— Цей драйв, Боже… — вихоплюється в Катерини, коли згадує перший курс, на який припала Помаранчева революція. — Як ми тоді виходили, стояли, вимагали від ректора, щоб він підтримав Майдан… З політичної науки, з питань державотворення я знала тоді самі ази, але мені було цікаво. І я подумала щось на кшталт того, що маю вивчати політологію, військову справу чи державотворення — щоб мої діти могли вчити математику і юриспруденцію і щоб уже їхні діти могли займатись мистецтвом. Це відомий вислів, я тоді його ще не знала, але щось подібне тоді подумала.
Катерина виросла в Києві і 2004 року вступила в Інститут філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Захоплювалася своїми професорами, що декого «здається, вчила сама Леся Українка» — такі вони були обізнані, глибокі та проукраїнські. Разом з англійською та італійською — вдосконалювала рідну мову, адже, навчаючись, студенти багато перекладали, вишукували цікаві відповідники слів… Читала сучасну українську літературу й розуміла: прагне бути у цьому колі, з цією спільнотою, належати до неї.
Проте Помаранчева революція схилила Катерину в бік політичних, європейських студій. Дівчина хотіла повчитися за кордоном і отримала стипендію в Ірландії. Чи були думки лишитися за кордоном на постійне життя? Відповідь категорична: ні.
— Я не те щоб не думала лишатися за кордоном — я рахувала дні до повернення. Я марила Києвом. І коли мій науковий керівник сказав, що може дати мені добру рекомендацію для наступної стипендії, я сказала: «Ні, ні, ні. Мені достатньо».
Помаранчева й Революція Гідності сформували уявлення, що від однієї людини багато залежить. І що далі, то більше Катерина переконується, що одна людина — впливає багато на що. А команда — може звершити все. «Я бачу свою зону контролю», — каже у відео Павла Дідули «Катерина Зарембо “Багряна”».
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Схід українського сонця
У неповних 25 років Катерина народила першу дитину. Натоді вона працювала в Інституті світової політики, команда якого згодом заснував Центр «Нова Європа». Чи мала молода, професійно реалізована жінка страхи материнства? Мала. Боялася, що чоловік, мама або свекруха будуть до чогось змушувати. А врешті — ні до чого не змушували. Якщо й були поради, з якими Зарембо не згоджувалась, усе це вирішувалося мирно.
— Знаєш, я сумнівалася у своїй агентності.
Якби тоді Катерина бачила перед собою поширені зараз моделі професійно реалізованих молодих мам, якби тоді вже було поняття «робота з дому», то було б і менше страхів. Але 12 років тому таких прикладів і такого поняття ще не було. Коли діти підростають, досвідчила Катерина, стає легше.
— З дітьми жінці можна реалізуватись на повну, тільки якщо є шалена дисципліна — без неї про професійну, творчу самореалізацію можна забути. Тільки починаєш себе жаліти — ніякої самореалізації.
Окрім роботи в «Новій Європі», Катерина викладала: у Могилянці, в УКУ, в Технічному університеті міста Дармштадт, у Центральноєвропейському університеті у Відні. Належить до спільноти Штабу порятунку Літературного скверу і брала участь у мітингах проти скандальних забудов Києва. І, скільки себе пам’ятає, — завжди читала й писала, думала про книжки. Про світ і ситуації, що їх бачить, думає навіть не реченнями, а цілими абзацами. Катеринин кумир в українській класиці — Олена Пчілка: багатодітна мама, письменниця та просвітниця.
Коли старшому синові було 5, другому — 3, а наступні ще не народилися, Катерина виступила співупорядницею книжки «Нова Європа. Есеї українських інтелектуалів». Тоді ж переклала книжку Кендіса Мілларда «Герой імперії». За два роки — це вже народивсь третій син — вийшла ще одна перекладена нею книжка, «цеглина» Тоні Джадта «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Далі була «Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту», де Катерина — головна авторка. 2021-го народилася четверта дитина — донька.
Але ще у 2014-му, коли щойно народила другого сина, у житті Катерини з’явивсь український схід. Тоді вона познайомилася з багатьма переселенцями — журналістами, науковцями, діячами культури, змушеними лишити свій дім через окупацію. Катерина була вражена їхньою професійною підготовкою. Подумала, що на сході існувало унікальне середовище, де люди гартувалися, виховувалися, навчалися, викладали.
Катерина вперше подумала про написання книжки, прочитавши фейсбуковий пост журналіста з Донецька Сергія Стуканова. Він писав, що в розвитку громадянського суспільства у його місті була певна періодизація. Ця теза йшла врозріз із тодішнім загальником: мовляв, громадянського суспільства на сході не було, не кажучи вже про якусь періодизацію.
— Я ніколи не сумнівалася в українській ідентичності будь-якого з регіонів. В мене були друзі та колеги з Донецька й Луганська. Ми прекрасно співпрацювали та спілкувалися. Це було так само, як з будь-яким іншим містом, будь-яким іншим регіоном. Але що це за такі університети, звідки вийшли Олена Стяжкіна, Ігор Козловський? Скажемо чесно: окупація значно підсвітила їхню експертизу.
Із 2017-го по 2022-й рік з перервами Катерина працювала над книжкою. Це есеї з історіями абсолютно різних людей, які після здобуття незалежності і виявляли, і формували українську ідентичність краю кожен на своєму місці. Вони засновували проукраїнські патріотичні організації серед студентства, боролися за те, щоб університет у Донецьку мав ім’я Василя Стуса, або ж просто були частиною фанатського руху ультрас, вболівали за «Шахтар» — і вже за кілька років до війни ввічливо, але твердо не дозволяли російським вболівальникам розвішувати на трибунах Донецького стадіону триколори: «Пацани, ми дружим, але тут Україна».
На початку повномасштабної війни, у квітні 2022-го, Катерині зателефонував видавець:
— Катю, ну як там книжка?
Та кому воно тепер треба, — подумала авторка і відповіла щось у цьому дусі.
— Пиши. Людям потрібна нормальність.
2023 року книжка Катерини Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття» ввійшла у короткі списки відразу трьох українських книжкових премій. Людям виявилась потрібна не тільки нормальність, а й незнана дотепер історія, особливо — окупованих регіонів і тих, де нині точаться найважчі бої.
Зарембо написала не просто книжку про український схід, а зібрала посібник з імен, організацій, місцевих ініціатив, які зберігали, примножували українське й Україну на Донеччині та Луганщині. Один з розділів присвячений Олексієві Чупі — письменнику родом з Донецька, авторові кількох книжок. Розповідь про Олексія у книжці Катерина завершує словами: «Наразі Чупа не пише книжок. Він розчарувався в дієвості літератури і вважає, що найважливішою тепер є зброя».
Заради кожного життя
У лютому 2024 року Катерина зробила собі перше тату — на передпліччі: «Сміливі завжди мають щастя», цитату з «Тигроловів» Івана Багряного. У квітні 2025-го — на ключиці: «Заради кожного життя», гасло медичного батальйону «Госпітальєри».
Остаточне рішення долучитися до роботи на фронті чи бодай біля нього Катерина ухвалила на День захисників і захисниць України. 1 жовтня 2023 року вона цілий день читала у соцмережах слова вдячності українським військовим, які стали на захист України.
Під вечір відчула злість: дякувати й пишатися українською армією їй було недостатньо. В українській армії для неї — важливо бути.
Катерина довго обдумувала, придивлялась до типу служби, який би їй підійшов: безпілотна розвідка, аналітика, маскування, комунікації, медична служба. До останнього душа лежала найбільше. У червні минулого року Зарембо пройшла вишкіл «Госпітальєрів» і в серпні поїхала на першу ротацію. «Я не воюю. Я стою поруч з тими, хто воює», — написала вона якось у своєму інстаграмі. «Є люди звитяжні — і це не я. Але я намагаюся допомагати звитяжним. Робити їхній тягар меншим», — сказала в інтерв’ю Ганні Гопко.
Кілька ротацій Катерина була частиною медичного екіпажу реанімаційного автобуса «Австрійка». На автобусі зображене лице дуже красивої темноокої жінки посеред соняхів. Це анестезіологиня Наталія Фраушер на позивний «Австрійка», госпітальєрка, що працювала на попередньому реанімаційному автобусі «Кракен». Вона загинула під час ДТП, коли розбився «Кракен». На її честь названо наступний автобус.
На Покровському напрямку (Донеччина й Дніпропетровщина) Катерина з колегами збирали поранених, яким уже надали першу допомогу медики на стабілізаційних пунктах, і везли їх у лікарні великих міст. Автобус обладнаний таким чином, щоб везти шістьох важкопоранених — лежачих, удвічі більше — легших поранених, сидячи. Мінімум — двадцять людей, максимум — колись було тридцять троє. «Австрійка» обладнана моніторами, апаратами УЗД, кисневими концентраторами, ліками. За ротацію — 2 тижні, коли «Госпітальєри» фактично живуть в автобусі, — можуть перевезти близько 300-400 людей. Якщо Катерина, буває, й плаче, то хіба від утоми: фізично ця праця украй виснажлива — а проте й украй вдячна, коли власна потрібність відчувається на сто відсотків.
— Мені подобається допомагати незнайомим або малознайомим людям. От прямо в кайф, адже вони цього не очікують, — каже Катерина чітко і усвідомлено — як щось, що зрозуміла уже давно і в чому не раз пересвідчилася.
«Госпітальєри» — волонтерський медичний батальйон. Із 2014 року вони є винятково ефективними добровольцями, що надають першу медичну, домедичну поміч і евакуюють поранених бійців і цивільних мешканців до лікарень, працюють на усіх напрямках фронту. Волонтери їздять на ротації та вертаються. У «Госпітальєрах» Катерина цінує, зокрема, спільноту — мотивованих людей, які точно знають, чому вони там, із якими не треба нічого одне одному пояснювати. У цій спільноті великий відсоток жінок — і це Катерині теж до вподоби.
Навесні цього року вона працювала також у складі команди Frontline medics на Харківщині. Евакуації, як правило, відбувалися вночі.
За рік Катерининої роботи з бойовою бригадою евакуювали і стабілізували не тільки поранених, а й собаку з перебитим хребтом, якого доставили у волонтерський ветеринарний центр і дали ім’я Фарт. А ще Катерина вперше вимушено сіла за кермо медеваку.
Що найважче у цій діяльності? Не спати? Їхати від дітей? Важко, каже Зарембо, дається очікування. Адже на війні не весь час проводиться активно — і це було для Катерини відкриттям. Здавалось би, якщо тебе, бойового медика, не викликають, значить, це добре? Ти не потрібен — значить, ніхто не поранений? На жаль, ні. Часом це означає, що людина чекає, а евакуювати її неможливо.
Один зі страхів Катерини — зробити неправильно. Зазвичай вона працює з типовими ситуаціями, але бувають стани, коли треба діяти нетипово, проте швидко і правильно.
— На мій рівень, там, де я роблю, мені достатньо. Просто треба напрацювати навички, набиратися досвіду, радитися, питати.
З роботою емпатії не меншає, навпаки — Катерина впевнена, що коли в неї зникне емпатія, то треба йти з цієї роботи.
Вона знає: найважче буває тим, хто мовчить.
— Ті, що мовчать, можуть так мовчати, що відійдуть взагалі, не помітили, типу «все ж було нормально»!
Катерина не каже важкопораненим «Та все буде добре, не переживай». І вже не вражається болю, бо це справа досвіду. Але вона там тому, що їй — не байдуже.
«Свобода — це можливість робити добро», — ці слова Любомира Гузара — одне з Катерининих улюблених визначень свободи.
Її позивний — Багряна. Хоча, як свідчить Зарембо, під час ротацій вона не може писати і думати про книжки. Її письменницький тумблер вимикається. Проте ж Іван Лозов’яга (справжнє ім’я письменника Івана Багряного. — Ред.) був не тільки письменником — для Катерини знаково передусім те, що ця людина, переживши радянські концтабори, не зрадила своїх принципів і з усіх жахів і тортур вийшла з гідністю.
Служить родина
Катерина впевнена, що ніколи не могла б собі дозволити зробити такий вибір, якби в неї не було такого «золотого чоловіка». Її служба — це їхнє спільне рішення.
— Так склалося, що я маю сильний тил: мій чоловік прекрасно дбає про наших дітей. Я розумію, що в багатьох жінок немає цієї міцної інфраструктури підтримки: може не бути коштів, чоловіка, готового дбати про дітей. Якби я цього не мала, то теж би не пішла на фронт.
Катеринин чоловік — підприємець. Інфраструктура підтримки — це, окрім чоловіка, няня та дві пари бабусь-дідусів, які також мешкають у Києві.
Катерина дотримується формули, що служить не він чи вона, а родина.
— У нас є суспільний стереотип, що чоловік на війні, а жінка вдома — чекає. Хоча, звичайно, буває навпаки, як-от у нас. І таке враження, що в розумінні людей вона або він займаються тільки монотонним очікуванням.
Ми так мало замислюємося, який величезний тягар лягає на плечі того, хто залишається вдома, особливо коли є діти. Це таке вимушене самотнє материнство або батьківство.
Щоразу вертаючись із ротацій, Катерина заново вбудовується в родинні, побутові алгоритми. Намагається якнайбільше часу проводити з дітьми.
— Діти багато втрачають, якщо мама їздить на фронт. Чи вони щось набувають?
— Та нічого вони не набувають, — втомлено й сумно каже Катерина.
Вона відчуває, що пропускає якийсь період їхнього життя. А вони, відповідно, не мають її впливу в цей період.
У синів, скажімо, такий вік, коли хочеться з’ясовувати для себе питання про секс і все з цим пов’язане. Під час ротації Катерина може відповісти на дзвінок і почути питання: «Мамо, а що робити з раптовою ерекцією на людях?» — «Мені зараз не дуже зручно говорити, спитай краще тата», — радить вона. Але син знайшов контакт саме з мамою і з нею хоче це обговорювати.
З точки зору дітей, визнає Катерина, її регулярна відсутність — це катастрофа.
Наймолодшій Катерининій доньці, Стефанії, зараз три роки, й вона реагує на вибухи тілом, дуже сильно стискається, скрегоче зубами, пітніє.
— І ти маєш щось робити з цією мавкою, яка тебе тримає і душить. Коли ми вдвох з чоловіком носимо подушки, дітей — це одне. Коли це робити самому — я співчуваю своєму чоловікові. Але ж ми знаємо, — після паузи веде далі, — що буває набагато гірше. Ну, такі зараз часи. Тому, звичайно, все це дуже погано для дітей, і погано, що я на ротаціях. Колись, можливо, вони цим будуть пишатись. А в найгіршому варіанті… — Катерина хвилю мовчить і починає наступне речення, теж його не завершивши: — Це як виконувати свою програму…
Навесні Катерина поширила допис Уляни Ходорівської про фільм Девіда Лінча «Проста історія»: чоловік їде до смертельно хворого брата на газонокосарці. Їде повільно і довго. З нього сміються, радять скористатися іншим засобом пересування — швидшим та ефективнішим. І тільки він знає, який спосіб найбільш дієвий для його справжніх душевних потреб.
Катерина тоді написала: «Дуже зрезонувала ця історія з точки зору моєї ефективності в армії (“А ти там аналітиком? А ким?”). Можу працювати за іншою спеціальністю, але тільки я знаю, в чому і в який спосіб я найбільш ефективна».
У наших розмовах вона відповіла на питання, чи погоджується з думкою Олексія Чупи, який розчарувався у силі слова і вірить тільки у зброю. Відповіла як членкиня Українського ПЕН: гасло цієї організації — «Write to exist», гра слів: англійське «write», писати, фонетично збігається зі словом «right», право. Потрібно писати та говорити про Україну, щоби вона була. Але для себе письменниця наразі обирає військо.
— «Якщо почитати новини, то розумієш, що в нас одна надія — це українська армія. Значить, треба бути в українській армії», — каже у відеоінтерв’ю Павлові Дідулі.
«Мати ляльку»
Сьогодні Орестові 12 років, Мирославу 10, Маркіянові 5, а Стефанії — 3 роки.
Після декрету з першими двома Катерина постановляла: навіть якщо ще будуть діти, то в декрет вона більше не піде. Тепер, коли дітей четверо, Катерина зі смутком думає, що більше не буде в декреті. За всі ці роки від народження першого вона звикла «мати ляльку».
Часом їм з чоловіком кажуть: «А так і не видно, що у вас аж четверо дітей».
— Звісно, не видно, — відповідає жінка, — бо в нас просто немає часу це показати.
Є відома сентенція, що діти дані батькам тільки на певний час — щоб вони провели їх у доросле життя. Це Катерині резонує. І що батьківсько-материнська любов одностороння, її годі повернути — це теж резонує.
— Я про це часто плачу собі самій. Я дуже не хочу старіти, а діти ж ростуть… Я зараз щаслива, що в нас є стіл на шістьох людей. І коли це буде не так, то відніметься частина мене.
А чому «більше не буде»? Наразі Катерина вважає, що більше не наважиться дати нове життя, — через війну.
— Якби на момент повномасштабного вторгнення в нас було три дитини, ми би спинились на трьох, якби двоє, ми би спинились на двох.
Початок повномасштабного вторгнення Катерина згадує як суцільний жах.
— Коли ми виїжджали, де-факто це було соломатеринство. Я ніколи в житті так мало не спала і ніколи не була в такому неадекваті.
Катерина також не уявляє собі сьогодні, як із немовлям ходити в укриття або вирішувати, йти туди чи ні.
— Але я думаю, — міркує далі, — якби в мене взагалі не було дітей на момент початку повномасштабної, то я б хотіла дитину. Це дуже гостро…
І за мить чітко й, мабуть, сотні разів обдумано, додає:
— Якщо мене не буде, то залишаться мої діти. А я хочу, щоб хтось, хто ще не народив і зараз на фронті, міг іще народити. І хтось, хто вже народив, міг повернутися до своїх дітей.
Військова ЗСУ
За цю війну Катерина зрозуміла, що люди дуже короткозорі. І що так не можна. Що треба думати ширше, ніж на пів покоління чи покоління.
Про себе відкрила: те, що раніше здавалося неможливим для неї, — можливе. Наприклад, дивитися на людські рани. Це як ніби у першому класі ти не можеш розв’язувати приклади на рівні одинадцятого. Тут так само — слід поступово вчитися.
Тому, вважає, служити може кожен. Насправді в цьому нічого складного немає. Хтось знаходить себе в артилерії, хтось — у дронах, а хтось — в СММ. Усі можуть бути задіяні.
Що дає сили триматися при здоровому глузді?
Міцний тил, багато чудових людей навколо — де б вона не була. Стійке відчуття щастя. Однозначно спорт, бо він очищує мозок. Катерина бігає і багато займається в залі. Усі вправи спрямовані на те, щоб могти підняти дев’яностокілограмову людину, — для цього потрібні міцні руки, спина, плечі, ноги.
— То все. Оце моя ціль.
«А й у войну можна буть щасливими» — написала колись Мирослава Барчук есей, процитувавши свою бабусю. І Катерина зізнається, що насправді, по-чесному, вона щаслива майже весь час. Радіє від хатньої роботи, від складання дитячих речей… І може радше сказати, що від неї забирає радість. А що — ми це всі знаємо.
Про що Катерина мріє? Про дитячі кімнати для дітей у їхньому заміському будинку. Давно хотіли облаштувати і якось не доходили руки, але — якось дійдуть, надіється жінка.
Хотіла написати художню книжку — і ця книжка написалася сама — нею. Роман. «Євшан» — про вибори, які ми робимо під час війни. Цьогоріч вона вийде у видавництві «Віхола».
Катерина давно хотіла служити в Силах безпеки та оборони — і ось уже кілька тижнів вона — не у складі «Госпітальєрів». Днями стала військовою ЗСУ, медиком евакуації.
Вона не прагнула бути на війні — але за тих умов, які маємо зараз, хоче там бути.
Її комплексним бажанням було — мобілізуватись у військо. І щоб закінчилася війна, і настала демобілізація. І щоб уже не потрібно було служити.
Частина цього бажання — збулася.
