Ми сидимо у барі «Басамани» на Подолі неподалік Могилянки. Холодний весняний вечір, на літньому майданчику ми самі. Обоє кутаємось у пледи. Артем курить, у мене в чашці стигне бергамотовий чай. Згадую, як ми познайомилися п’ять років тому на літературній школі в Карпатах. Тоді всі говорили про Чехову книжку «Район “Д”». Сміюся, що майже нічого не змінилося: ми знову розмовляємо про травми дитинства і страхи дорослішання — хіба страхи стали виразнішими, травми поглибились, а надворі квітне чергова воєнна весна.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Місто великої води
Артем Чех народився в Черкасах — місті, яке сьогодні письменник описує як безперспективне, задимлене й сіре. Місто не для людей, а для заводів, місце, з якого хочеться вирватися. Та Черкаси не завжди були такими.
Наприкінці п’ятдесятих постало питання: зробити ставку на курортну сферу чи на індустрію. Було вирішено, що промисловість важливіша, — так постали фабрики і з’явилося Кременчуцьке водосховище. Втім, якщо пощастить, і сьогодні в Черкасах можна помітити далекий відблиск курорту, що не відбувся: світлі вулиці, сонце, пляжі, безтурботність юності.
«Я пам’ятаю пляж біля Району “Д” — ми жили за 500 метрів від води. Кременчуцьке водосховище велике, тож іншого берега не видно. Там я і проводив час із квітня по листопад, а іноді навіть купався взимку», — розповідає Чех. Баржі, причали, риболовецькі судна, буксири — спільні розваги тих, хто виростав біля води. Згадую широку річку свого дитинства, Артем зізнається, що теж до певного моменту любив велику воду: «Та за день до випускного мій однокласник, один із двох найкращих друзів, потонув. Після того я почав боятися глибини й далеко запливати — цей страх досі зі мною».
Дитинство на початку 1990-х — це лотерея, хай де ти мешкав: «Стежка могла повернути у будь-який бік: у мене були всі шанси стати кримінальником або обрати інший шлях — як пощастить». Поруч з Артемом Череднико́м були мама, іноді тато, завжди бабуся і бабусин бойфренд Фелікс, котрий стане героєм роману «Хто ти такий?». Решта людей, як-от пластуни або хлопці з району, — надовго не затримувалися. В університетські роки все змінилося: «Я приїздив у Черкаси вже до нових друзів, серед них — мій кум Фріл, з яким ми разом досліджували місто».
Згадуючи родину, Артем вживає слово «правильна»: тато — автомеханік, мама — викладачка, помешкання — у типовій п’ятиповерховій хрущовці, що стане місцем дії у «Районі “Д”». Чех зізнається, що був складним підлітком, непослідовним у власних мріях та бажаннях, нестійким в орієнтирах: «Я балансував на межі і поводився відповідно. Тоді існувало поняття “неформал”. Власне, я ним був: слухав хіп-хоп, фарбував волосся і носив широкі штани». Епоха штанів минула, і настала ера кілта: «Якось у 2003-му Андрій Хливнюк, побачивши мене в кілті, поцікавився, чи справді я ось так і поїду в Черкаси?».
Коли я питаю про риси, які лишилися в Артемові від підлітка, письменник робить паузу: «Якби знав, я за них чіплявся б. За чотири з половиною роки в армії я згрубів емоційно і чуттєво. Звісно, у мене лишилися вразливі місця, про які непросто говорити, і зараз я намагаюся себе досліджувати. О, таки знаю: лишилося бажання бунтувати».
Декаданс у черкаській хрущовці
Артем зростав у квартирі-хрущовці: типовий район, типовий будинок, типове планування, але геть не типова бабуся: «Вона була схильна до побутового авантюризму. В молодості змінювала місця проживання, хлопців, встрявала у якісь бійки. Або, наприклад, пам’ятаю, знайшовши 50 грн — пенсія була 100, — купила не продуктів родині, а собі кросівки. Мої були вдвічі дешевші». Одного дня бабуся десь дістала дивний, але стильний меблевий гарнітур: «Таких ні в кого не було», — стверджує Артем. Навіть килими у квартирі були не класичні, з радянськими візерунками, а якісь «дивні, незвичні». Поруч стояли такі ж дивні крісла й дивани, а на стінах висіли мамині картини.
Чех згадує, що мама тяжіла до декадансу, читала символістів, передплачувала літературні журнали, а ще малювала аквареллю і олійними фарбами.
Це відрізняло квартиру Чередників від решти типових помешкань: «На стінах були не лише мамині, а і якісь відверто погані картини — та в нас вони принаймні були. У моїх друзів не висіло нічого, крім постерів з умовним Арнольдом Шварценеґґером». Пізніше Артемів тато їздив на заробітки у західну Польщу, яка колись була частиною Німеччини, і знаходив на горищах старі ужиткові речі, що згодом оселялися у черкаській квартирі. Так поруч, в одному приміщенні, поєднувались епохи: пилосмок у вигляді планети Сатурн, куплений у 1968 році, щось сучасне й практичне, щось привезене й екзотичне.
Згадуючи бібліотеку, Артем перелічує російську класику, видання Кнута Гамсуна і Сомерсета Моема — те, що наприкінці 1980-х можна було знайти у тисячах хатніх книгозбірень. «А ще у нас фронтально стояла біографія Едіт Піаф авторства Симони Берто. Пам’ятаю, що часто на неї дивився. Досі часом слухаю пісні Піаф». Українською було небагато: «П’ятнадцятирічний капітан» Верна, бабусин тритомник Марка Вовчка. «Останній тепер стоїть у моїй київській квартирі», — додає Артем.
Від Подерв’янського до Іздрика
Писати Чех почав у десять років. То були віршовані рядки про друзів: «Дешевий авторитет — читаєш смішне й заримоване про своїх, всім подобається». У 12 з’явилася перша лірична поезія, російською мовою. У дев’ятому класі Артемові до рук випадково потрапила роздруківка «Гамлєта» Подерв’янського: «Там не було вказано імені автора, та мені страшенно сподобалося. І я написав продовження у зошиті на 96 сторінок — у пʼять разів довше за твір Митця. Нещодавно перечитував і думав, що місцями навіть непогано».
У випускному класі Артем усвідомив, що не стане юристом чи економістом, а зароблятиме гроші як письменник: «Звісно, я навіть приблизно не уявляв, що таке світ літератури, що маю робити, як маю писати, та й про моє писання мало хто знав». Розуміння прийшло вже років у 18–19. Перші тексти Чех друкував під різними псевдонімами. Якось навіть надіслав вірша Іздрику — і той його обережно похвалив.
[Читайте також: інтервʼю з письменником Юрієм Іздриком — про дитинство, впливи й мистецтво]
Черкаси-Київ-Мрин-Київ
Зараз, описуючи персональну топологію, Чех рішуче викреслює Черкаси: «Це давно не моє місто, та й не лежить душа туди їхати». А от село Мрин у Чернігівській області згадує з теплом: «До 2022-го я почувався там господарем, саджав, вирощував, доглядав за будинком. І писав, звісно. У Києві я редагую і доточую тексти, а пишу здебільшого у Мрині».
На питання про «свої» київські локації Артем згадує Шулявку, Поділ, Солдатську Слобідку, Паньківщину. Але з прикрістю відзначає, що тихе красиве місто, де було багато зелені і затишних вуличок, перетворилося на хаотичний гамірний мегаполіс, де на кожному кроці моли, висотки, затори: «У 1990-х ми їздили до Києва “Ракетою” по Дніпру, і це було захопливо. Навіть Воскресенка, де мешкала моя двоюрідна бабуся, здавалася мені затишною». Згадуючи перші дні повномасштабного вторгнення, письменник зізнається, що «найбільше боявся втратити свій Київ». Думав лише про те, що «мусимо втримати столицю, а далі можна спокійно воювати».
АТО
Із травня 2015 року Артем служив у зоні АТО: «Тепер я розумію, що та війна була дитячою прогулянкою, принаймні для мене. А тоді десять місяців в одному бліндажі тягнулися нескінченно, здавалося, вони ніколи не закінчаться. Потому було важке, депресивне повернення, я довго відходив від фронту».
Чех згадує, що на війну йшов автором, якого не пам’ятали, письменником, який мав чернетку роману, однак не розумів, що робити далі. Уже в АТО була написана есеїстична «Точка нуль», однак це не додало розуміння, «куди діватися після фронту».
Далі були художня майстерня, робота в рекламі, закордонні тури з «Точкою нуль». І відчуття порожнечі. Втім, нині — ще гірше, зізнається автор: «Тоді здавалося, що це прірва, а зараз просто сіра зона. Я ніби служу в Києві, але ні собі, ні близьким не належу». Торік вийшло перевидання «Точки нуль», однак Артем його не перечитував: «Я одразу захотів би все змінити — так, як тоді, зараз уже точно не писав би».
Скоро у Чеха вийде автобіографічна книжка про перший рік повномасштабної війни «Гра в перевдягання», яка в певному сенсі продовжує «Точку нуль». «Це не окремі оповіді, а одне велике есе, розбите на розділи, щоб було зручно читати», — додає Артем.
У «Точці нуль» Чех чимало уваги приділяє тому, як ми змінюємося у часи війни: «Те, що могло ввігнати у ступор або шокувати в цивільному житті, тепер я сприймаю як норму. Межі жорстокості невблаганно розповзаються, ніби акварель на картоні», — пише він. Однак чи зворотний цей процес? Артем певен, що так:
Насправді ми дуже вразливі, просто тримаємося за свою броньовану шкурку. Здається, сьогодні ми не здатні відчути навіть власну трагедію, не кажучи вже про чужу.
«Рівень емпатії знизився, і те, що раніше шокувало, тепер викликає бажання просто знизати плечима і сказати: що вдієш, буває. Однак після закінчення війни, вірю, ми знову зробимося вразливими, здатними перейматися побутовими трагедіями. Втім, є цілий прошарок людей, зокрема військових, для яких цей процес може виявитися незворотним. Я бачу, наскільки зачерствілі деякі мої знайомі, яких знаю від перших днів війни».
Артем згадує про «своїх малих» — двадцятилітніх юнаків, які потрапили у його підпорядкування на початку вторгнення: «Один загинув, інший в СЗЧ. Після пів року на Курщині став цинічним, старим. Спершу він мені нагадував мого сина, а тепер він — як я».
В одному з раніших інтерв’ю Артем розповідав, що, повернувшись з АТО, перші кілька місяців спостерігав за людьми, дослухався до звуків, а коли йшов у ліс збирати гриби, несвідомо придивлявся до зустрічних. Тепер погано переносить обстріли, особливо роботу ППО. «В часи АТО ми вели позиційну війну, сиділи в одному окопі роками. Сьогодні фронт дихає, військові постійно змінюють позиції, і їхня травмованість залежить від роду військ. Артилеристи контужені і глухі, розвідка лякана, піхота шугана».
Хто ми всі такі?
Після АТО з’явився роман «Хто ти такий?» — історія про ветерана Афганської війни Фелікса, з яким мешкає головний герой, підліток Тимофій. Артем мріяв написати текст про Фелікса ще з підліцтва, але наважився, лише повернувшись з АТО. На питання, чи допоміг досвід, здобутий на війні, співвіднести себе з персонажем, автор відповідає ствердно. «Втім, тут є дві сходинки, — зауважує він. — Я справді задумував книжку про Фелікса ще підлітком. Але розумів, що мені бракує майстерності, — матеріал складний, і я його не подужав би. Боявся написати поганий текст, адже потім на цю ж тему вже не напишеш — вона ніби зужита».
Чех пояснює, що АТО допомогло окреслити, що відчувають військові, повертаючись у «нову стару реальність», яка може пригнічувати.
Втім, по-справжньому Чех зрозумів Фелікса уже після початку повномасштабного вторгнення: «Якби писав тепер, я змінив би його бачення цивільного світу. Зумів би підібрати влучніші слова, аби описати стан, емоції, відчуття, — але вже запізно». Велика війна дозволила письменнику по-новому осягнути проблему ПТСР, повоєнного життя й перебування серед невійськових.
Переказуючи сюжет, Артем раз у раз повторює, що це книжка не про 90-ті, а про зростання, проблеми взаємодії двох складних характерів. Врешті-решт, вона на 80 % автобіографічна. «Тимофій — це я. Я описував себе, жалів себе. Плакав, бо мені було шкода того хлопця. Думав: у якому ж світі ти жив і серед яких людей».
Писати про людей з травмою, як-от Фелікс, часто означає приміряти їхній характер на себе, міркувати, що вони відчувають. Автор порівнює це зі складною рольовою грою, де місія нелінійна і можна обирати подальші варіанти розвитку сюжету. Будувати історію Чех намагається, виходячи з характеру, бекґраунду персонажа, його відчуттів: «Я так довго розповідаю, як обираю сюжетну лінію, але ж насправді все відбувається за частки секунди. А коли щось видається нереалістичним, непослідовним, згадую свою бабусю-авантюристку і думаю: а бабуся зробила б саме так. Світ сповнений дивних людей, чиї дії можуть викликати здивування в житті й недовіру в літературі. Але якщо члени моєї родини здатні на дивні вчинки, отже, це можливо і в тексті».
І хто такий Іздрик?
За мотивами роману «Хто ти такий?» Ірина Цілик зняла фільм «Я і Фелікс». Чех допомагав режисерці працювати над сценарієм, прописав окремі епізоди, а ще був на майданчику в усі знімальні дні. Артем зазначає, що він не ревнивий автор і легко погоджується на будь-які відхилення від першоджерела, коли мова про екранізацію: «Ми на березі домовилися, що Іра може змінювати у книжці все, навіть імена, — я дав їй повну свободу. Виконував функцію скрипт-супервайзера: сидів перед монітором і стежив, щоб під час зйомок усе збігалося з Іриним сценарієм. Ну і на правах близької людини пропонував певні зміни, якщо мені здавалося, що це покращить фільм».
Саме Чехові спало на думку запропонувати на головну роль поета Юрія Іздрика, адже той був зовні подібний на прототип героя. Питаю, чи не здався Артемові Іздрик надто вже рафінованим: «Іздрик справді значно інтелігентніший за реального Фелікса. Втім, Іра й хотіла зробити персонажа більш інтелігентним. Бабуся Ліда, втілена Галиною Веретельник-Стефановою, інтелігентніша, ніж у книжці, — і Фелікс їй до пари».
Головну роль у кінокартині зіграв Андрій — син Іри й Артема. На питання про досвід батьківства в часи повномасштабного вторгнення Чех відповідає, що у перший рік майже не бачив сина, а тепер той ховається у своїй «захисній шкурці». Як і більшість підлітків, схильний поєднувати непоєднувані ідеї, однак «дуже довірливий і дуже наш». Артем сміється: «В Андрія ліберальні, відкриті батьки. Так на п’ятнадцятий день народження ми подарували синові татуювання».
24 лютого 2022 року
Якщо існує якийсь спільний і водночас геть різний досвід, який ми будемо обговорювати до кінця життя, — це перший день повномасштабної війни. Прошу Артема описати його — крок за кроком. 24 лютого о 6:50 він прокинувся від будильника, мав розбудити сина, нагодувати і спровадити в школу. Напередодні Артем з Андрієм грали в шахи, цього дня мав бути турнір.
«Це був тихий, звичний ранок — до тієї миті, поки я не відкрив фейсбук і не побачив усюди однакові дописи «Почалося», «Боже збережи», «Господи поможи» — все в такому дусі.
Розбудив дружину і сказав: «Цілик, війна почалася». Став під душ, сперся на стінку й подумав: це пиздець.
У мене вже була зібрана сумка, я ж розумів, що почнеться вторгнення. І от я усвідомлюю, що йду на війну і точно там загину. Не може бути, щоб я вижив у такій великій війні».
Артем згадав, що вдома немає ніяких запасів, тож треба щось купити, й пішов у найближчий магазин, взяв хліба, консервів, кави, води, а ще пляшку вина навіщось. «Зняв кілька тисяч гривень у банкоматі. Ми живемо на проспекті Перемоги, де рух, як правило, живий, а тут уже був неживий: машини просто стояли у напрямку виїзду. Повернувся. Дружина або суп варила, або смажила сирники — вже й не пригадаю. А я слухав радіо і панікував. Вночі ми спробували поспати: Іра з Андрієм у коридорі, я — в ліжку. Було страшно. Я розумів, що не можу нічого, крім як іти на війну».
А ще, згадує Артем, через пів години після пробудження він надіслав своєму літературному редактору Олександрові Бойченку недописану чернетку «Пісні відкритого шляху».
«Прикро було втрачати текст, якщо мене вб’ють. На що Бойченко відповів: “Навіть не думай, нащо ти це робиш, ти що — дурний?”. Пізніше, у Бахмуті, я згадаю про той рукопис: “Блін, досі не дописав роман. А я ж можу тут і залишитися. Втім, може, й добре, хай тільки ніхто не дописує за мене. Кафка он теж “Замок” не дописав — і нічого, читають».
Пізніше Артем напише колонку для The New York Times і назве її «Застрягнути в Спрінґфілді». Подумає: «Звісно, американські редактори цей текст перейменують на щось буквальне й пафосне, типу “Вижити у Бахмуті”» (колонка вийшла під назвою «I Spent Five Days in a Trench Waiting for Death. It Was Pure Hell». — Ред.). Чому така назва? Все просто. Поки Артем був на війні, Гнат, головний герой роману, застрягнув у Спрінґфілді.
(Не)читання в часи війни
Ще один досвід, який поділяє чимало людей літератури, — неможливість насолоджуватися книжками сьогодні тою ж мірою, як до повномасштабного вторгнення. Артем розповідає, що його «період нечитання» триває з 2015 року: «Власне, зараз я читаю, але небагато — не більш як 15 книжок на рік. Від своїх 17 до 28 років читав постійно, буквально поглинав літературу, особливо у періоди безробіття. Поки був в АТО, майже не читав, лише писав». Повернутися до читання Чехові вдалося у 2016-му, однак про п’ять книжок на тиждень уже не йшлося: нова робота в рекламі забирала 12–15 годин на добу. «У періоди, коли пишу, читаю багато — неможливо писати власні книжки, якщо не читаєш чужих. Втім, зараз я більше перечитую, ніж читаю, — мені спокійніше у тому, що я вже знаю», — додає Артем.
Сучасна українська література іде важче за перекладну: «Я часто застрягаю на 50-й сторінці — і кидаю. Десь стагнує сюжет, десь не подобається стиль. А мені не 18, щоб я мусив дочитати, аби поставити галочку». Серед улюблених українських текстів Артем називає ранні книжки Тані Малярчук, всього Тараса Прохаська і, звісно, доробок Сергія Жадана.
«Мистецтво — це більше про “як”, ніж про “що”», — впевнений Артем.
Писати також стало важче. Чех зазначає, що часом тиждень чи й місяць не вдається скласти слова разом: «Я вмію вигадувати сюжети, але речення народжуються уже в процесі писання. Не я веду за собою текст, текст веде мене, й іноді це навіть заважає. Я не ремісник і не вмію контролювати текст так, аби той безапеляційно мені підкорявся».
А ще війна забрала у нас можливість планувати життя: «Мій фокус майбутнього обмежений найближчим тижнем. Мене часто запрошують на виступи, але я попереджаю, що останньої миті все може наламатися, якщо мене не відпустять, — так накрився український тур із “Піснею…”. Погоджуюся тільки на ті події, де я не в центрі і моя відсутність не надто вплине на всіх», — додає Артем.
Любити своїх персонажів
Мій співрозмовник зізнається, що його «як» теж змінилося — зокрема у ставленні до власних героїв. Артем вірить, що існує два типи авторів: ті, які люблять своїх персонажів, і ті, які ні. Наприклад, Стефаник — автор першого типу, а Винниченко — другого. Артем своїх героїв любить, однак війна вплинула і на цей рівень творчості: «Мені здається, тепер я менше любитиму своїх героїв, не відчуватиму того тепла й емоційної прив’язаності. Раніше, навіть коли хотів зробити комусь із них боляче, я робив це з любов’ю. Зараз пишу новий роман, післявоєнний, цивільний, київський — і мені цікаво, чи полюблю свого персонажа, людину, яку всі втратили, бо вона сама цього схотіла».
Велику частину своїх текстів, зокрема романи «Пісня…» і «Хто ти такий?», Чех написав у Мрині, де є можливість усамітнитися й працювати вісім годин на день: «У мене був розпорядок дня. Я знав, коли шукаю матеріал, коли пишу, а коли вичитую. Мені дуже подобається письменницька рутина — вона справді допомагає у роботі. Не вмію писати хаотично». Нова книжка «Гра в перевдягання» з’явилася завдяки двотижневій відпустці, а далі Чех шліфував чернетку: «Редагування — найкраща частина, я люблю працювати зі скелетом, коли тканина тексту вже є. Маєш ялинку, просто наряджай її».
Прийняти власну смерть
У 2022 році Чех написав колонку для The New York Times «Я український солдат, і я прийняв свою смерть», — тоді її прочитали, здається, всі.
Читачів за кордоном здивувало, що про смерть на фронті розповідає письменник, якого звикли бачити на фестивалях і читаннях, автор, чиї романи й оповідання стоять у книгарнях багатьох країн.
Втім, мене особисто вразило геть інше: Артем уголос сказав те, про що я боялася й думати. Омовлений ризик став реальнішим, не лишилося місця для сховку за евфемізмами й недомовками. На питання, чому він обрав таку тему, Чех відповідає лаконічно: просто захотілося це проговорити. Додає, що насправді писав текст у тиловий період, на кордоні з Білоруссю, де було неспокійно, але порівняно безпечно: «Мені запропонували подати колонку у The New York Times, а далі мене вже вів текст».
Письменник вважає, що стаття зайшла «мідноголовим ньюйоркцям», бо це живий, оголений твір, не схожий на традиційні гостьові есеї НЙТ. Не аналітика, а дуже персональне бачення військовослужбовця й письменника. Після публікації Чехові надіслали більш як тисячу листів, писали, зокрема, ветерани В’єтнамської війни, Іраку, миротворчих місій. У багатьох листах питали, чому письменники мусять воювати.
«Мабуть, у головах деяких американців існує дивна ідея — що воювати мають дядьки Миколи із села. А це ж не так», — зазначає Артем.
Себе незамінним Чех не вважає, але додає, що деяких геніїв покоління, важливих в історичній та культурній перспективі, варто зберегти: «Звісно, життя всіх людей важливе, але воєнна логіка — цинічна».
На запитання про те, як нам вибудовувати політику пам’яті, зокрема на рівні школи, Артем відповідає, що звичні пафосні уроки патріотичного виховання та формальні заходи радше відлякають учнів: «Коли йдеться про роботу з пам’яттю, в нас це часто перетворюється на щось кондове й обов’язкове. Зараз майже в усіх родинах є військові, ветерани — це й формуватиме наступні покоління. Здається, теперішні діти усвідомлюють, яку ціну ми платимо за наші свободу і майбутнє».
Роман про війну, але не цю
Останній на сьогодні Артемів роман «Пісня відкритого шляху» оповідає історію колишнього українського кріпака, який опиняється в Америці і бере участь у громадянській війні. Редактор Олександр Бойченко відгукнувся про цей текст так: «Артем Чех знову написав про війну — і знову не про ту. Тобто не про цю». Питаю в Чеха, звідки така цікавість до американської історії і чому ж війна «не ця». Автор пояснює, що зарікся писати про власний військовий досвід в АТО і навіть не хотів, аби його називали письменником-ветераном: «Ви ж не кажете “ветеран-тесля” чи “ветеран-сантехнік”. Я просто письменник, який написав про свій досвід в АТО невелику книжку і вже не хотів до неї вертатися».
Чех називає себе фанатом вестернів і шанувальником американської історії, зокрема періоду Громадянської війни та Реконструкції Півдня, тобто перших десяти років після війни, коли зароджувався Дикий Захід. «Однак довгий час тема здавалася мені непідйомною. Якось мене спитали, над чим працюватиму далі, — і я ляпнув про громадянську війну. А далі поміркував і вирішив: чому б і ні. Тоді я ще не усвідомлював, що доведеться більше досліджувати, ніж писати».
Із травня по грудень 2021 року Чех займався лише цією книжкою, адже на написання двох сторінок могло піти три дні дослідження. На щастя, в Бібліотеці Конгресу чимало матеріалів про цей період: листи, щоденники, топографічні довідники, карти. Артем додає, що йому радо допомагали краєзнавці у фейсбуці, здивовані самим фактом того, що українець пише про їхній округ чи місто: «Одяг, ужиткові речі, зброя, коні, навіть мовленнєві звички — усе це потребувало дослідження».
Ця увага до деталей і дрібничок притаманна Чехові і на побутовому рівні.
На війні він намагався естетизувати побут, аби все нагадувало про дім і колишнє життя.
«Коли небезпека відступає і ти відчуваєш бодай якусь стабільність, краса дуже важить. Хочеться не їсти сухпай з казанка, а пригадати, як ти любив хороше вино, гарний посуд, добру їжу.
Мені важливо було купувати хороші продукти, готувати і їсти з гарної порцелянової тарілки — це дозволяло відчувати себе не настільки в армії, не так на війні».
Один день після війни
Прошу уявити один день після війни. Артем замислюється на хвилину — і його голос, здається, м’якшає. Каже:
«Я прокидаюся зранку, не зазираю в сигнал, не дивлюсь повідомлення, не думаю, кому писати і що маю зробити. Я можу думати про свої мрії, бо вони в мене є. А ще я знаю, яким буде день закінчення війни. Це буде як день закінчення Майдану — дика ейфорія, яка збиває з ніг».
Дочекаємося, так?
