Йосиф Зісельс: «Якщо я один день не роблю нічого для перемоги, то в мене є враження, що війна продовжиться саме на цей день»

Він уперто говорить «совєтський», хоча слово «радянський» відоме йому також. «Я — український єврей», — каже про себе Йосиф Зісельс. А ще він — дисидент, і зневага до системи, яка кидала його за ґрати, проявляється в тому числі й на вербальному рівні. Йосиф Самуїлович був арештований двічі й відсидів кілька років у часи брежнєвського застою. «Сидіння», втім, продовжилось і за Горбачова — у 1987-му Зісельс відмовився від амністії, умовою якої мав стати його відхід від політичної діяльності. Напередодні проголошення незалежності України — на початку 1991 року — він створює Ваад, Асоціацію єврейських громадських організацій та общин України, і тривалий час її очолює. Зісельс має недвозначну позицію щодо російсько-української війни, він різкий, безкомпромісний та інколи парадоксальний співрозмовник. На порозі 80-річчя він сам собі зичить наснаги, аби продовжувати розпочаті справи й проєкти. А їх у Йосифа Зісельса — безліч.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Як вплинула війна на ваше ставлення до часу? Як ви зараз взаємодієте з минулим, теперішнім, майбутнім?

Не можу сказати, що війна суттєво вплинула на мою взаємодію з часом. Зараз, як і раніше, я завантажений своїми громадськими справами. В нас було дуже багато проєктів — інколи ми одночасно працювали над сотнею з них. Усе це вимагало повної віддачі. Звичайно, я не займаюся кожним проєктом особисто, але на мені — координація і потреба приділяти увагу та знаходити фінансування для всіх напрямів. Хоча зараз ми закрили більшість довоєнних проєктів і займаємося тим, що є більш актуальним, гуманітарними проблемами жертв війни. Бо люди страждають і потребують допомоги.

А у Ваад України в цьому великий досвід — він був створений у січні 1991-го і є старшим за незалежну Україну. До війни в нас були освітні проєкти, соціальні, молодіжні, дитячі, наукові, інші. Власне, легше назвати те, чим ми не займалися, ніж перераховувати все те, що ми робимо для єврейської громади і для України. Але це лише один аспект нашої діяльності, бо є й інший — міжнаціональний. Ми у 2001 році створили дочірню організацію, Конгрес національних громад України. Вона і досі працює, хоча зараз весь час забирає війна… Я живу війною. Я, можна сказати, все своє життя рухався до цієї війни.

Тобто у вас була стовідсоткова впевненість, що війна почнеться?

Я — математик за освітою, а в математиків не буває стовідсоткової впевненості. Завжди є ймовірність, що чогось не станеться. Але тут якраз була висока ймовірність, що війна розпочнеться. Я ще у 2021 році вмовляв єврейські організації, наших партнерів, зібратися і обговорити, що ми будемо робити, коли почнеться війна. І, як я сумно жартую зараз, у 2021 році мені нікого не вдалося вмовити «зайнятися» війною. 

Ви сказали, що все життя йшли до нинішньої війни. Це можна розуміти і у метафізичному сенсі…

Скажімо так: я володію різноманітними здібностями, які розвинув упродовж свого життя. Всі вони стали у пригоді тепер. І мені, і нашій організації. В нас не було часового люфту, ми включилися відразу. Бо мали розвинене розуміння логістики. Як перевозити біженців, як знаходити місця, де можна поселити людей, як їх нагодувати… Недарма ми проводили табори, семінари, конференції. Ми весь час рухались, і ось тепер наші навички нам знадобились — усі наші організаційні, логістичні та інтелектуальні можливості. 

Крім того, у мене є мій дисидентський бекґраунд. А це означає, що я несвідомо дивлюся на ситуацію інакше, ніж більшість людей. Так повелося ще з 1960-х, коли я накопичував свій досвід «білої ворони». 

Який проєкт із тих, що ними ви займаєтеся, слід відзначити окремо?

Ще у 2014 році я, розуміючи, які наслідки має війна для ментального здоров’я нації, разом з однодумцями запрошував до нас ізраїльських психологів. Вони проводили семінари для українських колег на тему посттравматичного стресового розладу. Бо в Україні тоді була лише теоретична обізнаність із тим, що таке ПТСР, і дуже мало практичного досвіду. Тож у 2014-2015 роках працювала широка семінарська програма для українських психологів. Ідея полягала в тому, щоб навчитися знижувати ризики утворення ПТСР.

Саме цим я і займаюся зараз майже весь свій час. Ми ще навесні 2022 року розгорнули велику всеукраїнську програму психологічної реабілітації жертв війни. Працює команда з 250 людей, з них 150 — психологи, а є й психіатри, і арт-майстри, адміністратори, волонтери. Тільки волонтерів — близько п’ятдесяти, і серед них є ті, хто сам пройшов нашу програму.

А загалом скільки людей скористалися вашою програмою?

Понад чотири тисячі. Ми працюємо і з військовими, звільненими з полону. І з чоловіками, і з жінками… Для себе свідомо обираємо найтяжчі випадки психологічних травм, які сталися під час війни. Легші та середні передаємо партнерським організаціям для проведення курсів онлайн-консультування. На наших проєктах присутні і психіатри, вони долучаються, коли йдеться про ПТСР. А психологи, які працюють з нами, весь час підвищують свою кваліфікацію. Ми їх вчимо, влаштовуємо спеціальні семінари, вебін