Засвідчити власну волю

1 грудня 1991 року. Сира холодна неділя. Люди йдуть на виборчі дільниці — у шкільні спортзали, сільські клуби, будинки культури.

Дорогою хтось згадує серпневий путч. БТРи на московських вулицях ще стоять перед очима. Хтось — про шахтарські страйки. Хтось думає про студентів, які у центрі столиці, на майбутньому майдані Незалежності, звели намети. 

Цього разу — не звичайні вибори. В бюлетені за клітинкою «Так, підтверджую» чи «Ні, не підтверджую» — Акт проголошення незалежності України. Від відповіді залежить те, як ми житимемо далі і в якій країні зростатимуть діти.

Єдине, у що наш народ іще може повірити

Листопад 1991-го. У сільських клубах, де ще вчора гучно сперечалися про ціну на картоплю, говорять про політику. На базарах, у чергах, на кухнях — одне питання: що буде з Україною? Україна — буде? 

«Кремль міг уявити новий СРСР без балтійських країн, без Молдови, навіть без Грузії, — каже історик, автор книжки “Як українці зруйнували імперію зла” Олександр Зінченко. — Але без України — ні».

Радянський Союз валився зсередини: злидні, інфляція, дефіцит товарів — усе це здавалось буденністю. Але навіть така буденність мала межу. 

«Прикладом для нас стали референдуми, які провели в республіках Балтії — у Литві, Латвії та Естонії, — пояснює письменник, політик і дипломат Юрій Щербак. — Це були референдуми щодо виходу цих республік зі складу Радянського Союзу. І треба пам’ятати, що навіть за радянських умов їм вдалося досягти дуже високого результату. Скажімо, у Латвії 74% людей проголосували за вихід з СРСР, в Естонії — 83%. Це все відбувалося буквально напередодні проголошення незалежності України. І, безумовно, впливало».

Юрій Щербак — народний депутат СРСР — часто їздив на зустрічі з виборцями. Каже, питання розпаду Радянського Союзу стояло перед усіма абсолютно прямо. Люди чітко розуміли, що далі існувати ця країна більше не може. 

«Ви знаєте, просто соромно: я пригадую тодішні зустрічі з виборцями, з громадянами України, і вони мене питали: “Де берете шкарпетки? Білизну?”. Ми сьогодні не уявляємо, що таке магазини з порожніми полицями», — пригадує Щербак.

Соціолог Євген Головаха підтверджує й розповідає, як возив тітці у Москву гречку, пшоно, олію. Купував усе втридорога на київському ринку. 

«Тоді карткова система була. І тобі видавали якусь олію, якийсь хліб, муку, найпростіший товар. І, зрозуміло, люди вважали, що це тому, що існує Радянський Союз. Радянський Союз не може забезпечити переважну більшість населення вже нічим». 

У дев’яностих настрої швидко змінювалися. З крайнощів у крайнощі. Те, що ще вчора здавалось немислимим, сьогодні відбулося. У центрі Києва замайорів синьо-жовтий прапор. 24 липня 1990-го його підняли над будівлею міськради. А в кулуарах рухівець обіймався з людиною радянської «системи»:  це були В’ячеслав Чорновіл й Іван Плющ, виконувач обов’язків голови Верховної Ради УРСР. 

«Перестріває мене Плющ у коридорі й каже: “В’ячеславе Максимовичу, зайдіть до мене… Ви знаєте, мені здається, єдине, у що наш народ іще може повірити, — це в повну державну незалежність! Хай буде…” Кажу: Іване Степановичу, золота ви людина! Я вас зараз обійняти можу! Одним словом, щось із ним сталося», — згадував про розпад Радянського Союзу В’ячеслав Чорновіл 10 березня 1996 року в інтерв’ю з Мартою Коломиєць.

Історик та автор книжки «Як українці зруйнували імперію зла» Олександр Зінченко пояснює: шлях до Незалежності не був гладким і одномоментним, але складався з кількох послідовних актів. Спершу — люди, які десятиліттями боролися за українську незалежність: Левко Лук’яненко, брати Горині, В’ячеслав Чорновіл та інші створили середовище, що згодом переросло в політичну силу.

«Це середовище сформувало опозиційну частину Верховної Ради. Але вони не були самі. Вони захопили цією ідеєю частину комуністичної еліти. Це був перший акт. Другий — ухвалення Акта про незалежність. Третій — референдум. Четвертий — затвердження цього вибору на вулицях, у реальному житті».

Референдум має відбутися в один день із виборами першого Президента. Таке рішення прийняли демократи, коли 24 серпня 1991-го ухвалили Акт. Ідею висунув академік Ігор Юхновський.

Він розумів: аби країна справді стала незалежною, цього потрібно не лише захотіти в парламенті — потрібно, щоб за це висловилися мільйони.

«Доля України, власне, вирішувалася на референдумі, — каже Щербак. — Замало проголошення незалежності Верховною Радою, якби це рішення не було підтверджене мільйонами й мільйонами українців. І тому я вважаю: цей референдум мав всесвітнє історичне значення». 

Очевидці проголошення незалежності вважають таку ідею Юхновського простою та геніальною водночас. Позатим сам Ігор Юхновський напередодні референдуму, в ефірі київської студії, чітко аргументував: «Незалежність — природний стан кожної нації». 

Хватіт

Навіщо нам незалежність? Чому варто йти голосувати? Восени 1991-го ці питання звучали по всій Україні — від шахтарських міст Донбасу до кримських селищ. Михайло Косів, один із засновників Народного руху, об’їздив тоді Чернігівщину, Донбас і Крим. 

«От уявімо собі, що ми прийняли, схвалили цей акт навіть понад конституційною більшістю голосів у Верховній Раді, але все одно потім могли знайтися люди, які б сказали: “Та це бандерівське гасло”. Ну, ясно: самостійна соборна Україна — це бандерівське гасло, це націоналісти видумали. А потім, після 1 грудня, цього вже ніхто не міг казати і ніхто не сказав». 

Михайло Косів зізнається, що спершу не хотів нікуди їхати, але був тоді довіреною особою кандидата в президенти В’ячеслава Чорновола. Мусив.

«Кривився, опирався, — усміхається. — Але Чорновіл просто випхав мене. Я кажу: “Та чекайте, що я там буду робити? Це ж зовсім не моя стихія”. — “Нічо-нічо. Ти вмієш говорити, ти знайдеш спільну мову”».

У Луганську Михайло Косів пішов на ринок. На прилавку — часник. Дві в’язки. Одна — за рубль. Друга — за рубль двадцять.

«Питаю бабусю: яка різниця? А вона мені: “Та бо це ж москаль!” — сміється. — Чому москаль? — “Та бо ж лютий — москальський. Оце лагідний — український”. Я тоді зрозумів: ці глибокі історичні, національні основи, закладені століттями, не зникли, вони тут існують».

Щодня Михайло Косів мав по декілька зустрічей. У містечку Срібне, що на Чернігівщині, його питали, звідки він. Сказав — депутат із Києва. Але швидко уточнив: сам — не киянин, зі Львова, а народився на Івано-Франківщині.

«Так-от, — засміявся хтось із місцевих, — вперше в житті побалакаю з живим бандерівцем».

Розмова затяглася на дві години. Людей цікавило все: що таке та самостійна Україна, за яку він агітує, якою вона буде, як жити в тій незалежній державі. Питали напряму, без зайвої дипломатії. Такими тоді були зустрічі — чесними, емоційними, з недовірою і надією водночас.

«Отже, гасла, “Хватіт”, “Надоїло”, “Вистачить Афганістанів”. Оце і є основа підготовки до 1 грудня. Хіба не набридло бути підлеглими? Набридло, дуже набридло. Чому хтось у Москві має призначати нам владу, якщо ми можемо самі на своїй землі будувати своє? А ще було гасло, особливо його добре пам’ятають на Донбасі: “Та надоїло бути всесоюзною кочегаркою!”».

На агітацію мали три місяці і один тиждень. Для кожного регіону, каже Косів, шукали свій стимул.

«Ви можете уявити? Мене привозять на палубу корабля, збирається команда, і я з ними говорю. І вони теж до України хочуть. Їм тут ближче. Крім того, весь Чорноморський флот складався з трьох категорій: українці з континентальної України, з Кримського півострова і прислані росіяни. Але їх була навіть не третина, вони якоїсь ролі відігравати не могли. І тому для мене те, що Кримський півострів зацікавлений був, є і буде бути з Україною, не має сумнівів». 

1 грудня Михайло Косів з дружиною Марусею поїхав голосувати у столицю. Для нього це був не якийсь винятковий день. У штабі кипіла робота. Останні три місяці як на одному подиху. Але пріоритет на виборах — державна незалежність України. 

«Явку виловлювали кожну годину, — згадує. — Маруся мусила мене відтягати бодай щось перекусити. Але їжа тоді була зайва. Все було тільки про те, що відбувається».

Тихо, з-під поли

Львів’янин Андрій Салюк, один із провідників Революції на граніті, котрий ще недавно розгортав намети на Жовтневій площі й протестував разом з іншими студентами, тепер їздив із друзями на Вінниччину — агітувати. І це були не просто розмови про політику.

«Нас набагато краще сприймали, коли ми не лише говорили, а й щось робили, — згадує Салюк, що тоді був головою Студентського братства “Львівської політехніки”. — Коли бачать, що ти з лопатою, з киркою, сам робиш — тоді й слухати хочуть».

Спершу вони з братчиками відновлювали могили січових стрільців на Львівщині, а згодом на Вінниччині — козацькі. І саме ця робота, каже, пояснювала людям більше, ніж будь-які мітинги. У їхньому арсеналі були не лише лопати, а й гітари. Співоча група Студентського братства їздила по селах з концертами: стрілецькі, повстанські, народні пісні. А після пісень — книжки, газети, самвидав. Інформація, яку в Союзі намагалися приховати.

«Тоді Радіо Свобода з Америки розповідало, що КДБ хоче вигнати якихось студентів із Вінниччини, — усміхається Салюк. — КДБ, прокуратура постійно створювали нам проблеми — тихо, з-під поли. Не дозволяли, блокували, забороняли, силою виганяли».

Втім, студенти зуміли заручитися підтримкою місцевих. Їхня власна інформаційна кампанія розгорталася між полями й селами, між літературою та піснями. 

«Приїхали на Брацлавщину, — згадує Салюк. — А нам кажуть: “Слухай, а чого ви приїхали? Нас уже не треба агітувати. Ми знаємо, що маємо робити”».

Так само було і в інших студентських груп, які повернулися з виїздів перед референдумом. Скрізь звучало те саме.

«Кожен казав: “Ми приїхали, а нам — агітувати не треба. Вони самі знають, чому будуть голосувати за незалежність”», — каже Салюк.

Виїзди Студентського братства марними не були. Вони зробили свою домашню роботу завчасно — коли на початку 90-х, у різних регіонах, відновлювали могили стрільців й козаків. У день виборів студенти квапились на дільниці, аби зібратися товариством разом. Щоб планувати наступні акції, заходи, події.

День X

1 грудня. Ранок неділі. На сході й заході, в містах і селах люди йдуть голосувати за те, що ще кілька місяців тому здавалося недосяжним. Україна — не ідея на папері, а реальний шанс. Камери фіксують. Хмельницький, обласна філармонія, виборча дільниця номер 58. 11 година. Встигла проголосувати вже третина. 650 людей. 

«Люди зрозуміли, за що вони голосують, — за самостійність, за незалежність, і люди йдуть і молоді, і старі, — коментує на архівних відеокадрах, оцифрованих Суспільним, голова виборчої комісії дільниці номер 58 Юрій Круліковський, вбраний у вишиванку й піджак. — Дуже багато людей, які приходять і дякують, що дільниця є і можна голосувати».

Виборці зосереджені й небагатослівні. Їх на вулицях — опитують журналісти. Люди не відводять поглядів, не ховають слів, але кутаються в пальта. У соціальному ролику про всеукраїнський референдум та вибори президента виборці на вулиці розповідають, чи голосували й чому. Відповіді й аргументи різні. Ось — одна із них.

— Ви проголосували?
— Проголосував.
— Як?
— За незалежність. Тільки так можна вилізти з того болота.
— Що вам це дасть особисто?
— А мені не треба особисто. Треба, щоб ми як народ відродилися. Як держава, —  каже чоловік у костюмі з галстуком і в капелюсі.

По обіді на дільницях густо. Черги. Люди виходять із кабінок, зітхають, усміхаються на камеру і мовчать. Триває голосування. У Харкові галочку «так», хвилюючись, ставить студентка й співачка Марія Бурмака.

«Тоді, здається, 86% харків’ян проголосували за незалежність. Всі розуміли, що Україна була в ролі колонії, а тепер зʼявилася можливість іти своїм шляхом і будувати свою державу. Але це все було, знаєте, як казав Хвильовий, геть від Москви».

У момент оголошення результатів Марія затамувала дух. Студентське голодування, акції протесту, нервове очікування. Нарешті настав день, який може розставити усе по місцях. «Торжество справедливості» — так каже про вибір, який для самої Бурмаки був очевидним давно. За те, що боролася, виступала й співала. 

«Коли ми з батьком говорили українською, нам казали: “Такіє прілічниє говорят по-украінскі”, — усміхається Бурмака. —  Мені здається, що в настроях людей, зокрема харків’ян, спрацювало багато чинників. Чому так сталося? Харків — це місто інтелігенції, де народжувалася культура, де вона була й розстріляна. Будинок Слово. Поети й письменники Розстріляного відродження. В Харкові насправді оці протестні настрої були завжди».

Марія пригадує, як 1989 року вона приїхала з музичного фестивалю «Червона Рута» і як її гаряче вітали студентська і викладацька спільноти. І не лише українського відділення філологічного факультету Харківського університету, а й інші. 

«Після того мене викликали в певний відділ і питали, що я там співала — “Ой, не квітни, весно, мій народ в кайданах”. Щось таке. Але проти мене ніяких особливих санкцій чи акцій висунуто не було. Думаю: тому, що в Україні вже були відчутні ці внутрішні рухи. І була відчутною підтримка і студентів, і викладачів». 

Напередодні референдуму журналісти Українського телебачення молодіжної студії «Гарт» знімали вуличні опитування. Донецьк, Львів, Одесу, Кіровоградщину. Люди говорили просто і чесно. У Донецьку шахтарі — ті самі, що роками страйкували за економічну гідність, — хотіли голосувати. Страйкові комітети на Донбасі ще не припиняли роботи. Вони чекали від нової, незалежної України конкретних рішень. У центр — Москву — вони давно перестали вірити.

«Я вважаю, що більше прав і можливостей для торгівлі й економічного розвитку в нас буде, то загалом краще», — відповідає російською шахтар на архівних кадрах, знятих на шахті імені Горького у Донецьку, де на той момент працювало близько 4 тисяч людей. 

«Обов’язково тільки незалежність. Треба жити по-людськи. Скільки можна», — додає інший колега-шахтар, теж російською.

Схожі думки лунали і за сотні кілометрів звідти — у селищі Добровеличківка на Кіровоградщині, де мешкає сім тисяч осіб:

«Ми українці, будемо голосувати за Україну».

«За незалежність. Це як велика сім’я. Як у моїх батьків — нас було восьмеро, жили якось. А де двоє чи одна дитина — там і життя інше. Отак і Союз жив…»

«В селі живемо неважно. Якщо порівняти з тим, що по телевізору показують — от Фінляндію недавно показували, маленькі містечка… Якби ми раніше зробили це, може, вже жили б, як у тій Фінляндії. Але ще не все втрачено. Поки є можливість — треба її використати».

У центрі Києва, на дільниці в будівлі Національної академії наук, поблизу Бесарабки, разом з родиною йде голосувати Юрій Щербак, який уже за три роки стане послом України у Сполучених Штатах Америки.

«Буш виступив із заявою про те, що якщо референдум в Україні закінчиться позитивно, тобто будуть переконливі цифри стосовно бажання українського народу взяти курс на самостійну українську державу, Сполучені Штати підтримують незалежність України. Це як грім серед ясного неба. Розлючений Горбачов почав дзвонити до Буша. Що ви робите? Ви губите Радянський Союз. Але таким був вердикт Вашингтона і Білого дому», — пояснює Юрій Щербак.

Того дня понад 90 відсотків українців обрали незалежність. Явка —  84 відсотки. Свій вибір зробили майже 32 мільйони. 

«Я все ж таки соціолог, — усміхається Євген Головаха. — І тоді я добре знав, чим усе закінчиться. І референдум, і президентські вибори. Ми провели не одне опитування. Єдине, що лишалося під питанням, — Крим. Загадка була з Кримом. Це правда. Хоча всі опитування, і наші в тому числі, показували десь 52-53, але це не гарантія, що не буде 47-48 відсотків. Враховуючи певні помилки, випадки і якісь події, які можуть на це вплинути».

За його словами, на початку 90-х у суспільстві панувала надзвичайна віра в майбутнє. Люди щиро думали: Україна — найбагатша республіка, ось станемо незалежними — і все одразу розквітне.

«А вже у квітні 92-го до мене приходили журналісти й питали: “Ну і де воно, те покращення? Чому нічого не змінюється?” Доводилося пояснювати: соціальні трансформації — це не миттєвий процес. Тим більше в пострадянських країнах».

Близько 22:00 починають з’являтися перші офіційні дані — переважно «так». Країна завмирає в очікуванні. Телевізори світяться у квартирах, кухнях і у гуртожитках. У центрі — Київ, Черкаси, Полтава — понад 90%. Навіть на сході — Луганськ, Донецьк — більш ніж 80% підтримки. У Криму так само — більшість. 

«Ідея була проста, — пояснює Євген Головаха. — Краще життя. Для себе, для дітей. Щоб ми більше не працювали на когось, а самі, у власному домі, навели лад». 

Я буду слухати свій народ

Тоді на президентських виборах переміг Леонід Кравчук. В’ячеслав Чорновіл йому поступився, отримавши більшість лише у трьох областях: на Львівщині, Івано-Франківщині й Тернопільщині. Чому такий результат — відповідь на це мають соціологи. 

«По суті, національна ідея, та, яку втілював Чорновіл — головний конкурент Кравчука, — була визначальною тільки для чверті населення — так, переважно на заході. У Києві — десь сорок відсотків. А загалом ні. Ми ж і в селах опитували — там не було такого, щоб люди казали: “Я хочу свою Україну. Було інше: навіщо нам Росія? Ми самі. В нас буде краще. Ми роботящі, а вони — п’ють. Це була дуже поширена аргументація. Хтось сам служив у Росії — у В’ятці, у Володимирі — і бачив, як там люди живуть. Хтось чув це від інших. І всі робили висновок: самим буде краще», — підсумовує Євген Головаха, який тоді працював завідувачем сектору демократизації суспільства в Інституті соціології Національної академії наук.

Радіоприймачі шипіли новинами, телевізори показували перші ввімкнення, а люди телефонували одне одному з єдиним запитанням: скільки? А вже вранці 2 грудня на The Guardian вийшла свіжа стаття: «Вчора переважна більшість українців проголосувала за незалежність своєї республіки, перекресливши останню надію Радянського Союзу на виживання як політичного утворення». 

Референдум став останнім цвяхом для імперії. На думку історика Олександра Зінченка, українці таким чином вирішили за всіх. Щодня після 1 грудня країна за країною почали визнавати українську незалежність: 2 грудня — Польща і Канада, 3 — Угорщина, 4 — Латвія та Литва. 8 грудня лідери України, Росії та Білорусі зустрілися в Біловезькій Пущі, підписали угоду, Радянський Союз юридично перестав існувати. 

Кравчук дуже чітко й дипломатично відповів Єльцину, далі цитує Олександр Зінченко: «Борис Миколайович, уявіть, що ви на моєму місці. Ваш народ проголосував за незалежність, а вам пропонують новий союзний договір. Ви кого б слухали — Горбачова чи свій народ?» — Єльцин усміхнувся: «Звичайно, свій народ». — «От і я буду слухати свій народ», — відповів Кравчук. 

Вибір, зроблений 1 грудня 1991-го, здавався фіналом, але насправді це був тільки перший рядок нового розділу. Тридцять років потому українці знову борються за незалежність — в окопах і в дипломатичних залах. І питання «Хто ти?» звучить так само гостро, як тоді, під сірим грудневим небом, коли люди йшли голосувати до виборчих дільниць.

Павло Пащенко — один із творців нової української фотожурналістики в роки перед падінням залізної завіси. З 1986 року знімав для знакових українських газет і журналів, а з 1989 року — й для західних медіа. Роботи Павла Пащенка — це пильний погляд на Україну як у її буденності, так і в її вирішальні миті.