Уже зовсім подорослішало покоління тих, хто під час розмови цілком природньо може додати своє: «А от ми у 90-их!» Ми у 90-их для переважної більшості українців — це відчаї та злидні, що міцно єдналися зі сміхом та новаторством. 90-ті — це рекет і бартер, кравчучки і светри BOYS, кризи, перехідні періоди, шахрайство, а водночас — неймовірна, здатна налякати своїми масштабами свобода творчості.
Серед усіх цих нових ознак нового часу мусило бути щось, за що можна зачепитися. Мусило бути щось, куди можна заховатися. Поряд із вкотре культовими ніцшеанськими творами і західною рок-музикою мали з’явитися свої, власні, українські постаті, явища та артефакти. Україна мала не лише називатися новою країною, а й стати нею. Напевно, саме тому сьогодні Андруховича напівжартома називають Патріархом української літератури. Бо саме його «Рекреації», «Перверзії» та «Московіада» стали тими текстами, які легітимізували усі ці болючі зміни і злами. Хай як голосно це прозвучить, але з цими текстами ми отримали багато поживи для формування власної ідентичності. «Андрухович!» — казали ми у 90-их і мали на увазі українського письменника, свого, живого українського письменника. Андрухович — неспростовний доказ українськості.
Україні уже 23, Андруховичу — 54, і вони досі потрібні один одному. Його колонки і ефірні розмови поширюються блискавично — нам цікаво, що він скаже у 2001-му, у 2004-му чи сьогодні — у 2015-му. Ми обурюємося чи дивуємося його заявам про відокремлення Донбасу, а водночас цитуємо його прямолінійні закиди, сказані в обличчя пасивній та обережній Європі.
…А сам успішний українець Юрій Андрухович, схоже, не вважає себе такою уже визначальною постаттю. Каже, що просто вміє добре працювати з текстом. І, може, це уже наша робота — перетворювати тексти на контексти.
Наше традиційне перше питання до усіх героїв проекту. Як і чому Ви стали тим, ким є сьогодні?
Почнемо спочатку. Усе вирішилося, мабуть, у тінейджерському віці. Була мрія стати археологом, захоплювався історичними книжками. Але достатньо рано довідався про те, що шанси здобути цю професію — дуже невеликі. Адже значно більшою є ймовірність після закінчення історичного факультету бути шкільним вчителем історії або політоргом у якійсь організації. А що школу я дуже не любив, то уявити себе вчителем не міг ніяк. Відтак археологія відійшла на задній план.
…А одного літа я вирішив, що насправді буду поетом. Не написав на той час жодного рядка, але чомусь розуміння того, що це моє, було дуже чітким. Відверто кажучи, я й поезією не дуже захоплювався, більше читав історичної романістики, цікавився стародавнім світом тощо. Однак якось на канікулах, у розпал літнього дня, на пляжі в Одесі відчув упевненість, що після повернення з відпочинку додому, почну писати вірші. Потаємно, звісно. Це було у 9 класі.
Знайшов тоді серед батькових речей дуже особливий для мене предмет — записник, на обкладинці якого було написано: «Альбом для стихов». От свої вірші до того альбому й записував. Писав ось так, в атмосфері суцільної таємниці, по віршу двічі на день. Тішився з того, що от ви тут усі живете і нічого не знаєте! Навіть не здогадуєтеся, що десь поряд з вами живе великий поет!(Усміхається)
А які то були вірші?
У тих поезіях була певна претензія на модернізм, оскільки то були білі вірші. І це тривало доти, доки я не вступив на перший курс Українського поліграфічного інституту. Той вибір був уже дорослим, цілком усвідомленим. Додатковим плюсом навчання в поліграфі було те, що тут не проводили творчого конкурсу, як у Львівському університеті, наприклад. Вступив.
Уже тоді почав шукати «собі подібних» серед інших студентів. Виявилося, їх було багато. Тоді я, першокурсник, зламав власне табу нерозповсюдження своєї творчості, й дав почитати ті вірші одному п’ятикурснику. Він з якихось причин мав великий авторитет серед творчих студентів, тож до думки якого прислухалися усі. Попри різку критику, його загальний «присуд» був доволі позитивним. Кажучи простіше, він визнав те, що я поет. А позаочі навіть говорив, що я «волею Божою поет». (Усміхається)
Почав читати свої вірші вголос дедалі частіше. І ось, наприкінці п’ятого курсу у львівському літературному журналі «Жовтень»(тепер часопис «Дзвін», — TU) з’явилася моя публікація! Уявляєте? Я був студентом, а мене надрукували! Тоді я писав радше песимістичні, такі декадентські речі. Але часом у мені таки прокидалося християнське світобачення, таке своєрідне усвідомлення прогресу душі у кращу сторону.
Наприклад?
Ну, приміром, таке ось писалося:
Заперечую смертельну силу злого!
Вірую в життєву силу світла!
І гроза потрібна нам для того,
Щоб веселка в небесах розквітла!
…Мене, до речі, особливо потішив той факт, що та моя публікація у «Жовтні» була вміщена на одному розвороті із новими перекладами Едґара Аллана По. У студентські роки ми зачитувалися його творами, а тут таке сусідство! І це я сприйняв як добрий знак для себе.
Однією з провідних тем вашої творчості є постать Богдана Ігоря Антонича. Ви навіть дисертацію захистили на цю тему. Чому саме Антонич?
Антонич був моєю випадковою знахідкою у той час, коли я був переконаний, що є найкращим поетом якщо не у світі, то в Україні точно! Натрапив на це ім’я у польському альманасі «Український Календар». Був просто зачарований! Усе-таки не я один… Усе-таки є ще хтось такого ж калібру. (Усміхається)
Згодом, на першому курсі, мені втрапила до рук збірка Антонича, яку надрукували у видавництві «Радянський Письменник» наприкінці 60-тих років. Надрукували, так би мовити, випадково. За деякий час була її, як то часто бувало з книгами справді талановитих авторів, вилучили з усіх бібліотек. Тож отой примірник, який мені попався, передавався з рук у руки. То була рідкість, раритет! Значну частину книжки я тоді переписав від руки. Це дало мені змогу уважніше заглибитися в її рядки.
Зрештою, це і стало поштовхом до того, що за 20 років я захистив дисертацію на тему «Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму». Ну і, ясна річ, під час роботи над нею з’явився творчий поштовх до написання роману «12 обручів».
Відтоді чи то Антонич не покидає мене, чи то я його не полишаю. От зараз, приміром, ми з друзями підготувати літературно-музичну програму, яку власне і назвали «Антонич». Окрім мене, у проекті беруть участь Марк Токар, Уляна Горбачевська та ще два польських музиканти. Плануємо показати цю програму 1 березня у Львівському театрі ім. М. Заньковецької. Це буде нове інтерпретування поезії Антонича. Дійство складатиметься із кількох частин: «Дитинство», «Велике місто», «Смерть і безсмертя». Мені дуже подобається працювати над цією програмою. Отримую велике задоволення.
Хто Ваші батьки? Ми можемо їх прочитати «між рядків» вашої творчості?
Можете. У мене є біографічні твори, або швидше — майже біографічні. Один з них — роман «Таємниця». Там центральною постаттю є мій батько. Він був інженером лісу за професією, і з цього випливає дуже багато особливостей, що їх я від нього отримав. Батько помер давно, власне це дозволило мені про нього писати. Мама ще жива, тому про неї написано дещо менше. За освітою вона — економіст. Мої батьки були дещо дивною парою, оскільки на той час у суспільстві не прийнятною була така різниця у віці — батько був на 10 років старшим. Тоді звертали на це увагу, і я дитиною мав деякі проблеми, коли доводилось називати дати народження батьків. Усі дивувались!
Ви зростали у щасливій родині?
По-різному бувало, але загалом — так. Іноді, звісно, виникали проблеми, пов’язані із батьковою схильністю до алкоголю. Досить довгий час я жив під цим пресом пияцтва. То було для мене свого роду серйозною проблемою. Я переживав усе це складно. Напевно, через це і мусив усе виписати у романі.
У «мирному» стані батько був дуже цікавим оповідачем, любив заволодівати увагою. Це, мабуть, передалося мені.
Які правила в своєму житті Ви порушили, а яких не порушите ніколи?
Я не можу сказати, що ясно і чітко встановив собі певні правила. Насправді, мабуть, немає таких речей, яких би я не порушив ніколи. Варто було б переглянути 10 Заповідей… Ну, половину з них я не порушив точно! (Усміхається) Але загалом, як на мене, правила є дуже умовним поняттям. Краще говорити про цінності якісь.
Давайте про цінності й поговоримо. Що таке, на Вашу думку, відповідальність і чому вона важлива?
Шкода, що доводиться говорити про очевидні речі, але це справді важливо. Відповідальність означає нашу здатність щось у цьому світі зробити, втілити, щось змінювати. Без відповідальності нам, напевно, не вдавалося б нічогісінько довести до логічного завершення. Аби включилися вольові зусилля, на мій погляд, повинна працювати відповідальність. Аби чогось досягти або уникнути чогось поганого, потрібне усвідомлення власної відповідальності: за свою працю, своє життя, свою позицію зрештою. Наше «Я» повинне керуватися відповідальністю у системі стосунків з іншими людьми. Бо без відповідальності це не стосунки, а співіснування.
Відповідальність означає нашу здатність щось у цьому світі зробити, втілити, щось змінювати. Без відповідальності нам, напевно, не вдавалося б нічогісінько довести до логічного завершення
Часто наші герої наголошують на життєвій місії. Мовляв, коли зрозумієш, усвідомиш, у чому твоє призначення, тоді й житимеш наповну! У чому полягає Ваша життєва місія?
Я боюся голосних фраз, боюся взагалі такого формулювання — «життєва місія». Складно шукати відповідь на виправдання свого існування. І мені здається, що ми не повинні намагатися сформулювати своє призначення. Це зробив Бог.
У будь-якому разі я знайшов кілька напрямків у життя, працювати у яких мені непогано вдається. Один з них — стосунки зі словом. А інший — розмноження тексту в інших формах, можливих для його існування: звукових, візуальних тощо. Мені завжди було замало просто написати вірш чи просто написати роман. Хотілося, щоб ця робота збагачувалася взаємодією з чимось іншими. Працюю з музикантами, з візуальними митцями. Така синергія — дуже мотивує, надихає.
Але усе це не тягне на те, щоб бути життєвою місією. (Усміхається)
У 2010 році в одному зі своїх інтерв’ю Ви досить сміливо заявили про те, що Україні варто відмежуватися від Донбасу і Криму. Мовляв, лише у цьому випадку ми матимемо можливість стало розвиватися й досягати бажаних висот. Що думаєте тепер, коли у нас фактично немає Криму та триває війна за Донбас?
Суттєва відмінність полягає у тому, що тоді я сигналізував про дуже очевидну проблемність саме тих регіонів. У мене немає сумнівів щодо перспектив сусідньої до Донбасу Харківщини, до прикладу. Вона — українська і там це усвідомлюють та цінують. Тоді я пропонував делікатне вирішення проблеми відчуженості, і в жодному разі не припускав (і не закликав до!) силового варіанту. Тому тодішня моя позиція цілком співвідноситься із моїм сьогоднішнім баченням ситуації на сході.
Але відбувається те, що відбувається… Відбувається агресія, напад сусідньої держави. І в цьому сенсі я не можу повернутися до своїх попередніх позицій. Не можу просто, до прикладу, запропонувати референдум. Єдине, у чому я тепер впевнений, — не можна буде тепер цього «зам’яти». Не можна і не маємо тепер права. Повинен бути суд в Гаазі із повним списком усіх причетних з Москви.
Потрібно передусім поставити край цим злочинам. Для цього слід спершу відновити контроль над тими територіями, а як показує реальність ми поки що не можемо цього зробити. Кожне наступальне просування з української сторони закінчується контрнаступом Росії. Українська держава робить зараз те, що може робити, — намагається не пустити цей бандитизм далі. Географічно виходить так, що українські військові обороняють захід від сходу.
Коли ця війна завершиться, як вважаєте?
…Думаю, що перед нами ще дуже довгий період. До речі, я вважаю, що ситуація з анексованим Кримом є дуже вигідною для України, оскільки ми маємо усі шанси на перемогу в міжнародних судах. Потрібно подавати позови і потрібно вигравати їх, аби не лише повернути втрачені території, а й отримувати хоча б якісь матеріальні користі від цього.
На Вашу думку, чого не вистачає українцям?
Давайте зайдемо здалеку. На Майдані і після нього українці продемонстрували дивовижні риси. Нам, аби проявляти усе найкраще, що у нас є, потрібен перманентний Майдан. Бо виходить, що, коли біда, ми гуртуємося. Коли ситуація заспокоюється, ми знову стаємо інертними, незацікавленими, нас знову все влаштовує. Натомість, на мою думку, мусимо пам’ятати, якими усі ми були на Майдані. Бо стаємо гіршими, коли повертаємося додому.
Я б дуже хотів, щоб наша майданна змобілізованість зберігалася навіть тоді, коли на Майдані фізично нікого нема.
Що таке успіх і чи вважаєте Ви себе успішною людиною?
Поклавши руку на серце, кажу: «Так, я — успішний!». Певною мірою мені вдається доводити розпочаті справи до бажаного завершення. Звичайно, не всі. Я маю зворотну віддачу від людей, які приходять мене послухати, побачити. Чи це не успіх? Розумію, що є й такі, яким це не подобається. Але у моєму світі вони фізично не існують, вони перебувають у віртуалі. Десь там. У цьому сенсі можна говорити про успіх.
А той успіх, який вимірюється в абсолютних числах, — не такий уже й захмарний. Мої гонорари дають можливість існувати без проблем із хлібом насущним. Чи хотілося б бути дуже заможним? Ні, мабуть. Мені важко уявляти собі моральний і психологічний стан справді багатих людей. Це ж постійний стрес, якась інша реальність. Тому матеріальну сторону успіху я волію не враховувати.
Поговорімо ще про цінності. Чому чесність — це цінність?
Цінності не терплять абстрактного обговорення. Будь-яка цінність мусить мати дуже конкретне наповнення у конкретній ситуації. Звісно, на абстрактному рівні можна підтвердити: чесність — так, це прекрасно, це цінно! Однак, знаєте, правду ж кажуть — часом краще змовчати. Відтак у кожній окремій ситуації ми щоразу постаємо перед вибором: «Що є цінністю? Яке вирішення було б кращим?» Реалії завжди складніші і заплутаніші за теорії.
Яка цінність для Вас є важливою у будь-якій життєвій ситуації?
Свобода. Свобода для мене передбачає насамперед незалежність у будь-якій ситуації — я мушу робити свій вибір вільно, з власної волі. Тільки тоді я несу за це власну відповідальність.
Що Ви читаєте?
Я перечитую дуже багато книжок, тому що серед моїх колег-письменників прийнято обмінюватися книгами або ще навіть рукописами. Тож у мене це займає 90% часу на читання. Бо книжок і рукописів дуже багато! Безумовно, то не лише українські автори. Володію польською, німецькою, а за нагальної потреба — й англійською. Читаю колег це не з примусу, не задля годиться, а тому, що вбачаю у цьому певний сигнал від людини, яка дала щось почитати. Бо ж ми є певними посередниками один для одного. Відверто кажучи, хотів би мати більше часу на перечитування класиків.
Яка Ваша настільна книга?
Моя настільна книга — не настільна. Радше наполична…(Усміхається) Річ у тім, що я розташував своє робоче місце так, аби бачити полицю із книгами. І найголовніше — бачити власне корінець цієї книжки. Уперше я прочитав її саме тоді, коли почав писати вірші — у шістнадцять. Відтоді перечитував разів зо п’ять чи шість. Від усієї душі рекомендую усім знайти цей текст. Його написав американський журналіст і письменник Том Вулф. Називається «Look Homeward, Angel» (у російському перекладі «Взгляни на дом свой, Ангел», українського перекладу немає, — TU). Для мене цей твір є дуже важливим, читав його «як про себе самого». Це роман про виховання, про становлення. Коли у 1997 році я з години на годину чекав звістки з лікарні про смерть батька, то тримав цю книжку в руках, і було легше.
Що ви порадите подивитись?
З останнього — «Готель Ґранд Будапешт». На мою думку, то така собі квінтесенція смішних американських уявлень про культуру нашої частини світу.
І завершимо теж традиційним питанням. Одна порада для наших читачів.
Я не люблю давати поради. Краще пораджу назву однієї радіостанції, яку сам часто слухаю — «Radio Paradise». Це американська абсолютно домашня і некомерційна радіостанція, де навіть чіткого музичного спрямування нема. Зараз ти можеш слухати добрий американський джаз, а уже за 15 хвилин — Вівальді. Дуже люблю власника та ведучого цієї радіостанції — його манеру вести ефір, спілкуватися зі слухачем. Словом, рекомендую. Наґуґлити можна дуже легко — просто введіть назву.
