Тарас Іщик — військовослужбовець 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені Андрея Шептицького (103 ОБрТрО), автор графічного стилю Збройних сил України.
До російського вторгнення Іщик працював графічним дизайнером і бренд-менеджером у низці приватних компаній. Наприкінці 2021-го став резервістом ЗСУ, а з лютого 2022-го — пресофіцером у війську. Згодом Тарас ініціював і очолив розробку графічного стилю ЗСУ — так з’явився брендбук Збройних сил.
Тепер військовий працює над концепцією української військової меморіальної культури. І все це — окрім основних посадових обов’язків у війську.
Про роль графічного дизайну в сучасних комунікаціях нашої армії, специфіку графічного стилю та концепцію військової меморіальної культури — у розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Якщо загуглити ваше ім’я, можна знайти різні ролі й контексти вашої теперішньої діяльності — військовослужбовець, креативник у війську, митець на війні, бренд-дизайнер ЗСУ. Яка роль вас визначає?
Я не можу вивести якусь головну роль для себе, але знаю, що мені імпонує. Я працюю з візуальною частиною у війську — якщо бачу, що можу принести у чомусь користь, то стараюся це робити, не нехтуючи службовими обов’язками. Мені імпонує робота з дизайном, але вона не є моєю основною діяльністю.
Досліджую також військову некрополістику, на цьому етапі моєї служби це найцікавіший шмат діяльності. Це проєктна зацікавленість. Якщо раніше я створював графічний стиль Збройних сил України, після чого з’явився наказ начальника Генерального штабу про затвердження брендбуку Збройних сил («Керівництво з використання графічного стилю у візуальній комунікації Збройних сил України» — TU), то тепер у планах створити концепцію української військово-меморіальної культури, яка буде охоплювати багато складників — вони стосуються військових поховань і облаштування військових кладовищ як окремих просторів. Це більше архітектурна, скульптурна робота. Не зовсім мій профіль, бо за професією я графічний дизайнер, але надзвичайно важливий проєкт, особливо у нашій частині.
Як це — бути головним бренд-дизайнером ЗСУ?
По суті, я є розробником графічного стилю Збройних сил України. Я зініціював цей проєкт, довів його до завершення, залучивши дуже багато крутих фахівців. Проте будь-яка графічна система після її затвердження потребує впровадження, консультування й технічного супроводу. Тобто треба генерувати нові матеріали, пояснювати людям, як це працює, чому це має бути саме так, а не інакше. Зараз я працюю над тим, щоб ця система набула м’язів, щоб вона утвердилася, вкорінилася у зовнішніх комунікаціях наших Збройних сил.
Роблю це сам, у мене немає команди чи окремого дизайн-відділу. Є кілька колег, які допомагають мені з відеочастиною чи іншими потребами.
В ідеалі це мало б бути так: у Міністерстві оборони чи Генеральному штабі в найвищих органах комунікацій мало би бути створене дизайн-бюро, де у штаті працювали б дизайнери і створювали б усі візуальні матеріали для частин чи органів військового управління ЗСУ.
Але такого відділу немає. У Генеральному штабі є фахівці, які відповідають за комунікації. Як дизайнер у війську, я аналізую дії колег — якщо дій, спрямованих на створення дизайн-відділу, немає, отже, ніхто не розуміє значення графічного дизайну в сучасних комунікаціях. Питання не в людях — графічних дизайнерів у лавах Збройних сил є купа. Це найкращі фахівці у різних напрямах: вебдизайн, UI/UX, створення додатків, графічні дизайнери, шрифтовики, але вони працюють не за професією.
Роль графічного дизайну в комунікації Сил оборони вкрай недооцінена. Є бригади, які це розуміють, — вони створюють свої комунікаційні команди, і якщо правильно працюють з дизайном, то виграють від цього. А більшість бригад не мають професійних команд, їм треба допомагати створювати свої візуальний образ та рекламу. Графічний стиль Збройних сил можна адаптувати під різні потреби, але він потребує консультування й супроводу фахівця. Цим я, зокрема, і займаюся.
Крім того, я роблю й усякі інші речі. Так, скажімо, бренд годинників Kleynod хотів запустити лінійку з логотипами видів наших військ, ми співпрацювали, щоби створити бодай якийсь мерч Збройних сил з новим логотипом — стильний і цікавий.
Багато чого можна розвинути в армії, бо вона — це основа держави, без неї держава не може функціонувати. Ми можемо бути дуже класними фахівцями, знищувати багато ворожих об’єктів, але якщо не подамо це красиво, то це і не сприймуть добре і з цікавістю. Наприклад, інфографіки збитих і уражених цілей командування Сил безпілотних систем виглядають цікаво, по-новому, в них використані елементи графічного стилю Збройних сил України, і тому вони чіпляють.
Як людина, що розробила графічну систему для ЗСУ, я несу за неї моральну відповідальність. Тому й далі працюю з нею для того, щоб усі частини, бригади, органи військового управління мали доступ до матеріалів і могли їх ефективно використовувати.
Навіщо ЗСУ бути стильними та впізнаваними?
Бренд — це завжди поєднання внутрішньої продуктивної ситуації та зовнішньої оболонки. Ми робимо щось класне, робимо це якнайкраще і завдяки зовнішній комунікації підсилюємо враження про це — правильно транслюємо ті речі, які робимо. Якщо ж потерпає один з елементів, бренд не є ефективним.
По-перше, правильне використання графіки дозволяє відрізнити офіційну інформацію ЗСУ від неофіційної. Психологія сучасних комунікацій, особливо в соціальних мережах, диктує певні правила. Гортаючи стрічку фейсбуку, наприклад, людина готова приділити певній публікації не більше двох секунд, а то й менше. Коли ми маємо впізнавані візуальні рішення відповідно до графічного стилю ЗСУ, то людина підсвідомо розуміє, що це офіційна інформація, зупиняється і читає.
По-друге, йдеться про побудову бренду Збройних сил та її привабливого обличчя.
Зараз ми маємо найбільшу армію в історії ЗСУ, армію періоду загальної мобілізації, і саме час набути репутації, яка працюватиме і після завершення гарячої фази війни.
Уявімо собі, як колись Збройні сили України вийдуть на широкий ринок, демобілізується багато людей, нехай 800 тисяч, в армії залишаться всі частини, які потребуватимуть нових людей. Якщо не набути правильної репутації, не сформувати в очах людей правильний образ військовослужбовця, не працювати над престижністю військової служби як такої, тоді наша армія знову може опинитись у стані, в якому перебувала до 2014 року, коли військова служба була ані престижною, ані серйозною.
Відповідно, графічний стиль разом з іншими елементами бренду впливає на позитивний образ військовослужбовця і Збройних сил. Вони надзвичайно важливі, адже підсвідомо формують у людей уявлення, певний сталий образ армії як елітарної спільноти, до якої хочеться долучитися.
Війна — це не тільки простір трагедії, а й простір для можливостей та змін. Ми експериментуємо і шукаємо найкращі способи донесення інформації й бачимо, як це працює вже зараз.
Про що вам йшлося, коли ви розробляли графічний стиль для Збройних сил України?
Важливим було все. По-перше, такої графічної системи не було. У 2021-му, коли я подав документи в резерв ЗСУ і коли почав займатися комунікаціями — спочатку у складі територіальної оборони Львівщини, потім 103-ї окремої бригади територіальної оборони, яка тепер зветься на честь митрополита Андрея Шептицького, — я спостеріг, що не було ні майданчиків, ні ефективної системи комунікації, яка зуміла б донести важливі ідеї до людей. Тобто тоді, коли кожен бізнес чи проєкт мали свої сторінки в соцмережах, через які продавали власні продукти, в армії не було своїх каналів і системної комунікації.
У 2022 році виникла потреба осучаснити візуальні комунікації ЗСУ і створити досить адаптивну, просту в користуванні систему, яка відповідатиме певним критеріям сучасної графічної комунікації й дасть можливість розділяти якраз-от інформацію від Збройних сил і від усіх решта. Не було ніякого документу, який міг би врегулювати цю комунікацію, крім указу Президента України про символіку, яку застосовують ЗСУ, — емблеми деяких видів і родів військ.
До чого тут традиційна військова символіка?
Спочатку треба було знайти просту форму, яка б асоціювалася зі Збройними силами й була б адаптивною до комунікації. Специфіка геральдики в тому, що всі її форми занадто деталізовані. Візьмемо емблему Генерального штабу ЗСУ — так званий малиновий козацький хрест, у який вписано багато різних елементів: меч, крила, якір. Цей хрест міг би стати основою для логотипу, який передбачає просту форму, адаптивну для різних розмірів від 10 міліметрів для використання у соцмережах. Але його емблематика була побудована на неправильному історичному підґрунті! В основі емблеми — георгіївський хрест, а не козацький широкий лапчастий хрест, який використовують в інших емблемах Сил оборони, — у службах Державної прикордонної служби чи ДСНС, наприклад.
Важливо було знайти символ, який міг би прийти на заміну чинному в емблематиці Збройних сил.
У згаданому указі Президента немає емблем для всіх — для Сил безпілотних систем, Сил логістики, підтримки й так далі. Крім того, емблеми Десантно-штурмових військ і Сил спеціальних операцій вже вибиваються з цієї системи, бо мають інший вигляд — без хреста.
Тому ми вирішили будувати логотипну частину нашої графічної системи довкола елементів із нарукавних знаків видів і родів військ Збройних сил України. Це стало можливим завдяки візуальній реформі ЗСУ у 2017 році, коли волонтерська група «Нове військо» плідно попрацювала над зміною однострою Збройних сил України і створила систему нарукавних знаків.
Крім того, важливою у графічному стилі є кольористика. Її вибудували на основі кольорів беретів, які використовують у війську. Так, у Сухопутних військах є колір «Степ», він загальновійськовий, колір «Грозове небо» — в Повітряних сил, «Ескадра» — у Військово-морських сил. Деякі кольори дублюються, і це є проблемою самої системи, зокрема однострою. Поки що нам вдалося збалансувати кольори й створити основну колірну палітру на більш як десяток відтінків. У перспективі будемо її вдосконалювати, але має бути запит на це від Генерального штабу.
Коли люди звикнуть до графічної системи, яка працюватиме чітко, як годинник, тоді можна думати над загальним спрощенням і трансформацією комунікації. Важливо, що графічний дизайн — невіддільна частина зовнішніх комунікацій. Коли це зрозуміють керівники вищих органів комунікації, система працюватиме.
А ще було важливо, щоб графічний стиль Збройних сил України був в одній системі з їхньою символікою, врегульованою указом Президента. При Міністерстві оборони функціонує відділ військової символіки та геральдики, де фахівці створюють нарукавні знаки на основі історичних знаків — козацьких печаток і гербів, княжих гербів і подібних, дбаючи про історичну тяглість нової символіки. Графічний стиль та емблематика, яка нібито віддає архаїкою, разом створюють сучасний образ війська. Сподіваюся, що проєкт нової символіки ЗСУ, який подали до Офісу Президента, буде невдовзі затверджений. Після цього графічний стиль і символіка запрацюють у синергії.
Як розроблений вами стиль ЗСУ відображає історичну тяглість української армії в різних іпостасях — від князівської дружини часів Київської Русі й козацького війська до сучасної української армії?
У графічному дизайні має простежуватись історична тяглість, проте елементи мають бути прості й зрозумілі людям. Одним із прототипів емблем став для нас знак Армії Української Народної Республіки, так званий військовий тризуб. Ми знаємо, що тризуб є знаком князя Володимира Великого. На відміну від офіційно затвердженої символіки Збройних сил України, яка відсилає нас чітко до козацтва з козацьким хрестом в основі, військовий тризуб відсилає нас до періоду армії УНР — війська першої визнаної української держави, в часі менш віддаленого від нас. Військовий тризуб УНР дійсно має унікальну тоформу. Він досить адаптивний і виглядає стильно в наш час.
Крім того, у графічному стилі є різні тризуби: тризуб Повітряних сил України — це авіаційний символ, тризуб авіації Української держави часів гетьмана Скоропадського. А є двозуб, який використовуємо в емблемі Сил спеціальних операцій. Це символ князя Святослава Хороброго, батька Володимира Великого, він відсилає нас до князівської доби й теж демонструє історичну тяглість.
Тут варто згадати і церемоніальний шрифт Збройних сил України Volja, який розробила шрифтова дизайнерка Марчела Можина. Він базується на літерництві українського художника, члена УПА Ніла Хасевича, чию графіку використовували у національно-визвольній боротьбі. Цей шрифт у перспективі повинен замінити російський шрифт Izhitsa, розроблений дизайнеркою Світланою Єрмолаєвою на псевдоісторичній, псевдослов’янській основі. Його досі використовують на бойових прапорах військових частин ЗСУ. Так, «За Україну, за її волю» написано російським шрифтом! Шрифт «Воля» якраз було введено в цю графічну систему для того, щоб це був заголовковий шрифт урочистих паперів, грамот, подяк, сертифікатів, нагород і в перспективі використовувався на бойових прапорах. Формою і характером літер шрифт «Воля» передає дух невпинної боротьби, яка буде актуальною для нас іще довгі роки.
Власне, робота з графічним дизайном — це також можливість повернути втрачених і забутих митців у сучасний дискурс. Так, шрифтотвориця Марчела Можина актуалізувала творчість графіка Ніла Хасевича. А яких іще забутих митців можна повернути чи переосмислити?
Насправді не так багато графічних дизайнерів початку XX століття працювали з військовою тематикою. Ми знаємо, наприклад, розробки Миколи Битинського, українського геральдиста і майора армії УНР. Його графічну композицію зараз використовують у грамотах і подяках Головнокомандувача Збройних сил, начальника Генерального штабу. Вона перемальована зі старих грамот УНР, ми навіть лишили підпис митця, щоб зберегти автентичність. Графічна композиція маляра-монументаліста Михайла Дмитренка використовується в шаблоні загальновійськових грамот і подяк.
Чи потрібно переосмислювати, наприклад, Нарбута чи Кричевського? Я не впевнений, але маємо ще дуже багато матеріалу, з яким треба працювати, адже до нас дійшла велика шрифтова і літерницька спадщина. І є багато питань, які маємо вирішити. Скажімо, оформлення приміщень за мотивами з графічної творчості тих чи інших ілюстраторів.
Про вже переосмислені графічні рішення розповім таке. Коли Дмитро Растворцев створював основний шрифт ЗСУ UAF Sans, він звертався до великої кількості літерництва. Усі нетипові літери, які ми бачимо у його шрифті, — Ш, А чи У, — мали по кілька референсів із книжок, пов’язаних з історією українського війська! Ввести у сучасність певні характерні мотиви, які зараз виглядають цікаво, привертають увагу і виглядають там набагато краще, ніж усе стандартне, що ми бачимо довкола, — чим не переосмислення?
З Дмитром ми працювали також над шрифтом UAF Memory. Це перший український військовий меморіальний шрифт, призначений для військових кладовищ, оформлення надгробних каменів тощо. У ньому замість кириличної літери Н використовується латинська N. Це графічне рішення, запозичене у Григорія Нарбута. Він розумів: якщо розмістити саме цю літеру в кирилиці, вона влучно приверне увагу, додасть певної родзинки й працюватиме з глядачем/читачем.
Поміркуймо про загальнонаціональний наратив про Україну, наш спосіб мислити й мовити про себе світові. Так, скажімо, в нас немає великого імперського минулого, до якого й досі апелюють успішні європейські держави. Що може слугувати підґрунтям для українського наративу?
Що довше триває російсько-українська війна, то більше я переконуюсь у тому, що Україна була, є і залишається певним острівцем адекватності на тлі загальносвітового психозу. Це якраз точка диференціації, яку можна провести між нами й рештою.
Для початку нам самим треба розібратися зі своєю історією, зрозуміти, ким ми є і ким хочемо стати. Від цього залежить той наратив, який ми будемо транслювати назовні.
Щоб іноземці зрозуміли, наприклад, як працюють Збройні сили України, як мінімум має з’явитися англомовний канал з матеріалами про ЗСУ.
Якщо ми говоримо про державну наративну політику, то нам треба зрозуміти, ким ми хочемо стати, коли виростемо. Якщо ми хочемо бути найсильнішою державою Європи, йдімо тим шляхом. Якщо хочемо стати найсильнішою державою світу, можемо рухатися в цей бік, але є багато факторів — економічний, військовий тощо.
Річ не лише в зовнішньому наративі, а в тому, що ми думаємо і говоримо самі про себе. Є те, що треба доносити до населення і працювати з народом. Думаю, наш наратив свого часу сформулював Лесь Подерв’янський як «відчепіться від нас». Щоб від нас відчепилися, нам треба себе оборонити, бути сильними, міцними, хитрими. Ми можемо знайти свій фарватер, головне — почати шукати його в собі. Кожен українець має усвідомлювати власну національну ідентичність, розуміти, що ми — окрема країна, держава з міжнародно визнаними кордонами, і ми маємо спільно працювати для того, щоб ця держава функціонувала, інакше нічого не вийде.
Щоби сформувати певний образ України та українців, нам треба або підкреслити свої чесноти, або позбутися деяких прикрих рис.
У комунікацію зі світом треба інвестувати. Як показує практика сучасної гібридної війни, комунікація працює нарівні із застосуванням військ чи плануванням різного роду операцій. Треба залучати найкращих фахівців і проводити інформаційну експансію на територію ворога, впливати на думки людей в різних країнах світу, на різних континентах.
Поговорімо про роботу з пам’яттю. Хто зараз є носіями військової пам’яті?
По суті, всі ми. Більшість із нас має родичів чи знайомих, які служать або служили у Збройних силах України, маємо тих, хто загинув. Є ветерани, які втратили багатьох побратимів на війні.
Військова пам’ять буде зберігатися ще довго, бо багато людей, які добровільно долучились до війська у 2022 чи 2014 роках, є якраз отими носіями пам’яті з 1940-х років — тої, яка дійшла до нас через роки радянської влади та незалежності. Відчуття обов’язку й розуміння національної ідеї зберегли попередні покоління, і воно дійшло до наших днів завдяки діаспорі, діяльності організацій на кшталт «Пласту». І ми всі є носіями військової пам’яті, тому що перебуваємо у стані війни.
Хто творить українську військову меморіальну культуру?
На жаль, це питання не є системним у нашій державі. Будь-які дії, зміни й реформи в державі розпочинаються головно з громадського сектору — конкретних людей, які впроваджують власні ініціативи. Серед таких людей — Дарця Веретюк, яка втратила коханого на війні, вона графічна дизайнерка, дослідниця й авторка проєктів кладовищ. Дарця взяла на себе обов’язок збудувати Пантеон Героїв у Тернополі на Микулинецькому кладовищі. Це добрий проєкт, який працює в історичній канві.
Є Дарія Гірна — журналістка, яка активно доносить інформацію про українську військову некрополістику у світі та Україні. Є Іван Щурко — архітектор, який досліджує українську військову некрополістику, один з небагатьох в Україні.
[Читайте також: Іван Щурко: «Військова некрополістика має бути обов’язковим напрямом у структурі Збройних сил України»]
Багато хто старається, пробує, намацує, але специфіка військових поховань дуже незвична, та й це свіжа тема, де ще немає пулу фахівців. Військове поховання — це не те саме, що цивільні пам’ятник або цвинтар. Тут важливо врахувати військову символіку, діяти у канві історії українського війська і розуміти, який наратив нестимуть об’єкти, які будуються.
Що не так із теперішніми військовими похованнями?
Найбільша проблема в тому, що не існує єдиної системи, за якою створюють нові поховання. Військових ховають на цивільних кладовищах чи на окремих військових секторах у межах цивільних кладовищ. А отже, немає конкретного розділення на цивільні поховання та військові. До того ж ці моменти не врегульовані законом (Закон України «Про поховання та похоронну справу». — TU). Відповідно до законодавства, в Україні не існує окремих військових кладовищ, лише цивільні. Нові поховання створюють, але немає єдиного розуміння, як це має виглядати, як буде облаштовано тощо. Війна триває, ми не знаємо масштабу наших втрат, щоби створити достатньо простору для поховань.
Що важливо у розмові про військову меморіальну культуру на загальнонаціональному рівні?
Проблема в тому, що ми спершу робимо, а потім думаємо. Питома українська риса. Бачимо шмат землі на цивільному кладовищі — ховаємо військових, а вже опісля думаємо, який простір варто було створити. А має бути навпаки. Спочатку маємо все правильно розпланувати й придумати, що там має бути, і відповідно до нашого плану ховати людей.
Майже ніхто не ставить питання: «А що далі? Що буде через 20 чи 50 років?». А треба подумати.
Нам бракує фахової дискусії довкола військових кладовищ та державної політики щодо меморіальної культури. Доки не буде компромісу, не варто й починати будь-яке будівництво.
Перш ніж будувати, маємо осмислити, якими мають бути військові поховання, які наративи, символи й візуальні рішення ми можемо використовувати для цього.
Розгляньмо кейс Національного військового меморіального кладовища, яке 29 серпня відкрили на Київщині, однак місцеві жителі одразу вийшли на протести через загрозу екоциду. Як гадаєте, чому амбітний проєкт перетворився на ганебний?
Національне військове меморіальне кладовище будується стаханівськими темпами, але виникає питання: що ми будуємо? Хтось вважає, наприклад, що воно має виглядати як Арлінгтонський національний цвинтар у США, а хтось має інше бачення, і що нам із цим робити?
По-перше, круглі столи, які проводила фахова спільнота, були формальністю — висновків фахівців не врахували в ескізному проєкті. По-друге, не було відкритого архітектурного конкурсу. По-третє, ґрунтові ділянки не проаналізували на предмет гідрогеології, щоби врахувати ризик підтоплень і таке інше. Припускаю, що реалізатори проєкту побачили величезну кількість гектарів і вирішили знехтувати різними моментами. Тут проблема в підході до реалізації проєкту та ключових особах, залучених у цей процес.
Люди не залишаються осторонь таких недоглядів. Так само і фахова спільнота. Це ж не якась там десятиповерхівка, так? Це Національне військове меморіальне кладовище — найважливіший військовий меморіальний об’єкт країни. Те, що стоятиме упродовж віків. Є багато питань до рішень у проєкті, але ніхто не береться відповідати. Проєкт реалізують, щоб якнайшвидше отримати політичні дивіденди й закрити питання. А якщо через п’ять-сім років наслідком будуть природні проблеми, про які ми ще навіть не підозрюємо, то буде катастрофа. Це дуже небезпечна річ.
На початку розмови ви згадували, що працюєте над концепцією української меморіальної культури. Розкажіть, про що йдеться.
Послухавши людей на різних зустрічах, урядових і неурядових нарадах, я зрозумів, що наші світила з екранів не завжди розуміють, про що говорять. Немає розуміння, якими мають бути військові естетика, архітектура, скульптура. Я зрозумів, що можна писати багато твітів про те, як це неправильно, та насправді треба йти в теоретизацію і створення цілісної концепції української меморіальної культури.
Нам треба мати повне бачення військової меморіальної культури, а не бачення конкретного меморіалу чи стіни пам’яті.
Працюємо над цим вкупі з колегами — архітекторами, скульпторами та іншими фахівцями. Це — волонтерський проєкт, і складно залучати людей.
Концепція охопить багато різних речей: від моделі планування військових кладовищ до самого вигляду ветерана, у що він має бути одягнений, коли приходить на військове кладовище. Це різноманітні речі, які варто осмислити й про які суспільство не готове говорити через активні бойові дії чи травматизацію. Не впевнений, що зумію втілити цю ідею найближчим часом, але маю потребу висловити свою думку — поки я ще живий і поки маю можливість робити.
За словами Івана Щурка, дослідника військової некрополістики, військові цвинтарі були і є візуальними маркерами боротьби за землю чи цінності, важливі для мешканців цієї землі. Як, на вашу думку, має виглядати військовий цвинтар?
Військові кладовища повинні бути розділені передусім за релігійною приналежністю. Це не має нічого спільного з релігійною дискримінацією чи сегрегацією. Є запит у суспільстві на те, щоб у намогильних спорудах зберегти козацький хрест, який був на козацьких похованнях. Це цілком зрозуміло — історія велить нам так робити. З іншого боку, важливим компонентом кожного військового кладовища є уніфікація намогильних споруд, тобто зведення до однієї форми. Відповідно, військові кладовища за типологією мають бути християнськими, мусульманськими, єврейськими та мішаними відповідно до трьох основних монотеїстичних релігій. Відтак у нас має бути чотири види намогильних споруд. На мішаному кладовищі — уніфікована плита з інформацією про полеглого.
Військові цвинтарі мають бути окремими об’єктами з чіткою структурою, де будуть спеціальна зона поховання та церемоніальна площа з прапорами видів і родів військ та центральним монументом, і так звана вхідна група — ворота, які символізують перехід зі світу живих у світ мертвих. Про це говорить, зокрема, й Іван Щурко. Інші об’єкти опційно — колумбарні зони, стіни пам’яті, скульптури тощо.
[Читайте також: Дарка Гірна: «Як оживити мертву пам’ять про війну»]
Звісно, для функціонування кладовища на території мають бути і вбиральні, і технічні приміщення, і обов’язково музейний простір, адже військове кладовище — не лише місце скорботи, а й просвіти про героїчні вчинки тих, хто там похований.
Працюю, зокрема, над тим, щоби створити візуальне рішення, показати картинкою, як це виглядатиме. При цьому хочу врахувати усі важливі нюанси щодо вигляду скульптур, намогильних споруд чи території навколо них. Є багато дискусійних питань. Скажімо, чи має бути на споруді фотографія? Я пропоную концепцію, де фотографія розміщена окремо від намогильної споруди, бо ж на пам’ятнику не так багато місця, щоби вмістити все.
Крім того, важливо визначити архітектурний і скульптурний стиль, в межах якого будуватимемо військові кладовища. Це має бути один стиль, який буде точкою диференціації між військовими та цивільними цвинтарями. Я пропоную неокласицизм, який спрацьовує на американських військових кладовищах у Європі. Він лежить на перетині сучасності й класики, а тому не застаріє з часом.
А як щодо пантеону героїв?
Структура меморіальних об’єктів України така: є Національне військове меморіальне кладовище і Національний пантеон Героїв. На першому поховані військові, на другому — усі визначні діячі, наприклад, генерали, політики, діячі культури й мистецтва і так далі. Національний пантеон Героїв — це відповідальність Інституту національної пам’яті. Національний пантеон ми не розглядаємо у концепції української військової меморіальної культури, це значно ширше питання. У цьому об’єкті ще більше специфіки, ніж на національному військовому кладовищі.
[Читайте також: Олександр Алфьоров: «Ми не можемо собі дозволити травмоване майбутнє»]
Як можна долучитися до формування чи культивування пам’яті нації про полеглих військових?
Тут найважливіше не забути про полеглих через якийсь час. У нас із довгостроковою національною пам’яттю дуже погано. Уже зараз починаємо забувати полеглих 2014–2021 років, періоду АТО–ООС. Пам’ять про цих воїнів уже ніби відходить на периферію. Це неправильно. Що нам робити? Розказувати дітям, шукати героїчні історії, передавати це все з покоління в покоління. Адже це історії не про загибель, а про українську тривалу боротьбу за існування й незалежність. Пам’ять про загиблих має стати частиною нашої ідентичності.
Пам’ятати — це головне, що нам варто робити. І кожному варто пам’ятати у міру своєї професійної діяльності у найбільш вигідному для держави форматі.
Журналісти знаходитимуть цікаві історії, які потім стануть основою книжок і досліджень, режисери зніматимуть круте героїчне кіно, яке покажуть дітям, а ті виростуть і захочуть стати частиною Збройних сил. Такий собі закритий цикл.
Нам варто думати про актуальні історії та сюжети, які працюватимуть у перспективі 10–20 років. Пам’ятати має бути цікаво. Пам’ять не має стати попсовою чи побутовою, вона повинна мати окреме місце у голові та серці.
