Інтерв`ю

Ярина Винницька: «Культура — це питання національної безпеки»

Культурна і громадська діячка — про потребу самопізнання, яка може стати терапевтичною як на індивідуальному, так і на загальнонаціональному рівні

Тоня Андрійчук, Середа Ірина
4 Травня

«Мрійте велико», — радить культурна і громадська діячка Ярина Винницька, повторюючи заклик Богдана Гаврилишина. Треба наважитись мріяти, дозволити собі таку розкіш, як йти за покликом власного серця, навіть якщо це виглядає геть утопічно, нереально чи непрестижно. Цю тезу вона перевірила на власному досвіді — ще дитиною нафантазувала собі будинок своєї мрії і проєкт, який би прославив Україну на весь світ.

Згодом все так і сталося. Проєкт має назву «Ковчег Україна» — це національна мистецька платформа, що ставить собі за мету популяризувати культурну спадщину України. А будинок є тим особливим місцем сили, де такі проєкти народжуються. 

Місцем сили є і львівська «Свічкова мануфактура» біля Домініканського собору, де ми зустрілись з Яриною. Саме тут відбулася перша презентація її артбуку «Скриня. Речі сили», саме тут вона познайомилась із Оксаною Линів — відомою диригенткою, яка згодом стала співавторкою проєкту «Ковчег Україна: музика». 

Ми поспілкувалися з Яриною про локальну ідентичність, конфлікт міста і села та потребу самопізнання, яка може стати терапевтичною як на індивідуальному, так і на загальнонаціональному рівні.

 

Велику частину своєї діяльності ви присвячуєте українській ідентичності. А як сформувалася ваша ідентичність?

Ідентичність моя найбільша больова точка. І з приходом нової влади цей біль дуже загострився. У цьому є й великий плюс, адже нарешті питання ідентичності опинилося у фокусі суспільної уваги. Я вважаю вірус «какая разніца» смертельно небезпечним для нас він підриває Україну зсередини. «Какая разніца» це аутоімунне захворювання, коли організм знищує сам себе. 

Ми невротична країна з дуже травматичним минулим. Наш хронічний статус «failed state» пов’язаний з тим, що ми досі не пропрацювали власні травми, у нас багато «сліпих зон» болісного і дуже емоційно зарядженого досвіду, який ми витісняємо у несвідоме. А відтак самі себе уникаємо, самі себе не знаємо. Не усвідомлювати цього болю, втікати від нього, знецінювати це робити його центральною фігурою свого життя. Бо так працює наша свідомість: те, що ми витісняємо, нас поневолює, а що приймаємо звільняє.

Ми досі зависаємо на простому питанні — «хто ми?». Нам «відбили» історичну пам’ять, і тепер ми, як хворі на Альцгеймера, що не знають, хто вони і де їхній дім, стоїмо розгублено посеред Європи, безпорадні мешканці найбільшої європейської країни з понад тисячолітньою історією. Нам потрібно «згадати все» і віднайти свою країну, перевідкрити її для себе. І тільки тоді перед нами відкриється перспектива «світлого майбутнього».

Ідентичність основоположна. Тому «наші воріженьки» завжди знищували наші «опізнавальні знаки» мову і культуру. Тож можна програвати війни і втрачати території, нас можуть знищувати мільйонами, але ми неодмінно відродимось, якщо збережемо свою культурну ідентичність. Бо з неї, як зі стовбурових клітин, можна відновити усі втрачені і пошкоджені файли.

Країни зі стійкою ідентичністю найуспішніші. Якщо люди об’єднані довкола однієї системи цінностей і культурних кодів, вони стають монолітним бетоном. У таких країнах вища якість державного управління, сильніша економіка, більший рівень довіри у суспільстві. Ось вам контраргумент для усіх тих, хто вважає, що «мову на хліб не намажеш». Бути собою економічно вигідно. Тому дуже важливо, якою мовою ми говоримо між собою, які свята спільно святкуємо, яку версію історії вивчають наші діти в школах і що ми розповідаємо про себе світові.

Розкажіть, будь ласка, більше про свою родину. Як вона на вас вплинула?

Цей наш колективний біль є величезною частиною мого родинного спадку. Як ото у весільні скрині клали зо два десятки сорочок, рушників, декілька разків щирого намиста, то на самому дні наших весільних скринь біль і страх, що розстріляють, розкуркулять, вивезуть на Сибір, заморять голодом тільки за те, що ти українець. Мої бабці і дідусі на власному досвіді пережили усі жахіття ХХ століття Голодомор, війну, переселення, переслідування за релігійною й етнічною ознакою.

Я переконана, що ми успадковуємо не тільки «карі очі, чорні брови», а й родинні історії, родинні сценарії, непропрацьовані травми, які й формують наше життя. Тому моя родина і той травматичний досвід, який вони пережили, безпосередньо вплинули на моє життя, на те, чим я займаюсь і чим живу.

Ми успадковуємо не тільки «карі очі, чорні брови», а й родинні історії

Можу назвати себе корінною львів’янкою. Дуже люблю ці «мікроідентичності». І взагалі вважаю, що повернення до локального локальних культур, локальної економіки, slow food, slow life, hand made наш порятунок. Це той вектор розвитку, який має врівноважити божевільний маятник глобалізаційних процесів. Local cultures matter! Локальність важить. Життя будь-якої локальної культури, кожного окремого genius loci важливе.

Своїми проєктами я хочу вберегти наших genius loci локальних «геніїв місця», духів-охоронців цієї землі. Тож я насамперед українка, а потім галичанка. Галичани це «останні з могікан», зі своєю мовою, традиціями, кухнею. І моя бабця переселенка з Перемишля, донька січового стрільця була іконою цієї галицької ідентичності. Це моя базова «прошивка».

Хочу, аби ми плекали свої діалекти, місцеві традиції, рецепти, узори. Це наше багатство. Мене лякає уніфікація. Колись Радянський Союз прагнув сформувати універсального «совєтского чєловека», а тепер такими ж небезпечними є процеси глобалізації, коли всі їдять одні й ті ж самі бургери і суші, дивляться одні й ті самі голлівудські фільми, всі «на одне обличчя» у своїх інстаграмах з однаковими силіконовими формами і гіалуроновими губами. Тому я поборник локальності і унікальності.

Українці поліфонічна нація. Ми неймовірно багаті в межах самого українства гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці кожен зі своїми говірками, рецептами, менталітетом. Наші маленькі «генії місця», що зачаїлися у місцевих традиціях кожного окремого міста і села, разом формують неповторне поліфонічне звучання цієї землі.Нам потрібно не розгубити цих культурних кодів, не розчинитись у «глобалізаційному потопі», вберегти це все і передати далі творити нову модерну українську культуру, що буде рости з власного кореня. Бо для мене «традиція це не “поклоніння попелу, а передача вогню” наступним поколінням».

Часто українці соромляться говорити, з яких вони малих містечок чи сіл. На вашу думку, чому так?

Я не знаю сумнішого видовища, ніж коли людина соромиться себе, своїх батьків, свого походження. Мені дуже боляче дивитись, як українськомовні сором’язливо переходять на «общєпанятний» перед камерами або у столичному кафе, щоб приховати своє провінційне походження.

Це наслідок кількасотрічної колоніальної політики і типова ознака колоніальної свідомості вважати метрополію чимось вищим, а своє рідне вторинним, нищої якості, меншої вартості. Колонізатори довго переконували нас, що ми селянська нація, а отже, відсталі, недалекі, недолугі. Тому головне для нас не тільки відтяти «культурну пуповину» з Росією, а й розірвати зв’язки з Малоросією із цим приторним відчуттям вторинності, другосортності. Нам треба вчитись любити себе і своє.

DSC_8143

 

Всі мої проєкти артбуки, концерти, виставки — це спроба показати, що селянське може бути надзвичайно вишуканим, що борщівська сорочка чи домотканий полтавський рушник — вершина дизайнерського мистецтва, варта паризьких бутиків. Продемонструвати, що селянське мистецтво може бути «високим», але також задекларувати, що українці — не тільки селяни. Ми маємо багату міську культуру, своїх королів і гетьманів, свої академії і бібліотеки, свій авангард і сецесійну архітектуру.

Тому у нашому концерті «Ковчег Україна» бере участь і Домініка Чекун, хранителька архаїчного співу Полісся зі села Старі Коні, і «Хорея козацька» — музичний гурт, що реінкарнує велич епохи українського бароко — ту музику, яка звучала на гетьманських балах у палацах князя Розумовського, гетьмана Мазепи. Також у нашій програмі — твори українського Моцарта Дмитра Бортнянського, опери якого тріумфували на найпрестижніших сценах тогочасної Європи, і сучасний український музичний авангард.

Сергій Параджанов зумів побачити у наївному мистецтві України шедеври світового рівня. А перед ним це помітили Казимир Малевич, Олександра Екстер, архітектор Іван Левинський, який витворив навіть стиль гуцульської сецесії. Наш великий композитор Євген Станкович зізнався у інтерв’ю для нашого проєкту: «Коли я почав досліджувати український фольклор, то зрозумів — народні музики по наших селах грали авангард ще декілька століть тому». Треба мати вищу освіту і особливий талант, аби зуміти оцінити складність народного примітиву, аби збагнути, що в селянському «примітиві» не все так просто.

Нам треба позбуватися зверхності міста до села і селянської культури так само, як сексизму чи ейджизму. Комплекс села перед містом має бути повністю нейтралізований, тим паче з огляду на нові обставини, коли багато міських жителів втікають до села і називають це модним слівцем дауншифтинг. 

Канонічний приклад — зіткнення міської і умовно сільської цивілізацій, описане Кастанедою у його польових щоденниках (Карлос Кастанеда — американець перуанського походження, антрополог, письменник, етнограф. Його книжки видали українською у видавництві «Terra Incognita», — TU). Зарозумілий студент антропології Каліфорнійського університету приїздить до простого шамана у глухому мексиканському селі.

І тут з ним відбувається розрив шаблону — неосвічений шаман, що не вміє читати і писати, виявляється носієм глибинних знань про те, як влаштовано цей світ і що ми тут усі робимо на цій планеті. А міський інтелектуал виявляється безпорадним перед обличчям справжніх випробувань — хвороб, смерті, стихій природи. Такою «шаманкою» — носієм «безмовного знання» — для мене є Домініка Чекун. Такою була моя бабця.

Як ви почали пізнавати традиційне українське мистецтво?

Є в цій історії щось магічне. Без традиційних українських чарів не обійшлося. Я — «дитина асфальту», виросла в місті, втім успадкувала від своєї бабці (при тому, що сама вона також була міською жителькою з вищою освітою, вчителькою німецької мови) любов до народної культури. Виросла серед глинянських килимів, гуцульської кераміки, рушників і вишиванок.

Це, напевно, найцінніше — успадкувати не так самі артефакти, як любов, повагу, смак до народного мистецтва. Бо ти можеш бути внучкою селянки, яка навишивала усі ці шедевральні борщівські сорочки, але не шанувати їх настільки, що викинути на смітник чи спалити (таке ми часто спостерігали під час наших етнографічних експедицій). Тому я дуже вдячна своїй бабці за цей пієтет до народного мистецтва — він великою мірою і визначив усе моє життя. 

Ще студенткою я була причетною до створення студії «Майстерня пісні» при театрі Леся Курбаса (тепер — театр «Слово і голос» Наталки Половинки). Ми досліджували фольклор, їздили в експедиції, створювали вистави на основі ритуальних пісень. Як для когось The Beatles чи Pink Floyd — кумири, так для мене кумирами були гурт «Древо» з Крячківки чи Домініка Чекун із Полісся.

У мене якась гіпнотична залежність від краси справжнього традиційного мистецтва. Просто фізично реагую на фактури і візерунки килимів, рушників, на «білий звук» ритуальних пісень. Древні веди стверджують, що матеріальний світ — це не мертві застиглі форми, а жива вібрація з власною самосвідомістю. Саме так я проживаю реальність народного мистецтва — як живу вібрацію, з якою можна вступати в діалог, яка споглядає тебе так само, як ти споглядаєш її. Тож із власного досвіду можу стверджувати — веди мають рацію. У своєму домі я оточила себе цієї красою. Для мене це джерело постійної насолоди, від якої я залежна.

Яким є ваш дім?

Це мій перший феміністичний проєкт — я сама придумала будинок своєї мрії, сама його збудувала і облаштувала.

Це старий родинний будинок моєї бабці, який мені пощастило реконструювати. Моєю мотивацією було не бажання володіти престижною нерухомістю чи вразити сусідів, що от «я доробилисі», як кажуть в нас на Галичині. Мені просто хотілося мати простір, де можна розвішати свої килими і рушники й жити в оточенні цієї краси.

Я клінічно інтровертована особа. Тому мій дім — це не тільки «фортеця», а й місце сили, яке мене живить, де я відстоююсь, як вода у склянці, і все зайве випадає в осад. Дім — це вміння бути щасливим від найпростіших речей. Це моя духовна практика, в результаті якої я можу сказати, як Антонич: «О, життя різноманітне в однині, тисячебарвне в сірині». 

Дуже люблю свій дім і люблю бути вдома. Якщо тобі погано у власному домі зі самим собою, то це біда — ти постійно тікатимеш від внутрішньої пустки, панічно шукатимеш, чим її заповнити — новими людьми, подорожами, враженнями, роботою. Але ж від себе не втечеш. Тому карантин не став для мене якимось важким випробуванням. Якраз навпаки, адже бути дома — це найбільша радість і можливість мати багато часу і простору для творчості.

DSC_8143

Мова теж є частиною ідентичності.

Мова — це мій другий дім. Погоджуюсь з визначенням Гайдеггера про те, що «мова – це дім буття». Я живу в мові, адже за своєю першою освітою я філолог і перекладач. Для мене сидіти вдома і читати, перекладати чи писати свої тексти, порпатись в мові, як у городі, — це найбільша насолода у житті.

Мова — це матриця ідентичності, адже «на початку було слово, і слово було Богом». Вона — не просто технічний інструмент комунікації, а дуже специфічна модель функціонування психіки, яка формує унікальну картину світу свого носія. Тому «разніца большая». У мові є все. 

Мова зберігає найсокровенніші таємниці свого народу — від його сексуальних уподобань до стосунків із Богом — це все відображається у мові. Мова — найнадійніший сервер для нашої Big Data. Втративши мову, ми втратимо тисячолітню базу даних, акумульовану нашими предками. Дерево душ з «Аватара» Кемерона, як на мене, — дуже точна метафора мови як такої — священне дерево, у верховіттях якого гойдаються душі «загиблих поетів й героїв», дерево, що забезпечує зв’язок поколінь — живих із мертвими. Загине Дерево — загине плем’я. Тому теперішня битва за мову для мене є такою ж епічною і драматичною, як сюжет відомого голлівудського блокбастера.

Мова — найнадійніший сервер для нашої Big Data

Ми маємо берегти мову як національний скарб з найвищим ступенем захисту. Тому мені болить суржик. Той зашкальний рівень засмічення нашої мови словами іншомовного походження — це вже не запозичення, які, поза сумнівом, є одним із чинників розвитку мови. Суржик — це асиміляція, розмивання самого ядра української мови. Але тепер я бачу й іншу небезпеку — англіцизми. Хоча сама часто грішу цим, адже я — англійський філолог, жила у Великобританії і Канаді, тому англійська для мене як друга рідна. Вважаю критично небезпечною ту кількість «челенджів», «локдаунів», «факапів», які вже отримали постійну прописку у нашій мові.

Що для вас означає проєкт «Скриня. Речі сили»?

Це мій візуальний маніфест. Французькі дизайнери, які ініціювали і здійснили переклад книги французькою, називали її «візуальною Біблією» України. Це дуже дорога і складна поліграфічно книжка. І я дуже вдячна своєму партнерові Дмитрові Осипову, який без жодних вагань «з порога» погодився підтримати цей проєкт. І ось ми уже сьомий рік поспіль співпрацюємо.

«Скриня» — це книга-мрія. Я її задумувала як гімн народній культурі. Схиляння голови перед красою і величчю народної культури. Відчуваю цю культуру як дуже динамічну і життєдайну. Вона вічна, а тому сучасна.

Тож ми з художницею Юлією Табенською намагалися проявити традиційну красу мовою сучасного графічного дизайну. Особливий статус народних артефактів ми підкреслили особливими поліграфічними спецефектами — золотим тисненням, висічкою, фактурними лаками, друком на прозорій і напівпрозорій основі.

«Скриня» стала неофіційним державним подарунком, адже опинилась в бібліотеках багатьох президентів, вселенських патріархів. І я щаслива, що світ побачить нашу традиційну культуру у такій поліграфічній «золотій» рамі.

Які речі є для вас речами сили?

Я дуже втомилася від речей. Це вже вікове — за життя людина обростає якоюсь катастрофічною купою мотлоху. І у мені якимось дивним чином поєднуються взаємовиключні тенденції — потяг до колекціонерства і маніакальна потреба викидати все зайве. Я постійно щось викидаю, віддаю на благодійність, дарую. Намагаюсь сповідувати свідомий мінімалізм, але розробила власний підваріант, який називаю «розкішним мінімалізмом». Переконана, що речей має бути дуже мало, але вони мають бути найвищої якості. Як от айфон, до прикладу. 

Твоє життя має вкладатися якщо не в один рюкзак, то в одну велику скриню. Я от думаю, що би я рятувала, якби була пожежа? Для мене найдорогоціннішими є кілька полтавських і кролевецьких рушників, зо три-чотири килими — один із Східного Поділля, один — із Переяслава (Центральна Україна) і вінтажні глинянські килими моєї бабці родом із мого дитинства. Ще би взяла гуцульський підсвічник-трійцю і макбук. І все. Адже треба, щоб всі ці мої речі сили влізли до однієї скрині. Ну і, звісно, сама гуцульська скриня для мене також є вершиною дизайну. Ці шоколадні відтінки, воскові фактури, сакральна геометрія різьблених візерунків.

Коли ви бували в етнографічних поїздках, що особливо привернуло вашу увагу?

На початках ми їздили за вишиваними сорочками і намистом. Це був такий дівочий драйв, дуже по-жіночому — колекціонувати те, що може прикрасити тебе саму. Потім прийшло розуміння, що поруч зі сорочками існує ще цілий ужитковий космос з домотканими килимами, скринями, свічниками, рушниками. Мене вражало те, що селяни не цінують цих речей. Як можна продавати таку красу чи сімейні реліквії?! І лише згодом ми доросли до пісні й почали збирати унікальні мелодії, колекціонувати навіть манеру їхнього виконання і звуковидобуття.

Для мене, міської жительки, село — інша планета. У селі є тиша, немає як фізичного, так і ментального шуму — і я їхала в гості до цієї тиші. До тиші, що вміщує всю інформацію так, як білий колір вміщує всі кольори. Ця тиша — жива. У ній заархівовані всі знання людства, і ці знання проявляються через народне мистецтво, через очі бабусі, яка бачить тебе наскрізь. Те, що я завжди цінувала у справжніх сільських жителях, — це глибина спокою, який вони носили в собі. Як вони не намагалися тобі сподобатися, не намагалися справити враження, але були відкритими і щирими. Це дуже красиве видовище — людина, у якій багато тиші і відсутня суєта.

Ви є співзасновницею видавництва «Terra Incognita». Які сенси творить ваше видавництво?

Це ще один дуже важливий для мене проєкт, який я реалізувала спільно з Юрієм Чопиком. Ми прагнули, аби «всі мудреці світу заговорили українською», тому «Terra Incognita» — це перше українське спеціалізоване видавництво психологічної і духовної літератури. 

Психологія — моя друга освіта, і свого часу я багато займалась психотерапією, привозила в Україну відомих психотерапевтів Берта Геллінгера і Станіслава Грофа. Тому у видавництві зійшлися дві мої великі пристрасті — філологія і психологія.

Це єдина пропозиція співпраці, яку я прийняла, адже по життю я «сам собі режисер» — не здатна виконувати роботу, якщо у неї не вірю. Мене неможливо найняти за гроші, запросити на посаду. Я можу реалізовувати тільки те, чим сама горю. Переконана, що найкраща духовна практика — робити те, що любиш. І відповідно, найбільший гріх — зрадити поклик власного серця і не робити те, що хочеш, бо це непрестижно, неприбутково чи ще з якоїсь причини.

У своєму видавництві я також і перекладачка, але перекладаю тільки ті книжки, які мені самій безмежно цікаві, як-от «Їсти. Молитися. Кохати» Елізабет Гілберт чи «Сила моменту. Тепер» Екгарта Толле. Це ті книги, від яких у мене відчуття, ніби я сама їх писала. Має бути абсолютна спорідненість з автором.

Ви часто називаєте свої проєкти, зокрема «Ковчег Україна», національною психотерапією. Що це означає і як такі проєкти можуть допомогти українцям?

Такі проєкти — це спроба усвідомити, хто ми, усвідомити свою силу й красу і перестати себе соромитися. Яскраво проявити себе, не боятися наполягати на власній ексклюзивності, унікальності. Це не означає, що ми унікальніші чи ексклюзивніші за інших. Але ми — рівні серед рівних, унікальні серед унікальних.

Гадаю, що мета будь-якого живого створіння — реалізувати свій потенціал. Кожна квітка на цій планеті прагне самореалізації — прагне розквітнути. Так само у кожній людині, кожній нації закладено потенціал цвітіння. Нереалізований, він буде як той закопаний скарб з біблійної притчі, який не вдалося примножити. Закопати свій талант — це вчинити гріх. Гріх — не розквітнути. Тому я бажаю собі і всім українцям не боятися бути собою, навчитись цінувати себе. Це наша точка росту і наш найбільший ресурс. 

Закопати свій талант — це вчинити гріх. Гріх — не розквітнути

DSC_8143

Я проходжу цей процес на індивідуальному рівні, а Україна — на національному. Не боятись мріяти велико, повірити, що ти можеш — можеш зробити проєкт такого масштабу, як «Ковчег Україна», можеш зібрати найкращих українських музикантів, співаків, поетів, і вони погодяться іти за твоєю мрією. Повірити, що концерт, який був лише у твоїх мріях, тепер відбудеться насправді на 30-річчя Незалежності на Софійській площі.

То проєкт «Ковчег Україна» був вашою мрією?

Моєю великою мрією. У мене було відчуття, що ми, українці, як у тій відомій буддійській притчі про жебрака — сидимо на скрині із золотом і продовжуємо жебракувати. Живемо на найродючіших землях планети, але далі випрошуємо по світу грошей, політичних преференцій. Маємо власну потужну культуру, але нічого про неї знати не хочемо. Нас кидає зі сторони в сторону — орієнтуємось то на Захід, то на Схід. Ми якісь розгублені і залякані, а тому ласі на чуже — слухаємо російський реп, святкуємо Геловін, співаємо Jingle bells замість рідних колядок. А про свого «Щедрика» довідались тільки тому, що він зазвучав у голлівудських фільмах. 

Взяти, до прикладу, навіть банальний сир. Чому ми знаємо, що таке пармезан, але не знаємо, що таке карпатська вурда? Слухаємо Чайковського і Шостаковича, але навіть не чули таких прізвищ, як Лятошинський, Ревуцький чи Грабовський! Чому п’єси Лесі Українки не тріумфують на театральних сценах світу на рівні з Чеховим? І цей список можна продовжувати і продовжувати. Тому ми збудували наш «Ковчег» і завантажили на нього наші національні скарби — традиційні артефакти, шедеври професійного мистецтва, найкращі звукові доріжки української музичної спадщини. Це така спроба самоусвідомлення у національному масштабі.

Але основою «Ковчегу» є традиція. Для мене традиційна культура це те, що росте з кореня, з цієї землі. Не законсервований музейний експонат, а жива культурна вібрація. Та сама вібрація, що пульсує у народних піснях чи вишивках, проявляється у віршах Шевченка і Жадана, в оповіданнях Стефаника і Прохаська, музиці Лисенка і «ДахиБрахи». Це та сама вібрація. І я не хочу, щоб ми її втратили, щоб світ її втратив.

А про що ви мрієте зараз?

Реалізувати заплановане — турне «Ковчегу» українськими містами і світом, зіграти його, починаючи від Софійської площі у Києві і Потьомкінських сходів в Одесі до найпрестижніших концертних майданчиків світу. І для нас вже зафрахтовані деякі порти.

А щодо великої мрії — от коли картата полтавська плахта буде такою ж впізнаваною у світі, як шотландський кілт, а кролевецький рушник, косівська кераміка, борщівська сорочка — як японське кімоно чи індійське сарі, коли Мурашко і Новаківський будуть такими ж відомими, як Ван Гог чи Клімт, Лятошинський і Сильвестров — як Шостакович чи Вагнер, полонинське масло і вурда доженуть за популярністю пармезан і маскарпоне, коли Голодомор закріпиться у масовій свідомості на тому ж рівні сигнальної сирени, червоної карточки усім тоталітарним режимам, що й Голокост…

Коли українська мова повноцінно функціонуватиме на всіх рівнях — від злодійського арго до мови великої науки і великого бізнесу; коли українці будуть літати в космос і будувати власні силіконові долини, але поза тим оберігатимуть незайманість власних заповідних зон…

Бо, як писав Тарас Прохасько, «ми не виживемо без того, щоби хоч щось залишилось недоторканим, заказаним, заповідним. Принаймні кілька образів, кілька ландшафтів, кілька краєвидів. Хоч пару чистих ліній голого рельєфу — Свидовець, Боржава, Чорногора». А у тих заповідниках нашого серця будемо далі ткати ліжники, ліпити сирних коників, колядувати від хати до хати, пекти паски і писати свої писанки — от тоді я нарешті зможу видихнути і стати «громадянкою планети».

Ви часто згадуєте фразу Стінга, яку він сказав під час свого концерту: «Я яро гордий тим, хто я є». Як українцям стати настільки впевненими у собі, щоб зуміти так само говорити про себе?

Бачте, він не соромиться того, що походить з маленького провінційного містечка. Те, що комусь видається мінусом, він перетворює на плюс. Те, чого б інші соромились, стає головною темою його авторського концерту (йдеться про мюзикл і однойменний альбом Стінга «The Last Ship», в якому є його спогади про дорослішання в суднобудівному містечку Уолсенд, — TU). Викликає повагу та людина, яка шанує своє коріння.

Як українцям досягнути такого рівня самоповаги? Неможливо любити те, чого ти не знаєш. Тому пізнати себе — єдиний спосіб нам себе полюбити. Ми — стародавня нація з великою культурою та історією. І об’єднати українців може лише це — відчуття приналежності до власної великої культури та історії.

Культура — це таке ж питання національної безпеки, як і оснащення армії чи вступ до НАТО. Якщо країна не має за собою потужних культурних брендів, вона стає безликою, невидимою, а відтак її важко сприймати як серйозного гравця на політичній арені. Це прекрасно розуміє наш північний сусід — дуже важко вести війну з Чайковським, Достоєвським чи великим російським балетом. 

Українська культура у найширшому розумінні цього слова це має стати не просто нашою національною ідеєю, а національною ідеєю фікс. Українська культура, що росте з власного кореня, — унікальна, самобутня, неповторна, вирощена з власного культурного геному.

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини