[Цей репортаж продовжує серію публікацій, присвячених не завжди легким, але надзвичайно потрібним процесам зміцнення та розбудови громадянського суспільства на Донбасі.
Разом із нашим партнером — Форумом НДО в Україні — розповідатимемо про тих, хто не нарікає на владу й обставини, а власними силами змінює простір довкола себе.
Форум НДО в Україні є членською організацією, яка об’єднує міжнародні і національні недержавні організації, які працюють з наслідками гуманітарної кризи в Україні]
Ніч. Нейтральною смугою, що розділяє підконтрольну та непідконтрольну Україні територію, суне автомобіль. Рухається зі сторони «ДНР» у напрямку зачиненого вже пропускного пункту. Що їм потрібно тут вночі?
На українському КПП теж не знали.
Один із пасажирів пригадує, що українські військові зустріли їх автоматними чергами. Після кількох телефонних дзвінків машину все ж пропустили. Так трьох лідерів гуманітарної організації «Відповідальні громадяни» видворили з «ДНР» без права на повернення.
Поки українська Служба безпеки з’ясовувала, що й до чого, волонтери думали над тим, як їм повернутися додому і продовжувати свою справу. Наступного дня на своїй сторінці у Facebook Енріке Менендес написав: «Донецьк, розлука з тобою нестерпна. Але це ненадовго».
Діяти
Власник бізнесу з інтернет-маркетингу Енріке Менендес, два журналісти, Дмитро та Євген Шибалови, і колишня депутатка Марина Черенкова — таким був перший склад організації «Відповідальних громадян». Вони познайомились на самому початку конфлікту 2014-го року і зійшлися на думці, що не хочуть залишати Донецька. Принаймні на час бойових дій.
Офіс громадської організації «Відповідальні громадяни», Краматорськ. — Ми вирішили діяти й допомагати тим людям, які виявилися нікому не потрібними, — мирному населенню, — стверджують засновники організації «Відповідальні громадяни».
З того часу група активістів почала працювати як команда. Збирали інформацію про стан справ у селах та містах, де ведуться бойові дії, а також про їхні нагальні потреби. Допомагали людям червоної зони спочатку із власних коштів, потім — шукали людей, компанії, які можуть долучитися.
Самопроголошена влада «ДНР» переселяла у Донецьк тих, чиї будинки опинилися просто на лінії вогню, — надала їм кімнати у гуртожитках. На цьому операція порятунку закінчилась. У людей не було нічого, окрім власних життів. Тож розраховувати вони могли лише на небайдужість нових сусідів — волонтери купували їжу, необхідні речі, ліки та організовували пункти роздачі.
Віра сама виховує сина Святослава. У селищі Воздвиженка вона купила стареньку хату за десять тисяч гривень. Стіни цього будинку ледве тримають стелю, піч давно розвалилась. Жінка мусить зимувати тут вже цього року.Через кілька місяців у Донецьку почали працювати великі гуманітарні організації, у серпні 2014-го — Фонд Ріната Ахметова, у вересні-листопаді — чеська організація People in Need, Міжнародний Червоний Хрест та агенції ООН. Усім їм потрібні були місцеві об’єднання, що могли б надавати актуальну інформацію про ситуацію у різних куточках самопроголошених республік.
— Нас було найбільше чутно у пресі та соціальних мережах, тож, відповідно, усі гуманітарні організації зв’язувались з нами. Так ми поступово стали ніби як локальними експертами, — згадує Ольга Коссе, нинішня керівниця організації «Відповідальні громадяни».
Наталя Василівна, інвалід ІІІ групи, разом із чоловіком три місяці провела у підвалі. Їхній будинок, в якому подружжя тільки-но зробило ремонт, тепер увесь у тріщинах від обстрілів. «Дай Бог, щоб було тихо, — каже, — викарабкаємось». Селище Воздвиженка, Донецька область.
У літній час люди у Воздвиженці усміхаються частіше — знаходять відраду у садах та городах. Віктор Іванович, чоловік Наталі Василівни, вирощує чотири сорти винограду.Окрім інформаційної допомоги, «Відповідальні громадяни» стали партнерською організацією — фактично додатковою парою рук великих гуманітарних фондів. Саме вони практично визначали, що саме і де потрібно, а потім розвозили необхідну допомогу від міжнародних донорів людям на території, що опинились під обстрілами.
Працівники великих міжнародних фондів керуються протоколами безпеки, тож у той час, коли міста перебувають у зоні активних бойових дій, допомогу здійснюють лише через підрядні організації, у яких ніяких протоколів немає.
— Ми ж не мали труднощів із тим, щоб сісти у авто, тому що це — наш особистий транспорт, і могли поїхати до бомбосховища. Ми привозили коробки з їжею, гігієнічними засобами, медикаментами, спілкувались із людьми. З нами часто їздили журналісти, тож навколо нашої організації створювався медійний шлейф, який допомагав налагоджувати контакти. Так нас менше турбували і водночас ми більше могли зробити, — розповідає Ольга.
Після того, як на непідконтрольну Україні територію зайшли гуманітарні фонди, «Відповідальні громадяни» продовжили діяльність вже як професійна гуманітарна організація — реалізуючи грантові проекти. Волонтери стали повноцінними працівниками і могли більше не думати, як після багатогодинних поїздок поблизу лінії фронту шукати можливостей заробітку.
Самопроголошена влада уваги на них не звертала. До певного часу.
Небажані
— Ми ж до війни спілкувались із різними людьми. Звісно, були моменти, коли наших волонтерів і затримували, і арештовували, але у Донецьку це все вирішувалось одним дзвінком знайомому, який тепер раптом керує службою безпеки або якимось батальйоном, — пригадує Енріке Менендес.
«Відповідальні громадяни» зробили електронну базу даних більш ніж 30 тисяч сімей із 19 сіл, містечок і великих міст на непідконтрольній території. Трудилися над новими проектами і продовжували працювати з пресою.
Галина Степанівна задоволена цьогорічним урожаєм. Каже, сушені абрикоси корисні для серця, і навчає, як правильно діставати кісточку. Селище Луганське, Донецька область.
У подвір’я жінки снаряди прилітали тричі. Один влучив у будинок. Взимку Галина Степанівна планує опалювати хоча б одну кімнату буржуйкою.Марина Черенкова, у минулому депутатка обласної ради, та Енріке Менендес, на той час доволі відомий блогер, на різних політичних шоу у київських студіях та в інтерв’ю розповідали про реалії внутрішнього життя «ДНР» та десятки разів повторювали свої переконання: «Донбас — це частина України».
В якийсь момент це спрацювало проти них. У лютому 2016 року їх усіх затримали — допит тривав сім годин.
Місцева «служба безпеки» вирішила, що вони для «республіки» — небажані.
Все з початку
Ользі щастило. У її Калінінський район Донецька за увесь час бойових дій «прилітало» всього-на-всього п’ять разів. А от у Петровському — де у дівчини жили знайомі та друзі, — снаряди потрапляли у будинки по п’ять разів щодня.
Батьки забрали Олю у червні, коли війська тільки-но зайшли у місто.
— В мене було два періоди, коли просто доводилося спостерігати за подіями і відчувати себе безсилою. Адже ж ти ніби й у безпеці — у Маріуполі або в Києві, але зовсім-зовсім безсила. А потім ти повертаєшся і відчуваєш себе причетною: можеш вплинути хоча б на щось, можеш допомогти тим людям, яким не пощастило, — розповідає Ольга.
Сергій Биков із сім’єю живе у старій хаті з маленькими затхлими кімнатами.
А ще Сергій має 35 голубів різних порід. Говорить, що займатись птахами любить понад усе. Луганське, Донецька область.Вона повернулась у Донецьк у вересні й почала працювати з «Відповідальними громадянами». За півтора року знову опинилася у Києві — її так само, як Енріке Менендеса, Дмитра та Євгена Шибалових видворили з «республіки». Марину Черенкову тримали під вартою майже місяць, а пізніш відпустили — також без права на повернення. Офіс, техніку, робочі автомобілі арештували.
— Після того, як нас видворили, з нами перестали працювати всі міжнародні партнери: адже через співпрацю з нами їм могли закрити вхід на непідконтрольні території, — розповідає Ольга Коссе.
Розпочалося нове життя на території, підконтрольній Україні.
З прибиральниці — у мери
«Відповідальні громадяни» почали об’їжджати селища та містечка поблизу лінії розмежування — дивилися, як живуть люди, шукали місця або ж сфери, де їхній досвід міг бути корисним. У цей час вони отримали членство в Форумі НДО в Україні, щоби набути більше контактів з іноземними донорами і організаціями, користати з навчальних і менторських послуг, краще координувати свою роботу з іншими організаціями та ініціативами, робота яких спрямована на подолання гуманітарної кризи в Україні.
Галина Матвіївна не пам’ятає, скільки точно їй років. Говорить, що за паспортом 81, а насправді — більше. Гуманітарні організації вже відремонтували вікна та підлатали самотній жінці хату після обстрілів. 
Бабуся має сліпого і глухого від народження пса і козеня, з яким у Галини Матвіївни особливо ніжні стосунки. Селище Луганське, Донецька область.— Різниці у гуманітарній ситуації немає, — розповідає Ольга Коссе. — Що на підконтрольній, що на непідконтрольній території. У багатьох досі немає «акту зруйнування», а тільки з цим документом люди можуть розраховувати на допомогу від держави. Одна жінка з Луганської області нам розповідала, що, аби приїхала комісія, їй потрібно заплатити їм 600 гривень за транспорт. У людини не тільки житло зруйноване, вона ще й не може претендувати на компенсацію, — обурюється Ольга.
Наталія Іванівна, 64 роки. Жінка працювала у дитячому будинку і сама усиновила дитину. Селище Луганське, Донецька область. 
Коли почалися обстріли, вони із сином переховувались у приміщенні старого магазину. Хлопчик постійно заспокоював: «Уяви, що це грім», — говорив він їй. Дівчина також розповідає про селища, з яких утікали представники місцевої влади. Жителі зовсім не знали, куди звертатися по допомогу, транспорту не було. Порятунок приносили лише місцеві активісти.
— В одному селищі жінка, що раніше працювала прибиральницею у школі, раптом стала місцевим мером — просто тому, що почала звертатись до міжнародних гуманітарних місій, щоб їм дали автобус, відремонтували житло, привозили їжу, — розповідає Ольга.
Із такими місцевими лідерами тепер працює гуманітарна організація, адже вони точно знають, якої допомоги потребують люди — їхні сусіди та друзі.
Танєчка
— Таню, увесь край тобі вдячний. Сиділи ми тут без шматка хліба, світла і газу не було, води не було — шукали криниці. Голодні й холодні. А тоді з’явилася Танєчка. По вулиці їздить і соціальний хліб нам розвозить. По буханцю хліба роздавала, своїм життям ризикувала, — розповідає 78-річна пенсіонерка, а у минулому вчителька української мови, Марія Митрофанівна.
Марія Митрофанівна, 78 років. Все життя пропрацювала вчителькою української мови. Жила в учительському багатоквартирному будинку. Під час обстрілів 2015 року вона знайшла собі хатку із низькою стелею, щоби врятуватись. Її власне житло було зруйноване. Селище Луганське, Донецька область.До неї нас привела Тетяна Янголенко, місцева активістка та соціальна працівниця. Сьогодні старенькій саме привезли буржуйку, щоби хоч якось опалювати будинок взимку. Щоб зайти у двері цієї хати, мені потрібно добряче пригинатися, а старенькій Марії Митрофанівні, згорбленій і з двома палицями, така висота саме враз.
Тут — у Луганському — добре пам’ятають, як 24 січня обстріли загнали мешканців у підвали. Але старші люди, такі як пані Марія, навіть не ховались — не було сил.
— Почали із артемівського пагорба бити «Градами». І рипить, і свистить, і отак дугою, дугою падає, — жінка схвильовано відтворює події з пам’яті, наче це було ще вчора. Її голос тремтить. — Ховалися у підвали, я туди залізу, годину-півтори пересиджую, а вилізти не можу. Наступного разу сказала: що Бог дасть — то моє.
Так жінка і лежала у своєму ліжку, маючи для захисту тільки єдину молитву, яку знала. Навчила тої молитви і свекруху, яка одного зимового дня прийшла до неї змерзла і налякана — від страху ховалася під столом.
— Як би мені ще діток побачити, — зітхає Марія Митрофанівна. Рідні до неї не приїздять.
Тетяна, соціальна працівниця та координатор гуманітарних фондів. Тримає на руках Святослава, сина Віри. Село Воздвиженка, Донецька область— А ви, здається, щоденник вели? — питає Тетяна.
Стара вчителька аж напружилась від такої згадки:
— Я там писала вірші й лаялася на тих, хто за цю війну проголосував, — забубоніла вона.
— Не переживайте ви так, — обережно сказала Тетяна.
Вона сама — теж із місцевих. Світловолоса жінка з круглим і щиро всміхненим обличчям сама близько місяця ховалась у підвалі власного дому у селі Воздвиженка, яке ще рік до того називалося Красним Пахарем. Потім, коли обстріли стали рідшими, поїхала до Бахмута (колишній Артемівськ) по той самий хліб, який так згадувала Марія Митрофанівна.
— Коли ми їхали отак вулицями — була могильна тиша. Усі собаки мовчали, хоча б одна гавкнула, а ні… Вони теж ховалися, а зараз чуєте, як гавкають? Значить, усе спокійно, — каже Тетяна.
Новий етап
Тетяна — одна з тих активісток, котрі у критичний момент, взявши на себе відповідальність, стають місцевою владою. Ця усміхнена жінка, здається, знає кожного у Воздвиженці, Миронівці та Луганському.
Євдокія Феодосіївна, 98 років. Свого часу жінці вдалося вижити у Бухенвальді. У хату, де вона тепер мешкає з дочкою, потрапив снаряд і повністю зніс дах. Жінка згадує, як прокинулась і побачила, що на неї падає сніг. Селище Луганське, Донецька область.
Любов Іванівна, дочка Євдокії Феодосіївни. Хворіє на рак. Біля свого розбитого будинку згадує рідну бабусю, яка була подругою дитинства Нестора Махна, і щиро радіє можливості поговорити з нами українською. Селище Луганське, Донецька область.Так само й у селищах Опитному, Водяному, Первомайську — усюди є свої рятівники, люди, які привозять допомогу. Пошуком таких людей і зайнялись «Відповідальні громадяни». У 2016 році згуртувати сили вони вирішили поблизу лінії розмежування — у Краматорську. У новий офіс на Донеччині приїхали ті, хто працював в організації ще у Донецьку, долучились і місцеві.
Видворення, кажуть в організації, зробило її зрілішою. Раніше у портфоліо проектів було близько півтора мільйона гривень на рік, а тепер — доходить до 20 мільйонів.
Робота з майбутнім
Вже у краматорському офісі ми натрапляємо на жваве обговорення арт-пікніка. Це вже не перша подія, яку «Відповідальні громадяни» провели у місті. Раніше був день індійської культури. Вікторія та Уляна, працівниці організації, показують футболки з принтами кольорових та життєрадісних малюнків. Діти малювали свої мрії або речі, які їм до душі. На одній — літак облітає усю планету. Такі футболки можна купити і таким чином стати власником оригінальної речі та ще й благодійником.
А от у сірій зоні, тобто там, де досі чують постріли, діти та їхні мрії трішки відрізняються.
Марія показує плакат, на який діти клеїли вирізані відбитки своїх рук і писали найкращі якості свого характеру, а також те, що хочуть у собі змінити. Краматорськ, Донецька область.Марія, працівниця гарячої лінії, а за освітою психолог, нещодавно їздила у школи сірої зони. Разом із колегами вони проводили зустрічі та уроки творчості, аби відволікти дітей від переживань.
— На них ця війна впливає найбільше, — говорить Марія, — з’являються серйозні проблеми через втягнення у воєнні дії, вони зовсім не бачать свого майбутнього.
Хлопчики у таких селищах зациклені на війні, збирають рештки зброї на полях. Які ж у них мрії?
Марія дістає результати спільної праці — на великих ватманах кольоровими маркерами написано різне: «Щоб був мир», «Хочу айфон».
Марія пояснює: діти з сірої зони не впевнені у собі, недружні й майже не мріють. Вони не вірять у майбутнє. Коли один учень сказав, що хоче навчатися в університеті, однокласники одразу почали шепотітися.
— І дітей, і старших потрібно мотивувати, тому що вони скоро тут усі забудуть, що потрібно взагалі щось робити у житті, — впевнена Марія.
Місцевий хлопчик розглядає буржуйку. Будинок його родини крайній перед лінією розмежування. Селище Луганське, Донецька область.
Такі буржуйки для обігріву будинків у холодну пору сюди привезли волонтери.«Відповідальні громадяни» досі отримують дзвінки на гарячу лінію із проханнями привезти одяг, теплі речі, їжу чи медикаменти, набори побутової хімії. Волонтери збирають коробки і їдуть у міста та селища біля обстрілюваних зон Луганської та Донецької областей.
Діти з села Воздвиженка, Донецька область. За час війни їхнє селище кілька разів переходило під контроль то бойовиків, то України.Зараз — кажуть благодійники — вже з’являються завдання іншого порядку: потрібно допомагати налагоджувати життя. Після безпосередньої роздачі допомоги гуманітарники і волонтери створюють можливості для навчання і перекваліфікації, розвитку бізнесу та створення додаткових робочих місць. Тут усі розуміють, що цей конфлікт із нами на багато років і змінювати простір довкола себе, відновлювати громади і міста потрібно спільно.
