Щороку на різдвяний обід до храму Покрови Пресвятої Богородиці у Львові приходить щонайменше дві сотні особливих гостей — безхатьків та просто бідних людей, що не в змозі приготувати собі традиційні страви. Хтось іде сюди, аби отримати у подарунок теплі рукавиці. Дехто — аби відчути атмосферу Різдва: поспілкуватися з сусідом за столом, заколядувати і, зрештою, хоча б раз на рік відчути себе людиною. Але судилося не всім.
«Я дурний — музику кинув»
— Принесіть мені газету, оту церковну. Вона лежить біля входу на столі. І, будь ласка, ще одну для моєї дружини, — перехопивши мій погляд, підкреслено чемно просить кремезний чоловік років за 50. На обличчі — кількаденна неголеність, під правим оком — глибока відкрита рана, м’ясо назовні. Пан Василь — один із гостей цьогорічного обіду для безхатьків.
Свято ще не почалось. Волонтери — діти, студенти, журналісти, IT-вці й інші — розносять по столах останні страви. Гарячий борщ, плов, вінегрет, різноманітну м’ясну нарізку і, звісно, кутю. А ще багато солодкого. З колонок лунають колядки. Народ потроху сходиться.
— Хочеться між людьми трохи побути, поколядувати, — говорить пан Василь. Насправді жити він має де — гостює то в сестри, то в колишньої дружини. А от розділити свято — нема з ким. — Я тут перший раз. А тій церкві вже 70 років, правда? Коли дізнався, що обід тут буде, почитав трохи історію.
[do action=”post-slider”/]
— Платили нам по 60 карбованців. Розводили і годували рибу. За літо ось така риба вимахувала, — показує уявну рибину завдовжки з півметра.
Опісля він садив дерева та доглядав за квітами біля парку «Високий замок», працюючи в одному з комунальних підприємств Львова. Потім була шкіряна фабрика «Світанок» та Львівський завод телеграфної апаратури. Саме там, на заводі, Василь познайомився з майбутньою, а тепер уже колишньою, дружиною Марією. На обід до церкви сьогодні вони, втім, прийшли разом.
— Я працював у четвертому цеху — столярному, а Марія була ліфтером, — пригадує. — То весна була. Одружилися невдовзі. А після весілля одразу сваритися почали. Та й розвелися, — кидає поглядом на дружину. — Але зараз ми ся не гніваєм.
Коли завод занепав, Василь почав працювати вантажником на складі. Однак скоро закрили і склад. Нині чоловік живе на пенсію з інвалідності, а ще здає пляшки.
— Коли я мав яких 13 років, то вчився на акордеоніста, — раптом каже Василь. — Файно мені виходило. Правда, погіршилася моя успішність в загальній школі. Одного дня викликав мене до себе директор школи і пригрозив: якщо не залишу музичної школи, то виженуть. І я, дурний, кинув музику.
Василь пригадує, як ще дитиною почав колядувати з акордеоном. У селі був церковний вертеп, але його туди не брали. То він вирішив ходити сам.
— Цього Різдва перший раз не поїхав у Сокільники колядувати — акордеон поламався. А так, то я добре заробляв, — говорить із ностальгією. — Після свят занесу акордеон в ремонт, щоб мені його полагодили до наступного року.
Церковну газету, з якої почалася наша розмова, Василь ховає до кишені в’язаного светра. Каже — вдома почитає.
— Я записаний до бібліотеки при церкві Андрія, а ще — в бібліотеці на Мулярській, 2–А. Там багато газет і журналів. Страшно люблю церковну літературу та журнал «Місіонар». А про політику не читаю. Краще піти до пам’ятника Шевченку. Там чоловіки збираються, які знаються на новинах. Мені їх цікаво слухати, — говорячи Василь ненароком зачіпає рану під оком.
Вона не загоюється уже кілька років. Як її заробив, уже й не пам’ятає. Інфекцію заніс і все розчухує.
— А лікувати… Та хто там лікуватиме, — відмахується.
— Васю, ти коли повиносиш з хати свої пляшки? — лагідно бурчить на чоловіка Марія. Але той вдає, що не чує, і йде.
Марія — жінка жвава, міцна. З-під спортивної шапки у неї навсібіч стирчить чорне волосся. А очі у неї темні, сильні. Інакше й бути не може — вона сама доглядає дорослого, але психічно нездорового сина (їхню спільну з Василем дитину), а ще роками піклується про давно колишнього чоловіка.
Хвороба синові, каже до слова, спадково передалася від батька. Коли одружувались, психічну недугу нареченого від Марії приховали.
— Він сам мовчав, і його мама й бабця мені нічого не казали. А після весілля хвороба почала прогресувати. Прожили сім років – і я подала на розлучення. Хоча життям це назвати важко, — зітхає. — Він постійно мене принижував. А мати його ходила на всі судові слухання під час розлучення і все казала, що я безстидниця. Але чого я безстидниця? Чому я мала терпіти його психічні хвороби? На неї зла не тримаю, Царство їй небесне, але тоді вона мене добряче зранила.
Більше Марія заміж не виходила.
— Живу тепер заради сина. Мені веселіше з ним. Так би я сама взагалі була. Мені зараз 54 роки. Чоловікам я не потрібна. Така моя доля, — Марія турботливо поправляє шалик на шиї сина.
Сама вона виросла напівсиротою.
— Тато покинув нас, ще коли мама була вагітною. Служив у Львові — розписався з мамою ледь не на військовому квитку. А коли своє відслужив, то повернувся додому, в Узбекистан. Я його так ніколи і не бачила.
Після школи жінка закінчила технічне училище при телеграфному заводі. Отримала спеціальність радіомонтажника, але працювала спершу ліфтером, пізніше — прибиральницею.
— Так мала більше часу побути з сином, — згадує жінка. Встигла попрацювати Марія і в дитячому садку помічником вихователя. Проте через низьку зарплатню повернулася на завод. — Та й легше мені було прибиральницею. Вранці роботу виконала — і пішла до сина.
Коли в того почала прогресувати хвороба, Марія з роботи звільнилася. Каже, цього літа буде 10 років, як вона не працює.
— Та я б із радістю, але не можу його лишити самого вдома. Він у мене дуже хворобливий, інвалід ІІ групи. Сам до себе постійно говорить. Часто бувало, кидав недопалки чи сірники на підлогу в квартирі. Безпорадний. Окрім того, що хворіє, то ще й нічого не вміє робити. Я все була на роботі, нікому було його виховувати. Навчався в школі-інтернаті, але там хіба вчать, — жаліється.
Мешкає пані Марія з сином у напівпідвальній квартирі в районі «Політехніки». Від газу відмовилася сама, бо платити не має чим, а електрику відрізали за борги.
Так і живуть.
Єдина розвага вдома — радіо.
— Добре, що я в тому розбираюся. Недавно поламалося, то я відремонтувала сама, — хвалиться Марія. — Я ще готувати вмію. Було би з чого і де. Хотіла на свята свій улюблений холодець приготувати — не знайшла в магазині ніжки. То я тільки борщ зварила і буряки з хроном зробила. От вам і різдвяний стіл. Скромно при свічці ми вечеряли, — знизує плечами, ніби соромлячись.
То я тільки борщ зварила і буряки з хроном зробила. От вам і різдвяний стіл. Скромно при свічці ми вечеряли
Розповідає, що родина та друзі про неї давно забули.
— Якби була нормальна рідня, то, може, було б веселіше. Колись мала коліжанок, але вони як заміж повиходили, то й забули за мене. Якось зараз не так цікаво жити, як колись. У дитинстві я дуже любила Різдво: завжди ходила з братом колядувати. Пам’ятаю, він дуже хитро ділив гроші, — ледь помітно всміхається. — Собі завжди більше брав. Хоча скільки там тих грошей було. Тоді 5-10 копійок кидали. Десь досі такі у мене валяються в квартирі.
Квартира, до речі, — то нині найбільший клопіт Марії.
— Тут моя тітка колись жила. Як помирала, зробила заповіт на мене. А за оформлення документів, сказали мені у нотаріуса, маю заплатити податки — нарахували 16 400 гривень! Плюс 5% на АТО. Я казала нотаріусу, що не маю чим платити. А вони мені: «Їдьте в податкову, це не наші справи». Я не знаю, шо то буде! Я ж не олігарх. Мені б якогось юриста, щоб проконсультував. Що я сама годна зробити? Уже ходила в міську раду, але там нуль уваги на мене. Їм того не зрозуміти!
Поки говоримо, волонтери уже запрошують гостей до столу. Марія шукає очима Василя.
— Він до нас щодня приходить — до сина, до мене. Просто дружимо з ним, чи як то сказати? Він усе нам продукти приносить, особливо синові любить щось купити. На день народження десь на торт заробив. Хороший він. Але та хвороба… Якби не вона, може, я до нього і вернулася б… Але він має ще одну хворобу — несе в хату всякий непотріб: газети, бляшанки, пляшки. У себе не тримає, бо сестра йому не дозволяє. Я йому теж не дозволяю, а він валить як танк мені до хати. Що я зроблю?
— Василю, ти чуєш? — той якраз знайшовся. — Завтра же все поприбираю! Занеси свої пляшки до себе додому!
— Ти шо — хвора чи шо? Ти ненормальна? Шо я буду викидати? Шо я дарма два мішки пляшок назбирав? Нашо я тоді збирав? — закипає. — А за шо я Миколі чоботи на зиму куплю? Зима надворі. Куди я їх маю нести? Додому і несу.
— От, бачите, — ледь помітно киває на чоловіка Марія. А тоді до нього, спокійно, — Василю, ми разом будемо сидіти?
— Та певно, шо разом! Шо ти таке питаєш? Я вже й місце нам зайняв. Ходімо.
«Кому я там потрібна?»
Поки одні обідають, інші співають колядки біля мікрофона. От старша пані з високим голосом та інтелігентними рисами обличчя старанно затягує рідкісну пісню «Золотий Єрусалим». Жінку звати Ізабелла Петрівна. Різдвяний обід їй до душі.
— Тут усе таке свіже та смачне. Помітно, що з любов’ю готували, — з усмішкою каже Ізабелла Петрівна, доспівавши.
— А можна мені буде два подарунки отримати? В мене подруга в лікарні. Я он навіть свою порцію їй спакувала і віднесу сьогодні, — просить пані Ізабелла.
Народилася жінка в Естонії, неподалік Таллінна. Їй 53. Розповідаючи про себе переходить на російську.
— Мама, значит, у меня — немкеня балтийского происхождения, а папа белорус. Родной язык — эстонский. Я, кстати, римо-католичка. Детство прошло в Эстонии. Там я закончила гимназию, потом Политехнический институт в Ленинграде. Имею диплом музыкальной школы по вокалу. У меня даже были сольные концерты в филармонии! Но, знаете ли, голос уже не тот, — вона показово скромно перебирає пальцями яскраво-червоний шалик, що від часу увесь скошлатився.
У меня дед по маминой линии — священник. В 37 году к нему пришли коммунисты. Ночью арестовали и расстреляли его. Даже не дали похоронить
— Я очень плохо питаюсь, можно сказать, голодаю. Родителей я своих уже давно похоронила. Они у меня умерли в течение девяти дней. Вообще у моих родителей трагическая история. У меня дед по маминой линии — священник. В 37 году к нему пришли коммунисты. Ночью арестовали и расстреляли его. Даже не дали похоронить, — раптом починає плакати. — А маму мою сослали в Омск. Там ее взяла к себе чужая женщина, русская. Я ей очень благодарна, что маму спасла.
— А як ви тут опинились?
— Больше некуда мне идти. Я была преподавателем. Уволилась, потому что хотела переехать из Львова в Очаков. Со мной люди были готовы квартирой поменяться. Мне трудно было жить во Львове. Здесь все о муже напоминало. Он разбился молодым в автокатастрофе. Но в последний момент я передумала. Сын у меня есть, но он далеко — в Америке. У него там семья. Но мы общаемся иногда.
— Чому він вас не забере до себе?
— А кому я там нужна? — вона так і не перестає плакати.
«Ніколи не святкувала. Все бідна була»
Поки гості храму Покрови Пресвятої Богородиці розбирають подарунки — солодощі, рукавиці, шкарпетки та мило, виходжу в центр міста. Цікаво, чи хтось із безхатченків зустрічає на вулиці день народження Ісуса, який, до слова, і сам з’явився на світ, не маючи прихистку.
Надворі добрячий мороз. Падає сніг. А біля музею етнографії кутається у хустку згорблена жінка з простягнутою рукою. Її трусить від холоду. Очі — в землю. Якби підняла їх, побачила б десятки людей, що гуляють різдвяним ярмарком. Але звести погляд несила.
— У мене дому немає. Ночую трохи на вокзалі, трохи в дітей. На Кирилівській, там, де безхатьки ночують, місця нема. Та я вже якось звикла… — дмухає на задубілі кістляві руки.
Щодня Людмила приїздить до Львова із Золочівського району. За день на вулиці випрошує 200-300 гривень. Не працює, каже, бо здоров’я не має.
— Лікуватися нема як. Де я гроші возьму? У мене нервова система порушена, голова болить, печінка хвора і жилудок барахлить. Постійна гіркота в роті. Ви вже вибачте мене, — жінка відхиляється в бік і спльовує, продовжуючи розповідати про навчання та колишню роботу.
Після училища Людмила працювала на радіозаводі в Золочеві і Тернополі. Утім недовго — «діти пішли, та й таке…» Жінка двічі була одружена — перший чоловік був пияком, другий — «хвореньким». Має три дочки і одного сина. Однак допомоги у них не просить. Навпаки, каже, зібрані кошти часто віддає дітям.
Найстаршому синові Людмили — 30 років. Зараз він у Києві на заробітках.
— Не знаю, шо він там робить. Йому важкого не можна піднімати. У нього в армії диски злетіли. А його ж не мали забирати до війська. У нього ж плоскостопість, — про кожного зі своїх дітей розказує так, ніби вони досі маленькі.
— У неї все добре? Може, якось допомогти? — раптом втручаються у розмову двоє перехожих дівчат. Вони не одразу зрозуміли, що Людмила жебракує.
— А вона точно для себе просить? — перепитала одна з них, все ж простягаючи 50 гривень. — Покладіть їй у кишеню, щоби не загубила і ніхто не забрав, — каже до мене.
— Ох, дай вам, Боже, здоров’ячка, дівчатка, — Людмила ховає гроші сама. Мовчить. І таки вглядається у безтурботну юрбу навпроти. А тоді сама до себе тихо:
— Я Різдва ніколи не святкувала. Все бідна була.