Євгенія Кузнєцова — письменниця, перекладачка з англійської, іспанської та німецької мов, дослідниця медіа та комунікацій. Захистила дисертацію з літературного аналізу в іспанському університеті Деусто, працювала консультанткою з медіа ОБСЄ, Представництва ООН в Україні та інших організацій. Є авторкою роману «Спитайте Мієчку» (2021), етнографічного путівника українськими кулінарними звичками «Готуємо в журбі» (2020), працює над науково-популярним виданням про мовну політику СРСР.
Ми поговорили з Євгенією про її шлях у письменництві, освіту в Україні та за кордоном, мовну реальність і культуру їжі українців.
Якою дитиною ти росла? Що на тебе впливало?
До сьомого класу, поки не перебралися в місто, я жила і вчилася у Калинівському районі на Вінниччині. Цей період був визначальним для мене, бо село — це абсолютно інший світ. Ми мешкали у будинку, який звів мій дід, — такою була його мрія дитинства, він її втілив на схилі літ після того, як вивчився в інституті в Кривому Розі, провів там усе життя, щоб зрештою повернутися в село та ще й потім своїх дітей туди перетягнути. Там я виростала. Будинок стояв відокремлено, сусідів ми зовсім не мали. З одного боку — ставок, з іншого простягались городи, й лише за ними жили люди. Наче безлюдний острів.
Ми з сестрою росли трохи дикими, відокремленими, але, здається, нам пішло це на користь: скажімо, тогочасний тренд слухати російську попсу оминув нас, як і деякі інші можливості цивілізації. Така відносна ізоляція стосувалась і школи: у мене в класі, наприклад, було 5 людей, і двоє з них — це ми із сестрою. Я була доволі замкненою в собі, геть не балакучою, мало хто знав, що там у мене на думці. Дуже багато читала.
Потім, після мого сьомого класу, ми оселилися у Вінниці, і в місті мені стало важко. В новому класі було 45 учнів. Ми перейшли до школи, яка щойно стала українською і там іще залишалися російські класи. У перші кілька років ми жили постійними чеканнями вихідних, літа — щоб швидше поїхати в село, де відчувалося життя.
Школярками мама віддала нас із сестрою на приватні заняття з англійської. Репетитором став чудовий учитель, за сумісництвом наш сусід, Віктор Соловейович. Колишній співак із романтичним флером, розучував із нами пісні The Beatles, читав усілякі класні книжки. Англійська в мене фактично від нього. У сенсі нашої освіти це було найкращим маминим рішенням, хоча в середині 90-х — на початку 2000-х це було складно фінансово. Але воно й визначило те, чим ми обоє займаємося.
Як ти обрала собі фах? Ким хотіла стати після закінчення школи?
На той час я вже давно знала, що хочу писати, — хоча про письменництво в нас якось не заведено було говорити. Можливо, мені самій було незручно це озвучувати: мовляв, хочу стати письменницею. На початку 2000-х ще не існувало таких чітких рольових моделей письменників, тих, на кого можна орієнтуватися. Ось тепер є Сергій Жадан, є Макс Кідрук, є ще хтось крутий, кого хотілося б наслідувати. Тоді ж письменники були переважно мертвими. Зі сторінок шкільних хрестоматій вони здавалися зажуреними, сумними. Вже пізніше я познайомилася з текстами Оксани Забужко та всім сучукрлітом.
На початку 2000-х не існувало таких чітких рольових моделей письменників, тих, на кого можна орієнтуватися
Тож я знала, що хочу писати, і подумувала про журналістику. Але зрештою вступила в Інститут міжнародних відносин Київського університету Шевченка, бо на бакалавраті там можна було розраховувати ще на знання мов, а на магістратуру можна було вступити на міжнародну журналістику. Як уже пізніше зрозуміла, в цьому елітному закладі були ще й класні викладачі. Там добре вчили мов, я обрала німецьку. Університет подарував мені друзів, із якими ми досі спілкуємося, і батька мого сина Лукаша.
Після університету я подалася на програму Erasmus+ для аспірантів. Так потрапила в Іспанію — і там вивчила ще одну мову. У рамках навчання мала два місяці іспанської на курсах, а потім усе відбувалося методом занурення.
Що дав цей досвід?
Докторантура за кордоном доволі вільна. З мого досвіду: з науковим керівником ми бачилися раз на місяць, а решту часу писала свою роботу. Я ще додатково напросилася трохи викладати постколоніальні студії, аналізувати зі студентами їхні тексти. Робота над дисертацією дала мені вміння систематизувати інформацію. Це було по-іншому, ніж тогочасне написання бакалаврської та магістерської робіт в Україні, де, щоб провести якесь дійсно класне дослідження, потрібно було мати достатньо високий рівень свідомості. Бо на все зазвичай мало часу, в пріоритеті іспити. Тож саме в Іспанії я навчилася писати, досліджувати, структурувати великі обсяги інформації.
Як ти сьогодні визначаєш свою діяльність? Чи є головна справа, з якої випливають всі інші?
Основна моя діяльність — це писати й читати. Дуже хочу, щоб виходило заробляти суто цим. Пишу книжки — але без консультантських проєктів із написання текстів, які я часом беру, писання поки що не дає зарплатні.
У твоїх зацікавленнях вказана мовна реальність. Що це і як вона пов’язана з іншими реальностями?
Мовна реальність — це все, що у суспільстві пов’язане з мовою. В Україні це про те, як ми говоримо й чому, з яких причин частина людей розмовляє російською, чому деякі українськомовні в компаніях переходять на російську і чому хтось соромиться говорити російською в деяких українськомовних компаніях. Ширше — це про те, як ми в принципі поводимось із мовою.
Останні півтора року я працюю над книжкою про мовну політику Радянського Союзу. Вирішила її написати, бо мене тригерили мовні дискусії. Особливо коли спілкувалася з західним людом, який стверджує, що всі мови хороші, нейтральні, що немає нічого поганого в тому, щоб в Україні говорили двома мовами, що нам слід звикнути, бо ми багатокультурна країна, що українізація не потрібна тощо. Але я дуже рідко сперечаюся емоційно, тож вирішила розписати — передусім для себе — чому все так сталося. Цього навчили, зокрема, університетські кола: щоб пережити травму, її треба усвідомити, а вже тоді інвентаризувати. Ось до цього й покликана книжка.
Останні півтора року я працюю над книжкою про мовну політику Радянського Союзу
Я не маю на меті розповісти щось особливо нове — це науково-популярне видання. Моя мета — розписати аргументи, щоб знати, що відповідати, коли вас запитають, чи мова важлива. Це її основна мета. Щоб після прочитання читач міг обґрунтувати свою позицію. Бо люди, які підтримують та захищають україномовність, буває, теж оперують доволі дивними псевдонауковими аргументами: мовляв, українську придумали скіфи, а російська — це взагалі неповноцінна мова чи що її придумали болгари. Мені часто пишуть про це на ютубі — веду канал, де, з-поміж іншого, записую ролики на мовознавчі теми. Під ними ведуться дискусії — деякі коментарі навіть наштовхують мене на нові розділи.
Тобто мені йдеться про те, щоб ці дискусії велися на іншому рівні — не щоб розповідали, мовляв, українська і російська взагалі не споріднені. Чи що росіяни вкрали українську абощо. Бо ж російська — повноцінна мова, і так, вона споріднена з українською — нічого з цим не вдієш. Але водночас це не означає, що вони не різні мови. Моя мета — можливо, утопічна — полягає в тому, щоб, прочитавши книжку, людина вийшла на вищий інтелектуальний рівень розмов про мову.
Розкажи більше про свій ютуб-канал, зокрема цей мовознавчий цикл «Мова-меч». Для чого він існує, яка аудиторія туди приходить?
Спершу довго сумнівалася, бо відео — не мій формат. На початках така робота виснажувала, але зараз уже звикла до себе в кадрі, почуваюся розслабленіше й загалом задоволена тим, яким виходить наповнення каналу. Він є таким собі доповненням до книжки, її шансом досягнути своєї аудиторії. Нинішня реальність така, що коли хочеш, аби твої тексти доходили до людей, маєш працювати над аудиторією.
Глядачами є різні люди: і ті, які професійно займаються мовою, і ті, яким просто цікаво дізнатися більше про те, що відбувалося з нею в Радянському Союзі, і зовсім молоді, наприклад, 20-річні, яким досвід буття в СРСР може здаватися таким же далеким, як для когось старшого Друга світова. Упаковую розповіді так, щоб вони не сприймалися надто складно, не додаю посилань на джерела (вони будуть у книжці) — це радше розмовний формат.
Ти написала книжку «Готуємо в журбі» — збірку есеїв-спостережень про харчові вподобання українців та їхню культуру поводження з їжею. Як виникла ця ідея? У нас загалом мало говорять про їжу, мало досліджують її на рівні студій — начебто це щось вторинне, розважальне.
Книжка виникла завдяки фейсбуку. Я написала кілька текстів у форматі блогу: спершу про борщ, коли в мережі тривали дискусії про «справжній» рецепт борщу, потім про вино, яке українці готують за принципом «щоб не пропало» — основний закон української кухні. Ці тексти розійшлися, було багато відгуків — я помітила, що людям такого, мабуть, бракує, що існує прогалина в осмисленні теми. Вирішила створити колекцію таких текстів — тим паче, таких спостережень вистачало. Я їх не вимучувала, не працювала над ними систематично — просто час від часу впродовж пів року спонтанно записувала тексти в окремий файл.
Їжа справді залишається табуйованою темою. Ще з радянських часів про неї не писали й ніде її не показували — через ті банальні причини дефіцитів, складнощів у доступі до їжі. Коли ж у когось її було більше, це теж могло викликати вибухонебезпечні реакції. Навколо їжі створювався ореол, начебто це дуже приватна справа, наче їсти — це ледь не соромно, це те, що має відбуватися за зачиненими дверима. Мовляв, поїв, та й по всьому, тут нема особливо про що розповідати. Нині це потрохи змінюється: в Україні з’являються дослідники, окреслюється напрям культурної дипломатії, пов’язаний з їжею.
Їжа справді залишається табуйованою темою
Готова книжка вийшла артбуком, з обкладинкою срібного кольору — мені хотілося поєднати народність, простоту й самоіронію, з якою ми говоримо про себе, з ошатністю, стильністю, яких теж прагнемо. Для українців характерно сміятися з себе, але водночас цей сміх не є самопринизливим (наприклад, «95-й квартал» є прекрасним прикладом, як не можна жартувати з себе). У книжці вдалося посміятися з себе, але з любов’ю та повагою до всього, що ми робимо. Я розповідаю передусім про себе, про власні досвіди, описую себе як частинку народу, а не з позиції умовного колонізатора, який спостерігає за тубільцями.
З твоїх спостережень: що про українців може розповісти їжа, яку вони обирають, ставлення до неї, ритуали навколо?
У нашій культурі поєднується раціональність, ось цей головний принцип «щоб не пропало», коли нам дуже шкода викидати продукти, з абсолютною нераціональністю на свята. Тоді потрібно наготувати, щоб стіл аж вгинався. Можливо, це навіть іде в ногу з сучасними дієтологічними принципами, наприклад, з інтервальним голодуванням, коли після певного періоду обмежень у їжі можна дозволити собі більше, — принцип «постуй і розкошуй».
Ми тягнемось до Європи, й це добре, але деколи її жадання обертається крайністю. Коли, наприклад, порівнюємо свою традиційну культуру з їхньою, нам здається, що все, що «там», за замовчуванням добре, досконале: наприклад, ось у Європі так не пригощають чи якихось страв не їдять, то й нам не треба.
Але мені здається, що не варто цуратися чи соромитися власних традицій. Головне — адаптувати їх трохи під сучасність, зробивши їх гуманнішими. Мені здається, посміятися з себе і з цих традицій — це перший крок до їхнього усвідомлення і адаптації до сучасного життя. Наприклад, у нас заведено дуже настирливо пригощати гостей. Мені загалом ця традиція видається шляхетною й гарною. Мені б хотілося, щоб оці ритуальні припрошування-відмовляння «ой ні» — «та беріть» — «та я не голодна» — «та хоч трошки» у нас залишились. Вони дуже милі. Але водночас хотілось би усвідомлення, що це ритуал, а не справжнє намагання когось насильно нафарширувати.
Колись у двадцятилітньому віці я не змогла у гостях відмовитись від коньяку, хоч мені його аж ніяк не хотілось. І от якби господарі змогли посміятись і усвідомити ритуальність припрошувань, то все-таки спинились би після мого третього «не буду». І я розумію дратування багатьох щодо таких звичок. Тож щоб традиції лишились, але при цьому стали гуманнішими, про них варто говорити в іронічному ключі.
