Засвідчити власну волю

1 грудня 1991 року. Сира холодна неділя. Люди йдуть на виборчі дільниці — у шкільні спортзали, сільські клуби, будинки культури.

Дорогою хтось згадує серпневий путч. БТРи на московських вулицях ще стоять перед очима. Хтось — про шахтарські страйки. Хтось думає про студентів, які у центрі столиці, на майбутньому майдані Незалежності, звели намети. 

Цього разу — не звичайні вибори. В бюлетені за клітинкою «Так, підтверджую» чи «Ні, не підтверджую» — Акт проголошення незалежності України. Від відповіді залежить те, як ми житимемо далі і в якій країні зростатимуть діти.

Єдине, у що наш народ іще може повірити

Листопад 1991-го. У сільських клубах, де ще вчора гучно сперечалися про ціну на картоплю, говорять про політику. На базарах, у чергах, на кухнях — одне питання: що буде з Україною? Україна — буде? 

«Кремль міг уявити новий СРСР без балтійських країн, без Молдови, навіть без Грузії, — каже історик, автор книжки “Як українці зруйнували імперію зла” Олександр Зінченко. — Але без України — ні».

Радянський Союз валився зсередини: злидні, інфляція, дефіцит товарів — усе це здавалось буденністю. Але навіть така буденність мала межу. 

«Прикладом для нас стали референдуми, які провели в республіках Балтії — у Литві, Латвії та Естонії, — пояснює письменник, політик і дипломат Юрій Щербак. — Це були референдуми щодо виходу цих республік зі складу Радянського Союзу. І треба пам’ятати, що навіть за радянських умов їм вдалося досягти дуже високого результату. Скажімо, у Латвії 74% людей проголосували за вихід з СРСР, в Естонії — 83%. Це все відбувалося буквально напередодні проголошення незалежності України. І, безумовно, впливало».

Юрій Щербак — народний депутат СРСР — часто їздив на зустрічі з виборцями. Каже, питання розпаду Радянського Союзу стояло перед усіма абсолютно прямо. Люди чітко розуміли, що далі існувати ця країна більше не може. 

«Ви знаєте, просто соромно: я пригадую тодішні зустрічі з виборцями, з громадянами України, і вони мене питали: “Де берете шкарпетки? Білизну?”. Ми сьогодні не уявляємо, що таке магазини з порожніми полицями», — пригадує Щербак.

Соціолог Євген Головаха підтверджує й розповідає, як возив тітці у Москву гречку, пшоно, олію. Купував усе втридорога на київському ринку. 

«Тоді карткова система була. І тобі видавали якусь олію, якийсь хліб, муку, найпростіший товар. І, зрозуміло, люди вважали, що це тому, що існує Радянський Союз. Радянський Союз не може забезпечити переважну більшість населення вже нічим». 

У дев’яностих настрої швидко змінювалися. З крайнощів у крайнощі. Те, що ще вчора здавалось немислимим, сьогодні відбулося. У центрі Києва замайорів синьо-жовтий прапор. 24 липня 1990-го його підняли над будівлею міськради. А в кулуарах рухівець обіймався з людиною радянської «системи»:  це були В’ячеслав Чорновіл й Іван Плющ, виконувач обов’язків голови Верховної Ради УРСР. 

«Перестріває мене Плющ у коридорі й каже: “В’ячеславе Максимовичу, зайдіть до мене… Ви знаєте, мені здається, єдине, у що наш народ іще може повірити, — це в повну державну незалежність