ПЕРЕ/ДМОВА/СТОРОГА
Цей текст є спробою зробити внесок у дискусію про стратегію розвитку України.
Почну зі старого філософського анекдота часів Геґеля. Коли англійця, француза і німця спитати, який на вигляд верблюд, то кожен із них вчинить так:
англієць, як справжній емпірик, спорядить експедицію в Сахару, вполює там верблюда, зробить із нього опудало, поставить його у Британському музеї і скаже: «Якщо хочете знати, який на вигляд верблюд, то підіть у Британський музей – там є опудало верблюда, якого я вполював»;
француз, як справжній моралізатор, вибереться на прогулянку в сусідній Булонський ліс і, не побачивши там ніякого верблюда, оголосить його злісною аморальною вигадкою англійців;
німець, як справжній теоретик, сховається в тиші свого кабінету і буде придумувати властивості верблюда, виходячи з логіки розвитку Абсолютного Духу (натяк на Геґеля).
Мені українські дискусії про стратегію розвитку України іноді нагадують німецький випадок із цього анекдоту. Нам часто пропонують схеми, що нічим не підтверджені, окрім власної фантазії автора. Моя позиція ближча до англійської: як історик, вважаю за свій обов’язок триматися логіки емпіричних фактів та емпіричних схем, максимально уникаючи при цьому моралізаторства й умоглядного теоретизування.
Я спробував звести тут разом тези, розсіяні у моїх попередніх текстах та виступах. Це означає, серед іншого, менш чи більш буквальні повтори – за що прошу вибачення у читачів.
Більшість із того, що я написав тут, не є оригінальним. Я просто переповідаю дані відомих досліджень та праць, компонуючи перші й другі так, щоб це допомагало думати стратегічно. Брак оригінальності не вважаю серйозною вадою. Справді оригінальних ідей у світі не так уже й багато. Здебільшого ми маємо справу з переспівами їх. Багато синтетичних книжок власне так і пишуть: їхні автори подібні до кухаря, який користується чужими рецептами та готовими інгредієнтами. Не важливо, хто придумав рецепти та підготував інгредієнти. Важливо, щоб страва смакувала.
Значна частина моєї аргументації побудована на спрощеннях. Сподіваюся, що не надмірних. Аби якось пом’якшити загрози, що їх несуть такі спрощення, я додавав подекуди слова-перестороги: «правдоподібно», «часом», «здається» в надії, що розумному читачеві цього вистачить.
Іноді я мусив послуговуватися даними й висновками з дисциплін, у яких не є фахівцем. Понад те, навіть коли йдеться про речі, що безпосередньо стосуються мого фаху історика, то далеко не все з викладеного тут я надрукував би у фахових виданнях.
Припускаю, що мої товариші по цеху після цього будуть мене осуджувати, а то й висміювати. На своє виправдання можу повторити вслід за Адамом Міхніком (теж, до речі, істориком): краще самому ґвалтувати історію, аніж давати їй себе постійно ґвалтувати.
Перший варіант цього тексту з’явився у вересні 2013 р., останній – майже відразу після перемоги Євромайдану. Його називають революцією цінностей – а я планував свою книжку як аргумент потреби ціннісної революції. Тому багато з того, що я писав у вересні 2013 р., гадаю, тепер стало самоочевидним. Якщо так, то можу тільки тішитися: чим швидше цей текст застаріє, тим більше, на мою думку, шансів для України.
26 лютого 2014 р.
Щоразу, коли дивишся на карту України, не можеш позбутися враження, що з нею, Україною, щось не так. Країна, яка за територією більша від Франції, а за населенням дорівнює Іспанії, за рівнем життя поступається Тринідаду й Тобаго.
Розмір країни, зрозуміло, не має вирішального значення, коли говоримо про суспільне багатство. Інакше мініатюрні Люксембург і Сінгапур не займали б найвищі місця у світових рейтингах розвитку. Але окрім розміру, Україна має ще інші добрі передумови для розвитку. Вона вигідно розташована і лежить на перетині важливих міжнародних комунікацій. Її природа багата й різноманітна, а клімат дає змогу продукувати і зерно, і вино. Недаремно сусіди і мандрівники віддавна описували її як біблійну «землю, що тече молоком та медом».
До старих переваг додаються нові: впродовж останнього століття Україна стала індустріалізованою, а рівень освіти її населення стрімко злетів угору. А головне – українці, як у минулому, так і тепер, хазяйновиті та працьовиті. Вони вміють виживати практично за всіх умов. Це той капітал, за рахунок якого може збагатитися будь-яка країна. Тільки не Україна.
Хоч би яким довгим чи коротким був перелік українських ресурсів, він приводить до одного й того самого висновку: за багатьма ознаками Україна мала б бути багатою країною, а українці – багатими людьми.
Так думали експерти Deutsche Bank. У 1990 р., на підставі оцінки багатства мінеральних ресурсів, обсягу аграрного виробництва, рівня індустріалізації країни та освіченості населення тощо, вони спрогнозували, що з усіх тодішніх радянських республік найкращі шанси на заможне життя має саме Україна. Цей прогноз був розмножений тисячними накладами у листівках перед українським референдумом 1 грудня 1991 р. Обіцянка нормального життя, не гіршого, аніж у Німеччині чи Франції, була однією з основних причин, чому абсолютна більшість (90%) мешканців України проголосували тоді за українську незалежність.
Українська мрія 1991 р. не здійснилася. Українці за рівнем життя не те що не наблизилися до німців чи французів, але програють порівняння майже зі всіма колишніми радянськими республіками, за винятком хіба що Молдови.
Щось дуже вже пішло не так в Україні після 1991 р. Вона й далі лишається багатою країною. Тільки живуть у ній переважно бідні люди. Кількість тих українців, які живуть у достатку, доволі обмежена. Часом навіть виникає враження, що ми майже всіх їх знаємо поіменно. У кожному разі їх надто мало як на країну з 45-мільйонним населенням.
Парадокс «багатої країни бідних людей» потребує пояснення. Таких пояснень може бути кілька. Розгляньмо не всі, а тільки основні, котрі вже так чи інакше зазвучали в дискусіях в Україні і про Україну.
ПАСТКА РЕСУРСІВ
Перше пояснення зводиться до того, що режими, які мали контроль над місцевими ресурсами, по-грабіжницькому експлуатували їх. Тому в 1991 р. Україна залишилася майже ні з чим. Хто тепер пам’ятає, що Борислав та сусідні галицькі села на межі ХІХ – ХХ ст. був третім найбільшим (після американських родовищ та російського Баку) центром видобутку нафти у світі? Однак у Бориславі не видно слідів багатства. Більшість нафтовидобувних компаній були іноземні. Тому їхні прибутки текли не до сусіднього Дрогобича чи навіть Львова, а в основному до Відня та Парижа. У Відні ще можна побачити розкішні будинки, зведені на прибутки від галицької нафти (в одному з них я жив під час відвідин австрійської столиці).
Так само наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Катеринославщина була одним із найбільших і найдинамічніших промислових центрів Російської імперії. Тут видобували й виплавляли метал. Та варто було від’їхати декілька кілометрів від Катеринослава, і в господарствах місцевих селян не можна було знайти й грама заліза. Навіть завіси на дверях і воротах були дерев’яні!
У радянські повоєнні часи Дашава в Західній Україні була одним із найбільших родовищ газу. Збудованими в 1950–1970 рр. трубопроводами дашавський газ через Київ і Брянськ надходив однією віткою до Росії, а другою – до Білорусі та балтійських республік. Нині, коли Україна так багато переплачує за російський газ, це родовище дуже придалося б Україні. Однак на момент проголошення нашої незалежності дашавський газ, як і бориславська нафта, був уже вичерпаний.
Аргумент про вичерпаність природних ресурсів звучить досить переконливо. Проте економічні історики знають, що багатство природних ресурсів може бути не тільки благословенням, а й прокляттям, бо, по-перше, приваблює завойовників – жадібних та часто бідніших близьких чи далеких сусідів. Розплачуватися ж доводиться місцевому населенню, нерідко своєю волею, а то й своїм життям.
До прикладу: напередодні Першої світової війни українські губернії Російської імперії зібрали близько мільйона пудів хліба. Ця цифра діяла магічно на всі сторони, що воювали, – від австрійського та німецького імперських урядів до російських більшовиків. Володіння Україною, «житницею Європи», було однією із запорук перемог на фронті: голодній армії тяжко воювати. Але без зерна не можна було втримати надійного тилу. Варто нагадати, що лютнева революція 1917 р. у Петрограді, як і революція 1918 р. в Берліні, почалася з хлібних бунтів. Ленін не раз наголошував, наскільки важливим є постачання вугілля з Донбасу та українського хліба для виживання більшовицької влади в Росії. В уяві ж Гітлера Україна мала займати в його майбутній «вічній імперії» таке саме місце, як Індія в імперії Британській, тобто бути головним діамантом в імперській короні. За кілька годин до початку війни з СРСР Гітлер писав до Муссоліні: «Що стосується війни на Сході, дуче, то, звичайно, вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюся в успіху. Передовсім я сподіваюся, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона постачатиме ресурси, які нам будуть потрібні».
Тому коли ми кажемо, що Україна й українці між 1914 та 1945 рр. зазнали величезних людських утрат, то маємо розуміти, що певною мірою вони були платою за багаті природні ресурси.
По-друге, нафта, газ, вугілля, золото, діаманти дають швидкі й стабільні прибутки. Це часто отруює суспільні відносини, провокує появу мафіозноподібних структур, які перебирають контроль над видобутком. Досить згадати «золоту лихоманку» в Каліфорнії чи видобуток діамантів в Африці. Зрештою українцям не треба далеко ходити – вони мають Донбас. Однак хто думає, що Донбас є унікальним, нехай прочитає Франкові оповідання про галицький Борислав, там побачить багато подібного.
По-третє, природне багатство не сприяє інтенсивному господарюванню. Для чого докладати додаткових зусиль, коли великого врожаю чи високого видобутку нафти або вугілля можна досягти простим, часом навіть примітивним способом? Україна славилася своїм чорноземом. Та на межі ХІХ – ХХ ст. набагато бідніші землі Моравії (теперішня Чехія) завдяки новій агротехніці й застосуванню мінеральних добрив давали врожай у 3–4 рази вищий, аніж українські чорноземи! Історики українського господарства твердять, що впродовж декількох століть спосіб обробітку землі на місцевих чорноземах істотно не змінювався.
Небезпеку «ресурсної економіки» добре видно на прикладі СРСР, де в останні десятиліття його існування акцент робився не на розвиткові інноваційних технологій, а на експорті нафти й газу – з усіма відповідними наслідками. Проблемою важкої промисловості сучасної України є не тільки залежність від постачання дорогого російського газу, а й її величезна енергоємність. Більшість вітчизняних підприємств були побудовані за радянських часів, коли газ і нафта були дешеві. Тепер же, коли Україні доводиться платити за газ, і то недешево, частина цих грошей буквально йде на вітер: через стару й недосконалу технологію багато газу витрачається на «обігрівання всесвіту», а не на безпосереднє виробництво кінцевого продукту.
Обмеженість природних ресурсів може стати перевагою, бо спонукає до інтенсифікації виробництва. Переконує в цьому приклад Ізраїлю, Швейцарії, Японії, скандинавських та низки інших країн: їхнє багатство базується не на скупих природних ресурсах, а на модерних технологіях.
Фахівці говорять про так звану ресурсну пастку, коли найбіднішими є власне ті країни, які мають найбагатші природні ресурси. Контролюючи багаті ресурси, можна побудувати навіть великі імперії, як-от Іспанську чи Російську. Однак розмір територій і природного багатства не рятував їх. Це засвідчили, серед іншого, їхні поразки від країн бідніших у цьому сенсі, але передовіших технологічно, скажімо, Росії від Японії в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Пояснюючи український парадокс «багатої країни бідних людей», тезу про вичерпаність ресурсів можемо спокійно відкласти. Звісно, природне багатство у певних країнах – як у сусідній Росії чи далекій Саудівській Аравії – може вести до суспільного збагачення. Та невідомо, наскільки довговічного: газове і нафтове щастя дуже мінливе. До того ж за таке щастя, буває, треба розплачуватися політичним режимом, де влада сконцентрована в руках дуже вузького кола еліти, що монопольно контролює прибутки. Навіть якщо ця еліта задля власної безпеки дозволяє краплям власного жиру стікати вниз – тобто ділиться частиною цих прибутків із ширшими верствами населення, – вона неохоче інвестує в модернізацію суспільства. Передусім це стосується високотехнологічних галузей виробництва, де потрібний високий рівень креативності. Як жартував Г’ю Лорі, він радо «бойкотував би російські товари, якби міг пригадати хоч одну річ, яку вони зробили, окрім депресії для всього світу».
Варто ще раз повторити: більшість країн із високим рівнем життя та передовими технологіями досить обмежені у своїх природних ресурсах. Україна не є ані казково багатою, ані фатально бідною. Вона стоїть десь посередині. У кожному разі, її бідність не пов’язана напряму з природними ресурсами. Тому пояснення невдач треба шукати в чомусь іншому.
ПРО СИЛУ І БАГАТСТВО
Іншим можливим поясненням бідності України є те, що впродовж декількох століть вона не мала своєї держави. Держава завжди пов’язана з силою і насильством. Той, хто має силу, здобуває багатство. Захід тому є таким багатим, що від кінця XV ст. зміг заволодіти всім світом. Багатство західних країн побудоване на нещадній експлуатації колоній. Переваги мали старі імперії, як от Великобританська, котрі «першими сіли за стіл». Кожен, хто приходив пізніше, як от Німеччина чи Росія, мусів задовільнятися тим, що залишалося від банкету старих імперій. Країнам же, які прийшли до того столу найпізніше – ті, що самі визволилися з-під колоніального гніту або ж отримали незалежність внаслідок розпаду імперій, як от Україна – взагалі лишилися одні костомахи. Тому за означенням вони не можуть бути багатими.
Цей аргумент має свою певну логіку. Майже напевно доля Східної Європи склалася б інакше, якби у XIVXV ст. тут не було зруйнований Київ. До того часу Київ був одним з найбільших міст світу. Після зруйнування він перетворився у мале провінційне місто. Свого колишнього розміру він досяг щойно у середині XIX ст., а столицею знову міг стати лише у XX ст. Цього не було у випадку Лондона чи Парижа: вони хоч і мали свої трагічні моменти, ніколи не переставали бути ані великими, ані столицями. Долю Києва можна порівняти хіба що з Римом. «Вічне місто», котре у часи Римської імперії нараховувало 1 млн. населення, після завоювання і зруйнування у 410 р., змогло відновити свій статус столиці у 1871 р., а в наступні десятиліття знову стало мільйонним містом.
Геополітика, як і природа, не терпить пустоти. Як тільки на певному просторі зникає велика держава, символом величності якої є головне місто, центр влади, – сюди вливаються звідусіль чужі сили, які будують своє багатство на експлуатації місцевих природніх і людських ресурсів. Історії Рима і Києва, Італії й України служать цьому переконливими прикладами. Відповідно, Італія (за винятком її Півночі) довго залишалася бідною країною, а Україна є такою досі.
Однак ролі загарбництва не варто перебільшувати. Якщо подивитися на список найбагатших країн (див. таблицю нижче), то побачимо у них багато країн – як от Сінгапур, Південна Корея, Фінляндія, Швейцарія, – історії котрих ніколи не були пов’язані з завоюваннями. Серед них є країни, які, як й Україна, здобули незалежніть аж у XX ст. (як от Ірландія). Старі імперії – Великобританія та Франція – посідають не надто високі місця. Особливо показовою є відсутність
Таблиця 1.
Найбагатші країни світу (з більше аніж $30 тис. ВВП на душу населення, за даними Міжнародного валютного фонду, 2013)
у цьому списку найстаріших й одних з найбільш загарбницьких імперій – Іспанії й Португалії: вони розгубили своє багатство впродовж декількох століть. Ба більше: можна сказати, що деякі колишні колонії стали багатими завдяки приналежності до багатої імперії – як от Австралія, Канада чи Нова Зеландія у випадку Великобританської імперії, – але не можемо привести такого прикладу серед колишніх іспанських чи португальських колоній. Так чи інакше, груба сила рідко коли конвертується у багатство, а тим більше – у довготривале багатство.
ПРОБЛЕМИ З ІДЕНТИЧНІСТЮ
Друге пояснення стосується національного питання. Порівняння «щасливчиків» і «невдах» серед колишніх комуністичних країн показує, що найчастіше до перших належать країни з однорідно-етнічним населенням: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина. Навряд чи нинішня пост-комуністична Польща була б такою економічно успішною, якби вона залишалася в кордонах, що їх мала до 1939 р. – тобто з численними українською, білоруською і литовською меншинами на Сході, німецькою – на Заході та євреями повсюди.
Україна в кордонах 1991 р. нагадує міжвоєнну Польщу. Тому вважають, щоб Україні стати успішною, вона має стати одноріднішою. Їй треба позбутися найбільш проблематичних територій – Криму на Півдні, Донбасу на Сході або, навпаки, Галичини на Заході. Якщо ж цього не вдасться зробити, то населення цих територій треба асимілювати. Відповідно до цієї логіки, Україна буде успішною лише тоді, коли стане етнічно однорідною.
Але твердження про залежність успіху від однорідності є радше гіпотезою, аніж тезою. До того ж гіпотезою, яка справджується на дуже обмеженій кількості країн. Більшість із них за волею долі є сусідами України: Польща, Чехія, Словаччина, зрештою, Угорщина, якби вона була успішнішою. Українці, дивлячись на сусідів, помилково сприйняли цей виняток за норму.
Статистика показує, однак, що етнічно однорідною пересічно є лише кожна десята країна. Україна потрапляє у міцну середину (кожна п’ята країна), де титульна нація становить 75–89% населення.
Загальновідомо, що багато з-поміж економічно розвинутих країн мають високий рівень однорідності. Та маємо і протилежний приклад – заможних країн, котрі є етнічно неоднорідними (США, Великобританія, Швейцарія) або навіть поділеними (Бельгія, Іспанія, Італія). Ба більше: одним із молодих економічних тигрів є Індія, яка розділена не лише національно, мовно, релігійно, а навіть кастово.
Тому аргумент про брак етнічної однорідності навряд чи можна вважати переконливим. А надто основним, коли говоримо про причини українського не-успіху. Статистика і соціологія показують відносно високу не лише «об’єктивну» (за даними перепису), а й «суб’єктивну» (декларативне бажання місцевого населення ототожнювати себе з цією країною та її інтересами) однорідність українського суспільства. У 2005–2009 рр. три чверті населення України вважають себе патріотами України, дві треті готові воювати за неї, більш як половина відчували гордість за те, що є українцями.
Від початку 1990-х рр. мешканців України періодично перепитують, як би вони голосували, коли б повторити референдум 1 грудня 1991 р. Результати коливаються, але в межах стійкої норми: переважна більшість проголосувала б за українську незалежність (див. графік 2). Нація, як писав класик, є щоденним референдумом. Якщо застосувати цю тезу до України, то очевидно, що впродовж останніх двадцяти років українці послідовно показують і доводять своє існування як нації, яка хоче жити власним життям.
Графік 2.
Динаміка середньорічної чисельності прихильників незалежності України в 1991–2010 рр. та на початку 2011 р. (у відсотках населення від 18 років)
Такого очевидного бажання більшості не було ще під час березневого референдуму 1991 р., коли за незалежність України голосували переважно галичани. Прагнення жити власним незалежним життям народилося зовсім недавно, якщо підходити з історичними мірками, – від грудня 1991 р., але воно залишається незмінним, незважаючи на всі політичні й економічні кризи, які спіткали Україну від того часу.
Україна має проблеми зі своєю ідентичністю. Проте ці проблеми не загрожують її буттю як незалежної держави. Вони є хворобою, але хворобою не смертельною. Щоб краще зрозуміти це, варто ще раз звернутися до польської паралелі. За 20 років своєї незалежності (1919–1939) міжвоєнна Польща пережила вбивство одного президента (1919) та один державний (1926) переворот. На її східних окраїнах розвивався потужний український націоналістичний рух, що ставив собі за мету розвал Польщі та здобуття української незалежності й час від часу влаштовував замахи на польських можновладців. На відміну од міжвоєнної Польщі, в часі двадцяти років української незалежності живі всі чотири українські президенти, включно з останнім, скиненим. Що більше: усі вони прийшли до влади в результаті відносно вільних і відносно демократичних виборів (відносно, якщо міряти східноєвропейськими, а не західноєвропейськими мірками). До останнього часу – до перемоги Євромайдану – на російськомовних Сході та Півдні не появився російськомовний відповідник, який би своєю силою та популярністю нагадував Організацію українських націоналістів та Бандеру з україномовних «кресів» міжвоєнної Польщі. Навпаки, найближчі кандидати на такого «російського Бандеру», лідери виборчих симпатій російськомовних мешканців України – Кучма та Янукович – ішли не «від Києва», а «до Києва».
Україна колеться, але не розколюється. Попри свою мовну і релігійну різноманітність та сильний регіоналізм політично вона являє собою відносно стабільну спільноту. Такого парадоксального висновку дослідники дійшли ще на початку 1990-х рр. Подальші події, включно з політичною кризою 1994 р. та революціями 2004 р., не давали серйозних підстав для перегляду цього висновку.
Революція 2013–2014 рр. показує, що Україна починає колотися лише тоді, коли цього починає планомірно, систематично і агресивно домагатися Росія. Саме звідти найчастіше чуємо останні двадцять кілька років, що Україна приречена на розкол. І що взагалі, українці і росіяни – це одна нація. Отже, за логікою «кожній нації – держава», мають бути одною державою. Однак, як видно, Україна вистоїть і це випробування. Принаймні, опитування останніх місяців чітко показують, що більшість мешканців країни, включно з південними і східними областями, хочуть жити самостійним життям.
У кожному разі Україна виконує мінімально доконечні політичні умови для відносно стабільного розвитку. Тому коріння українських проблем треба шукати деінде, а не в етнічному складі чи національній ідентичності її мешканців.
ІСТОРІЯ МАЄ ЗНАЧЕННЯ
Українські проблеми закорінені в минулому. Це той чинник, якого не брали до уваги експерти Deutsche Bank. Його важко враховувати, а тим більше підраховувати, бо він невидимий, як повітря. Та він важливий для життєдіяльності. Як і кожне суспільне явище, його складно означити, однак можна описати.
Один із найбільш відомих прикладів наведено у книжці американського політолога Роберта Патнама «Творення демократії: Традиції громадської активності в сучасній Італії». Автор вивчав хід і вплив італійських реформ регіонального самоврядування. Початковою точкою було рішення італійського уряду в 1970 р. віддати частину своїх повноважень п’ятнадцятьом новоствореним регіонам. Усі регіональні уряди були скроєні за подібним лекалом і всім були надані однакові стартові умови, включно з бюджетуванням.
Минуло двадцять років і виявилося, що на Півночі Італії впровадження самоврядування увінчалося успіхом, тоді як на Півдні воно зазнало фіаско. Патнама зацікавило, що стоїть за успіхом чи, відповідно, невдачею? Чому в Північній Італії місцеві регіональні уряди і зовнішнім виглядом, і поведінкою службовців схожі на модерні офіси, де ефективно і вчасно ухвалюють рішення, де діє чіткий графік праці та прийому відвідувачів? І чому в Південній Італії, навпаки, проблемно навіть знайти потрібний офіс, а якщо знайдеш, то швидше за все побачиш там пустий стіл, оскільки місцеві чиновники зазвичай не сидять на роботі. До того ж вони здебільшого не відповідають на телефонні дзвінки та листи, а коли їм погрожують звільненням, знаходять захист у впливового родича чи друга дитинства.
Як й експерти Deutsche Bank у випадку СРСР, Патнам пробував шукати відповіді на ці питання у «твердих даних» – у тому, що можна порахувати і порівняти. Ці дані, однак, не давали пояснення. Тому він дійшов висновку, що важливими є не ті відмінності, які витворилися тепер, а ті, що мають історичне коріння, тобто відмінність в історичних траєкторіях Півночі і Півдня Італії.
Середньовічне минуле Північної Італії позначене боротьбою між Папою та імператором за так зване право інвеститури – право призначати місцевих єпископів. А де б’ються двоє, користає третій. Цим третім були вільні міста-республіки, церковні братства, автономні університети й цехи – всі ті інституції та структури, які ми тепер вважаємо історичним прообразом громадянського суспільства. Співпраця між членами цих інституцій була умовою їхнього виживання – як мінімум та спільної вигоди – як максимум.
Південна Італія натомість рухалася іншою історичною траєкторією. Вона мала давню традицію монопольної влади, котра мінялася залежно від зміни загарбників – Візантії, арабів, норманів чи пізніше Іспанії та Австрії. Відсутність другої сили унеможливлювала шанси на появу третьої. Тому коли північні італійці виросли на громадян, південні аж до об’єднання Італії у 1861р. залишалися переважно підданими.
На думку Патнама, минуле є тим чинником «х», який великою мірою визначає успіх чи невдачу реформ. І проявляється він через соціальний капітал – норми поведінки, котрі вироблялися в минулому впродовж тривалого часу. Для майбутнього суспільства цей соціальний капітал навіть важливіший за реальний (грошовий) капітал. У його основі лежить наявність чи відсутність анонімної довіри, тобто довіри до інституцій, а не тільки до родичів чи друзів.
Це саме те, що характеризує Північну Італію, і ця характеристика склалася історично. Натомість у Південній Італії така довіра майже завжди особиста, як, скажімо, у великих родинах чи кланах (не забуваймо, що мафія виникла у Південній Італії, і її голова називається «хрещеним батьком»).
Цей висновок провокує до того, щоб застосувати його до України, яка подібно до Італії теж дуже поділена регіонально. До того ж, східнохристиянський світ («русский мир») у своїй багатокультурній спадщині має ту саму візантійсько-норманську суміш, що й Південна Італія, а відмінність між громадянами і підданими відносно добре описує відмінність між українцями по обидві сторони австро-російського кордону на межі ХІХ та ХХ ст.
На початку 2000 рр. за методом Патнама було проведено порівняльне дослідження Вроцлава і Львова. Воно показало, що всередині України відмінність між Львовом і Донецьком могла видаватися дуже великою. Проте вона меркнула, щойно перетинався польсько-український кордон на Захід: за своїм соціальним капіталом Львів мав далеко більше спільного з Донецьком, аніж із Вроцлавом. Як у Львові, так і в Донецьку населення виявляло низьку довіру до засобів масової інформації, політиків та державних чиновників.
У свій спосіб це підтвердило у 2007 – 2009 рр. дослідження корупції в Україні (див. Графік 3): одні з найвищих показників корупції з використанням особистих зв’язків мали Донецька та Львівська області, хоча, на думку експертів, Львівська область мала б бути ближчою до зразка Північної, а не Південної Італії.
Графік 3.
Індекс зіткнення з корупцією. Добровільні хабарі
Порівняльне дослідження показує чітку залежність: корупція пов’язана з бідністю. І то в обернено пропорційний спосіб: що вища корупція, то бідніше суспільство (див. графік 4). Корупція пов’язана з соціальним капіталом (силою чи слабкістю кланово-родинних зв’язків), тобто має історичне коріння. Тому шукаючи відповіді на питання про нашу бідність, варто більше уваги звернути на наше минуле.
Графік 4.
Корупція та індекс гуманітарного розвитку
ПОТРЕБА ПРАВИЛЬНИХ ПИТАНЬ
Джон М. Кейнз, один із найбільших економістів сучасності, твердив, що «вивчення історії є доконечною попередньою умовою для визволення розуму». Українські історики вже більш як сто років змагаються з українським минулим. Нагадаю, що перший том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського починався цитатою зі Святого Письма: «Пізнайте істину, і вона визволить вас» (Ін. 8:32). Та хоч би скільки українські історики пізнавали історію, вона їх не визволяла. Причина не була у їхній слабкості чи невмінні критично подивитися на своє минуле. Просто в умовах, коли існування українців як окремої нації заперечували, а про них, за словами Нормана Дейвіса, писали як про поляків чи росіян, коли вони робили щось добре, а як про власне українців – лише тоді, коли вони робили щось зле, вітчизняні історики змушені були вирвати українську історію з тіні російської чи польської й надати їй самостійної вартості.
Назагал їм це вдалося. В українській історичній науці варто виокремити досягнення академічної школи так званих реалітетників, котрі після війни на еміграції зайнялися «передумуванням України» – пробували тверезо і критично підійти до минулого. В їхньому доробку найважливішими, як на мене, є три тези.
Перша: основна відмінність між Україною і Росією полягає не стільки в мові чи етнографії, скільки в різних політичних традиціях, зокрема у відмінному типові стосунків між державою і суспільством.
Друга: незалежна Україна постане не з національно-визвольної революції (як на це сподівався на еміграції Бандера і його прихильники), а з еволюції СРСР та Радянської України, з усіма відповідними позитивними й негативними наслідками.
Третя: «реалітетники» активно пропагували нову модель української нації – нації, котра постане не на основі однієї мови чи культури, а зі спільної політичної волі більшості мешканців України жити незалежним життям. Умовно кажучи, ця модель була ближча до американського зразка, ніж, скажімо, зразка польського, тобто полі-, а не моноетнічна.
Ці три тези були сформовані тоді, коли здобуття української незалежної держави здавалося утопією. Однак вони спрацювали, коли Україна стала незалежною. Тепер же, коли вона існує й укоренилася на карті світу та у свідомості більшості населення, питання не в тому, як здобути і втримати українську національну державу, а в тому, як зробити її нормальною.
Отже, маємо нове питання. Та відповіді історики (і не тільки) шукають у старих координатах. Ці старі координати визначаються так званою національною парадигмою, тобто таким способом писання й думання, коли в центр усього ставиться нація й національні ідентичності. Це є той спосіб думання, який виник і став нормою в ХІХ ст. спочатку в західній європейській історичній науці, а згодом поширився і в Східну Європу. В українському випадку національну парадигму найпослідовніше і найуспішніше застосовував Михайло Грушевський (тому її нерідко називають «схемою Грушевського»). Нею керуються не лише більшість українських істориків, а й наші національні демократи, включно з Віктором Ющенком за його президентства. Відповідно до цього способу думання, оскільки все у сучасному світі крутиться навколо нації, щоб стати сучасними / нормальними, треба збудувати чи добудувати націю. Крах Ющенка був спричинений не тільки його особистісними якостями. Ведмежу послугу йому зробила власне ця національна парадигма.
В Україні нація вже збудована. Щоправда, не за тим зразком, який вимріяли собі національні демократи чи мешканці Галичини, тобто не за «польською моделлю». Та добудовувати українську націю тепер – це така сама трата енергії, як обігрівання космосу у випадку українських промислових гігантів. Подібно до цих гігантів українську націю треба не добудовувати, а модернізувати. А це потребує радикального виходу за межі національної парадигми.
Українську націю треба не добудовувати, а модернізувати
Марк Блок уважав, що єдиною справжньою історією є глобальна (світова) історія. Тобто якщо передумувати Україну далі, то її варто порівнювати не лише з ближчими чи дальшими сусідами, як це робили досі українські історики ( тобто писати за формулою «Україна між Сходом і Заходом»), а й з усіма країнами, які мали подібні проблеми після розпаду імперії чи падіння авторитарних режимів, скажімо, з Індією, Іспанією чи Південно-Африканською Республікою.
Глобальна історія є порівняно молодою цариною історичної науки. Проте в ній уже витворилися певні традиції й певні дискусії. Серед цих останніх найбільш дотичною до нашої теми є «велика дебата» (Great Debate). Вона точиться навколо питання, яке найбільше нас цікавить: чому одні нації бідні, а інші багаті? Чи є в цьому розподілі на бідних і багатих якісь закономірності? І якщо так, то чи усвідомлення цих закономірностей може допомогти подолати відсталість і бідність окремих країн – таких, як Україна?
Розділ ІІ. Коротка історія світу: бідність як норма
Застосування масштабу глобальної історії приводить до першого, хоча й не зовсім очевидного висновку: в минулому бідність була нормою, а не винятком. Це норма суспільств, де природа панує над людиною, а не людина над природою. Відповідно людська екзистенція в таких суспільствах залежала від примх природи. Вродив добрий урожай – був спокійний і ситий рік. Неврожай через спеку, дощі, сарану тощо прирікав на напівголодне існування. Смерть була банальним явищем. Окрім регулярних природних катастроф, епідемій і воєн, люди вмирали від хвороб, які тепер лікуються відносно легко.
В минулому бідність була нормою, а не винятком
Умовно такі суспільства називають традиційними. Умовність полягає передусім у тому, що у принципі кожне суспільство має свої традиції, без них воно просто не може існувати. Тому коли говоримо «традиційне суспільство», то маємо на увазі не сам факт наявності в ньому традицій, а спосіб, у який ці традиції передаються від старшого до молодшого покоління. Цей спосіб усний і особистий. Скажімо, щоб навчитися орати, у традиційному суспільстві не треба закінчувати школи, молода людина навчалася цього в батька чи (якщо батька нема) в старшого родича, працюючи з ним разом у полі.
Тісний особистісний (неінституційний) характер стосунків підсилювався сімейною солідарністю: ти можеш не любити свого родича, але в разі біди конче мусиш прийти йому на допомогу. Сім’я забезпечувала простір виживання, і чим більша сім’я, тим більше шансів вижити. Крім кровних родичів, сімейні узи поширювалися й на некровних, скажімо, хрещених батьків новонародженої дитини (кумів), на допомогу котрих можна було розраховувати у скрутну годину. Самі сім’ї створювалися не з любові, а з розрахунку; кому з ким жити найчастіше вибирали не молодята, а батьки; одружувалися усі, окрім осіб з важкими фізичними вадами; холостяцтво та розлучення не толерувалося.
Традиційне суспільство є глибоко віруючим. Усе життя, його уклад, поняття добра, справедливості тощо відповідає уявленню його мешканців про світ потойбічний. У ньому панує культ тяжкої фізичної праці, що підносилася майже до статусу богоугодної: того, хто не працював фізично, вважали поганим вірянином. Цими неробами є «пани», котрі стоять на стороні диявола. «Панами» не конче були поміщики. Ними могли бути чиновник, сільський учитель чи студент, бо інтелектуальну працю в багатьох традиційних суспільствах не мають за працю взагалі. Від панського зла і зіпсованості добрих християн захищає монарх, який є намісником Бога на землі.
Звідси – культ «доброго імператора» чи «доброго царя». Політичною обгорткою традиційного суспільства були «старі режими» – монархії й імперії.
Ці суспільні норми вважалися непорушними. Тих, хто їх порушував, жорстоко карали. Традиційні суспільства були закритими й характеризувалися високим рівнем ксенофобії, що цілком зрозуміло: кожен чужинець ніс потенційну загрозу для внутрішньої солідарності.
Так само ці суспільства не толерували змін і навіть боялися їх. Зміни загрожували традиційному укладу життя, що як-не-як завдяки родинній солідарності уможливлював виживання. Тому традиційне суспільство задивлене у минуле. Воно має сильний міт «старих добрих часів» чи «золотого віку»: в минулому нібито все було краще. Відповідно певну зміну лише тоді толерувалося чи приймалося, коли вона ототожнювалася з поверненням до минулого.
МОДЕРНІСТЬ ТА ЇЇ ОБІЦЯНКИ
Протилежним до традиційного суспільства є суспільство модерне. Кожна його риса є ніби зворотним відображенням чи запереченням традиційних рис: якщо традиційне суспільство є малописьменним і релігійним, то модерне – світським (секулярним) й освіченим; тяжка фізична праця в ньому поступово замінюється механізованою і/або інтелектуальною; на місце монархій приходять республіки, на місце імперій – національні держави; великі сім’ї витісняються сім’ями малими, що будуються переважно на любові; збільшується кількість людей, які відкладають шлюби на пізніший час, розлучаються, а то й зовсім не одружуються і т.д., і т.п.
Найкраще суть цих змін можна описати на прикладі еволюції самих термінів «модерний» і «модерність». Вони походять від латинського «modo» (недавно). Слово появилося не в класичній, а в так званій вульгарній латині, досить пізно, у VI ст.н.е., тобто вже після того, як перестав існувати античний Рим. Час походження важливий у сенсі змісту: слово «модерний» вживалося як протиставлення до старих, античних часів і мало негативне значення. Подібно до того, як вульгарна латина була низькоякісною версією класичної латини – мови Цицерона, Верґілія, Горація й Овідія, – так і «модерний» використовувалося на позначення всього, що мало гіршу якість порівняно з тим, як було «за добрих старих часів». «Модерна людина» тоді означало приблизно те саме, що тепер «новые русские» чи «нові українці».
Це значення слова «модерний» збереглося протягом наступного тисячоліття. Перелом намітився в XVII–XVIII ст., під час дискусії між письменниками «античниками» і «модерністами», що велася у Британії та Франції. Перші твердили, що вершинні досягнення людського духу належать грецькій і латинській цивілізації. Другі насмілювалися не погоджуватися. Можливо, казали вони, Гомер, Платон чи Верґілій і далі є неперевершеними в галузі красного письменства, але Коперник, Кеплер, Ґалілей, Декарт і Ньютон своїми науковими відкриттями залишили далеко позаду Арістотеля, Архімеда та Птолемея.
Наукові відкриття від часів Ньютона посипалися лавиною (див. графік 5).
Їх можна описати формулою «все більше, і більше, і більше – і все швидше, і швидше, і швидше». Це і є формула модерності, або, як кажуть, історичного поступу: модерність – доба швидких змін, і, що головне, ці зміни оцінюються позитивно.
Це і є формула модерності, або, як кажуть, історичного поступу: модерність – доба швидких змін, і, що головне, ці зміни оцінюються позитивно
У такій оцінці є багато слушного. Модерні відкриття та технології поступово унезалежнили людське життя від примх природи. Ніщо не говорить про це так виразно і переконливо, як зростання середньостатистичного показника тривалості життя. Якщо від часів Христа до часів Наполеона він становив 25 років, то за століття (1800–1900) зріс до 40, а ще за століття (1900–2000) – до 60 років. У міру звільнення від сил природи і зниження смертності стрімко зростала чисельність населення. Ба більше: відповідно до формули модерності зростала швидкість цього зростання. Щоб подвоїтися, населенню всієї земної кулі потрібно було спочатку 200 років (1650–1850); пізніше – відповідно 100 (1850–1950) і 50 (1950–2000). Наступного подвоєння можна чекати вже тепер, між 2000–2025 рр., тобто за 25 років.
Модерність несе в собі обіцянку змін на краще, зокрема подолання бідності. У модерні часи бідність перестає бути природним станом суспільства, а сприймається як стадія в його розвитку, котру можна подолати. Лозунг «Модернізуйся або гинь!» став ніби бойовим кличем «нових людей» – політиків й інтелектуалів, які, в обгортці різних «ізмів» (лібералізму, націоналізму, соціалізму та ін.), пропонують рецепти модернізації своїх країн та народів. На відміну від античної й середньовічної літератури, у творах сучасних авторів – від французьких просвітників до поляка Болеслава Пруса, росіянина Івана Тургенєва чи українця Івана Франка – ці «нові люди» є образами наскрізь позитивними, кимось на зразок новітнього перевтілення Геркулеса чи Прометея.
Модерність несе в собі обіцянку змін на краще, зокрема подолання бідності
Модерність, однак, має свій зворотний бік. Зокрема, чим далі ми йдемо від традиційного суспільства, тим більше втрачаємо те відчуття тепла і захищеності, що його давала велика родина. Життя модерної людини часто позначене відчуженням і холодним індивідуалізмом. Майже в кожній сучасній національній культурі є напрям чи угруповання авторів, які оплакують занепад традиційного суспільства, як-от «почвенники» в російській літературі. Та навіть вони по-справжньому не хотіли б повернутися назад у ті умови, де життя голодне, бідне і коротке. Як злостиво жартували про українських поетів, їхні біографії діляться на дві частини: у першій вони роблять усе, щоб вирватися з села, а в другій вони оплакують те, що втратили. У добу швидких змін треба затратити надто багато зусиль, щоб бодай залишатися на місці. А щоб повернутися назад – і поготів.
МОДЕРНІЗАЦІЯ ЯК ВЕСТЕРНИЗАЦІЯ
Перехід від традиційного до модерного суспільства вважають найбільшою подією у світовій історії. Цей перехід не був одномоментним. Модерність поширювалася подібно до вірусу під час епідемії: спочатку жодне суспільство не було модерним, потім такими стали одне чи кілька, а тепер бажанням стати модерними заражені всі чи майже всі. У цьому полягає власне логіка глибинних змін: те, що спочатку видається випадком чи винятком, із часом стає нормою.
Пандемічний характер модерності заважає визначити, де вперше з’явився її вірус. На цю роль претендують Північна Італія, Нідерланди, Франція чи Англія. Проте неважко побачити, що всі ці країни належать до одного цивілізаційного довкілля – західнохристиянського (католицького і протестантського) світу, який тоді, у момент початку епідемії, ототожнювався з Європою.
У цьому полягає власне логіка глибинних змін: те, що спочатку видається випадком чи винятком, із часом стає нормою
Іронія полягає в тому, що перед початком модернізації Європа була найменш імовірним кандидатом на роль модернізатора. За рівнем життя населення вона була бідним континентом. Символом багатства для тогочасних європейців була Азія, передусім Індія. Та дістатися їм туди було тяжко. І то не тільки через великі відстані. Водні шляхи там контролювали мусульманські країни, тож Індійський океан був таким собі внутрішнім ісламським морем. Християнська Європа була не лише бідна, а й слабка, і програвала у воєнному протистоянні з мусульманськими народами та кочовими племенами Сходу. Піднесення Заходу й поступове захоплення ним усього світу почалося допіру з відкриттям Америки – котру Колумб відкрив у 1492 р. випадково, щукаючи альтернативного і, як він думав, коротшого шляху до Індії.
Якщо говорити про те, котра з країн була найбільш імовірним кандидатом стати батьківщиною модерності, то на цю роль претендував тодішній Китай. Життя у «піднебесній імперії» було відносно спокійним і досить ситим. Китайських чиновників обирали на підставі знань і вмінь, а не зв’язків: щоб стати чиновником, треба було скласти відповідний екзамен. Цей принцип меритократії в Європі почали застосовувати щойно в XIX ст. Френсіс Бекон основними символами модерного світу назвав компас, порох і друкарський верстат. Проте всі ці три винаходи існували в Китаї задовго до появи в Європі. Китайці споряджували в далекі мандри свій флот для вивчення чужих країв, так експедиції Мінґа у 1405–1433 рр. досягли навіть Аравійського і східного узбережжя Африки.
Однак не китайці, а саме європейці відкрили Америку. Хоч Австралія і Нова Зеландія значно ближчі до Китаю, ніж до Англії, їхні теперішні мешканці говорять англійською, а не китайською мовою. Найсучасніші багатоповерхівки в Китаї будують не за зразком своїх пагод, а за зразком американських хмарочосів. Утім навряд чи ці хмарочоси коли-небудь постали б на берегах Гудзону, якби туди не приїхали переселенці з Англії. Знову ж таки, цим переселенцям не було б там де взятися, якби Колумб не відкрив Америки.
1492 рік можна вважати початком модерності. Зрозуміло, вибір саме цього року умовний. Залежно від того, про які зміни чи які землі говоримо, часом відліку можна було б запропонувати промислову революцію XVIII ст., Французьку революцію 1789 р. чи навіть Першу світову війну 1914–1918 рр. Оскільки масові й швидкі зміни спостерігаються впродовж кількох століть, то правомірно сказати, що кожне покоління мало свою модерність. Тому вибір будь-якої з перелічених дат так чи інакше буде по-своєму сенсовим.
1492 рік можна вважати початком модерності
Що стосується 1492 р., то цей вибір має свій глибокий символічний сенс. Він дає змогу звести разом три різні, але взаємопов’язані процеси: модернізацію, вестернізацію («піднесення Заходу») та глобалізацію. В результаті наукових відкриттів і технологічної революції материки й континенти, розділені до Колумба неперехідними океанами, пустелями й горами, стали контактувати тісніше між собою політично й економічно. І вся ця глобалізація відбувалася під знаком домінування західної цивілізації.
Це стало можливим завдяки тому, що модернізація конвертувалася у воєнну перевагу. Падіння Константинополя в 1453 р. було останньою перемогою мусульманських володарів над християнськими. Від вигнання арабів з Іспанії в тому ж таки 1492 р. та перемоги 1683 р. у Відні хвиля мілітарних перемог починає рухатися у зворотному напрямку. Відтоді й аж до середини XX ст. Захід упевнено осідлав цю хвилю, перетворивши більшість заморських країв у свої колонії чи змусивши відкритися для експорту своїх товарів та своїх впливів ті країни, котрі довго опиралися західному тискові, – Японію і Китай.
Мілітарний бік модернізації історики часто ігнорують. Вони воліють говорити й писати про будівництво залізниць, фабрик і заводів, відкриття шкіл та університетів, формування інтелігенції і модерних націй, виникнення парламентаризму, появу партій, упровадження виборчого права і т.д. – усього того, що становить хоч і драматичний, зате привабливий бік модернізації. І мало хто зосереджується на темному, мілітарному. Насправді ж, модернізація провадилася найчастіше з військових міркувань й охоплювала передусім воєнну промисловість. Для окремих історичних регіонів, де більшість населення залишалася поза впливом фабрик чи університетів, – як-от у Східній Європі, – дві світові війни й пов’язані з цими війнами революції та репресивні режими стали наймасовішим вторгненням модерності у місцевий традиційний світ українських сіл чи єврейських штетлів (містечок).
Модернізація провадилася найчастіше з військових міркувань й охоплювала передусім воєнну промисловість
Щобільше: вони привели до майже повного зруйнування їх. Обидві війни спалахнули не у відсталих Азії чи Африці, Північній чи Південній Америці, а у Європі – історичній батьківщині модерності.
ПОСТ-МОДЕРН ЧИ ПОСТ-МОРТЕМ?
Після двох світових воєн і майже 500 років свого домінування Європа втратила нарешті свій мілітарний запал. На зміну піднесення Заходу приходить, як вважають багато експертів, занепад. Його найпершим провісником став повоєнний розпад західних імперій та розвал колоніальної системи у 1960-ті рр. Як часто буває, початки занепаду збіглися з точкою найвищого піднесення. Порівняно з попередніми десятиліттями, шістдесяті – найзаможніше десятиліття в історії Заходу. Появилося перше покоління, котре не знало, що таке голод, війна чи економічна криза. Ще недавно предмети розкоші, як машини, телевізори, холодильники тощо, стали загальнодоступними для більшості.
Модерність вступила у свою пізню, зрілу стадію. Деякі теоретики навіть вважають, що ці зміни є не так ознакою зрілого модерного суспільства, як початком цілком нового, постмодерного суспільства. Однією з його визначальних рис є поява нового типу індустрій – так званих сервісних індустрій, де основний продукт виробляється не фізичною і навіть не механізованою працею. Сучасними символами сервісної індустрії є комп’ютерні технології, google, соціальні мережі. Зрозуміло, що комп’ютерний світ є лише вершиною айсберга тих радикальних змін, які глибоко трансформували світ за останні два десятки років. Уже тепер кажуть, що перехід від модерного до постмодерного суспільства за своїми наслідками і масштабами можна порівняти з переходом від традиційного до модерного суспільства. Та оскільки ми живемо тільки на перших стадіях цього переходу, його неможливо поки що узагальнити чи передбачити наслідки.
Хвиля змін охопила не лише Захід, а й Радянський Союз. За своїми темпами розвитку радянська економіка в 1960-х рр. давала підстави думати, що СРСР дожене й навіть пережене Захід. Однак не так сталося, як гадалося: радянське економічне піднесення 1960-х не переросло у сталий розвиток. Навпаки, від 1970-х ситуація погіршувалася, аж поки на межі 1980-х – 1990-х СРСР не розвалився під тягарем власної неефективності.
Падіння комунізму й кінець холодної війни дали надію, що минуле з його бідністю та війнами нарешті буде подолано. А, отже, у світі запанує нарешті стабільність і добробут. Певною мірою ці надії справджуються. Ми є свідками загального, хоч і проблематичного, руху всього світу від бідності до багатства. Як написано у звіті за 2010 р. Програми розвитку ООН (United Nations Development Programme), «назагал життя у країнах, що розвиваються, нині є більш подібним – принаймні коли йдеться про показники здоров’я й освіти – до життя в розвинутих країнах, аніж 40 чи навіть 20 років тому».
Утім надії на загальний добробут справджують ся лише почасти. З одного боку, майже всі країни з часом починають жити краще. З іншого – розрив між бідними і багатими країнами не зникає, а поглиблюється. До країн із високими стандартами життя нині належить лише 15% країн, у яких проживає 25% усього населення світу. Більшість із них належать до західної цивілізації. Ці країни були багатшими вже в XIX ст. й залишилися такими у ХХ ст. (див. графік 6) Вони володіють чимось таким, що називається сталим розвитком, тобто відповідають тим очікуванням й обіцякам, що пов’язують з модернізацією.
До країн із високими стандартами життя нині належить лише 15% країн, у яких проживає 25% усього населення світу. … Вони володіють чимось таким, що називається сталим розвитком, тобто відповідають тим очікуванням й обіцянкам, що пов’язують з модернізацією
Сталий розвиток, очевидно, не означає безупинний розвиток. Захід теж пережив розруху, спричинену двома світовими війнами, зазнав декількох економічних криз до і після того. Однак після кожної
Графік 6.
Окремі країни, що рухаються за траєкторією сталого політичної чи економічної кризи він повертався на траєкторію благополуччя. У країнах сталого розвитку на один поганий рік припадає чотири добрі. Натомість у більшості країн ця пропорція становить 1:3 і нижче.
Інакше кажучи, країни багатого клубу мають вбудований механізм, який після кожного збою системи дає можливість повернутися на рейки сталого зростання. Решта 85% країн із 75% населення світу цього механізму не мають. Вони можуть в окремі періоди демонструвати дуже високі темпи зростання, особливо на ранніх етапах модернізації. Проте вони не досягають сталого розвитку. Багато з них пробують вступити до «клубу заможних». Однак поки що мало кому це вдалося. Цей клуб є досить закритим. Якщо не брати до уваги нафтові країни, то в повоєнні роки ввійти в цей клуб вдалося лише п’ятьом: Гонконгу, Південній Кореї, Сінгапуру, Тайваню та Китаю (див. графік 7).
За останні 20–25 років від часу падіння комунізму ми є свідками, як цей успіх намагаються повторити Естонія, Польща, Чехія, Словаччина. В останнє десятиліття цьому клубу кинули виклик країни БРІКу: Бразилії, Росії, Індії, Китаю (віднедавна до цього списку додають ще Південну Африку). Правдоподібно, у найближчі десятиліття Китай стане найбільшою економікою світу. Та кількісні показники не конче означають якісні зміни. Жодна з чотирьох країн БРІКу за рівнем життя населення і близько не стоїть до відповідних показників «клубу 25%». Навпаки, швидкі темпи зростання значною мірою пов’язані з їхніми дешевими ресурсами, зокрема з дешевою робочою силою. У кожному разі про сталий розвиток їх говорити ще надто рано.
Графік 7.
Розвиток п’яти країн – «азіатських тигрів» (дані ВВП на душу населення, $)
Джерело: те саме, що й у графіку 6.
Модернізація здійснила свою обіцянку змінити життя на краще. Але вона зробила це наполовину: на майже кожен позитивний аспект модернізації можна навести негативний. Життя стало безпечнішим, але появилися нові небезпеки і вони набувають глобального характеру. Нам обіцяли «кінець історії» з її кризами та війнами, а вона, ця історія, не закінчується. Модерні технології ще ніколи не сягали таких висот, однак модернізація в найближчі 20–25 років загрожує глобальною катастрофою через вичерпаність природних ресурсів.
Недавно світ переступив ще один важливий поріг: на межі «нульових» 2000-х у структурі світового населення міське стало переважати над сільським. Цей показник вважається одним із найвірогідніших критеріїв завершення модернізації в масштабах цілого світу. Але ніщо, мабуть, не вказує так виразно на суперечливий характер модернізації, як факт: значна частина міського населення, особливо світових метрополій, живе у нетрях і злиднях.
Ми дійсно вступили у добу пост-модернізації – модернізації, яка продовжується і розвивається, але яка все більше свідома своїх суперечностей та обмеженостей. Ці суперечності й обмеженості вимагають розв’язання. Але кожна країна має розв’язувати відповідно до свого стану розвитку. Для одних це як вийти з проблем, які творить багатство з його культурою споживання, для інших – вийти з проблем, пов’язаних з бідністю.
Розділ ІІІ. Пошуки сенсу серед нонсенсу
Історія завжди була й лишається набором розрізнених, часто хаотичних і майже завжди суперечливих процесів. Завдання істориків та фахівців суміжних дисциплін – знайти в цьому нонсенсі певні сенси.
Пошуки такого сенсу у випадку модернізації привели до двох класичних теорій. Першу найчіткіше сформулював Карл Маркс. Суть цієї теорії найкраще передає цитата з його «Капіталу» (1867): «Країна, промислово більш розвинута, показує менш розвинутій країні картину її власного майбутнього». Відповідно до цієї логіки тодішня промислова розвинута Великобританія показувала, яким буде в майбутньому не лише менш розвинута Німеччина, а й зовсім відсталі, як на ті часи, Росія чи Китай. Підставою цієї логіки була віра (чи, краще сказати, гіпотеза), що у світовій історії найважливішу роль відіграє економічний чинник. Розвиток модерної економіки рано чи пізно приведе до усунення всіх перешкод на її шляху та до утвердження заможного життя у масштабах цілого світу.
Ця теорія має багато різних видозмін. Той факт, що одним із її основоположників був Маркс, не означає, що вона є виключно марксистською. Її дотримується також Міжнародний валютний фонд, і вона покладена в основу так званого Вашинґтонського консенсусу. Основним у ній є спосіб думання, відповідно до якого модерність уявляється як широка магістраль, по якій від пунтку «А» (традиційне суспільство) до пункту «Б» (модерне суспільство) рухаються всі без винятку країни та суспільства, – і всі вони рано чи пізно досягнуть кінцевої мети.
Ця теорія здобула популярність у повоєнні роки, коли розпадалися старі – Британська та Французька – імперії й новопосталі країни Азії та Африки дістали шанс на самостійний розвиток. Тепер, коли їхня незалежність вимірюється 50-ма і більше роками, бачимо, що їхній самостійний розвиток не конвертувався у сталий розвиток. Подібну ситуацію спостерігаємо у випадку більшості колишніх радянських республік.
Невдачі більшості країн Азії, Африки і Східної Європи підірвали довіру до логіки Маркса. У 1970–80 рр. деякі марксистські й постмодерністські критики проголосили теорію модернізації мертвою. Бідність і багатство, твердили вони, мають не історичний, а геополітичний характер. В основі поділу на багатих і бідних лежить домінування Заходу (the West) над рештою (the Rest) світу. Заможні західні країни, скориставшись зі своїх мілітарних переваг, кілька століть експлуатують решту країн, загнавши їх у резервацію бідності. Відповідно теорія модернізації є не що інше, як дим, що його Захід пускає в очі цій решті, спокушуючи її перейняти свої норми, а водночас – своє домінування. Тому подолати бідність можна, лише покінчивши з домінуванням Заходу.
Тим часом логіка критиків теорії модернізації схожа на логіку тих, кого вони критикують: ключ до суспільного щастя є один. Розходження в основному стосуються питання про те, у чому полягає цей ключ – в усуненні репресивних режимів, подоланні капіталізму чи домінуванні Заходу. У кожному разі він має служити універсальною відмичкою для всіх суспільств без винятку.
Альтернативну теорію модернізації сформулював Макс Вебер. У книжці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904) він пов’язував появу модерної цивілізації (чи, точніше кажучи, капіталізму) з постанням протестантизму. Оскільки модерність зародилася в одних суспільно-культурних умовах, то він ставив питання, чи можна її перенести і прищепити країнам, де цих умов дуже бракує або немає взагалі. Сам Вебер мав сумніви, чи його рідна Німеччина зможе стати успішним прикладом модернізації, оскільки значна частина німецьких земель, на його думку, ніколи не проходили через «тяжку школу» аскетизму, властиву протестантизму. Це було те, що він ненавидів у своїй країні й у самому собі.
З часу появи книжку Вебера багато критикували, зокрема через те, що її висновки слабко підтверджувалися емпіричним матеріалом. Чимало істориків, економістів і політологів згоджуються, що Вебер міг помилитися в інтерпретації й деталях. Але він порушив правильне питання: усі хочуть мати модерність, але не всі можуть її мати. Принаймні в тому обсязі, в якому вони її хочуть. Бо «мати чи не мати» залежить не виключно від волі модернізаторів, а ще й від культури, яку їхні суспільства дістали у спадок.
Автори, які поділяють веберівський аргумент, модифікують його в різний спосіб. Одні поширюють його з протестантства на все західне християнство. При цьому звертають увагу на той факт, що зі всіх світових релігій тільки католицька має теологію: ані православні, ані конфуціанці чи буддисти не мають свого Томи Аквінського. Це, вважають вони, не було випадковістю: західне християнство наполягало на тому, що Бог наділив нас розумом для того, аби ми могли цим розумом краще Його пізнавати. Західнохристиянська «віра у розум» і послужила тим етосом, без якого не можна уявити собі Колумба, Декарта чи Ньютона. Без нього ми й далі жили б у світі астрологів й алхіміків, але не астрономів та хіміків; у нас не було б університетів, банків, залізниць, класичної й сучасної музики; багато жінок помирало б під час пологів і багато дітей не доживало б до п’яти років – тобто у світі, в якому більшість країн і народів жили перед 1800 роком.
Іншою модифікацією веберівського аргументу є поширення його на країни з конфуціанською традицією. Після Другої світової війни деякі з цих країн показали справді подиву гідний прогрес. Ще один варіант тези Вебера поширюється на культуру, котру найточніше описує формула «WASP» – white, AngloSaxon, Protestant (білошкіра, англосаксонська, протестантська). Це культура Великобританії та її колоній, включно з її неслухняним дитям, Сполученими Штатами Америки. Наші уявлення про модерність сформувалися за англосаксонським зразком, оскільки, як вважають деякі теоретики, Альбіон і був історичною батьківщиною модерності. За словами Ернеста Ґеллнера, усі народи мали робити насильство над своєю природою, щоб стати модерними, одні лише англійці могли залишитися тим, ким вони є. На це склалося декілька причин. Однак головними є певні політичні традиції, скодифіковані вперше у Великій хартії вольностей (1215). Вона істотно обмежила владу монарха й забезпечила непорушність прав його васалів. Як це лаконічно сформулював Самуель Гантінґтон, «символом Заходу є Велика хартія вольностей (Magna Carta), а не великий Мак», або, як цю формулу переписали його популяризатори: You can not have Big Mac without having Big Mag – тобто не можна бути заможними, якщо не маєш демократії.
Найновішу версію веберівської теорії нещодавно запропонувала група авторів на чолі з американським політологом Дуґласом Нортом. На його думку, світова історія подає нам приклади двох підставово різних способів організації суспільства. За першого все контролює еліта, що становить невеликий відсоток населення. Міцно тримаючи у своїх руках владу і пов’язані з нею привілеї, вона забирає собі левову частку прибутку, що надходить від підданих. Твої життєві шанси залежать від того, ким те є і які ти маєш особисті зв’язки – передусім з особами, які мають владу. Цей спосіб організації суспільства є природним, він домінував і досі продовжує домінувати у світі. Стосовно цього немає суттєвої відмінності, скажімо, між імперією Інків і Росією Путіна.
Альтернативний спосіб побудований на відкритому змагальному процесі в політиці й економіці. За такого ладу менше важить те, ким ти є і кого ти знаєш, а більше – що ти робиш і що ти вмієш зробити. Цей лад виник декілька століть тому на Заході, коли еліти, ради своїх же власних інтересів, змушені були відкривати доступ до влади дедалі більшій кількості населення, аж поки цей доступ не став усезагальним.
Перехід від одного суспільства «природного стану» до суспільства «відкритого доступу» ані легкий, ані швидкий. Він залежить від наявності чи відсутності певних культурних передумов. Невипадково, переважна більшість багатих країн світу – за винятком тих, багатство яких має нафтовий характер, – є країнами західної цивілізації (див. ще раз таблицю 1). Роками Нортон Дуґлас був радником Міжнародного світового банку й водночас свідком краху банківських проектів щодо трансформування відсталих і бідних країн у суспільства достатку. Причина цього краху – недооцінка ролі культури. Тому перш ніж прийняти чергове запрошення Світового банку бути радником, Дуґлас бере піврічну відпустку, щоб начитатися літератури про історію і культуру тієї країни, якій банк збирається допомогти. Без цього, вважає він, годі оцінити складність завдання чи можливість розв’язання його взагалі.
Кінець Частини 1
→ Текст публікується із дозволу Ярослава Грицака
