) та методи його вчинення;
5/ Можливі підстави для інциденту;
6/ Визначення можливих виконавців злочинів (армія, збройна група або окремі індивіди тощо);
7/ Дані про жертв (ім’я, вік, стать, рід заняття, громадянство, етнічна чи релігійна приналежність тощо);
8/ Список можливих доказів (фото, документи, ін.)
Роман Бондарчук та Максим Демиденко переконані, що «Архів війни» – проєкт на довгу перспективу. Оскільки велика війна в Україні триває, потреба у людях, які документуватимуть усе, що відбувається у різних регіонах, зростає. Роман пояснює, що, з одного боку, зібрані факти можуть стати підґрунтям для майбутнього покарання винних у злочинах; водночас з іншого – це потужна база для різних дослідницьких проєктів, які проводять правозахисні організації.
На думку Максима Демиденка, накопичена база архіву буде потрібна і через п’ять, і через десять, і через п’ятдесят років, зокрема для того, аби протистояти російській пропаганді, яка викривлюватиме оптику цієї війни. А це означає, що усім нам потрібно забезпечити існування такого архіву.
Наприкінці розмови говоримо про те, де пролягає межа між тим, що варто зберегти в історії, а що ні. Роман Бондарчук відповідає коротко:
«На мій погляд, відповідь проста: поки триває ця війна, ми маємо фіксувати абсолютно все».
Фото надані командою «Архіву війни»
