[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.]
Влітку на вулицях села Виноградівка Болградського району порожньо й спекотно. Від тропічної температури півдня Одещини тіло враз бронзовіє, не зумівши захиститись від сонця. На одній з основних локацій — Володимир Ілліч Ленін, теж забронзовілий, простягає руку. Може, за водою?
Крок тихий і ще більше сповільнений у затінку зелені. Брами та арки будинків обплітають грона, суцвіття й кущі винограду — тотемного в селі продукту. Дев’яносто п’ять відсотків мешканців Виноградівки — гагаузи, представники корінного народу України.
Загалом у світі їх 250 тисяч, в Україні проживають 30 із них. У Туреччині вважають, що гагаузи — це турки, які християнізувалися на території Болгарії. А в Болгарії думають навпаки: що це болгари, які зберегли віру, але відмовились від мови. Самі ж гагаузи вважають себе нащадками давніх тюрків з Алтаю. Протягом кількох століть вони мігрували зі сходу на захід і спершу вели кочовий спосіб життя, а згодом стали осілим народом.
Гагаузи — православні, але мова їхня споріднена з турецькою. Близька турецькій мові й стара назва села — Курчу. Місцеві й досі її використовують, особливо коли спілкуються рідною мовою.
— Вам допомогти? — питаю в літньої жінки, що самотньо чалапає дорогою, тримаючи в руці великий пакет. Та, трохи завагавшись, таки віддає мені торбу. Марінка Дімова, як і більшість населення Виноградівки, — гагаузка. Вона запрошує у двір, тоді до столу, а онучка Маріанна, вродлива, наче зі східних казок, дівчина хутко їй допомагає. На столі опиняється манджа — страва з картоплі та овочів, до якої інколи додають м’ясо, — бринза піінір та смачнющі паляниці гьозлеме.
— Колай геле! — каже до мене гагаузькою. — Смачного.
Моїй співрозмовниці вже 81, тож вона застала навіть Другу світову війну.
— Стріляли всі, — згадує тодішні тривоги і страх. — Чехи, німці, румуни ходили туди-сюди. Ми боялись, ховалися в погребах. А вночі світла не було.
— Яка тут була країна? — питаю.
— Вже не пам’ятаю.
Це й не дивно, адже Бессарабію у ХХ столітті передавали з рук у руки, ніби гарячу картоплину. На початку ХХ століття — Російська імперія, з 1918 по 1940 роки тут вже була Румунія, яка спершу співпрацювала з нацистами, а потім з совєтами. З 1940 по 1941 рік — знову трохи радянської влади, потім з 1941-го по 1944-й — знову Румунія, а вже потім на довгі роки — СРСР.
У складні воєнні часи багато дітей не мали змоги вчитися у школі. Пані Дімова, наприклад, закінчила лише п’ять класів.
— Важкий був час, — каже. — Ми босоніж до школи ходили, нічого вдягти було. Троє дітей, батька не мали, тільки маму. Варча, Варвара її звали. То я швидко пішла працювати, десь чотирнадцять років мала. І так дотепер. Далі — колхози, Совєтскій Союз. А то вже зовсім інша історія.
Виноградна індустрія
У листопаді 1946 року у Виноградівці створюють колгосп під назвою «8 Марта», в який об’єднують сорок дев’ять домогосподарств. Головою обирають Наніша Кочмара, але той пропрацював недовго: звільнили через те, що був віруючим. Паралельно у Виноградівці створили ще два колгоспи — імені Будьонного та імені 30-ліття Радянської України.
1950-го року ці три колгоспи налічували великі багатства: одна автомашина «Форд», двадцять шість волів, сорок три коня, двадцять три підводи, дві сіялки, двадцять три корови й вісімнадцять свиней. Річний дохід колгоспів становив 27 тисяч рублів.
— Ми постійно працювали, — згадує пані Даріна. — Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне.
Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне
— Чорне? — перепитую.
— Чорне.
Кажуть, гагаузьке вино має особливі лікувальні властивості.
— Пляшка їхнього вина — чи не найкращий подарунок із цих країв, — казала знайома молдованка Вікторія. Коли вона була вагітною, лікар порадив їй щовечора пити по чарці цього вина, аби виводити з організму токсини. — Його навіть на Чорнобильську атомну електростанцію возили після аварії, ліквідаторам видавали.
Тиск і опір
Любити Радянський Союз гагаузи, як і українці, мають небагато підстав. Вони теж страждали і від репресій, і від спланованого голоду. Зокрема в 1946-1947 роках, коли людей у такий спосіб масово заганяли в колгоспи.
— Той голод був створений у гагаузьких селах і в цілому регіоні штучно, — розповідає редактор відділу політики газети «День» Іван Капсамун. Темне волосся, виразні лінії обличчя: якби мав довгу бороду, він цілком скидався би на чоловіка з мусульманської країни. Та він православний, бо ж гагауз. Іван провів дитинство у Виноградівці, а згодом поїхав до Києва, де живе та працює й зараз. — Люди мали вдосталь їжі та запасів. Але щойно прийшла радянська влада, у поселеннях одразу ввели «продподаток», забираючи більшу частину врожаю. Документи та розповіді літніх людей свідчать, що робили це насильницьким шляхом. Моя бабуся з маминого боку, яка жила в болгарському селі, не раз розповідала мені, як до них прийшли й примусово все забрали. Казала, як, що й кого люди змушені були їсти. І постійно повторювала: «Іване, голод — це найстрашніше».
Були села, де загинула половина мешканців. А потім гагаузів почали вивозити на трудові роботи.
— Наприклад, мій батько народився в Караганді. Це центр Казахстану, — каже Капсамун. — Це тому, що всю сім’ю мого дідуся-гагауза вивезли у так звані трудові армії. До Виноградівки вони повернулись аж 1957-го. Дякувати Богу, їхній будинок був вільним, тож не лишились просто неба.
Зазнали гагаузи лиха і з боку Румунії: Південна Бессарабія довгий час була під її владою. Румунська влада не морила людей голодом, як совєти, але теж була жорстокою й карала за будь-яку провину. Тут усі пам’ятають придушення Татарбунарського повстання 1924 року — розстрілювали сотнями.
Всю сім’ю мого дідуся-гагауза вивезли у так звані трудові армії. До Виноградівки вони повернулись аж 1957-го. Дякувати Богу, їхній будинок був вільним, тож не лишились просто неба
Маленький народ відчував: у разі повернення під владу Бухареста їм доведеться нелегко. Тому перші ознаки націоналістичного руху серед гагаузів з’явились іще в середині 1980-х років, із початком перебудови. У Молдові тоді якраз відбувались масові мітинги за приєднання до Румунії, а гагаузька інтелектуальна й господарська еліта сформувала декілька організацій, що стали мотором національного підйому. Найвідоміша з них — «Gagauz Halkı», «Гагаузький народ», яка діяла в центрі молдовських гагаузів Комраті, — порушила питання самоідентифікації народу.
Гагаузька республіка
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років між Молдовою та Україною ще не існувало чіткого кордону. На карті світу та в людській свідомості ця частина суходолу ще була суцільною плямою у формі Радянського Союзу. Коли ж радянська імперія розпалася, основна частина гагаузів, близько 150 тисяч, опинилась у Молдові, а понад 30 тисяч — південніше, в Україні.
— Сам я ще дитиною тоді був. Старші чоловіки розповідали згодом, що, коли почався гагаузький рух, його молдовські супротивники йшли з Кишинева на гагаузів колонами, — згадує Іван Капсамун. — Це були так звані «волонтери», які називали себе і молдованами, й румунами, а очолював їх тодішній прем’єр-міністр Молдови Мірча Друк. «Волонтерів» зібралось понад двісті тисяч, вони перекривали дороги, сіяли паніку.
До серйозного кровопролиття, на щастя, не дійшло — але тільки тому, що «заспокоїти» ситуацію прибула дивізія радянських військ із Болграда. І гагаузи домоглися свого: 19 серпня 1990 року було проголошено незалежну Гагаузьку Республіку — Gagauz Yeri. Президентом країни став Степан Топал, Верховну Раду очолив Михайло Кендігелян. Відбулось усе зокрема за допомоги Москви, адже таким чином Кремль намагався тримати в напрузі Молдову.
Виноградівка до складу невизнаної республіки не увійшла: Gagauz Yeri об’єднала лише землі на території сучасної Молдови. Але гагаузи Одещини теж брали активну участь у національному русі. Наприклад, колишній мер Комрата і учасник протестів Костянтин Таушанжи — з Виноградівки. Як і юрист Ілля Каракаш, який писав закони Gagauz Yeri.
— На прикладі Придністров’я ми побачили гостру форму воєнного конфлікту з усіма трагічними наслідками, — каже Іван Капсамун. — Але Гагаузія якраз виявилася прикладом мирного врегулювання етнополітичної кризи.
З 1990 по 1994 рік Гагаузія існувала як невизнана республіка. А 23 грудня 1994 року парламент Молдови прийняв закон «Про особливий правовий статус Гагаузії — Gagauz Yeri». Це територіальне автономне утворення зі спеціальним статусом у складі Молдови. Гагаузія отримала національні прапор, герб та гімн. А ще в законі передбачено, що в разі об’єднання Молдови з Румунією народ Гагаузії має право на зовнішнє самовизначення.
Чи хотіла б Виноградівка собі такої долі? Місцеві, яких я запитую про самовизначення та республіку, махають на мене рукою: «Та де! В нас усе є, нам не потрібен конфлікт».
— Українські гагаузи мають усі можливості, щоб піклуватися про свою історію, традиції та мову. Наприклад, 2008 року Україна дозволила гагаузам перейти на латинку, — каже Іван Капсамун. — Не треба боятися якихось сепаратистських рухів тут. Але гагаузам та українцям варто не забувати прислухатись одне до одного.
Зі знаком «Ö»
— Я живу тут уже тридцять п’ять років, — каже Ольга Семенівна Кулаксиз і перегортає сторінку книжки гагаузького поета Дмітрія Карачобана. Вона — голова єдиного в Україні центру гагаузької культури, що розташований у Виноградівці. У кімнаті, де ми сидимо, безліч книжок гагаузькою — і кирилицею, і латинкою. На поличках перемішані прапори — гагаузький, український, турецький. Саме турецькі організації багато в чому підтримують освітні та наукові проекти гагаузів.
Ольга Кулаксиз тридцять три роки пропрацювала вчителькою початкових класів та викладала гагаузьку мову й літературу. Має сім’ю, трьох дітей. Під час нашої розмови центром культури поміж давніх картин та фотографій бігає і розважає нас її маленький внук — Вітір.
— У гагаузів древня історія, — розповідає пані Ольга. — У Виноградівці гагаузи та болгари з’явилися 1811 року. Вони селилися ближче до води. А тут озеро Ялпуг, вода близько.
Насправді, під’їжджаючи до села, можна подумати, що то море. Воді не видно ні початку ні кінця. Озеро Ялпуг — найбільше природне озеро в Україні, площею більше за Херсон.
— Зараз у селі живе понад чотири тисячі людей, гагаузів із них — дев’яносто п’ять відсотків, — розповідає вчителька і громадська діячка. — Є ще українці й молдовани. Недавно додалось кілька переселенців із Донецької області.
В обласному центрі гагаузької культури представлені давні гагаузькі ремесла: ткацтво, плетіння з лози, в’язання крючком, вишивання, гончарство.
— Ми зберігаємо свої традиції, але все, що стосується української держави, теж для нас дуже важливе.
І справді, на самому вході до центру висить величезний український прапор. У школі, яка, по суті, є російськомовною, викладають і українську. Гагаузької ж мови — всього година на тиждень. Ще учні вивчають англійську та французьку.
На стіні в кабінеті Ольги Семенівни розвішано портрети гагаузьких письменників та поетів, про яких я, зізнаюсь, не чула ніколи. Ніколай Танасогло, Ніколай Арабаджи, Міхаїл Чакір, Тодур Занєт, Васілій Філіогло, Тодур Маріногло. Багато з них живуть в Гагаузії — республіці в Молдові. Але дехто родом і з Болградського району Одеської області, наприклад, Степан Курогло народився в селі Дмитрівка, а Степан Булгар — з самої Виноградівки.
У 90-х роках мешканці Гагаузії, що розташована на території Молдови, перейшли на латинку. Згодом, у 2008-му, до них приєдналися й гагаузи, що живуть на території України
Гагаузька культура багато в чому раніше була закритою, і лише зараз книжки гагаузів почали видавати. До 1991 року гагаузької мови у школах не вивчали.
Гагаузька — неймовірно мелодійна, у ній чути східні нотки, зокрема, азербайджанської, узбецької та турецької мов. З вуст Ольги Семенівни, яка читає гагаузьку поезію,слова звучать якось врочисто.
В 90-х роках мешканці Гагаузії, що розташована на території Молдови, перейшли на латинку. Згодом, у 2008-му, до них приєдналися й гагаузи, що живуть на території України.
Керівничка гагаузького центру пояснює це специфікою гагаузької мови:
— У нас є багато звуків, які неможливо відтворити кирилицею. Це, наприклад, «дж», або «ü», «ä», «ö». Латинська графіка нам більше годиться.
Трояндовий частунок
У Виноградівці спокійно. Сюди не долинають ні постріли зі сходу, ні крики сварок із Києва, ні прикордонний шум зі Львова. Село живе своїм ритмом: підйом удосвіта, щоб нагодувати худобу, робота біля землі, родина. Гагаузи дуже працьовиті, тому роботи у них із лишком.
Анастасія Чобан, до якої ми завітали, прокидається о четвертій ранку. Далі — теплиця, кури, кози, вівці, готувати обід. Їй це вдається дуже смачно, і вже понад двадцять п’ять років вона готує й іншим людям — на весілля та різні свята.
— Колись мама готувала, а згодом настав і мій час, — каже жінка у квітчастій синій хустці. — Треба знати пропорції, скільки на яку кількість людей. Коли перший раз робила, переживала, бо ж така відповідальність! А потім — нічого.
На столі, за яким сидимо, стоять розкішні страви: капустяник лаанали, рисова каша з ягнятини булгур, паляниця з сиром киирма. Усе готувалось у домашній печі.
— А часом лоза мокра, спробуй нею напалити! — сміється Анастасія.
Весілля у гагаузів — веселе, зокрема із власною етнічною музикою і традиціями. Раніше, звичайно, обряди плекали більше, та й гуляли по два-три дні. Сьогодні всього стало менше: глобалізація диктує своє, однак традиції народ намагається зберігати. Колись гагаузи одружувалися лише з гагаузками, хоча теперішні покоління вже не такі строгі. Наприклад, дід Івана Капсамуна, етнічний гагауз, одружився з албанкою з сусіднього села. Батько Івана обрав етнічну болгарку, а сам він — українку.
— Традиція потрохи відходить, — зізнається пані Чобан. — Святкують по ресторанах.
Строкатий Буджак став домом для багатьох народів. Але лише для гагаузів він — єдиний
Багато гагаузів тепер вивчають турецьку і їдуть вчитися й працювати за Чорне море. У розмовах кілька разів виринає думка, що Україна для гагаузів залишається чимось невідомим. Адже в тих місцях її практично не відчутно. Попри війну, в гагаузьких будинках увімкнено здебільшого російські телеканали.
— Чи змінилось щось із приходом незалежної України? — питаю в Даріни Дімової.
— Хіба що роботи не стало. Як і зарплати, — каже жінка.
— А відпочивати їздять кудись? — запитую її онуку.
— На заробітки в нас їздять, — каже юна Настя, яка щойно перейшла у дев’ятий клас. — В Туреччину, Москву, Одесу…
— А українською говорять?
— Майже ніхто не говорить. Та й російською теж. Хіба якщо болгарин та гагауз між собою спілкуються, тоді можуть російською.
За все життя пані Даріна жодного разу не була навіть у молдовській Гагаузії. Не мала й нагоди відкрити для себе Україну. При цьому вона чи не щодня стикається з болгарською, молдовською, албанською, грецькою, румунською, українською культурами. Строкатий Буджак став домом для багатьох народів. Але лише для гагаузів він — єдиний.
Усі фото — авторки.
