Кожен герой і кожна героїня проекту The Ukrainians так чи інакше у своїх відповідях торкаються життєвої місії. Для когось вона — боротися й побороти. Інші вбачають своє призначення у творенні нового — середовища, тренду, інновації. Одні орієнтуються на суспільну думку, інші — на власну інтуїцію.
…Життєва місія може бути різною. Для Роксоляни Шимчук вона, очевидно, полягає у на перший погляд дуже простій формулі — творити красу. Однак уся позірна простота цієї справи зникає, коли усвідомлюєш усю глибину такого творення. Це й історичні дослідження, і просвітницькі потуги, і переосмислення вічних сенсів. Творити красу можна аналітично і професійно. Цим народна майстриня і займається.
Раніше вона навіть соромилася брати гроші за створені власноруч прикраси, а сьогодні їх замовляють провідні українські модельєри, на них чекають перші леді, за ними стають у черги.
Успішна українка Роксоляна Шимчук каже, що у будь-якій ситуації найперше слід прислухатися до серця: «Усе, що йде від душі, вдасться!»
Завдяки кому Ви стали такою, якою є сьогодні?
Не вважаю себе особливою, але такою, як я є сьогодні, стала завдяки близьким. Спочатку — батьки, потім — моя сім’я, мій чоловік. Мама — вчителька, тато — залізничник дуже багато у мене вклали. Може, там не було чогось героїчного, але там усе було правильно. Приміром, колись годі було виказувати якусь свою позицію, але! Коли у Львів приїжджала капела бандуристів чи хор імені Григорія Верьовки (а тоді українських колективів було мало), то ми з мамою на усі їхні концерти ходили! Щовечора, поки вони давали концерти у Львові! Я змалечку знала весь їхній репертуар, усі сольні партії та хорові твори. А ще з дитинства пам’ятаю розмову з мамою про смерть Володимира Івасюка. Настільки вона мене вразила!
І дідусь з бабусею, звісно, дуже долучилися до мого виховання. Попри всі можливі загрози, вони тримали у себе в кімнаті образи. Якби хтось з маминої чи татової роботи завітав до нас і побачив ті ікони, то могли бути великі неприємності. Пам’ятаю, мій дідусь весь час мріяв побачити у себе над брамою синьо-жовтий прапор. І побачив би, але кілька років не дожив до Незалежності.
Ось на такому ґрунті у мене, як і в багатьох дітей того часу, сформувалися подвійні стандарти. Шкільна програма і підручники — це одне, а вдома все було геть інакше.
На першому курсі, коли вже навчалася у Політехнічному, мені випало щастя бути при витоках організації «Студентське братство». Ми брали участь у мітингах, різні акції проукраїнські влаштовували. Згадую, не раз мама плакала і казала: «Лянуся, я тебе дуже прошу! Не ходи! Ти ще не знаєш, на що москаль здатний! Та він долі ламав, як соломинки…» Але батькам про це раніше треба було думати. (Усміхається) Це все підсвідомо тягнулося ниткою з дитинства.
А ви не боялися так відкрито аґітувати за Україну? Який це рік був?
…1988-й. Ні, не боялися. Усі знали, що ми зі Студентського братства — молодіжної організації. Це була своєрідна альтернатива комсомолу. І до наших акцій, умовно кажучи, звикли. (Усміхається)
Ще на першому курсі ми виступали проти російської мови викладання. І добилися свого! Лекції читали українською. Хоча були викладачі, які були проти і аргументували свою позицію тим, що нібито в нас є «кубинські студенти», які української не розуміють. Та багато викладачів нас підтримували. Одні відверто, інші мовчазно. Але Студентське братство і всі його активісти з різних факультетів наполягли. Для кубинців зробили окрему групу і ті, хто хотів слухати викладачів російською, могли іти з кубинцями на пари.
Ми протестували щоденно і це проявлялося у всьому, навіть в одязі. Розповім про такий випадок. У нас фізику читала викладачка на прізвище Романцова. А я ще зі студентських років товаришую з Наталкою Климовською, теперішнім віце-ректором УКУ. Ми з Наталкою разом перші гаївки у Політехніці робили, у «Студентському братстві» були… і у «Товаристві Лева». То та викладачка Романцова в «першому відділі» (спеціальні структурні підрозділи, що діяли у всіх установах, організаціях СРСР і підпорядковувалися КДБ, — TU) працювала, і всі про це знали. То про нас з Наталкою вона говорила так: «Они даже кофты специально такие носят! Одна — голубую, вторая — жёлтую». І це дійсно було правдою. Ми з Наталкою зідзвонювалися ввечері і домовлялися, як одягаємося на пари. Сідали разом. А тоді був такий спротив до символіки, що це могли трактувати майже як політичну акцію. (Усміхається)
А коли Ви почали збирати давні українські строї? Коли придбали свою першу старовинну вишиванку?
В той час ми проводили просвітницьку діяльність — їздили по різних регіонах України з метою популяризації української пісні. Ми мали мрію мати автентичні строї. І коли у 1989-му поїхали на фестиваль «Червона Рута» у Чернівцях, що мав неприховане національне спрямування, купили собі по одному давньому строї: сорочку, крайку і горбатку. Зараз я ту сорочку навіть нікому не показую — вона дуже проста і тепер її краса тьмяніє серед багатства інших вишиванок. Але я би її вже не віддала нікому і ні за які гроші. З тієї сорочки почалася моя колекція! Після неї я почала колекціонувати давні вишиванки… Уже просто не могла втриматися. Ну, бо як це, мати Гуцульщину і не мати Поділля! Або позбавити себе розкоші Покуття? Образливо ж! (Усміхається)
Найбільше на такі розвідки в різні села ми їздили з тією ж моєю подругою Наталкою Климовською. Усі свої скромні кишенькові заощадження ми витрачали на поїздки і купівлю давніх строїв! Розробляли цілі маршрути, їздили і на Закарпаття, Гуцульщину, Буковину, Поділля. Коли їздили на Схід, то теж у вільні хвилинки розпитували по тамтешніх селах про давній одяг.
Дуже багато речей не брали через те, що вони були дуже важкі — ми ж те все на плечах везли. Батьки про те все знали і ніколи кривого слова не сказали. Ми ж вбиралися в ті давні строї і ходили в них на лекції в Інститут.
Дуже багатьох гуцулок, у яких я брала строї, пам’ятаю до цього часу. У них були вражаючі образи. Жінки мали обличчя старе, а очі такі голубі-голубі, ясні-ясні. І такі щирі усмішки! Ми тоді навіть толком не розумілися на автентиці. Але мали чуття до того. Відрізняли сучасне від давнього. Від старовинного строю така енергетика йшла. Є щось у тих вишиванках непідвладне розуму. Таке багатство, така краса…
Я дуже понищені вишиванки теж брала і відновлювала. Є у мене одна унікальна вишиванка XIX століття, наприклад. Уявляєте, нею мили підлогу в селі! А вишивка там надзвичайна. І коли ти цю сорочку береш до рук, то стає так легко на душі. Є відчуття того, що ти долучилася до чогось прекрасного, до чогось доброго, адже та сорочка могла бути втрачена назавжди. Це уже зараз у мене є «агентура», люди, які самі мені привозять строї, бо знають, чим я цікавлюся. А колись так не було.
Ви почали збирати давні українські сорочки ще 25 років тому. Скільки нині їх у Вашій колекції?
Не знаю, навіть не рахувала. (Усміхається) Увесь час їх кількість змінюється. Якісь додаю до колекції, а щось віддаю. Але кожна з тих вишиванок мені дорога. Нема найулюбленішої. Кожна з них унікальна і має особливий орнамент. Розкішні сорочки з Буковини, з Полтавщини, з Поділля. У кожному регіоні інакше вишита сорочка, ви ж знаєте. До кожної з них пасують інакші прикраси…
До речі, про намисто. Вас в Україні ще знають, як дуже добру мисткиню з жіночих прикрас ручної роботи. Відколи Ви займаєтеся цим? Як створюєте коралі?
Багато людей мене питає про це. Часом здається, що намисто складаю не я. От нещодавно, наприклад. Дала клієнтка два види каменю і вони довго лежали, аж пилюкою припали. Не знала я, що з ними робити. Тим паче, що робити у композиції з монетами, які хотіла клієнтка. Камені лежали більше місяця, я намагалася зробити з них намисто, але не вдавалося. Цю роботу постійно відкладала. А потім як осяяння зійшло — сіла і за дві години склала! І вийшла така композиція, що подобається усім. Тому, якби це залежало лише від мене, то я би те намисто зробила ще місяць тому. Але тут щось інше…
Часом просять мене повторити зразок якогось намиста просто за моєю картинкою. Та, коли камінь чи скло хоча б на міліметр відрізняється від попереднього, то до тієї самої фурнітури лягає вже якось негармонійно. Тому я дуже рідко повторюю роботи. Можуть бути лише схожі мотиви, але не точна копія. Душа не лежить до того самого, їй хочеться творити щось нове. Тому просто повторити — дуже складно. Правда, можу внести корективи через кілька років, перенизати своє намисто, якийсь елемент додати, а якийсь забрати.
Праця з намистом — це дуже делікатний процес. Це наче стан душі, яка не воліє повторювати те, що було учора, а прагне іти у завтра.
Колись робота з намистом була просто моїм хобі, яке з часом переросло у ремесло. Нині мене знають як мисткиню, лялькарку, колекціонерку, хоча раніше я працювала у цілком іншій сфері. Займала керівні посади, непогано чулася в бізнесі. Було мені там досить комфортно, та завжди другим планом йшла любов до давнього, творчого. Магія тих строїв, які збирала з вісімнадцяти, захоплювала мене. Я відчувала, що це моє.
Господь, вочевидь, не просто так зробив, що я на певний час зробила паузу в кар’єрі. Народила троє діток і зрозуміла, що як керівник я уже ніяка, тому що маю нові чіткі пріоритети — сім’ю. Давно вже виготовляла прикраси для себе, для близьких. При цьому, щось робити на замовлення категорично відмовлялася. Але потім мене таки дістала одна пані, щоб я їй зробила прикрасу. Мені було якось не по собі навіть ціну за коралі вказувати, але вона після отримання була така задоволена! Дуже дякувала. Сказала, що це зовсім не дорого. І тоді я переступила якийсь свій внутрішній бар’єр, почала приймати наступні замовлення. Зрозуміла, коли не випускатиму в люди свої роботи, то не буде місця для нових. Для того, щоби твої роботи жили, вони мусять іти поміж людьми. Це як діти. Ти їх ростиш, але приходить час і ти мусиш відпустити у світ. З роботами те саме.
Хто Ваш найвідоміший клієнт?
Цікава історія трапилася з Катериною Ющенко. Познайомилися ми з нею в Римі. Так склалося, що поруч їхали на екскурсію в Помпею і розговорилися. Катерина каже мені: «Я маю ваші прикраси». Перепитую: «Що ви? Не маєте, я би про це уже знала!» (Усміхається) Але Катерина Ющенко говорить: «Та ні, маю, то Ваші!» Я ж далі протестую, що це, мабуть, хтось інший виготовив. Але потім, коли вона розповіла, що купила їх на доброчинному аукціоні, на який я дійсно давала роботи, то виявилося, що справді мої. А я і не знала, що їх Катерина носить.
І Марина Порошенко на інавгурацію мої коралі теж одягала. Я робила спеціально для неї, хоча особисто з нею не знайома. Дизайнерка Лілія Пустовіт звернулася до мене з таким проханням. Ми разом з нею визначили концепцію намиста, але саму прикрасу я робила на власний розсуд. Тому до останнього не знала, чи підійде вона Марині, чи ні, бо ж сукні не бачила. А таки підійшла!
…До речі, на цю інавгурацію ми святкували 25-ліття Студентського братства. Я зранку подивилася трансляцію з Верховної Ради — Марина без прикрас туди прийшла. Я махнула рукою та й пішла собі на забаву. Але наступного дня — маса дзвінків. Друзі приголомшені: «Та ти могла хоча б сказати!» Що я могла казати, коли напевне не знала, чи підійде вона їй? Але Марина одягнула ту прикрасу, і, звісно, мені було приємно.
Серед клієнтів багато міністрів, заступників міністрів, навіть для перших осіб інших держав замовляли мої прикраси. Але для мене це не показник. Я роблю те, що мені подобається
Серед клієнтів багато міністрів, заступників міністрів, навіть для перших осіб інших держав замовляли мої прикраси. Але для мене це не показник. Я роблю те, що мені подобається. І якщо до мене прийде звичайна пані зі Львова, яка хворіє Україною, мені так само буде приємно для неї зробити прикрасу, як і для перших леді.
А коли Ви знаєте, для кого саме робите прикрасу, це якось впливає на Вашу роботу?
Звичайно, впливає. Часом буває так, що тільки гляну і аж бачу людину в тій чи іншій прикрасі.
Учора, до прикладу, у мене був такий собі імпульсивний порив. Подивилася інтерв’ю Лії Ахеджакової — як вона звертається до Надії Савченко, як вона говорить про Україну. Це гучне слово тендітної жінки так мене взяло за душу! Одразу подзвонила до свого товариша, який проживає в Москві, і ми з ним домовилися, що я через нього передам для Лії прикрасу. Правда, я ще не знаю, що це саме буде, але з чітко вираженими елементами етно — точно. Хочу зробити для неї щось особливе. Ще написати лист з подякою за її позицію від українок. Ось така ідея зараз в мене є. У Лії Ахеджакової моїх прикрас нема. Маю надію, поки що.(Усміхається) Вірю, що їй сподобається.
Вислів філософа Конфуція: «Знайди собі роботу до душі, і ти не працюватимеш жодного дня у житті». Це про Вас?
Так. Точно про мене. (Усміхається)
Як це Вам вдалося? Чому не побоялися ризикнути і розпочати власну справу?
Моя порада — ніколи не треба боятися, потрібно просто вміти чути своє серце. Все, що іде від душі — вдасться. В мене так склалося, що я завдяки бізнесовій діяльності мала матеріальну основу, щоби розпочати свою справу. Могла слухати свого серця і не боятися, що буду голодна. Я не боялася ризику, бо завжди відчувала підтримку рідних. Знала, що у мене є тил, це теж дуже важливо.
Ще я маю багато справжніх друзів і щоденну підтримку у всьому від мого чоловіка. Це додає впевненості. Я дуже люблю те, що я роблю.
…А все починалося з того, що люди просто приходили до мене додому. А коли вже кількість клієнтів перевищила «критичну масу», то я взяла в оренду оце приміщення для майстерні. Тепер нам і тут затісно, ми шукаємо щось нове. (Усміхається)
Що для Вас успіх? І чи вважаєте Ви себе успішною людиною?
Я вважаю себе дуже щасливою людиною, якій дуже поталанило і з чоловіком, і з родиною. Без мого чоловіка не відбулося б навіть десятої частини усього того, що відбувається зі мною сьогодні. У нас чудові діти. Ось, що важливо для мене, ось, що для мене успіх. Я щаслива, я займаюся тим, чим хочу. Я роблю роботу у задоволення — чи то ляльки, чи то коралі. І це, знаєте, просто прекрасно.
Роксоляно, знаю, що Ви хочете створити у Львові етнографічний культурний центр. Що це маєте бути?
Я саме над цим проектом зараз працюю. Музейна справа в Україні, давайте подивимося правді у вічі, у складному стані. Мене це особливо болить. Ще відтоді, як я вперше побувала в Європі і побачила, наскільки рекламовані і відкриті музеї там… У нас є фонди, які нічим не гірші за тамтешніх. Нам є що показати світові, нас повинні знати! Але чомусь воно не так. Приходиш о п’ятій годині за квитком до музею, а на тебе уже вовком дивляться. Сидить «на касі» бабуся за кілька копійок, вже хоче йти додому, а тут — ти. А люди ж працюють, коли їм ходити з дітьми в музей? В обідню перерву? Та й на вихідних теж у батьків чимало справ. Часто сім’ї на вихідні з міст виїжджають. Я вже не говорю про ті експозиції у музеях, які не змінюють роками… Словом, усе дуже складно.
Хорошим прикладом для наслідування, як на мене, є київський Музей Івана Гончара, який реалізовує та пропагує дуже багато цікавих проектів. І це болить. Чому у нас у Львові чи в інших містах нема такого культурного центру, який би пропагував українське етно? Я би так хотіла, щоби він був, щоби до нас приходили дітки, безкоштовно дивилися на багатство української вишивки! Кераміки! Металу! Мені цікаво добре представити всю Україну. У цьому полягає суть мого проекту.
…Ви бачите, у якому зараз стані моя майстерня. Таке враження, що одяг, який я збирала двадцять п’ять років, знаходиться у сховищі, а не в експозиції. Дуже тісно. Але багато людей приїздить до мене зі всієї України і, виходячи з майстерні, кажуть: «Ми до цього часу не знали, що таке українська вишивка». Я не знаю, чому так. Звісно, моя колекція не є рівнею фондам наших музеїв. Але, може, справа у неофіційності? Може, тут річ у можливості доторкнутися до одягу? Знаєте, люди виходять з моєї майстерні якимись іншими, відчуваючи особливу енергетику українського строю. Тому я дуже хочу, аби кожен українець мав змогу зблизька подивитися на українські сорочки, відчути їхню магію.
Окрім цього, є задум показувати історичні фільми, впроваджувати якісь інтерактивні речі для школярів. Нині домовитися про оренду приміщення на безкоштовній основі фактично нереально! Але вже є напрацювання, щоби зреалізувати цей проект. Ми з подружжям Ірини та Тараса Демкур вже робили виставку у Тернополі, розповідали діткам у доступній формі про давні строї. І їм це дуже сподобалося.
Також знаю, що організовуєте благодійні аукціони на підтримку бійців АТО. Скільком нашим воякам вже вдалося допомогти?
Важко підрахувати. Спершу брала участь у аукціонах, на які мене запрошували. Потім був інтернет-аукціон. Просто виставила у Фейсбуці свою прикрасу і оголосила торги. Всі зібрані кошти обіцяла віддати на потреби фронту. До мене почали приєднуватися інші майстри і таким чином це переросло у доброчинну акцію. У Тернополі ми експонували українські строї. Влаштували виставку, аби частину зібраних коштів цільово віддати на потреби наших воїнів. Не люблю війну називати АТО! До нас вторглася армія іншої країни — це доведений факт, але певно з дипломатичних міркувань до цього часу все це називають боротьбою з тероризмом. Та всі ми розуміємо, що це війна! Справжня війна за свою землю! Ось сьогодні зателефонували щодо участі у черговому аукціоні — я погодилася… Хоча насправді навіть не суми тут найголовніше! Часом незначні кошти від бабусі, яка не має зайвої гривні на шматок хліба, мають не менше значення, ніж тисячі, виділені бізнесом. Війна — це справа кожного! Це важливо!
Я не можу поїхати зараз на Схід. У мене троє дітей. Маю відповідальність перед ними, відповідальність перед майбутнім за них. Але є багато роботи і тут, в тилу! Можна ж організовувати акції і збирати кошти, проводити роз’яснювальну роботу, працювати у волонтерських службах, відвідувати бійців у лікарнях. Головне — бажання.
При цьому, потрібно бути дуже пильними. Не дарма кажуть: «Кому війна, а кому — мати рідна». Учора, до прикладу, ми з чоловіком перший раз пішли у супермаркет і не купували консерви, шкарпетки і таке інше для фронту. Тому що дізналися про два неприємні факти. Перше — у Львові на складі в якогось генерала знайшли консерви, які були призначені для АТО. Друге — клієнтка розповіла, що купила чоловікові на базарі шкарпетки і, прийшовши додому, у них знайшла записку зі словами «Повертайся живим». Уявляєте?! Це трагедія. Звісно, легше зневіритися і більше не віддавати нічого. Важче — вивести причетних людей на чисту воду. Головне не зневірюватися. Як співає Вакарчук: «А нам з тобою своє робити!»
Усе треба передавати через перевірених людей. Я, наприклад, передаю якісь речі чи кошти на АТО переважно через організацію «Львівський лицар». Там працюють люди, у яких я впевнена.
Які правила у своєму житті Ви ніколи не порушите? І що б радили тепер не порушувати українцям?
Раджу і закликаю не давати і не брати хабарів, якби складно вам не було. Багато друзів моїх жаліються, що гарні людські пориви часто зводяться нанівець через бюрократію. Але все ж ми мусимо потерпіти і змінювати цю совкову систему, впроваджувати нові правила гри. Слід просто принципово не давати хабара податківцю, митнику, землевпоряднику, даівцю. Знаю, це складно, займає більше часу — треба оформити протокол, оплатити значно більшу суму в касі. Та без цього ніяк. Це як без болю не буває народження дитини, так без дискомфорту в нашому повсякденному житті ми не збудуємо нової держави. Вже у 2004-му ми стояли два тижні на Помаранчевій революції і думали, що манна небесна впаде з неба. Ні. Це має бути щоденна праця кожного з нас. Принципова позиція і боротьба. Часом ми втомлюємося і, здається, що нема сили, але треба йти вперед.
Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?
У нас все є. Нам нічого не бракує. Ми в порядку. Аби лиш нас лишили у спокої. Відбулася велика зрада, тому що в нас на службі у всіх силових структурах були засланці, аґенти ворожої сторони. Тепер наша країна у дуже важкому стані. Хто б що не говорив про нинішню владу, але у такій ситуації не позаздриш Президентові. Тому кожен з нас має максимально добре робити те, що вміє, і те, що може. Є культурологічна робота, громадська, є служби допомоги фронту. Є чим займатися!
Звичайно, працювати ще потрібно дуже багато, бо інформаційна війна проти нас велася роками. Нам довго і вперто прищеплювали комплекс меншовартості. Але все через те, що ми настільки потужна нація, що нас через нашу історію, нашу енергетику бояться наші сусіди.
Що би Ви ще порадили, як мама, молодим батькам? Чому варто особливо приділяти увагу?
Дуже важливо говорити зі своїми дітьми, приділяти їм час. Часом приходиш з роботи, така втома, хочеться впасти на ліжко… Але діти лягають спати і кажуть: «Мамо, ти поспіваєш нам?» Вони вже досить дорослі: десять, вісім і сім років. І їм можна сказати: «Діти, давайте якось іншим разом». Але, коли починаєш співати, то потім бачиш, наскільки це їм важливо, як вони дослухаються до кожного твого слова, як вони аналізують. Я співаю історичні балади і ми так вчимо з дітьми історію…
Часто виконую пісню «Із полону, з-під Ізмаїлу…». Навіть якось ми поїхали на море в Туреччину, коли ще діти були малі. І тут ввечері на терасі таке запитання в дітей: «Мамо, а от ти казала, що турки — вороги, а вони нам тут картоплю фрі приносять!» (Усміхається) А ми ж це не взяли до уваги, коли співали! Тоді й пояснили дітям, що війна з турками була триста років тому. Ситуація зараз змінилася, в нас інші загрози, інші вороги. Це саме той випадок, який свідчить, що ніщо не пропадає даремно, особливо те зерно, яке ми сіємо у дитячих голівках чи серцях.
Що читали останнім часом?
Читала книгу Володимира Лиса «Соло для Соломії». Це хороша книга, написана дуже гарно, у легкій манері. Показує трагізм долі однієї жінки і трагізм нації водночас. Повсякчас люблю перечитувати Юрія Андруховича, часто гортаю «Кобзар». Люблю книги по етнографії. А Марію Матіос купую на форумах(Міжнародний Форум Видавців у Львові, — TU) переважно для мами. З нещодавно придбаного — двотомник отця Богдана (Богуслава) Праха, ректора Українського католицького університету, про репресії духовенства на Лемківщині. Це та книжка, яка має бути у бібліотеці кожного українця. Це історичний документ, що засвідчує злочини проти нашого народу. Злочини, за які поки що ніхто не поніс жодного покарання.
На що ходили в кінотеатр і що сподобалося?
Часто ходимо з дітьми на мультфільми та фантастичні пригоди, призначені для їхнього віку. Та от нещодавно ходили на «Поводир» усією сім’єю. Вважаю, що не треба боятися дітям показувати такі трагічні кінострічки. Просто потрібно їм добре пояснювати нашу історію. Звісно, не переборщувати і фільтрувати фільми. Наприклад, документальна стрічка «Золотий вересень» буде дітям не цікава і заважка, а, як от кажуть, примушена молитва Богу не мила.
Ще сподобався фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь». Це дуже хороший старт для українського кіно.
Одна порада для наших читачів.
Ми мусимо думати про тили для наших хлопців тут. Робити те, що вміє кожен з нас тут найкраще. Йде орда з наших східних кордонів і її треба зупинити. Якщо ми її не спинимо, вона піде далі. Нашим хлопцям дуже потрібна увага, підтримка, впевненість. А ще їм потрібні оптичні приціли, реанімобілі і звичайні теплі шкарпетки. Перемога здобувається не тільки на фронті. І ми мусимо про це завжди пам’ятати!
