[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Малим Сашко мріяв стати офіцером, як дідусь. Але той був суворим, тому хлопець більше любив проводити час із бабусею. Особливо коли доводилося разом ходити по пенсію. Ці спогади — чи не єдині, які вже у 28-річного Сашка Горонді викликають усмішку. Своє дитинство хлопець намагається забути:
— На мене було дуже легко впливати. Я був таким собі чуваком-губкою, який вбирав усе довкола. Якби тоді мене оточувало щось хороше, то я вбирав би його. Але було радше навпаки.
Дружити
У дитинстві Сашка більше тягнуло до тата. Молодший же на рік брат більше любив бути з мамою. Коли у Сашкові десять батька не стало, він відчув першу в житті порожнечу. З рідними порозумітися було важко, тому хлопець почав дедалі більше часу проводити на вулиці:
— Я подружився з однокласником, а його брат був у кримінальній банді. Тоді я ще не розумів, що це таке. Я просто дружив. Так у 7-му класі перестав вчитися, хоча до того любив математику, історію і трохи географію. У цій банді все діяло за відомою схемою: я мав віддавати частину своїх грошей старшим і шукати молодших, які приносили б гроші мені. Я реально почувався рабом.
Як уже зараз розуміє Сашко, малим він не мав зразка хорошої людини, не знав, на кого рівнятися. Тому робив, як усі. Мама бачила, що із сином щось негаразд. Такого важко не помітити, якщо його шукає міліція. Тому просила змінити оточення. Брат навчався в іншій школі, і йому було не до того, що відбувалоться.
— Якщо ти зростаєш на вулиці у певному кримінальному середовищі, то тобі не вдасться його так просто залишити, — каже хлопець. — У таких умовах ти не можеш отримати захисту ні від поліції, ні від близьких для тебе людей. Тоді мені здавалося, що піти з дому буде єдиним виходом.
(Не) бути
Сашко просто купив квиток на електричку в один бік. Кінцевою зупинкою виявився Львів, про який 17-річний хлопець майже нічого не знав:
— Тоді я опинився, фактично, на вулиці, але почувався набагато краще. Я розумів, що нічого доброго на мене не чекає, але відчув свободу. Перші кілька днів я ходив вулицею, збирав їжу і тішив себе думкою, що можу просто зупинити це все, коли захочу. Треба було йти шукати роботу, але я мав умовну судимість і це стримувало. Я вже кілька місяців не відмічався у відділку й був упевненим, що мене вже шукають.
Лякало хлопця і те, що люди тут говорили незвичною для нього мовою. Він же звик до закарпатського діалекту. Тому хлопець знайшов закинутий дах і оселився там. Перші кілька тижнів він блукав лише неподалік вокзалу, далі досліджувати місто не наважувався.
Оселитися
— У мене вже було кілька смітників, які я обходив щодня. Якось на одному знайшов «Новий заповіт» і почав його читати. Час від часу ходив отримувати їжу до протестантів, які годували безхатьків. Там на мене звернув увагу один чувак, бо я був новеньким. Він розповів мені про нічліжку на Кирилівській, куди я згодом пішов, бо на вулиці ставало дедалі холодніше, — пригадує хлопець.
У нічліжці Сашко познайомився з Арнольдом, який розповів йому про «Оселю». Спочатку хлопець подумав, що то якась секта. Але коли зрозумів, що й так не має чого втрачати, погодився піти туди:
— Уперше в «Оселю» я прийшов по халяву, там саме роздавали подарунки на Миколая. Зі мною коротку бесіду провела Олеся Саноцька, розповіла про правила. Хоча я й був скептично налаштованим, мені там сподобалося, бо там можна і треба було працювати. Мене нагодували і відразу спровадили відгортати сніг. Там кльова атмосфера: були і старші, і молодші від мене. Спочатку я навіть не міг розрізнити, хто з них тут живе, а хто — просто працює.
Шити
Попрацювавши трохи на перевезенні і оговтавшись від змін, хлопець залишив «Оселю» і переселився до соціального гуртожитку. Оскільки мав освіту столяра, то швидко знайшов роботу — виготовляти корпусні меблі. А згодом з’явилася можливість навчитися ще й шити чохли до меблів, і він цією ідеєю загорівся:
— Спочатку мені геть не подобалося, бо здавалося, що нічого не вдається. Але потім таки пішло. І так десь два роки ми з Вадимом, із яким разом вчилися, обтягували меблі. Ця одноманітна робота швидко набридла, і хотілося шити щось своє. Але я ніколи не мав грошей, щоб купити тканину. Тут, у соціальному гуртожитку, був магазинчик, куди люди віддавали непотрібний їм одяг. Це усілякі куртки, сорочки, джинси… І от із того я пробував щось шити.
Шити чохли для меблів день у день Сашкові швидко набридло, буденність тиснула. Але його тримало те, що після роботи він міг залишатись у майстерні і з обрізків тканини створювати щось. Свій перший наплічник він пошив для себе. Хотів купити новий, але грошей не вистачало і він спробував зробити сам.
— Наступні кілька наплічників я пошив на прохання Олесі Саноцької для гаражного розпродажу. Вона мене, фактично, вмовила, бо вони були жахливі — якась фігня із сорочок. (Усміхається) Я ж ходив по магазинах і розумів, як то все має виглядати. Тоді я просто шив для себе і мріяв, що зможу цим заробляти на життя.
На одному з гаражних розпродажів Сашко познайомився з Володимиром Бєгловим. Він досі вважає, що після того знайомства життя суттєво змінилося.
— Пам’ятаю, він ставив багато каверзних запитань, а потім замовив у мене наплічник. Одне з питань було про мою заповітну мрію. Тоді я не мріяв, зовсім. Але його запитання спонукало мене подумати, чого все ж таки хочу, і почати щось активніше робити. Після того, як він та Богдан Логвиненко написали про мене, люди почали звертатися із замовленнями.
Але я міг зробити хіба один рюкзак на тиждень, бо ж шив їх вечорами, коли залишався після роботи у майстерні, — пригадує Сашко. — Якби я зараз починав це все, то пішов би іншим шляхом. Тоді я нічого не читав, не дізнавався про те, як треба було шити наплічники. Тоді я ще не мав сенсорного телефону та постійного доступу до інтернету. Це все народжувалось у моїй голові. Я просто багато ходив по магазинах і видивлявся.
Не зупинятися
Коли у Сашка з’явилися перші гроші із замовлень, він почав купувати тканини. Хоча інколи вистачало хіба на півметра. Тоді хлопець уже поєднував роботу адміністратора у соціальному гуртожитку, роботу з меблями і шиття наплічників:
— Коли померла Олеся, то все змінилося. Я себе налаштував на певну хвилю, і коли зрозумів, що в нових умовах доведеться зрадити якісь внутрішні пріоритети, то відмовився від будь-якої роботи і почав займатися тільки наплічниками. Але нове керівництво мені дозволило працювати тут, у майстерні, на машинці, на якій ми обтягували меблі, за що я їм неймовірно вдячний.
Сашко займався тим, що йому подобається, і відчував від цього справжню насолоду. Але замовлень було не так багато. Та і йому добряче бракувало досвіду, бо інколи обрахунки не справджувались і вартість рюкзака ледь-ледь покривала витрати. Фінансова нестабільність добряче демотивувала:
— Я постійно себе критикував, мені постійно не подобалося те, що я роблю, і я боявся це показати на люди. Навіть створити сторінку у Фейсбуку мене підштовхнули друзі. Мене все життя хтось кóпає.
Перемагати
Після уваги блогерів і ЗМІ та реєстрації у Фейсбуку хлопцеві дедалі рідше доводилося сидіти без роботи. Він повірив, що все може вдатися:
— Щоб купити свою першу швейну машинку, позичив гроші у письменниці Вікторії Амеліної. А потім отримав грант від британського фонду на розвиток мікропідприємства. Мені дуже допомогла моя подруга Наталка Панчишин. Вона написала увесь бізнес-план. Але коли захищав той проект по скайпу, то відразу зізнався і сказав, що просто роблю те, що люблю, й мені більше подобається вигадувати дизайн і шити.
Я був упевнений, що то всьо. Але мені вирішили дати ці гроші. Я не вірив до кінця, доки не приїхав і не побачив техніки. І то деякий час думав, що можуть передумати й забрати. Цей випадок показав, наскільки важливо хоч інколи здобувати перемогу. Це відчуття мотивує тебе ставати кращим та здобувати нові й нові перемоги.
Зараз у Сашка є чотири власні швейні машинки: три у майстерні і одна — на зап’ясті. У моменти, коли нічого не тішить, тату нагадує про ремесло, яке може забезпечити чудове і натхненне життя, якщо додати до нього трохи таланту й зусиль. Нова техніка дала змогу пришвидшити роботу і найняти людей. Тому команда Horondi зараз — це четвірка, яка розподіляє між собою чимало обов’язків.
— Мені подобається і частина менеджерської роботи, — каже Сашко. — Але у майбутньому все-таки більше хотілося б створювати нові дизайни. Та я дуже прискіпливий у роботі, тому мені важко віддавати те, над чим працюю, комусь іншому. Я вирішив грати у довгу гру і не спішу заробити всі гроші світу, бо сама ціль та мета шиття — не гроші, а змога робити те, що мені подобається. А якщо я за це ще й отримую гроші, то я щасливчик. Мені хотілося б, щоб рюкзаки Горонді залишалися доступними, щоб вони не стали супердорогими.
Відчувати
Зараз Сашко любить подорожувати. Два роки тому він проїхав автостопом шість країн за 22 дні. А минулого року дістався за полярне коло. Мандри дарують йому свободу. Ту свободу, яку ще в дитинстві у нього поцупило рідне місто.
— Інколи ти навіть не знаєш, де будеш завтра ночувати, але в тому і весь кайф. З мандрами майже так, як із мріями — кожна наступна має перевершити попередню, — каже Сашко. — Напевно, моє бажання подорожувати виросло з бажання втекти й відчути цілковиту свободу. Але мені постійно хочеться повертатися. Львів — моє місто, і я навіть не знаю, чи зміг би зараз іще десь жити. Я його відчуваю. Мені здається, що тут я став іншою людиною.
Кажуть, те, де ми народжуємося, визначає наш земний шлях. І хтозна, чим би Сашко Горонді займався зараз, якби не його втеча з Мукачева. Але на цьому шляху він, хоч і дорогою ціною, але все ж зрозумів, що для нього справді має значення:
— Вірити в любов, чесність і справедливість. Не відповідати агресією на агресію. Бо який тоді у тому всьому зміст?
