§§§
[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Приходить повідомлення про можливий ракетний обстріл — із тих, які можуть бути, можуть не бути, може, вночі, а може, й рано-вранці. По таких ночах зазвичай лишаються недосип, стрес і ненадійні графіки подачі електрики, тобто екстрені відімкнення. Ставлю чайник, кип’ячу воду, наповнюю окропом кожен із наших п’яти термосів. У такі дні в мені прокидається внутрішній дід — або баба, — що хоче все контролювати. Трохи окропу в термосах — спосіб вдати, що володієш ситуацією. Як і пляшки з-під мінералки, наповнені технічною водою, що стоять у вбиральні. Як і підсолена заморожена вода в морозилці, яку перекладаю в холодильник під час особливо довгих відімкнень. Як і завчасно наготовлена їжа, яку або можна їсти холодною, або легко розігрівати навіть на туристичній газовій плитці. Як і підкреслені суворість та серйозність, навіть дратівливість на тих, хто не розібрався, бо ми ж розібралися.
Прості побутові жести, лайфхаки й усіляка мудрість народна не є повним арсеналом. Іноді предок у мені проступає і починає щось промовляти, оцінювати, пропонувати, а чи й просто голосно сопіти. Мої сумніви й незадоволення, мій кураж і рішучість наважуватися на щось нове, мої мовчання і недовіра, як і відкритість і цілковите прийняття, є бодай частково плодами того, що ростили мої старші — навіть ті, кого я зовсім не пам’ятаю.
Їхній досвід несу і усвідомлено, і мимовільно водночас, деякі речі приходять ніби самі собою. Їх особливо легко помітити в дні, години, тижні, роки великих потрясінь.
Іноді вони маскуються в дуже прості й буденні враження й відчуття. Як того вечора, коли після довгого ракетного обстрілу, після першого особливо довгого аварійного відімкнення, тобто після цілого дня без світла, в зал супермаркету вивезли перші за добу гарячі хлібини. Було помітно, як усі їх чекали. Вражало, як чемно та спокійно працівниця їх подавала — ще гарячі. Вона роздавала їх просто в простягнуті переважно жіночі руки ще до розкладання на вітринах. Кожній — по хлібині.
В черзі на касу самообслуговування це все виглядало вже менш пафосно, та не менш зворушливо. Просто такі ж, як я, мами брали щонайменше одну додаткову булочку, щоб було що з’їсти на ходу під час прогулянки, аби пригощати своїх малят цілушками, запашними окрайчиками.
Гаряча хлібина — як слова любові й турботи, зрозумілі без слів усім носіям українських сенсів і драм. Мій внутрішній дід — як і моя внутрішня баба — в такі моменти чудово все розуміє без слів. Хліб не можна кидати, хліб треба поцілувати, хліб не можна викидати.
Витоки такого ставлення українцям зрозумілі, зокрема це досвід голоду — 1920-ті, 1932-й, повоєнний 1946-й…
Хоча слово «зокрема» поруч зі словом «голод» не має стояти, бо той досвід визначає усі наступні. Мені у спадок по тому дістався той самий рефлекс — годувати піклуючись. Я знаю його від бабусі, мами та від усіх родичів, кровних і некровних. Впізнаю його в усіх друзях. І навіть у спогадах знайомого француза про перше знайомство із сім’єю його української нареченої: каже, що першими вивченими українськими словами стали «сядь і їж».
У воєнні часи проступає пам’ять про геть химерні речі.
Про більшість із них я не маю справжньої пам’яті, бо є родини, де свого часу зробили вибір берегти дітей від історій про Другу світову. Раніше я сердилася. Сьогодні я дивлюся на свого 18-місячного сина й щоразу повторюю мрію: «Нехай він не пам’ятає війни». Проте розумію слабкість цієї ідеї. Пам’яттю доведеться поділитися. Вона мимовільно проступатиме, як той мій внутрішній дід, як та моя внутрішня баба. Збирає партизанський загін. В усіх документах має різні дати народження. Глибоко в шафі тримає піджак із медалями. Десь — зброю. Десь — торбу з тим, чим треба.
Все це я знаю без знання, пам’ятаю без справжніх спогадів. І тепер розумію, чому мої баби й діди на фото, де їм стільки ж, скільки й мені, виглядають настільки старшими. Бо і я тепер так виглядаю — невинність і легкість поховано десь глибоко в 2013-му.
Тому, коли йду вулицею до метро та ковтаю сльози, занурившись у жаль про те, що син уперше (й надалі завжди) звертає увагу на сигнали тривоги, міркуючи, які педагогічні суперсили допоможуть навчити цих звуків не боятися, я чудово розумію, яку пам’ять без спогадів уже передала в спадок. Тому, чуючи рано-вранці немовляче «бубух» після гучного вибуху за вікном, знаю, яка пам’ять про російські ракетні обстріли вже закладена.
Мій внутрішній дід у спокійніші дні любить міркувати про те, що багато речей із часом погіршуються. А чи про те, як ростити молодь. А чи про те, як задовбав ШІ у невмілих руках. Діапазон тем цих внутрішніх діалогів надзвичайно широкий. Та щоразу, коли я щось бубоню про занурених у соцмережі дітей, які геть не читають і розучилися спілкуватись офлайн, насправді артикулюю лиш одну річ. Мрію, щоб усі вони більше ніколи не знали війни — на відміну від своїх передчасно старих мам і тат.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
