Олександр Алфьоров: «Ми не можемо собі дозволити травмоване майбутнє»

Олександр Алфьоров — історик, офіцер, популяризатор науки — очолив Український інститут національної пам’яті на четвертому році повномасштабної війни. На новій посаді планує кардинально змінити підхід до роботи інституту — зокрема розширити хронологічні межі його роботи та вийти поза теми ХХ століття. Також новий голова збирається працювати над створенням позитивного іміджу установи, за якою, на його думку, закріпилася репутація органу, який «забороняє». В інтерв’ю для The Ukrainians говорили про виклики перших тижнів на посаді, польсько-український діалог, битви за історію і про те, навіщо країнам потрібні інституції пам’яті.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ви історик, громадський активіст, військовий. Яким чином ваш бекґраунд вплинув і підготував вас до керівництва Українським інститутом національної пам’яті?

Я історик, і я люблю історію. Я непоганий академічник історик — дослідник не якогось конкретного періоду, а в цілому маю дослідження з історії. Все це мені підказувало, що посада голови Інституту національної пам’яті — це можливість проявити свої здібності і свою кваліфікацію для того, щоб ця інституція стала кращою. В мене були попередники, які її покращували. Але я розумію, що зміг би як історик докластися до набагато крутіших проєктів і зробити історію більш популярною і зрозумілою. 

Навіщо існує Український інститут національної пам’яті?

За час свого існування інститут змінював свої положення та концепції. На початках це була науково-дослідна інституція, яка проводила конференції та робила дослідження. Пізніше, 10 років тому, вона стала центральним органом виконавчої влади.

Кожен очільник приносив до цього інституту своє бачення, що треба робити. Так само я приношу своє бачення і стратегію. Тут мені на поміч приходить те, що я є істориком-джерелознавцем — людиною, яка працювала з джерелами. Для мене немає якоїсь вузької спеціальності. Я не дослідник, скажімо, Гетьманщини або нової економічної політики в СРСР.

Я в цілому досліджую джерела і відповідно створюю вертикальні стовпи в розумінні історії.

Наприклад, якщо я досліджую сьогоднішню гривню, то я точно буду досліджувати всі джерела, які передували цій гривні. Тобто монетну систему, срібники, гривню часів Русі, інші платіжні одиниці, які тут перебували. Оце якраз і є розуміння того, що таке дослідження джерел і вертикальна система опор в історії. 

Відповідно мені вже дуже давно було зрозуміло, що такий інститут має говорити не лише про XX століття — адже це короткий відрізок часу, — а займатися цілеспрямовано ширшою хронологічною межею.

Часто можемо прочитати, що Росія воює в Україні за власну історію. Якими ви бачите магістральні історичні сюжети, які просуває ворог?

Сьогодні Російська Федерація застосовує до українців три глобальні поля для історичних боїв. Перше, це 20 століття, коли вони кажуть: «Ленін створив Україну». Друге поле битви — це Козаччина, Переяславська рада, і всі міфи пов’язані з тим, що ми поєдналися як «один народ». І третє поле битви — це Русь. У них є можливості, історики та гроші, але немає свідоцтва про народження, і вони постійно намагаються його у нас забрати.

Щодо цих полів битв, то Український інститут національної пам’яті прекрасно справляєтьсÑ