Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Пригадуючи перші дні великої війни, подумки цитую вірш Лесі Українки. Багато хто вчив його у шкільній програмі, але аж зараз його значення засяяло так виразно, пробираючи морозом десь попід шкірою.
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
…
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
У принципі, це і є поетичний опис того, що сталося з українською культурою на початку повномасштабного вторгнення. Природною функцією мистецтв є комунікація, отож вона й виявилася найважливішою тоді, коли треба було пояснити й розповісти про себе. Безліч митців, дослідників і культурних менеджерів самоуповноважилися промовляти від імені українського суспільства на розмаїтих міжнародних майданчиках, й інтерес був шаленим.
Нещодавно мені трапилася стаття під назвою «Невидимі життя: окуповані міста як сліпа пляма в геополітичних студіях». Назва дуже промовиста: вона гарно передає зміст. Авторка Яна Сучикова описує, як міста, потрапляючи в окупацію, німіють і зникають із поля зору дослідників. Їхні мешканці задля власної безпеки намагаються не висловлюватися, а готові говорити не мають платформ для цього. Відтак стають невидимими і для медіа, політиків, і для мешканців інших регіонів та країн. Саме це відбувається з нашими окупованими територіями. Але те саме трапилося і з усією Україною у ХХ столітті і тривало аж до 1991 року, коли, здавалося, німота подолана. Однак я недаремно згадала про платформи.
Україна, її досвід і породжені ним знання мало кого цікавили на міжнародній арені. Тому платформ, де могли говорити українські спікери, які самі почувалися тими, хто долає німоту, було мало. А відсутність трибуни — конференцій, публікацій у медіа, книг, виставок, університетських програм — призводить до все слабшого голосу. Україна як культурна і світоглядна спільнота залишалася майже так само непоміченою, як і раніше. Ситуація різко змінилася в лютому 2022 року. Причиною цього був не лише шок від того, що в наш час ядерна держава може розпочати війну проти своїх сусідів у масштабах, яких світ не знав із Другої світової.
Була ще одна неявна причина: міжнародні медіа, дослідники й публіка раптом відкрили для себе, що Україна — велика багатомільйонна країна зі своєю інтелектуальної спільнотою і традицією, культурою та історією.
Сам цей очевидний для кожного українця факт виявився шокуючим відкриттям у багатьох куточках світу.
Раптово для українських спікерів відкрилися сотні різноманітних майданчиків, і багато хто почав розповідати: виступати, писати, давати інтерв’ю, вмикатися в безкінечні зуми і пропонувати нашвидкуруч укладені виставки. Інтерес до всього українського був не лише актом солідарності, а й простою людською цікавістю, мовляв, що ж вони мають сказати? Й українські автори говорили.
Свідчення і фіксація ще недавно неймовірного воєнного досвіду для багатьох на культурній сцені стали головним завданням. Про це часом навіть говорили саме так, як Леся Українка: наче це і є боротьба. Однак досить швидко такий словник скоригувала сама ж культурна спільнота і загальним підходом стало те, що воюють в Україні військові й немає ніяких інших, зокрема культурних, фронтів. Але відчуття причетності до опору залишилося. Ішлося про опір інтелектуальний та символічний, при якому першочерговим залишається уже згадане свідчення, але дуже важливим стає ще й стійкість свого суспільства. Тому так швидко свої двері відкрили музеї й театри там, де для цього була хоча б мінімальна безпекова можливість: у Києві, Одесі, Харкові, навіть у підвальних приміщеннях Херсону тривало культурне життя. Усім їм, як, у принципі, й українському суспільству на той час загалом, хотілося сказати: ми є. Знову напрошується цитата з Лесі Українки: «Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає». Вона добре описує відчуття того, хто вижив і прагне заявити про себе, а саме воно охопило українське суспільство після першого та найглибшого шоку.
Однією з перших київських культурних подій весни 2022 року стала дискусія «Наше велике переселення» в «Мистецькому арсеналі». Вона відбувалася всього через місяць після відступу російських військ з-під Києва в традиційні дати «Книжкового арсеналу» — водночас і як нагадування про нього, і як нагода проговорити щойно пережитий досвід у широкому колі. Несподівано для самого Арсеналу, дискусію відвідало кількасот людей, а подія стала важливою точкою, з якої вже можна було говорити про виживання тут і зараз і про продовження життя, зокрема й інтелектуального, у воюючій країні.
Така ситуація не могла тривати нескінченно. Інтерес поступово вщухав, міжнародні платформи знову скорочували свою доступність, а люди в Україні щодня виснажувалися через постійне відчуття небезпеки й неможливість уявити власне майбутнє. Дедалі більше авторів та інституцій переналаштовувалися з того, щоби свідчити і промовляти до світу про жахливі події, які діються в них перед очима, на те, щоб підтримувати саме культурне та інтелектуальне життя, створювати місця певної колективної терапії або осмислювати ситуацію людини в конкретних українських обставинах як універсально людський, а не специфічний воєнний досвід. Спробую показати на прикладах.
У Києві уже багато місяців триває ажіотаж навколо спектаклю «Конотопська відьма» у Театрі Івана Франка. Це розважальна й досить проста за змістом, але дуже гарна за формою, постановка. У чому ж її секрет? Саме в здатності бути місцем спільного комфорту: тут люди можуть разом сміятися, впізнавати знайомі образи, асоціювати знайомий з дитинства матеріал Квітки-Основ’яненка із затишком та безпекою, а водночас насолоджуватися вишуканою сучасною візуальністю спектаклю. Такі місця надзвичайно потрібні для самого виживання у воєнному місті, навіть такому захищеному, як Київ.
Натомість серед прикладів підтримки інтелектуального життя в обставинах, які до цього не спонукають, — робота Харківського літературного музею.
Ця інституція стала знаковою для всієї України завдяки здатності постійно і стало підтримувати живий осередок думки й художньої уяви всього за кілька кілометрів від російського кордону. Це та сама, згадана на початку, затятість, відмова бути стертими з лиця землі, піддатися анігіляції. Я б назвала це спробою виправити історію, не дозволивши статися черговому загасанню думки. Подібну стійкість демонструє і, наприклад, харківська спільнота книгодрукарів, яка й далі працює в цілком несприятливих для цього умовах.
А улюбленим для мене особисто прикладом осмислення ситуації людини тут і зараз, в Україні, в універсальних категоріях є нещодавня виставка Олени Турянської «Агапе» в нас у «Мистецькому арсеналі». Художниця спробувала пере-уявити свій щоденний досвід через категорії античної філософії — і вийшло вражаюче тонко й глибоко.
Усі ці процеси влучно підсумувала культурологиня Катерина Ботанова, яка нещодавно написала, що українське мистецтво перемістилося по траєкторії від свідчення до інтроспекції. Цікаво й важливо не лише розповісти світові про свою країну, а й зануритися у себе. Всередині себе, свого символічного і фактичного світу, власного суспільства виявляється надзвичайно багато цікавого.
Якби я мала накреслити мапу того, що відбувалося в українській культурі та з нею впродовж трьох років великої війни, а не написати текст, то ми б саме дивилися на позначку з написом «Ви зараз тут». Що ж попереду?
Перед нами, українським суспільством, як і раніше, величезні виклики, навіть загрози. Одна з них — загроза внутрішнього розбрату.
Я бачу, як хвилями здіймаються гіркота, біль і образа, що виростають із багаторічної воєнної втоми.
Ті, хто хотів би швидких змін і прагне залишити покоління принижень і несправедливості в минулому, стикаються з тими, хто на тлі щоденних утрат воліє зберегти хоча б затишний світ свого дитинства, хоч який химерний і насильницький для інших, — а отже, не міняти довколишній ландшафт. Не лише, але зокрема і в цьому причина гострих суперечок навколо перейменування вулиць і знесення тих чи тих пам’ятників в Одесі. Те ж коріння бачу в короткій, але бурхливій суперечці про необхідність назвати вулицю іменем Рафала Лемкіна у Львові, яка швидко закінчилася найменуванням вулиці, але учасники зберегли деяку гіркоту, яка час від часу живить подальше іскріння.
Ця перспектива — розбрату, втрати голосу і апатії — дещо лякає. Однак я бачу й те, як багато людей і далі працюють з усіх сил: створюють виставки, роблять документальне й навіть ігрове кіно, пишуть книжки й проводять фестивалі. Це дає надію і трохи ґрунту під ногами. Але треба розуміти, що все це зусилля, яке робить саму тканину роботи інтелекту дедалі тоншою, конструкцію культурного життя дедалі крихкішою.
Що робити? Бути серед своїх. Досвід буття разом з однодумцями додає сил. Читати й підтримувати власні медіа — вони під ударом зараз і потребують підтримки. Не пропускати важливі виставки у вашому місті — тобто власне споживати українську культуру. Намагатися зрозуміти співрозмовників з іншої культури, а для цього все те саме: читати, дивитися, слухати. Пробувати збагнути, як вони бачать світ і чого не видно, дивлячись з українського контексту.
І, як казав інший класик української літератури, «лупати сю скалу»:
Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! …
Бо вам призначено скалу сесю розбить.
Олеся Островська-Люта, арт-менеджерка й кураторка сучасного мистецтва, директорка «Мистецького арсеналу».
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
