Додому через 143 роки

1882-го галичанин Теодозій Вахна приїхав до Канади. Перед тим хлопець кілька років жив у Флориді, там навчився читати й писати англійською. Тож у Канаді взявся допомагати з документами новоприбулим українцям. Незабаром Теодозій одружився з українкою Марією. В них народилося 16 дітей. 15 вижили і пустили коріння в Канаді.

Через 143 роки після того, як Теодозій прибув до Канади, до восьмого класу однієї з київських шкіл прийде новий учень. Йому — 13. Підліток трохи журиться, як його, новенького, приймуть у колективі, а ще переймається, чи достатній у нього рівень української, щоб навчатися разом з українцями в українській школі. Він — канадієць Максим Костенюк. Праправнук Теодозія Вахни.

§§§

[Цей текст створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

«Ми ж з Канади!»

У Києві вогко й сіро. Лише полудень, а відчуття таке, ніби вечір. Це та пізня осінь, коли дня надто мало, а сутінки настають надто швидко. 
Навігатор приводить мене у дворик на одній з центральних вулиць. Я в теплій куртці, але тремчу — вологість висока, я мерзну. Зустріти мене виходить чоловік без верхнього одягу — в самій флісовій кофті. Хвилин із десять ми чекаємо на фотографа. Я переймаюся, чи чоловікові не холодно. Та він усміхнено відповідає: «Ми ж з Канади!».

Це — Андрій Костенюк. Він — правнук Теодозія Вахни й Максимів батько. Андрій — третє покоління українців, народжених у Канаді. Такі, як він, часто повністю асимілюються і вже не розмовляють українською. В Андрія ж чудова українська. Попри канадський паспорт і життя в Канаді, він — українець. І це усвідомлення чоловік прагне передати своїм дітям, бо, каже, якщо обрубуєш коріння, у дерева мало шансів на ріст. Тож, аби рости, він приїжджає до України. Волонтерити. А 2025-го його сімʼя на рік перебирається до Києва. 

«Візьміть пиріжки. Це такі, що не солодкі, а ось ці — солодкі. Ми дуже любимо пиріжки, але в Канаді нема пиріжкових. І в польських магазинах — їх у нас багато — теж нема пиріжків». 

Люба Буцька, Андрієва дружина, одразу запрошує до столу. Спочатку — гостини, а вже потім — інтервʼю. Андрій каже, що його канадські шкільні друзі завжди звертали на це увагу — варто було прийти до нього в гості, як їх садили за стіл, щоб нагодувати. Це по-українськи. В канадців так не заведено. 

З несміливих рухів пані Люби помітно, що то не її кухня, не її горнятка й тарілки. Квартиру у старому будинку в центрі Києва вони орендують. Тут дуже товсті стіни, така собі додаткова «броня» до рішення перевезти сина-підлітка в Україну в той час, коли українські батьки своїх дітей намагаються вивезти. 

«Я трошки журився і думав, що, може, буде дуже інакше, ніж в Канаді, але одразу побачив, що всі дуже гарно ставляться до дітей. Всі розуміли, що я з Канади, що мені буде важко. Навіть на деяких уроках можу користуватись телефоном і перекладати. Також багато дітей говорять англійською, що дуже добре, бо тоді, як я не можу щось розказати, чи не знаю, як точно, можемо порозумітися англійською», — ділиться Максим. 

У Києві він уже майже свій. Відвідує заняття з футболу. Дослідив усі центральні київські дворики, знайшов собі перукарню для стрижки. І навіть домашні завдання, яких немає в канадській школі, його не пригнічують. Максимові батьки кажуть, що в Україні вчиться не лише він.

«Ми приїжджаємо в Україну, щоб учитися. Україна і ви насправді навчаєте наших дітей, як жити у цьому світі по правді. Бо в Канаді, на жаль, багато людей живуть у власній бульбашці. Але поступово дедалі більше розуміють, що й в нас є нестабільність і хаос. І для нас як для батьків дуже важливо, щоб наші діти навчилися, як із цим усім жити в майбутньому. Не лише як українці, але загалом як люди. Щоб вони старалися робити добро для інших, а не тільки думали про своє», — ділиться Люба. 

З її очей раптом котяться сльози.

Жінка пояснює — такі, як вона, хоч і народилися в безпечній Канаді, виросли з українською травмою, якої завдала Росія. Бо їх виховували вцілілі після Голодомору, репресій і таборів.

Діти росли зі страхом, що Росія може дістатися і до Канади. Тому в Україні вони зокрема для того, щоб подолати цю травму. Люба перепрошує за сльози, що безперестанку котяться. 

Її виховували бабуся й дідусь, а також тітка її мами, що теж разом із чоловіком мусила колись покинути Україну. Вони, як згадує Люба, були дуже близькі з нею й робили все, аби дівчинці було добре. Але разом з любов’ю передали їй і свою травму. «Я не розумію, як їм вдалося все це пережити, і мені їх дуже жаль. І я думаю, що ми хочемо вчитися у вас, як із цим НЕ жити. Ми приїжджаємо в Україну, бачимо, що ви творите, що є життя, і це нас дуже заохочує, дає сили далі працювати. Я розумію, що з фізичного погляду це може виглядати як неправильний вибір, але психологічно для нас усіх це краще». 

Рід Люби

Її родина — з Харківщини. З невеликого села Мурафа. Тут донині збереглися скіфські кургани, й колись Мурафа була навіть сотенним містечком козацького полку. Згодом на неї напали татари і зруйнували поселення. 1919-го владу тут захопили радянці. Перші роки місцеві чинили опір, але насильницьку колективізацію влада рад, звісно, таки провела. Любин дідусь, Василь Буцький, походив із великої заможної родини — мав десятьох братів і сестер. Радянська влада назвала їх куркулями, 18-річного Василя вислали на Сибір. Коли він повернувся в Мурафу, з великої родини вижила лише мама. Інші загинули. 

«У таборах він тяжко працював: був молодим, іще сильним. А старші українці вже не мали сил там працювати. Він мав сидіти 15 років, але через п’ять років його відпустили. Він приїхав додому, одружився з моєю бабусею, вона пережила голод, а її менший брат помер. Бабуся була на десять років молодша за дідуся й оповідала мені, як вони самі хату будували, і я, мала, думала: як це можливо? А тепер в Україні я бачу, як люди самі відбудовують свої хати». 

Із 1941-го по 1943-й село було під німецькою окупацією. Коли його звільнила Червона армія, місцеві зрозуміли, що їх можуть звинуватити у співпраці з німцями. Особливо таких, як Буцький, котрий відбув покарання в Сибіру і вважався неблагонадійним. Він посадив на воза дружину Марусю і двох маленьких донечок — майбутніх маму й тітку Люби. 

«Вони склали все на віз і тікали кіньми. Потрапили в табори для репатріантів тільки тому, що трапився їм кримінальний багач із Гонконгу, який мав українське коріння, і він купував людям документи. В тих паперах було написано, що мої дідусь і бабуся народилися на Галичині». 

З новими документами вони стали цивільними біженцями у Європі. Буцькі потрапили в Німеччині до так званих Ді-Пі таборів (з англійської — Displaced Persons). Там пробули п’ять років і народили третю дитину. Василь Буцький зумів отримати роботу в Канаді, за рік заробив грошей і перевіз сімʼю до себе. Спершу жили в бараці. Кожна родина мала своєрідну кімнату — простір, відділений від «кімнати» іншої сімʼї коцом.  

«Звідти вони перебралися під Торонто і стали фермерами. Тітка пішла працювати на фабрику, а бабуся — ні: хотіла жити так, як звикла вдома. Вирощували фрукти. Та частина Канади знана виноградниками. Працювали тяжко й трималися української громади. Дідусь вирощував різні сорти винограду. У них було четверо дітей. Усі пішли до університету, що було дуже важливо для них. Водночас навіть у Канаді вони журилися: намагалися, щоб ніхто не дізнався, що вони зі сходу України. Мама була ще тоді малою, але памʼятає, як із цих таборів забирали людей — і ті всі люди гинули. Це була так звана репатріація, яку проводила Росія. Людей фактично знищували». 

У тому ж Богодухівському районі, звідки родина Люби Буцької, є село Буцьківка. Люба не знає, але, можливо, її прізвище і назва села співзвучні не просто так. Сьогодні в Буцьківці нікого з родини не залишилося. А Вікіпедія пропонує світлину з місцевого цвинтаря — могилу Йосифа Буцького, героя Радянського Союзу. Чи не родич?

Історія українських родів знає чимало випадків, коли одні — «вороги народу», а інші — «герої». 

Андріїв рід 

Андрієва бабуся Верна, батькова мама, була восьмою дитиною з-поміж 16-ти в родині Теодозія і Марії Вахнів. Вони мешкали винятково серед українців. Спілкувалися лише українською. Українці мали свої крамниці, створювали спільні бізнеси, жили в такій собі українській резервації і не потребували англійської мови. 

Верна вийшла заміж за українця Нестора Костенюка. У 1920-х роках він підлітком приїхав до Канади. Сімʼя жила в маленькому селі Толстой. Попри таку назву, село не має стосунку до російського письменника. Заснували його українські емігранти у провінції Манітоба в кінці XIX століття. І це одне з найдавніших українських поселень. Там народився Андріїв батько Василь, один із чотирьох синів Нестора і Верни. Нестор тримав невеликий маслозавод. У родичів, які мали корів, купував молоко і робив із нього масло. Своїм маслом дуже пишався. 

Та одного року Костенюки перебралися з Толстого до Віндзора, у провінцію Онтаріо. Разом із півсотнею родичів. Їх не підвело бізнесове чуття: Віндзор розростався, вони купували ділянки поряд із містом ще тоді, коли вартість на них була невисока, споруджували будинки і продавали їх. Проєкт під ключ руками однієї родини. 

«Родина по маминій лінії — з Ленківців. Село нині в межах Чернівців, на річці Прут. Мамині батьки — священник Дмитро Фотій і Мінодора Джурківська — виїхали в 40-х. Багатьох з родини, хто залишився, мордували, у вʼязниці кидали, виселяли, розстрілювали», — розповідає Андрій. 

1942-го отець Дмитро з дружиною та двома дітьми Юрком і Мартою опинилися в Любліні у таборі Ді-Пі. Звідти переїхали в Австрію, в Зальцбург. Ще п’ять років провели в тамтешніх таборах. Аж тоді перебралися до Канади. Спершу на північ. У 1948-му оселилися в Торонто. Отець Фотій долучився до будівництва катедрального собору Святого Володимира, де потім і служив понад чверть століття. Його дружина Мінодора очолила при храмі українську школу і все дальше життя навчала дітей, народжених у Канаді, бути українцями. 

«Моя бабуся Мінодора навіть у Канаді завжди боялася, що прийдуть москалі. Коли моя мама вперше поїхала в Україну, то дідусь дуже переживав», — розповідає Андрій.

Обоє його батьків були з українських родин, але якщо в хаті священника Дмитра Фотія розмовляли винятково українською і дітей виховували українцями, то в хаті підприємця Костенюка було інакше. Василь Костенюк, Андріїв тато, уже ледве знав мову. З майбутньою дружиною Мартою познайомився в бібліотеці. Вона багато розмовляла, а він лише кивав. Марті хлопець сподобався — чемний, з усім погоджується. Лише пізніше він зізнався, що нічого з того, що вона говорила, не розумів, а сам не міг зв’язати докупи кілька речень, тому лишалося хіба що кивати. 

«Але, щоб женитися з мамою, її батьки поставили умову — він має говорити українською. Тож він вивчив мову. Мама з нами вдома розмовляла завжди лише українською. Тому, коли я пішов у дитячий садочок, англійської не знав. Це стало для мене певним шоком», — ділиться Андрій. 

Люба і Андрій

Люба з Андрієм познайомилися ще дітьми в українській школі при катедрі. У тій самій школі, де Андрієва бабця була директоркою. Андрій пригадує, що бабця носила такі окуляри, в яких здавалася дуже суворою. Натомість Люба має спогади про ошатну пані — в капелюшку і вбранні, на яке вона малою задивлялася. Обоє дітей грали на бандурах, співали в хорі, їздили разом у дитячі табори. 

Обоє згодом пішли лікарською стежкою, хоч після школи на певний час і втратили звʼязок. Люба вивчилась на акушерку і приймала пологи. Андрій був медбратом при реанімації та соціальним працівником. 

В Україні Андрій був тільки раз — у кінці 1990-х. Тоді відвідав родину на Буковині, був зачарований Карпатами, гуляв Києвом. Навіть думав лишитися тут жити — був молодим, шукав свій шлях у житті. Але непевні дев’яності в Україні і те, що ніхто не розумів його української в Києві, а він не розумів російської, повернули його до Канади.

Люба в Україні була двічі. Уперше — 1989-го разом із мамою приїхала до Києва. 

«Моя мама була вчителькою. Вона приїжджала в Україну ще тоді, коли багато хто не наважувався, — у 70-х роках. Тоді вона взяла групу студентів з Канади й приїхала до Києва, бо дуже хотіла, щоб у нас був кращий зв’язок із родиною.

Усе це було доволі секретно, їй було важко. Але вона була дуже активною українською діячкою в діаспорі.

Приїжджала майже щороку, викладала англійську мову». 

Зі своєї першої поїздки Люба пригадує один випадок. Вона виходить із готелю на вулицю, має номер телефону, за яким можна подзвонити мамі, але не збагне, як скористатися таксофоном. Просить жінку, що йде повз, допомогти. А та кричить їй в обличчя: «Я тебя не понимаю!».

В юності Люба з Андрієм знову зустрілися. Одружилися. Між собою спілкувались українською. І намагалися передати мову своїм дітям. Водили доньку на українські танці і навіть планували поїздку танцювального колективу до України. Але стався ковід. 

«Знаєте, в діаспорі є така українська культура, вона не жива. Ми їмо вареники і танцюємо, і співаємо колядки раз на рік. Або ходимо в хор. Це гарно, але це не українська культура. Тут ми кожного дня надихаємося. Це життя», — так нині думає пані Люба.

Якби не 24 лютого 2022 року

Про сучасну Україну вони знали небагато. Пам’ятали Помаранчеву революцію, у 2013-2014 роках дивилися стріми з Майдану. Потім була анексія Криму Росією і захоплення частин Луганської та Донецької областей. Наприкінці 2021-го — на початку 2022-го з’явилося відчуття тривоги через загрозу повномасштабного вторгнення. А коли у лютому побачили кадри з російською технікою на українській землі, це їх шокувало. 

«Я багато плакала, а моя мама сказала, що сльози ще нікому не допомогли щось здобути. І ми почали думати: в чому наша мета? Як помагати Україні?».

Родина вийшла на організацію Canadian Medical Assistance Teams, яка на заході України надавала медичну допомогу переселенцям. У травні 2022-го Люба й Андрій долучилися до волонтерства.

На ніч вони виїжджали до Польщі — так вимагала безпекова політика організації, а з самого ранку верталися в Україну.

В медичних автобусах міряли людям тиск, робили найпростіші медичні маніпуляції. Так тривало три тижні. Повернувшись до Канади, вони зрозуміли, що хочуть робити більше.

Тоді знайшли організацію «Український патріот». Та збирала допомогу, головно медичну, формувала аптечки для військових і цивільних, доставляла медикаменти на прифронтові території. У наступну поїздку подружжя взяло з собою в Україну 18-річну доньку Ладу. Люба каже, що ця поїздка допомогла дівчині визначитися, ким вона хоче бути. 

«Через те, що вона приїхала з нами в Україну, тепер вчиться в Канаді на юриста. Захопилася міжнародним правом. Її світогляд після поїздки змінився». 

Андрій і далі працює з «Українським патріотом». Часто возить медичну допомогу у прифронтову зону. Люба консультує Асоціацію акушерів-гінекологів України, щоб наблизити наші стандарти до західних. Їздить у пологові будинки, спілкується з фахівцями, ділиться досвідом.

Серед своїх канадських друзів, знайомих і незнайомців вони постійно організовують збори на підтримку України. І тішаться, що канадійці надають велику поміч.

«Я працюю в лікарні у Ванкувері з хірургами, травматологами. Керівник відділення травматології — військовий хірург канадського війська. Він не має українського коріння, він французького походження, але дуже прихильно ставиться до України. Він завжди сильно підтримує те, що я роблю в Україні. Дав мені відпустку на рік і сказав, що пишається мною. Казав мені: я їхав на війну, бо так казали мені мої командири, а ти сама це робиш, я дуже гордий за тебе». 

За час нашої розмови і Люба, і Андрій кілька разів скажуть, що роблять небагато і є люди, які більше заслуговують на те, щоби про них писали журналісти. 

***

Цього літа нащадки Теодозія Вахни укотре зібралися разом. Такі зустрічі вони організовують кожні чотири роки. «Як олімпіада», — сміється Люба. На цьогорічну «олімпіаду», яку вони називають «Вахне-реюнійон», приїхало понад двісті нащадків Теодозія. Дерево Вахни добряче розрослося в Канаді, і хоч мало хто з його нащадків розмовляє мовою свого пращура, частину своїх плодів вони віддають, щоб удобрити своє коріння — збирають кошти для країни, звідки майже півтора століття тому приїхав їхній прадід. А дехто навіть, як-от праправнук Максим, повертається до Дому Теодозія. Бо людина, певен батько Максима і правнук Вахни, не може повноцінно жити, якщо обрубає власне коріння. 

«Ми дуже багато поколінь уже в Канаді і розуміємо: щоб наші діти справді були українцями, мали українське життя, треба приїжджати сюди, в Україну».