Не відвертайся

Навіщо ми пишемо про проституток, біженців, сиріт, людей з інвалідністю та інших Інакших

14.06.2016 Отар Довженко

Люди, що збудували Парфенон і Колізей, кидали немовлят, народжених із фізичними вадами, у прірву. Ні, не лише суворі спартанці, як нам говорили у школі, а й гуманні афіняни та освічені римляни; а їхні великі філософи схвалювали цю практику й закликали в жодному разі не годувати калік.

У книзі Левіт Господь говорить Мойссеєві: «Ніхто із насіння твого у [прийдешніх] родах їхніх, що матиме ваду [на тілі], не повинен приступати, аби приносити хліб Богові своєму. Ніхто, у кого є вада [на тілі], не може приступити: ні сліпий, ні кульгавий, ні з іншими вадами. Жодний чоловік із насіння Аарона священика, у котрого на [тілі] є вада, не повинен приступати, аби приносити приношення Господові учинені на вогні; вада [на ньому], тому не повинен він приступати, аби приносити хліб своєму Богові». Людина з вадою на тілі, вірили давні євреї, опоганює святиню.

Люди, що збудували Нотр-Дам де Парі та Пізанську вежу, виставляли клітки з психічно хворими та розумово відсталими у громадських місцях, аби посполиті могли споглядати роботу диявола. У легендарному лондонському притулку для божевільних — Бедламі — інвентарем були кайдани, ланцюги й залізні прути. Згодом, за доби Просвітництва, пацієнтів показували охочим за гроші.

Розуміння інвалідності як гріха й нагадування про гріх, виразки на тілі суспільства, яку потрібно випалити чи сховати від очей, було спільним для Інквізиції та Реформації. Часом на багатті опинялись не лише самі діти, народжені з вадами, а й матері, що їх народили.

Ставлення суспільства, держави, церкви до інвалідів еволюціонувало, поступово стаючи людянішим, проте завжди на кілька кроків відставало від розвитку Світу Здорових. Останні спроби вирішити «проблему» радикально — розстрілами, газовими камерами й концтаборами — були зроблені людожерськими режимами ХХ століття лише кілька десятиліть тому.

Комусь видається, що середньовічні багаття вже згасли? Горять, горять. Атавізми страху перед Інакшими, часто підживлювані забобонами, повсюдні в нашому суспільстві. Часом вони вихлюпуються в особливо показовій формі. Як протест проти відкриття відділення паліативної допомоги в житловому будинку в Івано-Франківську. Як масові виступи проти відкриття центру для біженців у Яготині. Як «кривава каша», обіцяна націоналістами учасникам Маршу рівності в Києві.

Крім цих вивержень, є тисячі менш помітних, буденних епізодів. «Чого інваліди пруться на візках на вулиці — нехай сидять дома!». «Чого моя дочка має вчитися з дауном — я чула, що вони агресивні!». Зеки, бруд, наркомани, хвороби, содоміти, купа дітей, говорять не по-нашому…

Христина Стефінів, — учасниця Школи соціального репортажу, успішна радіоведуча, яка поки що не дуже добре ходить самостійно, але обіцяє протягом року навчитися, — допомогла мені зрозуміти важливу річ. Людям з інвалідністю потрібне від інших людей не співчуття і не милосердя, яке часто є лише іншою формою відторгнення. Окрім суто технічної допомоги, що дозволить їм жити повноцінним життям, ці люди потребують, аби суспільство дивилось на них і не відверталось.

Це нелегко. Коли незряча дівчинка, що вчилась в одній дитсадковій групі з моїм сином, уперше оглядала моє обличчя пальцями, мені було страшно таким первісним, природним страхом. «Не показуй на собі», — завжди забобонно казали мені в дитинстві, коли я зображав чиєсь каліцтво. Страх, що від дотику, від близькості чужа особливість перейде на тебе і ти, приміривши її на себе, уже не будеш від неї вільний.

Усе це лікується в дуже простий спосіб: дивитись, не відвертатись і звикати

Усе це лікується в дуже простий спосіб: дивитись, не відвертатись і звикати. Тепер я легко і без жодних уколів страху вітаюсь із незрячими дітками. Ярослава Тимощук, провівши кілька днів у львівському центрі підтримки людей з особливими потребами «Емаус», з’ясувала, що з ними є про що поговорити. Ганна Соколова подружилась із Тимуром, який ходить до звичайної школи, хоча ще зовсім недавно дітей з аутизмом (пост)радянська медицина вважала нездатними навчатись. Трагічну, але зовсім людську картину розгорнули перед Іриною Андрейців київські проститутки. Герої матеріалу Олі Клінової, львівська команда баскетболістів на візках, грали на вулиці й завоювали прихильність перших уболівальників.

Якщо людина зможе не відвертатись, вона звикне дуже швидко. Як змусити державу не відвертатись — інше питання.

Державі спокійніше, коли люди з особливостями закриті в резервації, де їм не дають померти з голоду, проте й не залишають жодних шансів на повноцінне життя.

Таку картину ми побачили в інтернатах під Тернополем і в Ладижині. Це не лише про хворих — здорові діти, що навчаються у спеціальних закладах, виявляються не готовими до повноцінного життя. Вони мріють про айфони й розкішні автомобілі, але виявляються безпорадними — або, за означенням героя матеріалу Маргарити Тулуп, паразитами.

Виходить, гарантований кусень хліба й дах над головою — це не завжди добре? Чому переселенці з Донбасу в Запоріжжі та Маріуполі роками сидять на місці у стані вивченої безпорадності — небажання й неспроможності робити кроки до нового життя? З’ясовується маса нюансів, що не вписуються в розуміння милосердя як копієчки, кинутої каліці.

Учасники Школи соціального репортажу, організованої Школою журналістики Українського католицького університету, привезли зі всієї країни історії Інакших, відкинутих суспільством, державою, війною чи родиною. Практично в кожній із цих історій є надія — бо ні ми, ні наше суспільство, ні наша держава не безнадійні.

Просто треба посилено вправлятись у невідвертанні.

Головне фото — Остап Яриш, фото автора — Олександр Ласкін.

Отар Довженко

Текст Отар Довженко

Медіакритик, редактор, журналіст. Викладач кафедри журналістики УКУ

Схожі публікації

7341 5

Добрий чарівник

Історія дідуся, який дарує дитинство вже не одному поколінню львів’ян

18.07.2018 Наталія Середюк
9173 15

Мирослав Маринович

Розмова з правозахисником та релігієзнавцем

03.12.2014 Володимир Бєглов
7593 11

Непомітні

Як у Харкові навчилися допомагати дітям, котрих неможливо вилікувати

29.02.2016 Маргарита Тулуп

Популярні публікації

38695 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
45314 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Введіть слово, щоб почати