З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ.
Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи?
Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.
Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними.
Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання: «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати.
Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває.
Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки.
По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників.
Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається.
Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад.
Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.
На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити.
В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ.
Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль.
Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно!
У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.
Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу.
Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання.
Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри.
У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року.
Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції.
Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління.
Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень.
Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.
Голова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери»
Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок.
Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися.
У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи.
Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи.
У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні.
А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание».
→ Фото експертів — Макс Баландюх, Світлана Левченко, Джерело, Джерело / Головне фото — Rodion Kutsaev
→ Чи пришвидчиться, на вашу думку, процес імплементації реформ? Діліться думками у коментарях нижче.
