§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал»
§§§
Сьогодні в кафе заграла пісня, яку я слухала на повторі постійно в перший місяць, як ти пішов у військо, — Better Together. Вперше почула її поза домом. Ця пісня звучала, мов знак від тебе. А я сумувала і хвилювалась.
Я подумки запросила тебе до себе за столик. Я часто запрошую тебе — подивитися разом фільм, пограти з нами в настілки, скуштувати те, що я приготувала.
Раніше ти міг легко усамітнитись. Коли я знаходила тебе в домашній бібліотеці, питала: «У тебе свято інтроверта?».
Тепер з тобою постійно поруч мінімум 10 людей. Цілодобово. Не знаю, як ти це витримуєш. А свято інтроверта тепер постійно у мене.
Коли живеш із кимось на відстані, вчишся не спиратися на зовнішні прояви почуттів. У якийсь момент тобі не потрібне підтвердження любові. Бо ти раптом відчуваєш, що сама стаєш любов’ю. І знаєш, що бути разом — це вибір. Усвідомлений вибір.
Любити — це не просто дар, який дається. Це також усвідомлений вибір. Коли ти не маєш змоги побачити своє відображення в іншому, відчути доторк, почути слова — ти маєш спиратися лише на свою впевнену вперту силу. І відчути, якою самодостатньою може бути любов. Це дивне відчуття — самодостатня розділена любов.
Любити — це дозволити комусь робити свій вибір. І приймати цей вибір.
І це дійсно про руку — яку ти не відпускаєш. І серце, в якому безперебійно тримаєш людину. Живиш її своїми силами. Фізичних майже уже й немає. Але є інші, саме з виміру любові.
Я знаю, що вже ніколи не скажу: «Я не можу без тебе». Бо я точно можу. Але я хочу бути з тобою.
…У нас не заведено брати речі одне одного. Але зараз я беру твою чашку. І взимку куталась у твій шарф. Наче в обійми.
Коли ми раніше гуляли разом, то завжди трималися за руки. Як на першому побаченні, коли ти взимку грів мої руки в своїх.
А ще, коли ми їхали разом у таксі — автоматично бралися за руки. Я зараз часто їжджу в таксі. І мені так бракує твоєї руки. Рука тягнеться до сидіння, де ти маєш сидіти, і я ховаю її в кишеню…
На самому початку повномасштабної війни я раптом вирішила купити доньці хендмейд ляльку — воїна. У камуфляжі і з наплічником. У наплічнику лежало дзеркальце і записка: «Подивись — тут людина, яку я люблю». Цю ляльку зробила знайома, щоб підтримати збір свого чоловіка. Я тоді точно знала, відчувала, що ця лялька нам знадобиться.
І щойно ти поїхав, я віддала її малій. Донька довго спала з нею, брала із собою в наше безпечне місце. Тепер воїн сидить на підлокітнику твого улюбленого крісла. Ми нікому не даємо його торкатись. Але іноді донька кладе на нього голівку. А я сідаю в крісло — так, щоб його торкатись. І ти — наче поруч. Дзеркальце донька забрала одразу. Щоб бачити себе твоїми очима.
…Коли зустрічаються і створюють пару зовсім дорослі люди — може статися, що їхнє життя разом буде набагато коротшим за те, що було до зустрічі. І ніколи не знаєш, особливо зараз, скільки буде цього життя. Ти готова торкатися самого ядра — свого власного та ядра любові
Ти маєш прийняти не тільки саму людину, а й тих і те, що було до тебе, — його минуле і його історію. Дозволити цій Історії без тебе — бути. Бо вона цю людину сформувала і привела до ваших стосунків.
Любов — це вибір і прийняття. Ти маєш усвідомити, що людина не зміниться заради тебе… але ми змінюємося поруч одне з одним. Навіть у житті на відстані.
Я мрію послухати разом із тобою Better Together тримаючись за руки. Але навіть зараз, у своєму святі інтроверта, у тривозі, яка іноді приходить, бо я забуваю, як це: жити поруч із кимось, — я відчуваю себе в епіцентрі, всередині самої любові.
Світлана Ройз, письменниця, дитяча сімейна психологиня.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського за мотивами вистави Марії Каретник та Артура Манукяна, акторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
