img

Олександра Коваль

19.10.2020 Ярослава Тимощук

У 1990-х роках, коли книжкова сфера в Україні була справою рідкісних ентузіастів, які лишень училися вести цю діяльність за нових, ринкових, умов, постав Форум видавців, який дав змогу видавцям не лише реалізовувати свою продукцію, а й здобувати ази її промоції.

Минали роки, ріс як український книжковий ринок, так і Форум видавців і вони підсилювали один одного. Творчиня Форуму та його президентка протягом 24-х років Олександра Коваль. Два роки тому вона взялася до нових викликів та стратегічних завдань: нині очолює Український інститут книги, головним завданням якого є промоція читання в Україні та української літератури за кордоном.

Читання хороших книжок, вірить пані Олександра, спроможне будувати мости й полегшувати комунікацію. Ця впевненість веде її професійним шляхом коли у щось дуже віриш, перешкоди й помилки тільки заохочують торувати свою дорогу, вважає вона.

Олександра Коваль розповіла, як цікавість до літератури ще змалку спонукала її прямувати до вершин, як їй вдалося організувати одну з найвагоміших подій в українській книжковій галузі й чому робота з сенсами вимагає запасу дихання, немов на супермарафонських дистанціях.

 

Як ви стали тією особистістю, якою є зараз? Хто на вас найбільше вплинув? Що найкраще пам’ятаєте зі свого дитинства?

Думаю, на кожну людину насамперед впливає її родина так само це сталося зі мною. Коли я народилася, декретна відпустка матері становила два місяці і скрутні часи наприкінці 50-х не пропонували іншого виходу, окрім як повертатися до праці. Тож мама пішла на роботу. Вона працювала лікаркою, через величезну кількість нічних чергувань удома бувала рідко і дуже втомленою. Мене й сестру гляділа бабуся. Очевидно, і вона, і вся родина, і все моє тодішнє оточення мене і сформували. Та поза тим, із раннього віку я обожнювала книжки. 

Родинна легенда стверджує, що читати мене ніхто спеціально не вчив начебто це вміння виникло у мене стихійно: мені читали, я повторювала. Коли залишалася сама брала книжку в руки й «читала», пригадуючи раніше почутий текст. Але якось мені подарували нову книжку, я розгорнула її і просто почала читати досі не знайомий текст. Батьки були шоковані!

Читання тоді справді було поширенішим бодай з огляду на те, що навіть телевізорів ми не знали. (Перший телевізор у нашому під’їзді з’явився приблизно у 1963-64 роках тоді сусіди запрошували всіх до себе, ми переглядали одну-дві програми і бурхливо обговорювали побачене). Тож було вдосталь часу: і щоб погасати у дворі, що ми робили залюбки, і читати скільки заманеться. 

Читати я дуже любила, хоча, за моїми теперішніми мірками, книжок удома мали небагато: вони заповнювали лише одну книжкову шафу та одну етажерку. Література була різноманітна: мамина медична, татова про будівництво, трохи художньої, причому різними мовами: українською, польською, німецькою, російською. Оскільки читала я швидко і все, що потрапляло під руку, то незабаром усі дитячі книжки були прочитані по декілька разів. Почала тягнутися до верхніх полиць. 

Намагання видертися вище так і залишилося: адже десь там угорі завжди є щось, чого знизу не розгледиш, і туди можна дістатися, доклавши зусиль

Щоб дізнатися, що ж там нагорі, слід було докласти зусиль: підсунути до шафи табуретку, на неї поставити стільчик, а тоді ще й ослінчик. Так я знаходила Болеслава Пруса, Юліана Опільського, Стефана Цвейга, Джека Лондона, Софію Яблонську, Карла Мая, Михайла Коцюбинського і, звісно, Тараса Шевченка. Ось це намагання видертися вище так і залишилося зі мною: адже десь там угорі завжди є щось, чого знизу не розгледиш, і туди можна дістатися, доклавши зусиль. 

Водночас я з охотою читала дитячі книжки. Пригадую, що деколи заважали ілюстрації: брала ножиці й вирізала. Можливо, те, що бачила на малюнках, не збігалося з моїми уявленнями про сюжет і героїв. Досі люблю таку художню літературу, коли у процесі читання в уяві формується кіно, коли герої починають оживати, коли увиразнюються їхні обличчя, міміка, мізансцени. Художню літературу часто класифікую для себе за категоріями: кіно серіал текст. 

Оскільки я рано, в чотири роки, почала читати сама, то шкільні уроки, де це вчили робити в семирічному віці, були мені нецікавими. Вчителька замість того, щоб давати мені складніші завдання, змушувала повторювати разом з усіма по складах «ма-ма ми-ла ра-му». Було нудно, не було до кого тягнутися, а у підлітковому віці це виливалось у постійні конфлікти з учителями. Якось я навіть у класі влаштувала бунт: мовляв, давайте не ходити до школи, бо тут нас і так нічого не навчать. Кільканадцять дітей разом зі мною на цілий день пішли в кіно. Батьків викликали до школи, мене дуже сварили. Тато хотів, щоб я була «зразковою відмінницею», а я такою не була. 

Була норовливою, пихатою дитиною, всезнайком, для якого не існувало авторитетів. Потім мені довелося (чи вдалося) пройти довгий, сповнений зусиль, болю і розчарувань шлях, щоб від «усе знаю» прийти до того, що знаю насправді дуже мало, від категоричної затятості до відкритості до іншого й нового: людей, знань, поглядів, суджень. 

Мій тато і вся його родина репресовані. Тож мені не світила жодна освіта гуманітарного, чи, як тоді це називали, «ідеологічного» профілю

Моя посада (і колишня на Форумі, і теперішня в Інституті) дає мені можливість наполягати на своєму, вимагати впровадження лише моїх ідей. Але цей шлях давно вважаю хибним, навіть згубним. Мої колеги висловлюють власне бачення, формулюють концепції, а тоді ми разом обираємо, куди рухатись далі, й часто це зовсім не збігається з моїм баченням. Але зовнішні зміни відбуваються так швидко, що одна людина просто не встежить за ними. І треба покладатися на команду, чути, довіряти.

Ваш вибір професії — механічна інженерія у Львівському лісотехнічному інституті — не здається логічним…

Мій тато і вся його родина репресовані. Тож мені не світила жодна освіта гуманітарного, чи, як тоді це називали, «ідеологічного» профілю. Щоб бути ближчою до книжок, я хотіла стати редактором у Львові був поліграфічний інститут, де можна було здобути цей фах, але все жорстко контролювали органи державної безпеки СРСР, немислимо було навіть думати туди вступати. Університет Франка теж, очевидно, для мене був закритим.

Про те, щоб вступати в інші міста, тоді навіть не думала була домашньою дитиною, перспектива відірватися від дому й жити у гуртожитку мене лякала. Та й ставлення до роботи в людей, які мене оточували, було винятково як до місця, де треба заробляти гроші. На роботі була робота, а вдома життя (хоча ні, мамине служіння хворим тривало і вдома). Можливо тому мені було байдуже, де вчитися й ким працювати. 

DSC_8143

Тато, відбувши десять років у таборах і живучи під тотальним контролем у Радянському Союзі, вважав, що рано чи пізно репресії повторяться. Ми жили в атмосфері страху, очікуванні, що найгірше станеться знову. Треба готуватися до того, щоб вижити в таборах, говорив він нам із сестрою. А для цього слід мати спеціальність, яка там знадобиться, скажімо, кухар. Та найпотрібнішим він вважав фах лікаря і мріяв, щоб ми з сестрою закінчили медінститут. Сестра втілила цю мрію, але я себе ніяк не уявляла лікаркою. Тоді, як завжди бунтуючи, заявила, що піду вчитися в лісотехнічний адже і ця спеціальність згодиться, щоб працювати на лісоповалі. Тим паче, коли я доростала до віку вступу в інститут, знову почалися репресії проти «буржуазних націоналістів»: із переслідуваннями та гучними процесами. 

Мій тато, зі своїм яскраво вираженим і некомпенсованим, як тепер розумію, посттравматичним синдромом після таборів, «запрограмував» мене на таке життя: вища освіта, 30-40 років роботи в конструкторському бюро; кар’єра: інженер, старший інженер, і, якщо сильно пощастить, то останні 5 років перед пенсією заступник начальника відділу. Не начальник, бо то не для дітей репресованих і переважно не для жінок, хіба для членів партії. 

Навчання на технічній спеціальності «машини та механізми деревообробної промисловості» було для мене великим випробуванням. Відразу скажу, що я так ніколи й не наблизилася до деревообробного верстата ближче, ніж на п’ять метрів. В інституті я більше зосередилася на тому, що писала одногрупникам реферати з історії та філософії пардон, з істмату і діамату, а вони натомість допомагали мені з технічними предметами. Також я робила їм розрахунки, а вони мені креслення. Шкода, що у наших вишах досі не практикують роботи в групах. Моє навчання доводить її ефективність. 

Навчання дало мені системність, розуміння причинно-наслідкових зв’язків у різних процесах, уважність до деталей

І хоч я не навчилася креслити, навчання дало мені системність, розуміння причинно-наслідкових зв’язків у різних процесах, уважність до деталей. Усього цього я навчилася на своєму механічному факультеті, і цього можна навчитися в будь-якому виші з правильно вибудуваним навчальним процесом. На старших курсах ми почали також вивчати економіку, організацію і планування роботи деревообробних підприємств. Останній предмет дуже схожий на сучасний менеджмент, от тільки без маркетингу, оцінки ризиків і розвитку персоналу. А основи планування, організації роботи, фінансового менеджменту в мене саме з тих часів. Потім тільки поглиблювала все самоосвітою.

Що робили після інституту? У вашій біографії є цікавий епізод про роботу в лабораторії лісотехнічного інституту, де займалися повітроплаванням і дирижаблями. Як зрештою прийшли до книжкової сфери?

Доволі тривалий час (із 1980-го до 1989 року) я працювала в науково-дослідній лабораторії, яка розробляла системи очищення повітря й технології збереження енергії. Їздила у відрядження до Києва, Москви, тодішнього Ленінграда, оскільки наша лабораторія виконувала замовлення з цих міст. Не можу сказати, що тоді ставила якусь мету перед собою: жила, як складалося, не конструювала якогось конкретного майбутнього.

Якось у лабораторії з’явився новий працівник, випускник Львівської політехніки, який не знайшов розуміння у своєму виші, і наш пречудовий ректор Арсен Яцюк запросив його до нас на роботу. Ігор Пастернак мав ідею розвивати напрямок повітроплавання та конструювання дирижаблів. Це видавалося дивовижею: усі рвуться в космос, збільшують швидкості літаків, а тут приходить хлопець з ідеєю повернутися на 50-70 років назад. Усі реготали, та він був абсолютно непохитним, мовляв, за цим майбутнє. Звісно, я закохалася у нього та в його ідею, пізніше він познайомив мене з фантастичними людьми. 

Виявляється, у Києві діяла потужна школа повітроплавання і проєктування дирижаблів, працювало напівлегальне конструкторське бюро, куди люди приходили вечорами та у вихідні, фанатично вірячи в необхідність використання дирижаблів у багатьох галузях економіки. Саме тоді я вперше зрозуміла, що хочу бути як вони, жити правильно тобто фанатично займатися своєю справою, вірити в її потрібність.

Затятість людей, які несли в собі цю любов до повітроплавання, заворожувала. Йшлося не тільки про доставку вантажу або перевезення пасажирів із точки в точку а й відкритість до нового та його створення. Це потім проросло і в мені, хоча не дирижаблі стали справою життя. Але саме завдяки їм я почала здійматися вище, а на малій швидкості, дрейфуючи, я могла бачити всі деталі зокрема й літературного ландшафту.

Отримання інформації є лише засобом, інструментом але аж ніяк не може бути метою. Процес не менш важливий!

Вірю в книжки так, як мої тодішні колеги в дирижаблі. Тепер дехто просуває ідеї: мовляв, читати не обов’язково, є набагато зручніші та приємніші способи здобувати інформацію. Та при цьому вони не згадують, що отримання інформації є лише засобом, інструментом але аж ніяк не може бути метою. Процес не менш важливий! Щиросердно вірю в те, що якби всі люди змалку багато читали, доходили висновків, мріяли, уявляли краще життя для себе, своїх рідних, якби гуртувалися навколо хороших книжок і продуктивних ідей, то було б легше дійти до порозуміння одне з одним і наша країна була б тепер іншою. Це наївно, звісно, але й неспростовно.

Повернімося до історії Форуму видавців. Перший захід відбувся 1994 року – час, коли країну спіткала економічна криза. Та й поза нею контексти були зовсім іншими: не було інтернету в широкому доступі, збут книжок був іншим. Як з’явилась ідея організувати Форум та як пройшов перший?

Форум виник спонтанно, без жодного попереднього планування. На той час я вже кілька років працювала у товаристві «Просвіта», керувала видавничим відділом. На початку 90-х в Україні був великий голод на книжки. Стотисячний тираж нового видання розлітався за два тижні. Проблемою було власне надрукувати книжку адже не існувало вільного ринку паперу та поліграфічних послуг.

Але з продажами труднощів точно не було. Отримані за книжки кошти витрачали на організацію роботи товариства «Просвіта»: організовували мітинги, поїздки та обміни між різними регіонами країни. З Донецька, Луганська, Харкова, Сум, інших східних і південних міст до Львова, Тернополя, Франківська цілі поїзди привозили дітей. Їх поселяли на кілька днів у галицькі родини, знайомили їх із місцевими традиціями, вчили розмовляти українською, співати пісень, дарували їм українські книжки. Діти з Галичини натомість їздили на схід. 

Та це все швидко припинилося такі проєкти потребують неабиякого фінансування, стратегії та ентузіазму. Шкода, що тоді, на початку 90-х, цей рух був таким короткотривалим і не вдалося його розвинути. Спілкуючись і читаючи разом, ми могли б згуртуватися, схід і захід були б готові почути і зрозуміти один одного. Останній ексміністр культури, молоді і спорту Володимир Бородянський мріяв про подібний проєкт мобільності молоді, і, можливо, його реалізує колись Мінмолодьспорту. Буду рада всіляко підтримувати цей рух, бо діалог це єдиний можливий спосіб порозуміння. 

Діалог це єдиний можливий спосіб порозуміння

Під час кризи 1992-93 років люди дуже збідніли, тож купувати книжки як раніше вони не мали змоги, а ще книжка перестала бути цінністю, бо навряд чи могла допомогти вижити тут і зараз. Коли почалася ваучерна приватизація, за дуже короткий час кількість книгарень в Україні зменшилася з майже 4000 до 800-900. Тож і торгувати книжками вже не було де. Більшість видавців, зокрема і я, видавець-дилетант, зненацька лишилися зі стосами книжок, які раптом стали нікому не потрібними. До кризи я не задумувалася, як діє цей ринок, ми просто вгадали з попитом і мали можливість швидко продавати велетенські наклади через товариство «Просвіта». Криза принесла усвідомлення: я маю багато навчитися, якщо хочу бути видавцем і рухатися далі.

Оскільки інтернету не було, до розвитку соціальних мереж залишалося зо два десятки років, то єдиний шлях учитися в самих видавців. Для цього треба було їздити, бо у Львові видавництв було мало. Та з малою дитиною, а моїй Соні тоді було 3-4 роки, це не дуже вдалось би. Тож я собі вирішила: а нехай усі приїдуть до мене та навчать майстерності.

Слід розуміти, що зайвих коштів не було і у видавців. Вони не могли платити за участь навіть приїхати та проживати у Львові кілька днів багатьом було сутужно. Я звернулася до Міжнародного фонду «Відродження» з питанням: як діяти в часи такої кризи? До мене пройнявся довірою тодішній голова правління фонду Богдан Кравченко, запропонував фінансову підтримку для організації заходу, на якому всі видавці мали б знайти спільний шлях виживання й подальшого розвитку ринку. Ці люди від Сороса уже тоді знали про стратегічні сесії, про великі наради експертів. Я ж ні про що таке тоді не знала для української видавничої галузі початку 90-х це було щось нечувано нове й потужне.

Власне, чому Форум видавців отримав таку назву? Бо йшлося передусім не про торгівлю книжками та правами, а про глибоку фахову дискусію як вибратися з кризи. Форум планувався як одноразова акція: зустрілися, поговорили, знайшли рішення, розбіглися втілювати. Але ми тоді вперше застосували пряму рекламу оголошення про прийдешню подію були розміщені в газетах «Ратуша» та «Високий замок». А видавці привезли з собою книжки, щоб принагідно поторгувати.

А як вам повірили видавці? Чому мали кудись їхати, дискутувати, не знаючи достеменно, чи щось із того вийде? 

Було зрозуміло, чому вони приїхали вперше: бо теж сиділи на горах книжок, мізкуючи, як налагодити збут. Напевно, теж міркували, до кого бігти по допомогу. У тому ж 1994-му я стала однією з п’яти засновників Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів (УАВК), почався рух до об’єднання і спільного пошуку виходу. Проживання в готелі видавцям оплачував фонд «Відродження», участь у Форумі була безкоштовною, тож видавцям просто треба було приїхати. У травні я потрапила на Варшавський книжковий ярмарок, непрошено втрутилась у фахову дискусію польських видавців і запросила до нас польських спікерів. Тоді ми відставали у книговиданні від поляків, на око, на 3-4 роки (ситуація на польському ринку тоді була дуже схожою, за винятком нашої двомовності, а вже з 1995-го вони почали розвиватися стрімко, а ми різко загальмували).

На першому Форумі всі були дуже щасливими й натхненними, єдналися у своєму пориві. Я думала, що це буде разова акція. Але завдяки тому, що прийшло трохи відвідувачів, які купили книжки, видавці повірили в магію Форуму та сказали, що обов’язково повернуться наступного року. Так і закрутилося. Ми інвестували кошти з видавничої діяльності у Форум видавців аж до 2000 року тільки у 2001-му подія вийшла на самоокупність. На жаль, вкладаючи прибутки від книговидання у таку збиткову справу, як Форум видавців, я занапастила власну видавничу діяльність і не розбагатіла на цьому, хоча шанс був. Після 2001 року ми видали всього кілька книжок. Вони стали успішними, потужними, їх досі згадують, але на тому поставили крапку, бо треба було вибирати напрям розвитку. 

Я відчула певну місію розвивати не одне видавництво і не лише Форум, а змінювати ситуацію на ринку, залучати дітей до читання і зосередилася на громадській діяльності. А всю операційну діяльність полишила на дорогих Катерину Шевченко, Любов Борщову й тодішню команду. Якби не їхня самовіддана праця, то Форум не міг би розвиватися так довго. Команди мінялися ми троє залишалися. Мені невимовно шкода, що заслуг Катерини й Любові для розвитку української культури не помічає наша влада: мої численні прохання про присвоєння їм звання «Заслуженого працівника культури», бодай для того, щоб додати по пару тисяч гривень до мізерних пенсій, так і залишилися без відповіді. 

Криза принесла усвідомлення: я маю багато навчитися, якщо хочу бути видавцем і рухатися далі

Набагато пізніше долучилися і працюють тепер: Уляна Татух, яка відповідає за ярмарок, Анна Батищева, яка координує дитячі програми, Марія Кравченко і Дарина Шалова, відповідальні за комунікації, Софія Челяк, програмна директорка.

Коли з’явилися спонсори-партнери?

Спонсорів не було, бо всім львівський Форум уявлявся потужним бізнес-проєктом (навіть були спроби викинути нас із цього «бізнесу», добре, що влада змінилася), а інші вважали книговидання й читання абсолютно безнадійним, неатракційним, не «сексі» для залучення своєї цільової аудиторії чи розбудови власного бренду.

Жартома ми вивели «портрет типового читача книжок»: це людина, яка не п’є кави, алкоголю та інших напоїв, не їсть шоколаду й печива, і взагалі не їсть, не купує меблів, автомобілів і велосипедів, не кажучи вже про нерухомість, не подорожує, ба, цей читач навіть окулярів не купує, тільки читає! Так іще на початку 2000-х ми дізналися, що навіть потужні компанії не вміють сегментувати свої цільові аудиторії (книжки про це з’явилися років на 10 пізніше). Втім, наше знання не допомогло переконати власників бізнесів, що підтримка читання згодом допоможе їм у розвитку кваліфікованого персоналу. 

Починаючи з третього Форуму, ми почали брати гроші з учасників-видавців за оренду місця, але вони далеко не покривали витрат. Нашою бідою було те, що ми не мали достатньо знань та спроможності правильно прокомунікувати, переконати людей у тому, що Форум, така велика подія, не лише не дає прибутку, а навіть не окуповує своїх величезних витрат. Навіть при тих десятках тисяч відвідувачів, сотнях видавців та книготорговців (а з сотень тисяч чи мільйонів проданих видавцями книжок організатори не мали жодних надходжень). Потім ми зробили платні квитки за вхід, але ситуації це не врятувало. Навіть на сайт довелося шукати додаткові кошти. Знову з’явилося фінансування окремих проєктів від фонду «Відродження». 

Ми виокремили дитячий напрям, а саме конкурс «Книгоманія» та Дитячий форум, котрий не став би можливим без підтримки Львівської міської ради (це був уже 2007 рік, тобто через 14 років від заснування Форуму, і тоді нам виділили справді значну й достатню суму з міського бюджету). Ці два проєкти кілька років поспіль підтримувала «Кока-Кола» аж до зміни пріоритетів компанії. З’являлись інші спонсори, наприклад, програми для пенсіонерів «Третій вік задоволення від читання» та інших напрямків.

Я буду завжди вдячна Богданові Кравченку, Євгенові Бистрицькому, Олександрові Сушку, Олесі Жулинській, Василеві Губарцю за безцінну підтримку, яку надали їхні організації. І, звісно, меру Львова Андрієві Садовому, Олегові Синютці та іншим очільникам ЛОДА до нього. Без них Форум ніколи не став би тим, чим є зараз. Останні два роки вся некомерційна, літературна частина Форуму проводиться за грант Українського культурного фонду, і це також дало великий поштовх для розвитку нових ідей і формування нових сенсів.

Як і під впливом чого трансформувався Форум?

У реаліях, коли система книготоргівлі занепала, Форум добре вплинув на продажі книжок. Немає достовірного фактажу, який би підтвердив ці слова, та багато видавців говорили про те, що за 3-4 дні Форуму продають більше, ніж за пів року по всіх наявних в Україні книгарнях. Утім, тоді це свідчило не так про успіх Форуму, як про занепад книготорговельної мережі. Так тривало років із 10.

Оскільки ширилися чутки, що на Форумі можна багато продати, ставало дедалі більше учасників. Ми як команда здобували дедалі більше досвіду, формувався нетворкінг. Виявилося, що самою дискусією, як планували спершу, не обмежитися. Розуміли, що й самих тільки продажів замало. Тим паче, розуміючи ажіотажний попит, видавці штучно завищували ціни. Ми почали додавати заходи для публіки.

DSC_8143

На четвертому Форумі вперше відбулася Ніч поезії та музики. Почали запрошувати іноземних авторів. Спершу завдяки поетові Назарові Гончару з’явилися австрійці, потім, завдяки Юркові Андруховичу, поляки, і так потроху географія розширювалася, аж поки у 2006 році оголосили, що разом із книжковим ярмарком відбудеться міжнародний літературний фестиваль із окремою некомерційною програмою.

Йшлося не тільки про автограф-сесії та презентації книжок, а й про щось елітарніше, вишуканіше: дискусії, зустрічі з іноземними авторами, про яких тоді ніхто в Україні не чув, тому був іще й виклик гідно їх презентувати для публіки. Гадаю, саме так зародилася популярність балканської, сербської, хорватської літератур (дякую Аллі Татаренко), а згодом з’явилося багато перекладів. 

Форум усі ці роки давав дуже відчутні поштовхи для розвитку всього книжкового ринку

У перший рік фестиваль координувала Неллі Клос, потім прекрасний поет і перекладач Остап Сливинський, потім він бурхливо розвинувся завдяки харизматичному поетові Грицькові Семенчуку, а останні кілька років його очолює неймовірна Софія Челяк. З початку 2000-х Форум видавців чітко розділився на дві частини: комерційний книжковий ярмарок, завдяки якому фінансувалася цілорічна робота і нові коштовні проєкти (як всеукраїнський конкурс дитячого читання «Книгоманія»), робота впродовж року, і, звісно, літературний фестиваль, на який і витрачалася левова частка заробленого на ярмарку. І цей симбіоз залишався унікальним, поки його не почали наслідувати в інших містах. 

Як ви зі свого боку можете оцінити вплив Форуму видавців на індустрію книговидання?

Думаю, багато хто погодиться, що Форум усі ці роки давав дуже відчутні поштовхи для розвитку всього книжкового ринку. Разом із президентом УАВК Олександром Афоніним ми постійно порушували питання, якими мала б опікуватися держава. На Форумі ми першими почали говорити голосно й багато про важливість промоції дитячого читання, залучення дітей до читання, формування читацьких звичок. Тепер це дедалі гучніше лунає в медіапросторі, але тоді, десятиліття тому, нам відповідали: не займайтеся дурницями, з читанням усе прекрасно, в Україні 99 відсотків письменних, а читати вчать у школі, тож це не ваш і не наш клопіт.

Переді мною зачинялися двері я за якийсь час стукала знову

Якби на той момент через спілкування зі скептиками і деструктивними опонентами у мене вже не наросла товстезна шкіра, то я б розплакалася, опустила руки та все це покинула. Але чомусь вела цю справу далі. Переді мною зачинялися двері я за якийсь час стукала знову. І поступово ставлення почало змінюватися, відкрилися деякі можливості. Ось і Інститут книги з’явився, хоч на це й знадобилося надто багато часу. І тепер, озираючись назад, думаю, що якби я перейшла в іншу сферу, могла б зробити більше і для своєї родини, і особисто для себе, і для людей навколо.

Але все ж дуже вірю в те, що поширення читання змінить світ, тому й далі цим займаюся і люблю це. Ми з командою збиралися, вимальовували нові вектори розвитку, продукували нові ідеї. Мали впевненість у собі та розуміння, що все не зробиться за один день. Саме так якоїсь миті до нас дійшло, що треба працювати з дітьми. Здавалося б, проста істина, але вона відкрилася не відразу. 

Шкільна програма має змінитися, адже сучасні діти хочуть іншого змісту й іншої форми

Шкільна програма має змінитися, адже сучасні діти хочуть іншого змісту й іншої форми. Про зміни у програмі тоді й не мріяли, вона була мов моноліт. Єдина шпаринка, крізь яку можна було пролізти, це зміна форми. Ми придумали проєкт «Усе для школи», де намагалися по-новому показати підхід до вивчення української літератури в контексті літературної епохи. Додавали не лише біографію автора, а й свідчення про епоху та численні ілюстрації. Вийшло 12 випусків А4, по 64 сторінки кожен, велетенська робота авторів! Сподівалися, зайде «на ура» і вчителі почнуть по-новому викладати українську літературу в школах. На жаль, тритисячний наклад, хоч і був у передплатних каталогах «Укрпошти», тобто отримував рекламу по всій мережі, заледве розійшовся за два роки.

Ну що ж, ми не вгадали потребу, відтак проєкт провалився. Забули, рухаємось далі. Та через кілька років потому посипалася злива листів: чудовий посібник, зробіть іще для різних класів. На жаль, на той момент ми повністю припинили видавничу діяльність. Але ідея жива і продуктивна, буду рада, якщо її хтось продовжить.

Ця історія привела мене до висновку: система освіти є дуже повільною, консервативною. Ніколи не можна сподіватися, що ідею відразу сприймуть та почнуть використовувати, щойно її оголосиш. Це робота на роки. І якщо хтось має достатній запас дихання на такі марафонські й супермарафонські дистанції, тоді можна братися за глобальні зміни. Або ж на державному рівні має бути затверджена така стратегія розвитку гуманітарної сфери, якої мала б дотримуватися кожна наступна команда управлінців. 

Повертаючись до Форуму, його становлення і впливу, мушу зауважити: навіть довівши, що він є головним міжнародним культурним фестивалем країни і книжковим ярмарком №1, організаційно і фінансово він залишився дуже нестабільним ось і зараз команда не впевнена, що переживе кризу коронавірусу. Зароблене на проведенні ярмарку витрачається на заходи, на утримання офісу від форуму до форуму в процесі підготовки. Цьогорічний ярмарок скасований, відповідно, немає коштів, щоб дожити до наступного.

Якщо хтось має достатній запас дихання на марафонські й супермарафонські дистанції, тоді можна братися за глобальні зміни

Оця фінансова нестабільність є бідою не лише ГО «Форум видавців». Вся наша книжкова сфера, скільки її пам’ятаю, постійно заклопотана виживанням, а не розвитком, і за це можу дорікнути лише собі що не була достатньо наполегливою, добиваючись змін у державній політиці. Хоча які зміни, для початку її просто треба було сформувати.

І справді, оглядаючись на всі попередні роки, сумую, що так і не була сформована державна політика в гуманітарній сфері, зокрема у сфері книговидання. У перші роки нашої державності був величезний інтерес до нас із боку іноземних видавців. Навіть те, що вже у 1994 році мене запросили виступити з доповіддю про український книжковий ринок у Франкфурті, у 1995 році в бібліотеку Конгресу США, згодом доповідь була надрукована у впливовому на той час британському фаховому журналі Logos, — усе це свідчить про те, що ми мали шанс з’явитися на видавничій карті світу значно раніше.

Потім іще був сплеск інтересу після Помаранчевої революції, але й тоді видавничі справи були для держави «не на часі». Я написала величезну програмну статтю, опубліковану в «Дзеркалі тижня», яку обговорювали навіть на засіданнях уряду. Переглядаючи її нещодавно, я засмутилася, що практично все написане у 2005-му залишилось актуальним і зараз. 

Ринок трохи зріс стараннями видавців, книготорговців та громадських організацій, але державна політика не змінилася. Важливо не проґавити хвилю зараз, коли завдяки геополітичній ситуації, активній діяльності Українського інституту книги та інших державних інститутів ситуація знову змінилася на нашу користь і український голос потужно зазвучав на міжнародній арені.

Тому ви й погодилися на роботу в Українському інституті книги? Відчували, що маєте цей запас дихання?

Так. Знаю, що і як має функціонувати на державному рівні, яка екосистема розвитку читання. Знаю, кого залучати як експертів, з ким розвивати різні напрямки. Не маю ілюзій, що все відразу зміниться, що єдинороги затанцюють на веселках. Знала тоді, і у процесі це підтвердилося: буде дуже важка, нудна, виснажлива робота. 

Яка була ваша мотивація очолити Інститут? І які контрасти найбільше вразили, якщо порівняти роботу в державному та громадському секторі?

Про створення Інституту книги я мріяла ще з початку 2000-х, відколи дізналася про Польський інститут книги. Після Помаранчевої революції прийшла у Міністерство культури з пропозицією його створити. Хоча тоді теж було вікно можливостей, ним ніхто не скористався. Сказали, що не на часі. Так само у 2005 році я запропонувала міністрові освіти долучитися до міжнародного тестування PISA і після того поновлювала пропозицію багато разів, аж доки воно відбулося у 2018 році та засвідчило не дуже хороший рівень читання і розуміння текстів серед українських школярів. 

Я довго носилася з ідеєю інституту, і коли вже після Революції Гідності депутат Микола Княжицький виступив з ініціативою його створення, мені здалося: це хороший шанс. Тодішній міністр культури Євген Нищук запросив мене очолити Інститут, за що йому безмежно вдячна, але умови зарплата на рівні 6000 гривень мене не влаштовували, адже інших джерел доходів керівник державної установи не може мати.

Команда важливіша за лідера: завжди під силу більше, коли є на кого покластися, коли твоє оточення добре розуміє стратегічні робочі цілі й поділяє ті самі цінності

Та з моменту заснування і до середини 2018 року умови змінилися: один за одним із різних причин звільнилися троє директорів. Зарплати зросли, мені гарантували карт-бланш, тож я погодилась податися на конкурс. На цей крок мене надихнули люди, яких я дуже поважаю: Оля Гнатюк, Олеся Островська, Олександра Бакланова, Володимир В’ятрович, Мирослав Маринович. Наважилася взяти участь у конкурсі і обійняла цю посаду наприкінці 2018 року.

Хоч мені й пообіцяли повну свободу дій, однак ніхто не попередив, які кола пекла слід пройти, щоб просто затвердити нормативну документацію, яка стосується діяльності установи, та скільки цих документів. У державному апараті зміни гальмують на кожному кроці. Наприклад, ми відразу почали рух до програми підтримки перекладів з української мови (жовтень 2018), а стартувала вона щойно у квітні цього року.

Я побачила, що система є неповороткою і не надто ефективною. І тепер не можу з нею змиритися, але працюю далі, намагаючись потрохи змінювати не тільки те, що стосується роботи Інституту, а й усіх схожих інституцій, разом із колегами: Юлією Федів (Український культурний фонд), Володимиром Шейком (Український інститут), Олесею Островською (Мистецький Арсенал), Іваном Козленком (Центр Довженка). 

Намагаємося протидіяти адміністративній системі разом це потрохи вдається, або ж ми досить добре навчилися пристосовуватися. Велике щастя, що поруч є люди, на яких завжди можу покладатися, однодумці, з якими досягаємо спільних кращих результатів. У команді є мої дуже досвідчені заступники Олена Земляна й Руслан Мироненко, які добре розуміють адміністративно-бюджетну систему, і без них я не зробила б нічого. Є прекрасні керівники різних напрямів: Іра Батуревич, Анастасія Євдокимова, Юрій Марченко, Павло Коробчук, Тетяна Попова, Дарина Степанюк, донедавна Богдана Неборак і Таня Стус, які продукують прекрасні ідеї і підштовхують до їхнього впровадження. 

Зрештою, всі працівники Інституту прекрасні й самовіддані, зокрема й ті, робота яких не помітна назовні, але без яких проєкти не могли б реалізуватися: це працівники бухгалтерії, відділу кадрів, планово-економічного, МТЗ, юридичного і оргвідділу. Команда важливіша за лідера: завжди під силу більше, коли є на кого покластися, коли твоє оточення добре розуміє стратегічні робочі цілі й поділяє ті самі цінності. 

Що вам вдалося на посаді? Що ні?

Відразу зазначу, що більше не вдалося, адже нормативне забезпечення нових програм набагато триваліше, ніж це було б у будь-якій громадській організації чи у бізнес-компанії. 

Іще торік у нас була можливість запустити українську цифрову бібліотеку. Вважаю її вагомим інструментом для популяризації читання, зокрема в тих місцевостях, де не поповнюються бібліотечні фонди, де немає стаціонарних книгарень, а ще далеко не всі звикли купувати в інтернеті. Зрештою, доступ до книжок потрібен мешканцям окупованих територій, нашим трудовим мігрантам. Підтримуючи такі ініціативи, держава через Інститут книги давала б доступ до нових книжок великій кількості людей. Але представник Міністерства цифрової трансформації, з яким ми зобов’язані погоджувати такі речі, висловив думку, що це комерційний проєкт, який мають розвивати бізнесові структури.

Переламати цей спротив поки що не вдалося, а згодом через пандемію коронавірусу і секвестрування бюджету змушені були взагалі відкласти цю розробку. Але покладаю великі надії на теперішнього міністра культури Олександра Ткаченка, його заступників і новостворені агенції. Концепцію проєкту переглянуть і обіцяють розвивати далі. 

Хочу, щоб 2021 чи 2022 був оголошений Роком читання, хоча насправді і ціле Десятиліття читання не завадило б! 

Іще один напрям діяльності Інституту зосереджений на придбанні книжок для поповнення бібліотечних фондів. Ця процедура дуже бюрократизована, займає від 6 до 9 місяців на рік, і такі затрати часу та інтелектуальних ресурсів працівників Інституту здаються мені нераціональними. Тому з наступного року плануємо надавати гранти бібліотекам ОТГ. Вони писатимуть заявки та матимуть змогу самостійно вибирати, які книжки потрібні їхній громаді. У їхньому розпорядженні буде зручний інструмент книжковий каталог «Українські книжки на ринку». Плануємо понад половину коштів витрачати на різні гранти: на видання українських авторів і перекладів державною мовою, на проведення промоційних заходів і акцій. Хочу, щоб 2021 чи 2022 був оголошений Роком читання, хоча насправді і ціле Десятиліття читання не завадило б! 

Із досягнень можу назвати те, що ми запустили програму підтримки перекладів української літератури іншими мовами. Вже є перші заявники, і до кінця року, сподіваюся, видадуть приблизно 50 назв книжок за межами України розголос щодо цієї програми по світу великий. Якщо все вдасться і держава заплатить наприкінці року за своїми зобов’язаннями, то наступного року варто очікувати значно вищого попиту. З досвіду інших країн: існує феномен, що коли держава підтримує видання певних книжок за кордоном, автоматично зростає запит загалом на книжки цієї країни (навіть на ті, які не підтримані державою). Інтерес цей чисто бізнесовий: видавці купують права, бо розуміють: української тематики більшатиме. А це так чи інакше сприятиме поширенню книжок.

Поза тим, допомагаємо різним заходам і фестивалям у країні на підтримку читання, беремо участь у міжнародних фестивалях (але не цього року, через пандемію).

Можете оцінити, чи за роки, поки ви працюєте в індустрії книговидання, змінилося ставлення українців до читання? Що на це найбільше впливає?

В Україні стабільно видають менше як одну книжку на душу населення у час, коли в сусідніх країнах 3-4, подекуди навіть більше. Кордони донедавна були абсолютно прозорими, тож книжки проникали вільно, не існувало будь-якого обліку, половина всього ринку в тіні, тож можна припустити, що українці на три чверті задовольняли свою потребу в читанні за рахунок російського імпорту. Але ситуація змінилася, імпорту поменшало, підтримка української мови зросла, тож слід створити умови для збільшення пропозиції якісних українських книжок.

Імпорту поменшало, підтримка української мови зросла, тож слід створити умови для збільшення пропозиції якісних українських книжок

Вагомим своїм завданням в Інституті книги і спільно з іншими інституціями та, зокрема, Міносвіти, вважаю вплив на збільшення рівня читання в Україні або принаймні зупинення відтоку читачів на цьому етапі. У публічному просторі активно популяризували думки щодо того, що читати необов’язково, що паперові книжки віджили своє, тож якщо йдеться про навчання, краще дивитися відео. Це нонсенс, усі експерти з різних країн підтвердять, що читання тексту неможливо замінити переглядом відео. Дуже очікую, що свідоміші бізнес-лідери, лідери думок почнуть більше говорити про те, наскільки важливим є читання. Якщо кожен впливатиме у своєму колі, можливо, нам вдасться щось побудувати.

DSC_8143

Чи дбаєте ви про баланс між роботою та відпочинком? Вдається не втомлюватися й не вигорати?

Я завжди працювала багато, не втомлювалася робота завжди була приємністю, а не обов’язком. Але через те недостатньо приділяла часу своїй доньці вона виросла прекрасною людиною, та мені болить, що я не проводила з нею більше часу.

Щоб відновитися, мені вистачає короткочасного відпочинку. Не знаю, чи це трудоголізм, певною мірою ми всі від чогось залежні. Не те щоб мені було погано без роботи, просто є ще стільки всього цікавого, що можу зробити, над чим подумати, куди розвиватися. Гадаю, що бажання відкривати нове і є запобіжником від вигорання. Тоді не лякають ні помилки, ні невдачі. 

Кожне усвідомлення своєї помилки відразу дає багато векторів можливого розвитку

Мене завжди «заводили» помилки. Десь спотикалась, але виправлялася й рухалася далі. Вже те, що підводишся та йдеш далі, є великим здобутком. Кожне усвідомлення своєї помилки відразу дає багато векторів можливого розвитку. Це як у комп’ютерних іграх: рухаєшся в одному напрямку стіна чи ворог. Отже, слід або повернути деінде, або проломити стіну головою, або знешкодити ворога, чи знайти ще інший варіант. Маєш іще одне життя, ще один шанс. А далі все повторюється аж до фіналу, доки вистачить сил, доки живеш.

Традиційне запитання до героїв наших розмов: чи вважаєте себе успішною людиною? У чому виміряти ваш успіх?

Не задумуюся про це. Успіх дуже ефемерна субстанція. Просто живу, роблю те, що мені подобається. Спілкуюся з людьми, яких люблю й ціную. Мені дають сили моя кохана донька Софія та найдорожчий у світі внук Давид, моя сестра Ірина. Бути з ними це велика радість. А успіх? Він не важливий, щоб споглядати схід сонця, щоб чути, як росте трава і про що шумить вітер. І він жодним чином не впливає на музику в твоїй душі.

Ярослава Тимощук Данило Павлов

Схожі публікації

7258 12

Наталія Ліпська: «Віра в себе — це щонайменше половина успішного лікування»

Директорка благодійного фонду «Крила надії» Наталія Ліпська — про волонтерство, допомогу онкохворим дітям та роботу в режимі вогнегасника

10.05.2017 Наталія Середюк
6682 12

Сродна праця: кейси амбітних культурних проектів

Досвід менеджерів, які розвивають документальне кіно, нову музику та музейну справу

23.06.2017 Євген Гриценко
4789 5

Збудувати майбутнє

Комунікаційна координаторка українського представництва Norwegian Refugee Council Тетяна Степикіна — про те, як міжнародні організації допомагають потерпілим від війни створювати бізнес та починати життя заново

02.02.2018 Ярослава Тимощук

Популярні публікації

39062 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
55818 10

Pavlo Kuznetsov

How could a 16-year-old Ukrainian establish a start up at half a million dollars and begin to work at the communications "major league"
24.05.2017 Yaroslav Nazar
45521 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Введіть слово, щоб почати