Доля гульдена

Звідки на Закарпатті німці і чому вони говорять по-швабськи

04.10.2016 Олеся Яремчук

Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.

Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.

Спецпроект реалізується у партнерстві з видавництвом Темпора.]

 

«Ґрюсс Ґотт», — струнка жінка у картатій сукні киває головою до сусідки на вулиці та минає церкву. Типове для Австрії, а часом і німецької Баварії, привітання у закарпатському селі Павшино чути звично, як і українське «Слава Ісусу Христу». За вісім кілометрів від центру Мукачевого розташоване колись повністю німецьке поселення, в якому досі говорять по-швабськи, готують традиційні страви та святкують не Різдво, а Weihnachten.

DSC_1532

«Pausching» — видніється поруч з українським надписом при в’їзді у село, яке, однак, багато хто вже вважає відлеглим районом міста. «Ich gehe fort. Але скоро буду», — обходячи табличку, кидає мамі син, один із тих, хто завис поміж двома мовами, а, може, століттями.

Молитва

— Я народилася семимісячною, мама думала, що вмру, — каже пані Єва, шкутильгаючи по кімнаті та повільно пересуваючи важкі ноги. — Та й бабця моя, Марія Теллінгер, теж боялася. — У напівтемну кімнату з вулиці поволі закрадається світло, а на пожовклих стінах старої хати починають мерехтіти тіні. Мовчання, якого не знати місту. Тільки вайлувате човгання літньої жінки розсікає тишу. — Маю рожденні вивихи в ногах, через це храмлю, бачите. Але якось вижила. Прийшов піп додому, дав ім’я Єва.

70-річна Єва Валеріївна Габел, з діда-прадіда швабка, пам’ятає цілком німецьке Павшино.

DSC_1423

— Колись майже все село було таке, — згадує. — Он усі ті будинки німецькі. На Weihnachten, Різдво себто, ішлисьми в церкву колядувать по-швабськи. Святкували, як могли, цілою сім’єю. А на Ostern, Пасху, робили оsternhasen, пасхальних кроликів, хліб мись пекли в пецу, паску, зайців ліпили з тіста. Ковбасу домашню робили. То всьо дітям давали. Старенькі були хати. Але по-іншому збудовані. Я ходила до школи Паланок, німці були вчителі, вчилися німецькою. То баба моя вам би розказала, вона більше знала. Я вже більше за совєтів жила. Тяжко було. Колхоз, на полях працювали, кабак, капусту садили. А я, коли 13 років мала, пішла замість баби робити. Корову с ми держали. Мама їздила в Ленінград ешелонами. Корови возили туди, здавали на м’ясо. А я в 16 років пішла на завод, бо не було з чого жити. Мама принесла ми сандали з полотна, щоб не боса.

DSC_1429

— Молилася, коли було важко, — мовчить. — Вальтер, принеси-но Біблію, — гукає до внука. По короткій паузі хлопець несе з іншої кімнати стару пожовклу книгу із затертою назвою. Пані Єва обережно бере її до рук, розгортає, проводячи пальцями по щільних рядках, що списані старонімецьким готичним шрифтом. «Am Anfang schuf Gott Himmel und Erde», — читає. «Спочатку створив Бог небо і землю». — Цю книгу бабка казала берегти. Бо то священне, — сторінки розлітаються, а з вуст пані Єви сходить давня молитва:

Вниз по Дунаю

— Та мова, яку ви чуєте, — старошвабська, — розповідає секретарка сільської ради Павшина Катерина Бисага. Окрім звичної роботи, вона збирає різні історичні згадки про німецьке поселення, в якому і народилася. Сама із німецьким корінням, легко переходить на швабську. — Німці приїхали сюди в село 1739 року, — додає факти до кави та витягнутого з-під стола німецького шоколаду. — У XVII-XVIII столітті угорські феодали, котрі володіли в той час Закарпаттям, вели тут війну проти Габсбургів, — оповідає, виймаючи із шухляди папери, на яких усе занотовано. — Після поразки трансильванський князь Ференц Ракоці, який, власне, і керував національно-визвольним рухом угорського народу, назавжди залишив колишні володіння. Мукачівський замок Паланок і всі прилеглі землі цісар подарував Лотару Францу Шенборну, нащадку аристократичної німецької династії. Похилий та, як і годиться, бездітний єпископ доручив керівництво домінією власному небожу. З цього почалася хвиля масового переселення німецькомовного населення на Закарпаття.

DSC_1363

У зеленій сукні та із гарно вкладеним темним волоссям, пані Катерина цілком схожа на тогочасних графинь, що стежать за нами з картин, розвішаних на стіні сільської ради.

— Сюди почали приїздити ремісники, здебільшого «шлосери». Щоб доїхати на лісисте Закарпаття в час, коли найшвидшим транспортом були поштові кінні екіпажі, доводилося пережити справжню драму. Єдиним та найзручнішим для них способом пересування були… річки. Заохочувані мандрувати до маєтків Шенборнів, німці продавали своє майно, залишали лише найнеобхідніше, а за отримані гроші будували «боат», тобто саморобний човен, що більше схожий на пліт. Вантажили туди свої речі — і так спускалися по Дунаю… до Відня. Там їм платили за переселення — гульден «на голову». Це золота монета, якою із XIV століття розраховувалися в Німеччині. Якщо сім’я була багатодітною, то давали три.

Ця спокуслива платня, один або кілька гульденів, спричинила цілий рух переселення німецьких сімей на Закарпаття. Хто ж знав, що такою виявиться доля золотої монети?

Ця спокуслива платня, один або кілька гульденів, спричинила цілий рух переселення німецьких сімей на Закарпаття

DSC_1369DSC_1360

— За отримані гроші німці купляли коней, створювали табір, — продовжує розповідати пані Катерина. — І вже пішо, через небезпечні безлюдні праліси, вирушали в дорогу. Їхали з різних куточків імперії. У нас є сім’ї з Вюртемберга, Гессену, ближчих до кордону із Чехією земель. Тому наші павшинські німці розмовляють по-іншому, аніж ті, які живуть у селі Шенборн, наприклад.

У словах нашої провідниці теж чути цікаві для незвичного вуха нотки швабської мови. Заходячи у розташований обабіч німецький культурний центр, пані Катерина показує мапи — як розселялися німці, та фотографії вже з теперішніх відвідин Німеччини. Далі заводить до маленької білої хатки, що розташована в зеленому та суціль зарослому виноградом саду.

Такий вигляд мало старе помешкання, в якому колись жили переселенці. Заржавілі вхідні двері не відчиняються і лише під сильним натиском скриплять у відповідь. Кухня завбільшки у кілька квадратних метрів, п’єц, затягнутий павутиною. Скромні багатства. «Після прибуття на Закарпаття кожна родина одержувала довгий вузький наділ землі, де вони й будували хати, — додає пані Катерина. — Площі давали настільки мало, що ледь було де розвернутися возу, доводилося робити одне спільне подвір’я на дві хати. Тому вони тут і зараз так розташовані».

DSC_1371

Насправді хвилі переселення були поширеними на той час. Колонізація Центральної та Східної Європи була звичним для німців явищем, ба навіть місією. Про це пише, зокрема у книзі «Дунай», дослідник австрійської та німецької культур італієць Клаудіо Магріс. Початок XVIII століття можна назвати часом відважних корабликів, які боролися зі стихією в ім’я створеного німецькими інтелектуалами геополітичного проекту Серединної Європи. Такий веселий кораблик під назвою «Moidle-Schiff» «зі ста п’ятдесятьма молодицями зі Швабії та Баварії в 1719 році плив униз по Дунаю, а відрядив його князь Карл Олександр Вюртемберзький… після миру у Пожареваці для своїх підофіцерів, які залишилися в ролі німецьких колонізаторів у Банаті, щоби вони могли там одружитися і встановити швабську присутність…» Двадцять років опісля подібні кораблики плили тим самим шляхом до Закарпаття.

«Не цванькайте!»

— Ще 1991 року у Павшині, при населенні 1200 осіб, майже всі були німці, — вже трохи втомившись, розповідає пані Катерина. — Лише три сім’ї були українські. В якийсь час відбулася хвиля, що українці та німці переженилися, ніби подуріли. Такою є і моя родина, де батько — українець, а мати — швабка. Коли мама хотіла, щоб тато нас не розумів, то говорила до мене німецькою. На це він завжди обурювався фразою «Не цванькайте!» Бо не розумів. Але переважно було навпаки. Коли я пішла у перший клас, більшість дітей не знали української. На дев’ять учнів тільки двоє її розуміли. Решта — лише швабську, бо використовували її в родині. Чули б ви, з яким акцентом говорила моя однокласниця!» — заходиться сміхом. — Так, 2015 року за переписом у сільській раді нарахували лише 44 німецькі сім’ї, 153 мішані та 198 українські. Багато хто виїхав за останнє десятиліття. Але найбільше німецькі села почали змінюватися з приходом радянської влади.

Сталін і «венгри»

— Моєї сестри чоловіка прийшли і серед ночі забрали. В Тюмень вивезли, — Магдалина Гудак, голова товариства німців «Паланок», витягає із товстелезної папки пожовклий документ, на якому ще друкарською машинкою зафіксовано дату — «4 апреля 1991 года». У той день Магдалині Гудак віддали «справку» про те, що вирок, винесений 1945 року за §6 декрету Народної Ради України, рішенням обласного суду скасоване. «Уголовное дело производством прекращено за отсутствием в его действиях состава преступления». Так Гербер Адальберт Лейнгардович, 1913 року народження, посмертно стає реабілітованим. «Ми хотіли добитися справедливості, — холодно каже пані Магдалина, якось рефлекторно беручись за зап’ястя і нервово прокручуючи наручний годинник. Звідси дуже багато людей вивезли в Сибір. Звісно, ні за що. За те, що були німцями.»

DSC_1463

Німці, які за два століття стали природною частиною автентичного населення, з приходом Радянського Союзу стають ворогами. Вони мають зникнути — такий вирок. Після приєднання до СРСР третина села Павшино виїжджає. Всі інші стають угорцями. Фальшивий надпис у паспорті міг врятувати життя.

— До німецького району Паланок в управління прийшла така мала москалька, — згадує наша співрозмовниця. — Записала всіх однаково — «венгр». Назад німцями ми стали вже за незалежної України.

Насправді такі історії про виселення та репресії проти німців у сталінські часи можна почути не в одній родині Закарпаття. Багатьох вивозили на Донбас.

Німці, які за два століття стали природною частиною автентичного населення, з приходом Радянського Союзу стають ворогами. Вони мають зникнути — такий вирок

DSC_1451

— У моєї покійної бабці вивезли п’ятеро дітей, — згадує також пані Єва із Павшина. — Лише один сховався. Забирали німців. Але мами не забрали, бо мала двох дітей. Пошкодували. А от бабуся вміла тільки по-німецьки говорити. Та й виглядала як — носила німецький костюм, такий з білою сорочкою, яку сама пошила на швейній машинці. Singer, знаєте? З Донбасу вже мало хто повертався назад.

Соло

— Насправді було як, — пані Магдалина завмирає, перебираючи думки, і раптом згадує, що хотіла кави. — Сільві! — жінка, яка у товаристві «Паланок» виконує роль гувернантки, миттєво прибігає вже із трьома горнятами на таці. Для них ледь вистачає місця поміж фотографій, розкладених на столі.

— Ось моя бабуся — Марія Кайнц, а ось дідусь — Йозеф. Він будував Мукачівський вокзал, — гордо каже пані Магдалина. — Всі були німцями і вдома говорили здебільшого так. І співали багато. Часом це була єдина розрада, якесь дивне відчуття.

DSC_1485DSC_1468

Зараз у культурному товаристві, яким керує наша героїня, діє хор «Singende Herzen», учасники якого з концертами об’їздили багато європейських міст.

— Хочете, поїдете наступного року зі мною? — ми не зовсім розуміємо, до чого так жартує наша співрозмовниця у зеленкуватому костюмі. З-під окулярів визирає суворий погляд. — Он, у мене кілька дівчат там успішно одружилися. — Ми сміємося і дякуємо за «шанс». При товаристві проводять багато культурних заходів, концертів, фестивалів.

— Он у нас був фестиваль національних меншин. До нас навіть Отто фон Габсбург приїжджав 1994-го! Сірий костюм, гарне сиве волосся, краватка. Тітка Магда все бачила. І графиня в нас була. Ви ж знаєте про графиню Шенборн?

Хрущов і графиня

Ця жінка могла б бути моєю бабцею. Будь-чиєю бабцею. Коротке скуйовджене срібно-сиве волосся, зів’яла під впливом часу шкіра. Вся постать злегка зменшилася, зсохлася. Простий костюм чи футболка, зручне взуття, якого нізащо не взула б дівчина. Якби її можна було порівняти з рослиною, цю бабцю, то вона точно була би квіткою. Щиро усміхнена й сяюча, лише паличкою видає свій вік. Дивлячись на графиню Крістіну фон Шенборн-Бухгейм сьогодні, важко упізнати цю величну, високу, вродливу темноволосу аристократку, якою вона була півстоліття тому. Разом із вигадливими капелюшками та елегантними сукнями вона роздяглася з минулого, залишивши собі лише спогади. Пам’ять і добра воля поєднують її з українським Закарпаттям, де колись стояв маєток її чоловіка.

Бо ж насправді останнім власником майна на Закарпатті ще в міжвоєнні часи був граф Георг-Ервін фон Шенборн-Бухгейм. Із наближенням війни 1939 року графська родина, навіть розуміючи всю небезпеку власного становища, все ж не залишала дому. Але всі знали, що цими маєтками зацікавився сам Герман Герінг, найближчий соратник Адольфа Гітлера. Президент Рейхстагу у своїх пориваннях привласнити Берегвар отримав відсіч не лише від самої родини Шенборнів. Проти виступив і тогочасний уряд Августина Волошина, президента новоствореної Карпатської України. Але обставини не сприяли на жодному фронті, адже німецьких союзників, якими були угорці, витіснила радянська армія. Так, вже у вересні 1944 року молодий граф Георг-Ервін сідає в автомобіль і разом зі своїм водієм-українцем назавжди залишає рідні володіння. Про чудові ліси і прекрасний замок-домінію він не раз розповідав своїй дружині Крістіні. А перед смертю просив її туди поїхати.

DSC_1519

Графиня Крістіна виконала волю свого покійного чоловіка. Після розпаду Радянського Союзу 1994 року вона вперше відвідує Закарпаття. Світлини з численних візитів аристократки показує нам пані Магдалина Гудак, керівник національно-культурного товариства німців «Паланок».

— Вона жила у моєї сестри, — згадує перші візити графині пані Магдалина. — Нам подзвонили з Ужгорода і сказали, що приїде графиня Крістіна. Вона зав’язала контакт із німецькою меншиною і на схилі літ не посоромилася приїхати до незнаних їй людей зі ще не знаної нікому тоді країни. З графинею ми маємо чудові зв’язки донині. Востаннє вона була тут два роки тому, бо вже є маленько стара, адже їй майже вісімдесят вісім, важко їздити. Але бачили б ви, як вона чудово малює! Вона ще й художниця. Любила тутешні краєвиди, — усміхається пані Магдалина. — В поведінці була приязна й проста. Зі всіма спілкувалася. Дуже допомагала лікарням, особливо обласній дитячій.

1997 року графині присвоїли звання почесної громадянки Мукачевого, яке жінка називає своєю другою батьківщиною. А після відвідин графині Крістіни вулиця під замком Паланок отримала ім’я графа Шенборна, її покійного чоловіка.

А замок Шенборна тепер йменується санаторієм «Карпати». У 1958 році до маєтку потрапляє генсек Микита Хрущов — і за його рішенням розкішну будівлю з багатьма конусоподібними, покритими рудою черепицею дахами перетворено на санаторний заклад. Він працює до сьогодні. Саме цей дім залишав автівкою в 1944 році граф Георг-Ервін фон Шенборн-Бухгейм.

Потому

Біля одного із павшинських будинків гамірно, через ціле подвір’я розставлені довгі столи, на вузьких лавках розсаджені поважні гості села. Група з Німеччини та Австрії, здійснюючи довгу подорож різними східноєвропейськими містами, через Румунію та Молдову, заїхала в Україну. Зустріч за випадковим збігом обставин. Приєднуємось до розмови, нас пригощають смачними солодощами та кавою у білих філіжанках із золотим обрамленням. Багато хто в блакитних сорочках, впізнавана любов німців та австрійців до такого одягу.

DSC_1380

Так і доктор Артур Гюнтер, з яким теж випадково заводимо розмову, не зраджує традиції. Маючи науковий ступінь, працює економічним консультантом у Відні. Приїхав в Україну через цікавість до слов’янських мов та Східної Європи загалом.

DSC_1394

DSC_1389DSC_1396

— А ще прадід мій тут у місцевій церкві одружився. Он мені мама листа написала, гляньте. Доктор Крістоф Пале. Одружився тут 1893 року. Тоді була Австро-Угорщина і він керував домінією у графа Шенборна.

Пані Катерина розповідала, що бездітний єпископ доручив керівництво домінією власному небожу. Може, то й був його небіж?

— Ймовірно, він тут і похований. Насправді мені дуже шкода, але я зовсім не знаю його історії, — зізнається Артур Гюнтер, нащадок Крістофа Пале, директора Шенборнської домінії. 

DSC_1402

Нокерлі

Зовсім поруч із будинком, де гостюють австрійці, якраз живе пані Єва, з якою ми говорили спочатку. Про приїзд до їхнього села цілої делегації з-за кордону вона не знає нічого.

— Та й що з того? Зараз є більші проблеми насущні. Треба якось давати собі раду, — пані Єва зізнається, що важко зводити кінці з кінцями. — Але то всюди так, часи такі, — докидає, несучи від плити тарілку з дерунами. — То кремзлики. Беріть, пробуйте, — пригощає. — Ще б нокерлі вам зробила, якби знала, що прийдете. — Не знаєте? То яйця, вода, мука, дуже смачно, ще з сиром готують.

Я знаю, бо ж нещодавно таке готувала з сестрою у Відні. Але цікаво, що сюди домандрувала страва, широко популярна в Австрії, а також в італійській Тіролі. Готують її особливим столовим прибором, якого, здавалось би, не знайти на жодному українському ринку. Якраз його пані Єва витягає із кухонної шафки. — Осьо, бачите, дуже просто робити, можна на кожен день, і не дорого. Та що вам ще розказати? — Повз будинок проходить син пані Єви Ернест та онук Крістіан. — Ось це мої діти. Сестра поїхала в Німеччину, там живе з дітьми, а я туй си остала, бо чоловік не хотів їхати. Старший син тут зі мною живе, правнучку маю. Говорить і по-українськи, і по-швабськи. Все легко їй дається. Правда, Каролінка? Ком цу де ома.

DSC_1418

Komm zu der Oma німецькою означає «ходи до бабусі». Маленька біловолоса дівчинка, оббігаючи іграшки на вулиці, тягнеться старенькій на руки. Вмощується на колінах, трохи соромиться і пригортається до бабиних грудей. Пані Єва усміхається:

— Ну куди б я без неї поїхала?

Усі фото — Олеся Яремчук.

Олеся Яремчук Марта Барнич

Схожі публікації

4239 8

Наввипередки з війною

Чому туркам-месхетинцям на сході України вкотре доводиться залишати дім

27.03.2017 Олеся Яремчук
1756 8

Сусіди

Як живе Лощинівка через рік після болгарсько-ромського конфлікту

21.08.2017 Олеся Яремчук
3469 9

Станція «L»

Як залізниця привела в Україну ліптаків, чому вони люблять співати та шиють чоловічі штани

26.01.2018 Олеся Яремчук

Популярні публікації

38181 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
34017 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
59347 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати