Зникоме і незникоме

Є досвід, якого б я ніколи нікому не побажала. Він доволі вичерпно описаний Михайлом Коцюбинським у «Цвіті яблуні». Нині яблуні не цвітуть, але все те саме: я в сльозах сиджу перед монітором, пальцями намагаюся влучати у правильні клавіші, дописуючи цю колонку про Книжковий Арсенал. Але не виходить — щойно ми всі дізналися про смерть Вікторії Амеліної. Більшість літературної «бульбашки» саме між 22 і 25 червня, коли відбувався фестиваль, зустрілася з письменницею востаннє. У найпрямішому сенсі цього слова. 

***

У реальності, де цього ще не сталося, тривав Книжковий Арсенал. Його в кулуарах цього року часто жартома називали «арсеналом обіймів» — бо ми озброєні, зокрема, й міцними зв’язками, зокрема й любов’ю. Обіймалися так, ніби вперше й востаннє.

Слово «востаннє» особливо гостро відчувалося поміж тисяч тих, хто тепер уже точно знає його сенс.

Повітряна нічна атака російських ракет на Київ продемонструвала це дуже точно — іменами загиблих і поранених. Майбутня чергова (страшне слово) атака росіян на Краматорськ — та, про яку в мить Арсеналу ми ще поки не знаємо, — доповнила наш особистий перелік утрачених і вцілілих дуже рідними іменами й історіями.

Для мене цей фестиваль є не просто жестом стійкості пересічних людей часів війни. Він ближчий до наміру крізь сльози сміятись і сподіватися