Звичайні люди

Як медики-добровольці їздять на схід лікувати людей і зшивати країну

21.11.2016 Надія Швадчак

Блокпост за блокпостом. «Здоров’я бажаю! Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова! Їдемо до своїх, на Попасну», — впевнений і гучний голос вітається з машини до військових.

Свої — це медики з цілої України, які з усіх можливих відряджень обрали зону АТО. Чимало місцевих лікарів із початком бойових дій зникли зі своїх робочих місць, і мешканців прифронтової зони часто стало нікому лікувати. Тож допомагають добровольці. А втім, не всюди їх вітають із радістю.

IMG_7305

— У нас півкраїни живе в минулому, за принципом «це моя корова, я її дою», у такому собі феодальному ладі, — розмірковує дорогою співзасновник ПДМШ Геннадій Друзенко. — А інша половина — в майбутньому. Це люди, які готові до експериментів, готові творити нове.

Медики їздять зшивати ці половини в єдине полотно.

Попасна. Бандерівці приїжджають

У попаснянської районної лікарні під боком крайній український блокпост. За ним — окупований Первомайськ. У подвір’ї чорна, засипана землею вирва від снаряду.

Попасна — місце найтривалішої дислокації медиків ПДМШ. Вперше вони прибули сюди у березні 2015-го.

Коли головному лікарю Олександру Володимировичу повідомили, що їдуть йому на допомогу, він навіть не запитував, хто і що вміють. Настільки потрібні були робочі руки.

У нас півкраїни живе в минулому, за принципом «це моя корова, я її дою». А інша половина — в майбутньому. Це люди, які готові до експериментів, готові творити нове

IMG_7392

IMG_7387IMG_7393

Ахіллесова п’ята лікарні — кадри. Хірургів і травматологів не вистачає досі. Поряд гупнуло — і кандидати одразу кажуть: «Олександре Володимировичу, я тут працювати не буду». Немає у Попасній і своєї реанімації, тому тяжкохворих звідси відправляють до Лисичанська. А тамтешня лікарня просить укласти договір і платити за це.

— Може, це за законом і правильно. Але чи по совісті? — розводить руками Олександр Володимирович. — Ось приїжджають до нас волонтери. Бандерівці приїжджають сепаратистам допомагати, так? А тут, поряд, свої ж вимагають грошей. Ми пояснюємо, що у нас війна, у нас кожного дня стріляють, і я не можу набрати тут лікарів. А їх це не обходить. Різницю менталітету розумієте?

За спиною в Олександра Володимировича висить різьблена тарілка з тризубом. Подарунок від франківчан.

Вирвати місяць із життя

Всюди плитка. Біла, кремова. Щербата. Медики ПДМШ живуть просто у підвалі лікарні. Їм відведено дві кімнати: спальня для трьох хлопців і кухня-спальня для операційної медсестри Світлани. Тут завжди панує півтемрява. З вікон видно хіба, як миготять чиїсь ноги повз машини швидкої допомоги.

юра2

На столі парує їжа. Кипить вода на електричній плитці. Медики сідають до вечері.

Перша ротація у пам’яті Світлани — це великі білі собаки, що сновигали порожнім містом. Одне-єдине світле вікно на весь будинок. Пусто. Страшно. Сумно. «Їдеш, ніби всі повимирали. Чи поховалися».

 «Вам заплатили — і хочете рятувати нас? Ви ж маєте все. Нащо приїхали?» — спочатку місцеві не були надто привітними.

Коли дивишся новини, і там кажуть, що не вистачає лікарів, треба просто взяти і поїхати. Просто. Менше говорити, а більше робити

світлана1юра

— Коли дивишся новини, і там кажуть, що не вистачає лікарів, треба просто взяти і поїхати. Просто. Менше говорити, а більше робити, — вперто пояснює свій вибір Світлана.

Взяла — і поїхала. За день до від’їзду повідомила рідних. У Попасній тоді було всього дві сестри на хірургічне відділення. Одна відпочивала, одна чергувала. По добі. Зі Світланою дівчатам стало легше.

— Яка у мене зарплата? 2 100. Але не в тому справа. Коли виходиш з операційної, тобі добре. І на душі добре. Бо ти зробила хорошу справу. Розумієте? Комусь допомогла. Це трішечки таке… Хто любить свою професію, то воно так є.

— Тут нема доступної медицини, — до розмови приєднується хірург Юра. Він на своїй першій ротації у ПДМШ. — Лікарів мало. Мабуть, у тому полягає моя місія: допомогти. Довго, звісно, я тут сидіти не буду. У мене робота, діти, жінка. Але місяць зі свого життя вирвати можу. Жити в цьому підвалі, в цих умовах… Хоча я звик до комфорту. Дружина не знає, що я тут. Бо нащо? Щоб вона не спала? У новинах весь час «Попасна-Попасна».

IMG_7454IMG_7436

IMG_7435IMG_7442

Яка у мене зарплата? 2100. Але не в тому справа. Коли виходиш з операційної, тобі добре. І на душі добре. Бо ти зробила хорошу справу. Розумієте?

— Попасна-опасна, — жартує Жора, кремезний інтелігентний чоловік років сорока.

Одразу просить не фотографувати — він із місцевих. Військовий медик. Залишив «на тій стороні» дві квартири й дачу. Пішов добровольцем, бо переселенців не мобілізують.

Коли Жора чує від місцевих фрази на зразок «ми рускіє», одразу запитує, хто такі Солженіцин чи Валентина Терешкова.

— Німа сцена! Ти ж рускій, а історії своєю улюбленої країни не знаєш. Той, хто здатен аналізувати хоч якось, розуміє, що це все, м’яко кажучи, велика афера.

— А я тут роблю експеримент, — каже Юра, — розмовляю українською. І мені часто люди відповідають, що приїхали сюди з Західної України 30-40 років тому. І переходять зі мною на українську. Згадують.

IMG_7433

— Ми тут жовте і блакитне зшиваємо, — веде далі Юра. — Повинні донести до людей і навчити, що тут Україна. І це не обговорюється. Не мову нав’язувати, а Україну. Мовної проблеми нема, але русифікацію треба стримати на державному рівні.

— А ви що, справді про нас писатимете? — Світлана закриває долонями обличчя. — Ми ж звичайні люди!

Лікарі хороші

Із самого ранку у продовольчій будівлі поблизу лікарні метушаться дві дівчини-кухарки. Навідріз відмовляються говорити. Носять продукти. Відра і коробки зникають у дверях.

Завідувачка складу пояснює: потрібно було бачити, як вони готували їсти під обстрілами. Але тоді ніхто не бачив. 110 пацієнтів хором запитували: «Де їжа?». А готувати тут потрібно все руками — жодних пристроїв. У поміч лиш старенькі, начищені до блиску алюмінієві каструлі.

Неподалік лікарні тупцює з сигаретою худорлявий чоловік. Пацієнт. Звуть дядя Коля. Сьогодні у нього операція. Грижу вирізатимуть.

У дяді Колі донька в Німеччині. Коли гостював, навмисно просив привести до місця, де похований Бандера. Дядя Коля і сам не знає, звідки він такий взявся, але каже, пропаганда на нього не діє.

IMG_7349IMG_7366

IMG_7363юра1

— Ну тут багато за Україну… Але не дуже, — затягується цигаркою. — А «тим» нічого не докажеш. Ми як зчіпались… Вони: «Росія — наш друг, наш брат, а стріляють тільки укропи». Я вже й не сперечаюсь. Російське телебачення заборонили, але ж є інтернет. Вони дивляться те саме, що й раніше. Знаєте, був я один раз у Львові… Сподобалось! Не думав, що так гарно. Вулиці особливо оці. Вузенькі. Тільки не знаю, як водії їздять.

— У вас тут лікарі приїжджі, чули про них?

— Це знають всі. Їх у місті хвалять. Чомусь кращі. Може, тому, що грошей не беруть… Бо наші все одно — трішки, але дай. А ось, дивіться, чоловік йде. Він мене «нацик» називає.

Чоловік стає поруч, нервово переминається з ноги на ногу.

— Дочь? — киває на мене. — А что ты по-украински? Ты ж где, в Германии живеш? Ты по-русски говори. Мы находимся на земле русской.

— На украинской. Донбасс — это Украина, — вступається дядя Коля.

— Коля, в каком ты городе служил?

— В Кабуле.

— Ты сколько этих… чучмеков перерезал…

— Бачиш, за сєпарів, — каже мені Коля.

— А шо эти мне сделали? Машину поубивали, хату разбили, другую разбили.

— Я знаю, що тобі дісталося…

— Тут медики приїхали. Ви у них лікуєтесь? — намагаюсь змінити тему.

— Да-да. Только у них. Тут Дима из Львова был. Очень хороший.

— То ви раді, що вони приїхали? — дивуюсь.

— Конечно!

— Але вони ж теж українською говорять.

— Ну… Это самое… Врачи-то хорошие.

Восьма година. В лікарні обхід. Чоловіки кидають недопалки і пірнають у лікарняну напівтемряву.

Новоайдар. Наші

— Робота як робота. Шо там, шо тут, — дивується запитанням анестезіолог Володимир.

— Тільки ви чомусь не залишились у Франківську, а приїхали сюди.

— У кожного своя життєва позиція. Я нікого не засуджую.

володимир

Позиція Володимира дала про себе знати на Майдані. Де потрібна допомога — там він мав бути. Після того, каже, пішло-пішло-пішло. Дізнався, що є ПДМШ, — записався. Треба, то треба. Життєва ж позиція. Двоє синів пішли добровольцями. Володимир допомагає тут незнайомим людям і думає, може, якщо потрібно буде його синам — їх теж у біді не залишать.

У Новоайдарі, каже, прийняли, як рідного. Коли приїхав вдруге, мав враження, що пропрацював тут багато років. Говорить українською. Так йому комфортніше.

У розмовах із місцевими медиками намагається розвіювати міфи про «бандерівців».

— Життя показало: ми, медики, стали тут ланкою, яка об’єднує. Нам розказують про своє життя, а ми про своє. І в нас повне взаєморозуміння.

IMG_7489IMG_7484

Каже, не існує ніяких «ми» і «вони» — у всіх однакові потреби: щоби без війни, щоби робота і зарплата, щоби хороша освіта для дітей.

— Але як можуть люди ставитись до нашої держави нормально, якщо вона їх кинула напризволяще? Місцеві їздили працювати в Луганськ, у великі міста. А зараз залишилися без роботи. Маршрутки не ходять. У кращому випадку — раз на добу. Чим їм діставатися? Медиків нема, педагогів нема. Ви поставте себе на їхнє місце. От ви живете тут. І шо вам робити? Всі не можуть виїхати. Чому б не запровадити виробництво? Два роки йде війна.

Каже, не існує ніяких «ми» і «вони» — у всіх однакові потреби: щоби без війни, щоби робота і зарплата, щоби хороша освіта для дітей

Пану Володимиру не дають спокою непочуті історії місцевих медиків. Каже: «Підіть з ними поговоріть». Переконує: це саме з ними потрібно розмовляти. Бо коли тут не було військових медиків, не було ПДМШ, не було нікого, це вони надавали допомогу українським військовим. І годували, і лікували. І поранені тоді тут, у лікарні, лежали навіть в коридорах. «Підіть поговоріть, — каже. — Підіть».

І веде до їдальні, де якраз обідають медсестри. Сполохані, ніби птахи, затуляють обличчя від камери.

— Я з Луганська.

— Я теж.

— Нема сенсу про це говорити.

Як відлуння одна за одною.

IMG_7488

Називають невеликі цифри своїх зарплат. Самі ж з них сміються. Не вірять, що можуть отримати статус учасників війни. Володимир переконує говорити, розповісти, як було.

— Тоді всі ми прибігали. І санітарочки. Нікого не треба було просити. Самі.

— А перші поранені військові чомусь нас боялись.

— Боялись.

— Їх, мабуть, переконували, що тут звірі…

— «А ви хто? — питали хлопці. — Ви хто?»

«Наші, — відповідали ці сполохані птахи. — Наші.»

Трьохізбенка. Трохи їхнього болю на себе

Дорога з Новоайдара до Трьохізбенки — вузька і побита, оточена по боках тонкими лініями дерев. Машина стрибає і хитається. Уява не хоче приймати думки, що цією дорогою їздить швидка. А вона їздить.

У Трьохізбенці дві тисячі мешканців. А в амбулаторії не залишилось жодного лікаря. Тільки дві медсестри і фельдшер Лілія Миколаївна.

Сама з Луганська, десятий рік живе в Трьохізбенці. Дев’ятий працює. У неї глибокий низький голос і втомлені очі. Водить порожніми і холодними кабінетами амбулаторії. Газ перебили, а на вугільний котел потрібні гроші. Сьогодні нарешті обмірювали приміщення.

ліля

Все це тяганина бюрократична. Приїжджали «Лікарі без кордонів», обіцяли за тиждень все зробити. Їм не дозволили. Не знаю чому. Я далека від політики. Звісно, засмутилась. Думаю, з опаленням буде шикарно

— Все це тяганина бюрократична. Приїжджали «Лікарі без кордонів», обіцяли за тиждень все зробити. Їм не дозволили. Не знаю чому. Я далека від політики. Звісно, засмутилась. Думаю, з опаленням буде шикарно. Зараз ми у двох кімнатах тулимось, а похолодає, то в одну сповземось. А це, звісно, пекло: тут — дитину дивишся, тут — бабуся з тиском, тут — крапельниця, тут — гнійна рана… Як циганський намет. Всі кричать, всім треба. І холодно. До обіду тільки можна витримати. Та й без лікаря погано. Відповідальність велика. А то ж діти — страшно. Дорослий хоч сказати може. Нічого. Справляємось.

Акушер десь подівся — вагітні стрибають у швидких до Новоайдару. Ось фізкабінет був, ось стоматологічне крісло дивиться на сірий день крізь вікно. Тут дитячий кабінет, колись із «цілим педіатром», який ще до війни пішов, бо в селі мало хто хоче працювати. А тут у 2014-му, коли вже був розбитий міст, приймала лікар Тетяна Афанасіївна, жінка пенсійного віку. «Смілива», — резюмує Лілія Миколаївна. Після неї лікаря тут не було.

— А ви смілива? Чому залишились?

— А куди діватись? Якщо я знаю, як допомогти? Якщо є знання і можливості?

— Цим лікарям, які тут працюють, треба вклонятися. Бо тут, де гримає цілодобово, їздити по цих селах… У неї зона обслуговування дванадцять кілометрів! — фтизіатр з ПДМШ Василь Іванович і кардіолог Оксана приїхали сьогодні допомагати з пацієнтами у Трьохізбенці. — На чому їздите?

— На мопедику…

Близько 16-ої закінчився прийом. Хоча обоє медиків із ПДМШ тут не вперше, вражено діляться побаченим.

 — Я б вам показав ту дівчинку. Я просто шокований був.

фтізіатр_васильIMG_7527

Навідались до 23-річної породіллі. Хата низька, тепло, аж душно, сморід, дихати нема чим. Чоловік загинув «на тій стороні», вона перебралась до родичів на українську територію. З туберкульозом. Живе з 18-річною племінницею і трьома дітьми: наймолодшій три місяці. Лікарі взялись допомагати. З Франківщини шлють продукти й речі.

— Я думав, що ми багато для неї взяли… Я їй приніс шампуні. Разові, в пакетиках. Але де вона має митися? Хіба влітку в річці. У неї відро води і старенький умивальник. А праска така, що у нас віддають колекціонерам старовини. Знаєте, що я побажав тій породіллі? «Щоб не я до вас приїжджав, а ви до нас, але відпочивати. І щоб ти в моєму віці жила в такій хаті, як я». Волонтерство — це трохи їхнього болю взяти на себе і хоч крапельку добра дати їм.

— Приїдете ще? — з надією в голосі запитує в Оксани фельдшер. Машина ПДМШ має виїхати поки не почало смеркати.

— Не знаю. Не знаю, — хитає головою Оксана.

— Як? Приїжджайте.

Обнімає міцно.

Станиця Луганська. Турбота

У Станиці Луганській з хорошим сигналом мовить радіо «Республіка». Сповіщає своїх слухачів про деморалізованість в українській армії і про успішну ліквідацію постачання наркотичних засобів з України в ЛНР. Радіо каже, що так Україна завдає удару по генофонду республіки. Радіо також радіє: нарешті закладено наріжний камінь під пам’ятник Александру Невському. Ця подія, за словами коментатора, значно наблизить його республіку до Росії.

59-річна терапевт Галина Миколаївна вже тиждень споглядає з вікна лікарні околицю Луганська. Хоча могла б дивитись на свій Івано-Франківськ. Якщо її запитати, чому так сталось, вона здивовано підніме брови і коротко зауважить — через патріотизм. «Як завівся цей двигунець на Майдані, так і досі».

Час від часу вночі на лінії горизонту тут спалахують «феєрверки». Попри те, що раніше до лікарні «прилітало», зараз обстріли доволі далеко. Ніхто на них уже й особливо уваги не звертає.

О пів на восьму ранку лікар жваво крокує до свого кабінету лабіринтами лікарні. Корпуси з’єднані так, що можна цілий день переходити з одного в інший і не побувати надворі.

IMG_7644

— Дві третини життя ми проводимо у лікарні. Тому у мене у Франківську кабінет супер, — ділиться Галина Миколаївна, — жалюзі, ремонт, велика біла стіна, на якій я намалювала сердечко у вигляді дерева, багато вазонів. Ну дуже гарно.

Новий кабінет у Станиці був далеким від звичного: стіл і генератор посеред кімнати. Але зараз все змінилось, колеги принесли і кушетку, і покривало, і коробку для сміття. Галина Миколаївна несказанно цьому тішиться, хоча готова була і в наметі працювати.

Результат свого запалу до роботи показує в зошиті відвідувань. Кількість пацієнтів щодня росте: 4, 9, 11, 13,16, 23. Скільки прийде сьогодні, невідомо.

Відомо ж, що Галина Миколаївна в роботі має особливість — виявляти турботу.

IMG_7538IMG_7597

IMG_7539галина

— Знаєте, тут ніхто такого не бачив ставлення… Щоб, наприклад, погладити пацієнта по руці. Приходив нещодавно до мене чоловік з батьком. Батько такий… ногу вже втратив… занедбаний. Але я його погладила. Ви б бачили, який він задоволений йшов!

Чи зшивають медики країну? Галина Миколаївна каже, що безумовно. Вона весь час повторює пацієнтам, що «західняки» від них ніяк не відрізняються. Розповідає, що Івано-Франківська область прикордонна і була під Австро-Угорщиною, і під Польщею, але це Україна. А можна було теж захотіти собі незалежність. «Візьміть нас, поляки, так?»

— Я їм доводжу: ми любимо вас, а ви полюбіть нас і не кажіть, що «ми вас кормім».

Розповідь перериває стук. Несміло з’являється жіноча постать у зеленій вовняній хустині. Витирає долонею піт з чола. Всідається, відсуває стілець подалі від лікаря. Галина Миколаївна дратується. «Чи їх так лікарі відсували, чи що? Всі те крісло тягають».

IMG_7650

— Зрозумійте, мені треба вас бачити! — каже пацієнтці.

— Та я захворіла…

— Ну нічого. Нічого, — лікар кладе руку на руку жінки. Та вдячно накриває лікарчину своєю долонею.

IMG_7559

Принагідно ділиться: вчора стріляли. Але легенько. Деколи стіни тремтять, але вона з чоловіком вже не ховається у підвалі. Бо що там тих стін? Ще засиплять. А так у ковдру закутався, під ліжко заліз і чекаєш, що буде. Українські військові кажуть: «Тітко, не переживайте, все буде добре». Жінка усміхається, каже, вірить.

Тихого чоловіка років п’ятдесяти Галина Миколаївна впізнає з порогу — це її перший пацієнт у Станиці Луганській. Під час огляду він несміло хвалить свого лікаря: «От ви працюєте не як машина. А ті, бува, й не глянуть навіть на тебе, коли говорять».

«Бачите?» — питально дивиться на мене Галина Миколаївна, щоби впевнитись, чи я розумію, як пацієнтам бракує людської уваги і турботи.

Принагідно ділиться: вчора стріляли. Але легенько. Деколи стіни тремтять, але вона з чоловіком вже не ховається у підвалі. Бо що там тих стін?

IMG_7629

«Можна закохатись», — кидає чоловік на прощання, виходячи з кабінету.

Галина Миколаївна усміхається.

***

Блокпост за блокпостом. «Здоров’я бажаю! Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова! Їдемо від своїх. На Київ».

Усі фото — авторки.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Надія Швадчак

Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

IMG_8374
29751 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов
SM1A3443
8085 6

Лекція Свободи

Виступ Святослава Вакарчука на врученні Премії імені Кривенка

27.05.2016 The Ukrainians
????????????????????????????????????
8895 30

Чому нації занепадають (Розділ 3), Дарон Аджемоґлу і Джеймс Робінсон

Фрагмент бестселера «Чому нації занепадають»

08.08.2016 The Ukrainians

Популярні публікації

2
24302 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
0D0A2266
22828 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
gbn4flheyko-david-beale
24118 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
  • Спецпроект
    Історії молодих і креативних українських підприємців
  • Спецпроект
    Історії українців, які творять кавову культуру країни
  • Спецпроект
    Розмови з українськими науковцями, які творять не лише в Україні, але і за кордоном
  • Спецпроект
    Розмови з талановитими українськими дітьми та підлітками
  • Спецпроект
    Історії українців, які своєю діяльністю, проектами та ідеями змінюють Україну на краще
  • Спецпроект
    Цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття
  • Спецпроект

    Серія репортажів про малі українські міста та їхніх мешканців

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати