На Кривопільському перевалі ні душі. Що десь поряд таки є люди, говорять лише глибокі сліди в кучугурах снігу та тонкі цівки диму над дахами дерев’яних котеджів. В одному з них сповна йде приготування обіду. До великої каструлі одна за одною летять морква, картопля й капуста. Зупи треба багато.
Тут, серед стін, завішаних рогами тварин і безліччю ікон, живуть четверо чоловіків. Всі як один провели минулий тиждень в голодуванні. Всі як один поголені налисо. Кожен з них вже не одне десятиріччя присвячує себе буддійському вченню. Тут, в Карпатах, вони опинилися, щоб якнайдалі відійти від війни.
Молитва
На другому поверсі дерев’яного котеджу холодно. Схожий на компас термометр показує лише 12 градусів тепла. Чоловіки вміщуються на підлозі, підбирають під себе ноги, хтось загортається в спальний мішок, аби було тепліше. Бам! Протяжний удар в барабан вібрацією розповзається по стінах.
— Нааа (бам!) мууу (бам!) — Мьооооо (бам!) — Хооо (бам!) — Рееен (бам!) — Геее (бам!) — Кьооооо (бам! бам! бам! бам!), — низьким голосом молитву розпочинає найстарший монах. За ним долучаються троє інших. Тягучі вібрації зливаються з кожним ударом барабана. Чути навіть на першому поверсі.
— Просто загинути там? Заради чого? Я не бачив мети, — чоловік ховає гостре підборіддя в карикатурно велику горловину светру. Це Сергій Філоненко. Йому трохи за 50. Майже 20 років тому він став буддійським монахом ордену Ніппондзан Мьоходзі, що мандрує світом і проповідує вчення Будди.
Сергій народився в Донецьку. В родині, як каже сам, без віруючих чи комуністів. Закінчив політехнічний інститут. Питання «чи є життя після вишу?» для нього збіглося з питанням «чи є життя після Радянського Союзу?» Ейфорія від падіння залізної завіси змінилася пошуком. На пострадянському просторі, наче гриби, почали з’являтися різноманітні громади — люди вивчали як східні єдиноборства, так і християнство. З християнства починав і Сергій. Шукав сенс власного існування, думав про долю людства. Згодом заглибився у східні вчення, аж поки одного дня зустрівся з вчителем — японським монахом Дзюнсеєм Терасавою. Так в Донецьку з’явилася перша в Україні буддійська громада. Якщо спочатку її діяльність обмежувалася спільними виїздами на природу та випуском газети, згодом членам громади довелося на власні очі побачити війну.
Прийшов 1994 рік. А з ним — і Перша чеченська кампанія.
— Вчитель завжди нам пояснював, що шлях Ботхісатви (того, хто володіє просвітленою сутністю, — TU) — не втеча від світу, а, навпаки, — активна участь, — війна привела Сергія та інших учнів Дзюнсея Терасави спочатку до Москви, а потім до Грозного. Буддисти ходили з молитвами до Держдуми та ФСБ, брали участь в антивоєнних протестах.
Разом з Комітетом солдатських матерів буддійська громада влаштувала Марш материнського співчуття. Саратов, Волгоград, Ростов, Мінеральні Води, — кінцевою точкою був Кавказ, де учасники маршу протестували просто на полі битви. Наслідком стала низка арештів, один з яких поставив під загрозу життя Сергія Філоненка.
— Російські спецслужби кинули нас до «фільтраційного табору». Але зрештою наші друзі-чеченці почали бити на сполох, що зникли буддійські монахи. І, таким чином, нас звільнили, — Сергій говорить спокійним стишеним голосом і після паузи додає. — Ми були там декілька днів. Думали, що загинемо.
За два роки Перша чеченська закінчилася. Росія підписала мирну угоду з Чечнею. Буддисти сприймали це і як особистий успіх — наслідок їхньої практики. Утім, з початком Другої чеченської війни та появою на політичній арені Володимира Путіна ситуація змінилася кардинально. Через виступ на Комісії з прав людини у Женеві Дзюнсей Терасава став персоною нон-ґрата в Росії. Сергій з однодумцями більше не їздив до Чечні. А згодом до громади почали приходити звістки про загибель друзів і знайомих.
— Багатьох наших знайомих убили. Депутатів убили. Юшенкова (Сергій Юшенков — депутат російського парламенту, — TU) вбили. Старовойтову (Галина Старовойтова — російська політикиня, — TU) убили. Вони були нашими друзями, — Сергій робить глибокий вдих і замовкає.
Християнська заповідь «не вбивай» є головним законом і для буддистів. Не тому, що вона містить в собі певну філософську ідею, а через милосердя — найважливіше людське почуття
Християнська заповідь «не вбивай» є головним законом і для буддистів. Не тому, що вона містить в собі певну філософську ідею, а через милосердя — найважливіше людське почуття. Сергій упевнений, що багато людей неправильно розуміють заповіді. Не можна вбивати не тому, що це хтось заборонив. Не можна вбивати — бо вбивця втрачає людське обличчя. Якщо ти не хочеш, щоб убили тебе, ти й сам не маєш убивати:
— Це шкодить іншим, тому що люди стають нечутливими, немилосердними. Ми не можемо вбивати інших. Ми тоді будемо сіяти навколо смерть і руїни. Якщо ти хочеш жити в спокої, ти маєш сам його породжувати. Це дуже просто.
Але як породжувати спокій, коли навколо війна?
На Луганщині буддійська спільнота споруджувала Ступу Миру — священний курган, що поєднує всіх людей, які шукають миру та спокою. Місцем обрали село Паньківка, майже на кордоні України та Росії. Встигли закласти лише фундамент.
11 травня 2014 року відбувся так званий «референдум про самовизначення Луганської Народної Республіки». За місяць до цього в Паньківці закінчився буддійський Марш Миру — разом з японським учителем монахи та учні два тижні мандрували Україною. В останній день вони зібралися біля свого Місця Шляху, аби присвятити себе посту та молитві.
«Момент закінчення нашої миротворчої акції в Паньківці припав на повний місяць. Наразі погода нам не сприяє, через щільні хмари ми ще його не бачили. Разом з тим завтра відбудеться місячне затемнення. Ці знаки є поганим передвістям. Вони говорять про те, що Україні, над якою сьогодні нависла загроза війни, неминуче доведеться пережити багато труднощів і небезпек», — писав Дзюнсей Терасава в останній день маршу.
Лінія фронту наближалася до Паньківки все ближче. Буддистам довелося поспіхом залишати свої домівки в надії, що їм вдасться повернутися та добудувати Ступу. Але згодом Місце Шляху перетворилося на місце проживання силовиків. Військові, що підтримували самопроголошену ЛНР, зайняли невелику оселю, де на час будівництва жили члени громади.
Сергій виїхав влітку того ж року.
— Я зрозумів, що все. Продовжувати там свою практику точно не зміг би. Потрапив би до підвалу, напевно. Моїм друзям довелося б мене рятувати. Не упевнений, що це було б правильне рішення — залишитися. Я не відчував, що зміг би змінити ситуацію, а лишатися було украй небезпечно, — Сергій замовкає та замислюється. — Просто загинути там? Заради чого? Я не бачив мети, заради якої мав би там загинути.
Смерть для буддистів — це ще не кінець. Вони не бояться порожнечі. Вона — це Абсолют, пояснює Сергій. Досягти нірвани та розірвати потік реінкарнацій — означає припинити страждання. Для цього Сергій прагне спокою. Попри усе. Навіть попри війну.
— Я не взяв до рук зброї. Не пішов воювати ні за одну, ні за іншу сторону. Не тому, що мені пофіг. Мені не все одно — вважаю, що в цій війні справедливість на боці України. А все ж у мені не зародилася ненависть. Я не відчуваю її до «ДНР», чи до Путіна. Я продовжую свою практику, хоча емоційно й пригнічений. Я втратив свою Батьківщину і більше не можу приїхати на могили батьків. Але, повторюся, ненависті не відчуваю. Я спокійно намагаюся знайти вихід і не бачу іншого, крім того, аби практикувати та залишатися спокійним. Якщо одна людина залишатиметься спокійною, є шанс, що зрештою всі зможуть стати такими.
Сутра
На другому поверсі дерев’яного котеджу тихо. Найстаріший монах підводиться з підлоги та наближується до вівтаря. Бере зі стола книги з шовковими палітурками із набивним візерунком. Це — Сутри (проповіді Будди, — TU). Він передає їх іншим учасникам церемонії.
— Де, в якому місці я маю зараз дотримуватися правил покаяння, — російською мовою починає монах. Чоловіки співуче підхоплюють далі.
З вівтаря золотом відблискує маленький Будда. Одна його рука піднята догори, інша вказує додолу — небо та земля єдині.
— Якщо ми зможемо пройти крізь цей морок, з’явиться новий Будда, — чоловік, загорнутий у помаранчеве буддійське вбрання поверх трьох шарів теплого одягу, сидить на дивані та попиває гарячий чай. Це Фелікс Шведовський — в минулому журналіст, а сьогодні — буддійський монах із зовнішністю столичного інтелігента. До Карпат він час від часу приїжджає прямо з Москви.
Два роки тому він разом з Сергієм Філоненком та іншими учнями Дзюнсея Терасави опинився в українських горах. Шукали місце, яке могло б стати притулком для буддійської громади замість захопленого будинку на Луганщині. Карпати обрали через природу. Шукали майже рік. В один із візитів до Верховини проїжджали Кривопільський перевал — коли на дорогу перед машиною раптом вийшов олень. Для японського наставника це був знак: «Шукати треба тільки тут». Зрештою новим Місцем Шляху стала гора Маковиця.
На горі зупинилися невипадково. Назву ордену Ніппондзан Мьоходзі, до якого входять члени цієї громади, перекладають як «Гора сонця, що сходить». Тепер майже щодня чоловіки підіймаються на гору зустрічати світанок.
А прямо зараз до столу збираються інші мешканці котеджу. Окрім Сергія Філоненка, в будинку живуть ще два Сергії — один з Краматорська, другий, як і Фелікс, з Москви. Обидва поки що не прийняли монашого сану, однак практикують буддизм вже багато років.
У центр великого стола ставлять каструлю супу. Їдять багато й швидко.
— Ви не думайте, ми тільки-но з голодування вийшли. Зазвичай стільки не їмо, — Сергій з Москви найжвавіший з усієї четвірки. І найговіркіший.
— Ваш Майдан чому вистояв? — запитує він пізніше. І сам відповідає: — Бо був універсальним!
Універсальність, з його точки зору, це прийняття усіх ідей та відхід від вузького мислення. Люди — універсальні створіння, що живуть під одним небом.
— Нам усім світить одне сонце — ну чого ж нам іще треба? — втручається в розмову Філоненко. — Універсальні якості завжди були на першому плані. Треба слухати та поважати іншого, віддавати своє іншим. Це важливіше, аніж вважати, що ось — наша хата і наша традиція. Це важливіше, аніж будь-яка національність.
Національна ідея, вважають вони, навпаки, роз’єднує людей. З наслідками подібної ідеології чоловіки зіткнулися ще п’ять років тому під час паломництва до Тибету. Потрапити до регіону вкрай важко. В’їзд — лише під наглядом китайських спецслужб. Півсторіччя тому Китай анексував Тибет, однак острівцем незалежності й досі є громада тибетських буддистів. Тому сьогодні кожен монах для китайської влади — це потенційний сепаратист.
— Ми мали приховувати, хто ми. І тільки коли в’їхали до Лхаси (історична столиця Тибету, — TU), перевдягнулися та пішли містом на молитву. Це був такий фурор, — Фелікс, здається, вперше проявляє емоційність і трохи підіймає голос. — Нас одразу оточила поліція. І наш гід потім сильно дістав за це. Його могли просто запроторити до в’язниці. Ледве обійшлося.
«Out of date», «несучасна» — так Сергій Філоненко називає ідею національної держави. Він вважає, що люди мають будувати державу такою, щоб вона легко кооперувалася з усім світом.
Я приймаю єдину національну ідею — ідею свободи
— Об’єднувати людей? Навіщо? Вони й так вже об’єднані. Людей об’єднує не ідея, а світ, в якому ми живемо. Ми живемо на одній планеті. Треба дивитися на світ з глибшої точки зору. Ми не можемо просто так знищувати один одного. Для чого?! Всі ці кордони — це божевілля!
— Допоки ми будемо діяти з точки зору ідеології — Росія з російської, Україна — з української — не буде ніякого примирення, — каже Сергій з Москви. — Це призведе тільки до протистояння. Нічого хорошого не буде.
— Я приймаю єдину національну ідею, — продовжує Філоненко, — ідею свободи. Звільнення від усього. Від пригнічення. Від рабства. Як було за часів козацтва — сів на коня, поїхав куди хочеш.
На шляху до просвітлення — абсолютної досконалості — буддисти мають звільнитися від свого «я». Одним зі способів є прощання з волоссям. Сергій з Москви згадує себе 20 років тому — довге світле волосся зібране в хвіст і сто кілограмів м’язової маси.
— Я був металістом і культуристом. Нас із другом тоді називали «бройлерами», бо не мали шиї, — чоловік дзвінко сміється. — Насправді тепер мені комфортно жити лисим. Маю машинку, і щотижня сам себе стрижу за п’ять хвилин.
— Егоїзм з чого починається? — доповнює його Сергій Філоненко. — З того, що ти дивишся на себе в дзеркало та й кажеш: «Який я гарний!» Зачіски собі робиш. Вуса, борода.
— Лак для волосся треба купити, щоб все це трималося. Шампунь потрібен від лупи, реп’яхова олія, що там іще… Застрелитися можна! — підхоплює думку москвич.
Утім відмова від «его» — не єдине, з чим стикаються буддисти. Цей шлях передбачає також відмову від суджень як таких. Просвітлення та незнання в буддизмі мають одну природу. Однак саме через відмову від оцінювання розрізнити їх неможливо.
— Іноді деякі подвижники починають говорити: «Я правий, а ви — ні». Подібне спричиняє нові війни, — пояснює Фелікс. — Тобто найкращий спосіб зупинити війну — це не розрізняти та не оцінювати, а просто визнати, що просвітлення та незнання мають одне коріння. Саме тоді ця пожежа починає згасати. Пожежа цього незнання, гніву, війни.
Єдиним ботгісаттвою — володарем просвітленої сутності, якого шанують одразу всі школи буддизму, є Майтрея, майбутній Вчитель людства. Невідомо, хто він, втім на його появу чекають вже не одне століття. Вважають, що приходу нового Будди передуватимуть найтемніші часи.
— Такий морок, як зараз. Якщо ми зможемо пройти крізь цей морок, з’явиться новий Будда. Чи є варіант, що темрява не закінчиться ніколи? Будда не може дозволити руйнації світу. Ми переможемо. Звісно.
Медитація
На другому поверсі дерев’яного котеджу темно. Чоловіки відклали сутри, вимкнули світло та непорушно застигли. За вікном хмарно. Про прихід нового дня сповіщає лише зміна градацій сірого. Це означає, що закінчувати щоденну церемонію чоловіки будуть без підйому на гору.
Тихо. Чути лише розмірене дихання.
За медитацією буддистів споглядає з ікони на стіні Богоматір з маленьким Ісусом на руках.
— У гуцулів тут навіть є таке прокляття: «Щоб ти будувався!» — будівництво нової оселі для буддійської громади займає чоловіків вже більш як півроку. До найближчого великого міста — Івано-Франківська — 90 кілометрів. Привезти щось звідти — складне завдання. Багато грошей іде саме на транспорт.
Будуються завдяки пожертвам. Утім гроші збирають не через інтернет, як зараз популярно, а по-старому — серед друзів, пояснює Сергій:
— Не всі буддисти бідні. Гроші є. Зустрічаються з учителем і можуть пожертвувати спеціально на будинок. Якщо в них є кошти, звісно. Є також багаті китайці, які жертвують регулярно. Відомі люди теж є. Але я не хотів би називати їхні прізвища.
Дорога до майбутнього Місця Шляху займає майже годину. Закутані в шарфи та шапки чоловіки упевнено крокують невидимою під снігом стежиною.
Про те, що до Карпат приїхали буддисти, на Кривопільському перевалі дізналися не одразу. Сприйняли загалом спокійно. Щоправда, одного разу місцеві викликали до нових сусідів СБУ. Саме так на молитву просто неба відреагував один з місцевих. Спочатку бігав з сокирою, а потім пішов до силовиків.
— Нашого менеджера з будівництва викликали в СБУ. Він їм каже: «Який храм? Це гуцульська хата. Ось кімната. Ще одна. Тут вхід», — пригадує Сергій. Щоб остаточно закрити питання, він пішов до місцевої газети, де пояснював, що саме вони роблять на Маковиці.
Подібну реакцію чоловіки списують на менталітет горців. За радянських часів люди багато потерпали від влади, тому й дивляться на новоприбулих з обережністю та не одразу йдуть на контакт. Втім, каже монах, якщо побачать, що ти з ними щирий — не пожаліють ані молока, ані сметани.
— Мають і корисливий інтерес. Вони ж тут усі займаються ремеслами, а ми — потенційні замовники. І це цінно — в них тут своє специфічне життя, свої традиції. Треба це розуміти.
Концепція розуміння і, що важливіше, жодної зневаги — значуща частина філософії північного буддизму. Він має назву Махаяна, або Велика колісниця, та наголошує на тому, що досягти найвищого просвітлення може кожна людина. Головне — сказати «ні» егоїзму та рухатися шляхом любові та милосердя разом з усіма іншими.
— Колісниця — це спосіб переправитися до просвітлення, — пояснює Фелікс. — В Лотосовій сутрі є порівняння з будинком, що горить. Всередині — нерозумні діти, вони не здогадуються, що можуть загинути, та продовжують гратися в свої ігри. Щоб врятувати їх, батько обіцяє їм нові іграшки. Колісниці. Діти ж люблять в машинки гратися. Вони вибігають з будинку та рятуються. А батько дарує кожному найкращу колісницю. Велику колісницю.
Махаяна має свій ідеал — Бодгісаттву, який ніколи не зневажає. Він підходив до людей на вулиці та казав кожному: «Ви всі станете буддами». Люди реагували по-різному. Хтось відганяв його, бив, але він тільки біг від них, і знову продовжував свою справу. Ніколи не втомлювався та й ні на кого не ображався. Завдяки одній-єдиній практиці він і знайшов просвітлення.
— Саме тому все, що ми можемо, це бачити в людині будду — якою б вона не була. Колись вона це побачить — і це їй допоможе, — Фелікс вірить, що поганих людей не буває, а ті, кого більшість вважає поганими, насправді просто помиляються. А в кінці на всіх чекає просвітлення.
Натомість в кінці шляху до Маковиці на чоловіків чекає робота. Треба скласти план наступних дій. Наразі в будинку немає ані світла, ані опалення. Навіть перекриття, тому все, що відбувається на другому поверсі, можна побачити крізь отвори в стелі. Зрештою тут має бути окреме приміщення з вівтарем і статуєю Будди — для проведення церемоній, а також кімнати, де зможуть оселитися члени громади, які приїжджатимуть сюди в майбутньому.
Будівництвом займаються місцеві. Закінчити двоповерховий зруб планують до 9 січня. Це не просто дата — в цей день 30 років тому пішов з життя засновник ордену Ніппондзан Мьоходзі японський монах Нітідацу Фудзії. Чоловік прожив рівно сто років.
Людям це властиво — шукати між собою гармонію. Тільки божевільні шукають війни
На Кривопільському перевалі спокійно. Крізь хмари починає пробиватися сонце. Точково кидає світло на чорноту хвойних лісів.
Чоловіки востаннє на сьогодні дивляться на майбутнє Місце Шляху. Виймають з торб барабани. Бам! Протяжний удар луною розходиться горами.
— Нааа (бам!) мууу (бам!) — Мьооооо (бам!) — Хооо (бам!) — Рееен (бам!) — Геее (бам!) — Кьооооо (бам! бам! бам! бам!)
Аби прижитися на новому місці, звісно, потрібен час. Але Сергій упевнений — зрештою місцеві приймуть їх і буддійська громада органічно стане частиною культурного ландшафту Карпат.
— Прийняття неминуче, — говорить Сергій. — Людям це властиво — шукати між собою гармонію. Тільки божевільні шукають війни.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
