[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.
Спецпроект реалізується у партнерстві з видавництвом Темпора.]
Оповідач: Мариняк Іванна Стефанівна, 1926 р. н.
Інтерв’юер: Стрільчук Василь Михайлович.
Дата інтерв’ю: 8. 12. 2001 р.
Місце інтерв’ю: м. Броди, вул. 22 Січня, 64.
[…]
— Як ставились німці до євреїв?
— Жидів били (вбивали, — С.В.). Чи їх лапали, чи вони втікали і їх били, бо я бачила в місті побитих жидів.
Біля Бродів, де пост ДАІ, недалеко від бомбоскладу, там був парк, де німці вбивали жидів. Коли ми ходили туди дивитися, то бачили, як там витікала кров з-під землі.
[…]
— Чи вижив хтось з євреїв після німецької окупації, чи проживав у Бродах після війни?
— Полінер Софія Соломонівна 1925 р. н. (1927 р. н. за паспортом). Сім’я проживала в селі Пониковиця. Німці привезли їх до Бродів. Коли вбивали її матір, то вона втекла, бо була дуже маленька на зріст.
[…]
Софія
Маленька і крихітна, на м’якому кріслі пані Софія виглядає як горошина на долоні. Сидить, спокійно опустивши руки на покривало. Поруч — дбайливий внук, котрий щойно погодував стареньку. Тонке сиве волосся жінки сховане за блакитною шапочкою, на обличчі сяє усмішка. Тендітні пальці погладжують дитячу іграшку, що лежить на колінах.
— Коммен зі ессен! — раптом, ошелешивши нас, вимовляє жінка на їдиші.
Kommen Sie essen. Завдяки тому, що бродівський їдиш германізований, я розумію, що Софія Соломонівна запрошує нас поїсти.
— Ні, дякую, пані Софіє, — відповідаю їй простою німецькою. — Ми прийшли до вас. Хочемо поговорити. Я хотіла запитати про довоєнні Броди. Ви пам’ятаєте місто раніше?
Жінка щиро усміхається, випромінюючи світло. Але відповіді немає, погляд її блукає стіною.
— Ви можете спробувати, звісно, але вже півтора року вона нічого не пам’ятає. Їй 92, вона має хворобу Альцгеймера, — каже внук. — Сенільну деменцію. Вона вже не може ходити, не може адекватно сприймати реальність.
— Софіє Соломонівно, на якій вулиці ви жили? — не здаюсь я.
Софія Соломонівна мовчить, міцно обійнявши іграшку. Ніби адресуючи своє питання їй, вигукує:
— Где мама? Где? Кричи: «Мама, мама!». Гоп, гоп, гоп! — не реагує жінка.
— Софіє Соломонівно, скільки вам років?
— Гоп, гоп, гоп! — підкидає іграшку догори. — Гоп! Де мама?
Продовжую робити спроби, але врешті розумію, що це не має сенсу. Пам’ять втрачено.
— Ех, Софіє Соломонівно, — зітхаю, — я так багато хотіла у вас розпитати.
Про те, який вигляд мали Броди до війни
До Другої світової війни відсоток єврейського населення цього містечка на Львівщині сягав 89. Броди були розташовані на перетині імперій і звались «галицьким Єрусалимом», або ж «Трієстом на континенті». Кожна друга хата була єврейською.
— За Польщі та вулиця називалася Лєснівська, вона тягнулася з двірця аж до села. Там ми жили, — 87-річна пані Надія Піняжко показує рукою в бік вікна і згадує свою вуличку у Бродах. — Біля церкви Юра треба йти наліво, ви знаєте. То там. Наш будинок був звичайний одноповерховий. Там жили мої батьки, я і мій брат.
Вже понад шість десятиліть пані Надія не живе в Бродах, втім, добре пам’ятає містечко. Ми сидимо у її львівській квартирі. В кімнаті добре напалено — стара піч прогріла грубі стіни.
Броди були розташовані на перетині імперій і звались «галицьким Єрусалимом», або ж «Трієстом на континенті». Кожна друга хата була єврейською
— У кожній другій-третій хаті жили євреї, — каже пані Надія. — Її сиве волосся ледь спадає на все ще вродливе обличчя, а глибокий погляд видає легке хвилювання. — В нас по сусідству теж. Нерідко то були бідні будинки. Підлога під ногами прогиналася, нічого вдома не було. Але наші сусіди ще тримали магазин. Треба було подзвонити в дзвоник, відкривалися двері, тоді господарка виходила з кухні і щось продавала.
— Там, де церква, раніше була школа. Буквально на розі, де посередині парк. За Польщі казали Райківка. Колись у школі дуже добре вчили релігії. Пам’ятаю, як ми йшли до першого причастя 1939-го року. Ми мали перший раз висповідатися, а тоді йти до школи. Всі дівчата були вбрані в біле. Я теж мала гарну білу суконку. І навіть вельон такий, лілію з паперу зроблену. Коли ми вернулися до школи, нам зробили сняданє — какао нам давали. Я тим какао посмарувала суконку, — спалахує сміхом пані Надія. Ніби торкаючись тої сукні, жінка поправляє ковдру.
— Поляки знущалися з нас. Коли розвалилася Закарпатська Україна, то одна полька підійшла до мене в школі і копнула зі словами: «То за вашу Закарпатську Україну!».
Викладали в школі польською, але багато хто говорив «по-жидівськи». Як і наша Надія Піняжко, хоч вона і українка. Пізніше її внук — архітектор Тарас Піняжко — робитиме спроби реалізувати план збереження єврейської синагоги в Бродах, який ще до незалежності України розробив працівник інституту «Укрзахідпроектреставрація» Семен Цимбалюк. План передбачав створення у Бродах Музею юдаїки як філії львівського Музею історії релігії, втім проект був виконаний лише частково і синагога досі не використовується за призначенням. Стоїть в руїні — коштів у міста на її реставрацію нема.
— Жиди вчилися з нами, хоч мали й окрему школу. В нас була одна велика лавка, і нас сиділо там, може, дев’ятеро. Я з поляками не дружила. Дружила з жидами. Жидами і українцями. В мене були дві подруги — Люся і Еся. Така гарна була та Люся. Мала великі очі. Чооорні, — затягує пані Надія. — А Еся вже трохи повна була. Була ще з нами Стефа, українка, так ми четверо дружили. Люся по моїй вулиці мешкала. Ми до неї ходили, бо їй з Америки прислали красиву велику ляльку. Вдома було ліжко, дзеркало, шафа. Бідно жили. Купляли трошки цукру, муки, каші. Та й все. В них був звичайний дім, але інколи він працював як заїжджий двір. Люди приїжджали зі села продавати на ярмарок овочі, цибулю, кури, гуси. То вони заїжджали фірою на подвір’я і там ночували. Так сім’я заробляла.
— Прізвище нашого сусіда було Бергер. Сподик його називали. Жиди ходили по місту продавали помаранчі. Якийсь поляк почав виправляти єврея, що той неправильно каже «помаранчі», а той йому: «Поцалуй мнє в дупе!».
Так то було.
Про те, що приховують написи на мацевах
Сонце сліпить очі, припікає шию. Ноги човгають по свіжій траві, набираючи, втім, на себе якогось білого пилу. Попереду — густий ліс, що відкидає на землю приємну тінь. Відкритий горизонт віднімає мову. Перед нами — тисячі давніх мацев. Такі надгробки у формі кам’яних плит євреї встановлюють в знак пам’яті про померлих. Це кладовище — одне з найбільших єврейських цвинтарів на Львівщині.
— Під час Другої світової війни тут було поховано до 14 тисяч людей, — розповідає старший науковий співробітник Бродівського історико-краєзнавчого музею Андрій Корчак, крокуючи кладовищем. Андрій ще з університету вивчає єврейську тему у Бродах. Він сам розробив екскурсію цими пам’ятками. І єдиний, хто у місті знає іврит.
В один момент мені захотілося відчитати, що ж написано на цих мацевах. Я цей цвинтар знаю понад тридцять п’ять років
— В один момент мені захотілося відчитати, що ж написано на цих мацевах, — каже науковець. — Я цей цвинтар знаю понад тридцять п’ять років. Бродив тут і в дитинстві, і в студентські роки — мене завжди вабило це місце. Мене цікавлять історії культур. Когось цікавить рибу ловити, карти грати, а мене — оце. Потрохи я навчився читати івритом.
— Сам? — питаю.
— Сам. Шукав щось в інтернеті, дивився за підручниками. Сучасний іврит перекласти легко, а макаронічні мови — іврит змішаний з арамейською, їдишем, дуже складні. На цих мацевах — мова давня і кручена. Щоб відчитати все, потрібно років двадцять. Цвинтар збережений лише частково, зараз тут є п’ять з половиною тисяч пам’ятників. «Русскі» пиячили отут-во, на мацевах. Це місце нівечилося страшно. Вже за часів незалежної України, коли відроджувалась повага до Церкви, ставлення стало менш хамським, — каже. — Загалом об’єктів тут — тобто не мацев, але видно, що це могила, — дев’ять тисяч сімсот. Ми з нашим професором відфотографували кожну одиницю. Але у Бродах цим всім мало хто цікавиться, — зізнається.
Родинно до єврейства Андрій не має жодного стосунку і завдяки світлому волоссю схожий радше на скандинава. Але коли читає івритом, слова з його вуст звучать природно й красиво.
— Тут поховані Натансони, родичі Фройда, Рабіновичі, Горовіци, Рокеші, Калєри, Цукери, — розповідає дослідник. Кожна мацева має своє значення, а закарбовані на них символи можна розкодовувати вічно.
Протягом двох з половиною століть — з XVIII до першої половини XX — місто було єврейським за складом населення. Їхній відсоток сягав вісімдесяти дев’яти.
— Євреї завжди були тут у більшості, — пояснює Андрій Корчак. — Взагалі місто Броди ренесансне. Воно походить з кінця XVI століття і було засноване як магнатська резиденція Жолкевських, потім перетворилось на резиденцію Конецпольських, Собеських, Потоцьких. Броди були таким перевальним пунктом на потоках товарів. Попри те, що тут жили пани, вони собі ставили за ціль, аби місто приносило їм дохід. Броди вигідно розташовані і мали перспективи торгового осередку.
Але його точили постійні війни.
У 1699 році тодішній власник резиденції Якуб Собеський, бачачи, що місто не приносить прибутків, надає місту привілей. Спеціальний для євреїв. Він дає їм релігійні свободи: мати свій цвинтар, відкривати синагоги, селитися тут. І оскільки місто мало потенціал для розвитку торгівлі, євреї почали сюди з’їжджатися. Коли після 1715 року настав мир, тут сформувалися торгові шляхи з Китаю, Індії, Персії, Османської імперії, Росії. Все переправляли на Європу.
— Вершина всього цього діла — це XVIII століття, — впевнений дослідник. — Втім, торгівлю зупинив новий кордон. 1772-го року територія Бродів потрапила до Австрії, а Берестечко й Радивилів — залишилися в Польщі. Щоб щось сюди завезти, треба було платити мито. Тож місто почало стрімко занепадати.
Але євреї залишалися тут «за інерцією». Вони перетворили місто на центр просвітницького руху «Гаскала». Такими центрами просвітництва були три міста в Галичині: Львів, Броди та Тернопіль. Окрім того, у Броди втікали євреї від погромів в Росії 1880 року. Так, в кінці XIX століття відбулась переорієнтація міста з торгового на промислове — тут виникло чимало підприємств, які почали давати дохід. Місто, наче фенікс, відроджується з попелу, але мир знову триває недовго.
— Перша світова війна, — Андрій присвистує затяжним звуком. — Все.
Десять разів Броди переходили з рук в руки:
1914 — росіяни
1915 — австрійці
1916 — росіяни, УНР, австрійці
1917 — УНР
1918 — австрійці, УНР
1919 — поляки, ЗУНР, поляки
1920 — більшовики, поляки
1939 — німці, більшовики
1941 — німці
1941–1944 — важкі роки німецької окупації: створення гетто, знищення територій плюс потужне бомбардування Бродів з наказу Конєва, генерала Червоної Армії.
Місто вмирало.
— Ось, — читає Андрій на одній із мацев. — Так часто писали для померлих.
«Нехай душа його буде зав’язана у в’язці життя».
Про те, що трапилось першого вересня
— Я пам’ятаю той день. Сиділа на порозі, їла зупу. Помідорову, — згадує Надія Піняжко 1 вересня 1939 року. — Я так любила собі сісти. В мене ще день народження був. Раптом звук: бааххх!
— Бомби почали падати, — каже. — Всі сі порозлітали. Мама зловила мене за руку, і ми побігли. Наша хата була недалеко від кошари, то є воєнна частина. Вони думали, що кидають бомби на воєнну частину, а кидали на нас. Мама на городі посадила горох. Так готувалася до війни. Казала, як буде війна, то повтікаємо в горох. А туди якраз найбільше падало, — сміється літня жінка. — Мама мене за руку тримає міцно, а той літак так низько спускається і по нас стріляє! Моя тітка жила на передмісті, ми й побігли туди, думали, там не будуть чіпати.
Я пам’ятаю той день. Сиділа на порозі, їла зупу. Помідорову. В мене ще день народження був. Раптом звук: бааххх!
— Всіх українців, які закінчили гімназію, большевики забрали і всіх постріляли, — згадує жінка. — А один жид сказав Лєшекові, братові моєму, що «цікавляться тобою». Попередив. Мій брат як почув то, тут же зібрав манатки і переплив Буг до Німеччини. Тобто до тих польських територій, які були окуповані Німеччиною. Вночі вони стрибали в Буг, по них стріляли, а там по німецькій стороні стояли жінки з перинами і їх сушили. В 1940-му році він був вчителем в Грубешові. Його арештували: прийшли додому, все обшукали, зошити вивертали. Блокноти я такі мала, ай…
— Німці напали на Радянський Союз, і ми спаслися. Але дуже багато наших знайомих загинули на Сибіру. Ми втікали з Зарицькими до Львова. Фірою.
— Люся? Люсю мою розстріляли. Як німці прийшли. То страшне, що ми пережили.
Так, 21 травня 1943 року, сімдесят чотири роки тому, згідно з книгою Якова Хонігсмана, відбулася остання зачистка бродівського гетто.
— Ви знаєте, мене також за жидівку приймали. Я мала документ, що я не жидівка. Але офіцер брав руками обличчя і тряс за підборіддя: «Du bist Jud. Du bist Jud.». Бо я, як жиди, так «р» вимовляю.
Про те, як ви вціліли
«З лісу [ми] вернулися в гетто», — виведено фіолетовим чорнилом на пожовклому папері. Ці слова Софії Соломонівни Полінер більш як десять років тому записав Василь Стрільчук — директор Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Він теж — один з тих небагатьох, хто цікавиться історією міста. Мріє створити у Бродах культурний центр, аби популяризувати історію. Кожного року організовує конференції, виступає за збереження культурної спадщини, в тому числі великої синагоги, яка зараз руйнується.
Саме пан Василь допомагав під час моїх приїздів у Броди, і я вдячна йому за те, що знайшов давній запис. Спершу він був зафіксований на касетний диктофон, а потім — від руки переписаний.
«… Началася акція, — йдеться у записі, — я пішла за продуктами в Пониковицю [сусіднє село, — Прим.], а коли верталася назад — мене сусідка попередила не йти в гетто, бо там облава, і я вернулася», — розповідала Софія Соломонівна.
Тоді сусід взяв мене і брата, зробив в хліві схрон, і ми там переховувалися до весни. Маму з дітьми вивезли в Освєнцим, і я більше їх не бачила
«Тоді сусід взяв мене і брата, зробив в хліві схрон, і ми там переховувалися до весни. Маму з дітьми вивезли в Освєнцим, і я більше їх не бачила. Весною ми виходили з хліва в схов в житі, вночі нас вислідили місцеві сусіди, сказали, що здадуть в гестапо або дати золото. В нас нічого не було. Тоді брата забрали і повели в село, а мене завели до якоїсь хати і нагору. Там вже сидів один єврей з Бродів — Дюдьо», — читає пан Василь старі нашвидкуруч записані нотатки. Голос його спокійний, але в повітрі відчувається щось моторошне.
«Я продерла черепицю і зіскокла, — згадувала старенька. — То була ніч. Я пересиділа в городах, в копиці до світанку і пішла шукати брата. Коли я його найшла на огороді в житі, ми пішли в ліс на Барчин. Викопали яму і замаскували. Я пішла до річки помитися й почула лай собак. Німці робили облаву. І один провалися в ту яму. Ми перейшли скоро річку на другу сторону, а собаки тоді слід загубили. Ми там в лісі переховувалися, на березі річки поробили собі гнізда.
Через пару днів я пішла в село, і сусіди сказали, що Дюдю вночі забили і винесли в рядні. Я пішла до одного сусіда, він ходив на Волинь міняти продукти. Я попросилася, щоб він найшов мені місце няньки. Він мені найшов другий раз, мене завів в Козятин. Я там була нянькою, пока не прийшли радянські війська. Потім ці воєнні завезли нас в Тараканів, переночували нас в бабці. Раненько пішли в Дубно на вокзал. В місті було пусто, потім приїхав 838 батальйон. На кухню взяли нас на роботу».
Так Софія Соломонівна Полінер, згодом Сербіґян, разом з польовою кухнею дійшла до Німеччини.
Про життя потому
— Гоп, гоп, гоп! Моя хорошенька. Це ваша? — пані Софія мирно собі сидить у вітальні і далі бавиться м’якою іграшкою.
— Где мама? Кричи: «Мама, мама!» — каже вона, ніби адресуючи своє питання іграшці, і підкидає її. — Гоп, гоп, гоп!
Фронтовик, нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом Великої Отєчєствєнної війни, 13 медалей.
— Мама! Какая мама? Где мама? — сміється і дарує мені іграшку. — Он мама, — вказує на стелю. — Мама файна. І тато там. Мама там, тато там.
— Тут, де зараз стоїть будинок, колись було гетто, — каже внук. — Коли вона перебувала в тому гетто, її мама якось виштовхнула за паркан. Каже, що мама. Як — я не знаю. В результаті вона ходила в сусіднє село Пониковицю пішки, її там знали, їй допомагали.
— Де мама? Гоп-па-па! Де мама, де?
— Після 2004 року в неї притупилась реакція, — розповідає внук, — тиск скакав. Вона не могла говорити про війну. Ще в 90-х роках вона могла контролювати ці емоції. А потім перестала. Півтора року тому у жовтні вона зламала ногу, злягла, в неї пішла зміна свідомості, атрофування.
— Де мама? Гоп-па-па! Де мама, де? Там! — знову вказує нагору. — Будеш з мамою? Де мама?
— Бабу її вбили одразу, мама і тато загинули в гетто. А також молодша сестра і два чи три брати. Старший брат пішов в партизани, коли війна закінчилася, був тут в «госсовєтє» якимось депутатом, в 50-х він поїхав в Польщу, а далі — в Америку. Вона до нього їздила один раз, це був 1991 рік. Незабаром брат помер.
— Де мама? Нету мами. Где мама, где? Kommen Sie zu mir!
— Тоді вона ховалась як могла. В 1944-му. Вона не хотіла про це все розказувати.
— Гоп-гоп-гоп! Де мама? Де?
— Потім була з партизанами.
— Де мама? Де?
— Після того всього вона поїхала в Іваново, там з’явився мій батько.
— Де мама? Де?
— А потім тут працювала в їдальні, в торгівлі.
— Де мама? Де? Все, я тебе візьму, — вказує весело на мене старенька жінка, — і єго возьму, — на іграшку, — і будет «гоп-па-ма-ма!».
Видихає. Сміється.
— Kommen Sie essen? Гоп-гоп-гоп!
Софія Соломонівна мовчить. Все її прожите, як і минуле єврейських Бродів, залишається невимовленим. Старенька ще раз підкидає іграшку, сяючи усмішкою.
— Де мама? Де? Там! — вказує знову нагору. — Там!
***
P.S. Велика подяка за допомогу в пошуку інформації для репортажу директорові Бродівського історико-краєзнавчого музею Василю Стрільчуку, старшому науковому співробітнику музею Андрію Корчаку, Софії Соломонівні Сербіґян та її внукові, пані Надії Піняжко та її — внукам Тарасові та Романові Піняжко.
