Наталія Оніпко почала вчити іноземні мови, щоб побачити світ, і не помилилася. Адже саме італійська відкрила перед нею цілісінький світ, у якому живуть онконедужі діти.
Директорка Благодійного фонду «Запорука» потрапила в Інститут раку зовсім випадково, але залишилася там цілком свідомо, щоб допомагати його пацієнтам. Вже 13 років вона ніжно називає дітей із онкологією лисиками, будує для них справжню «Дачу» і вчиться розвивати благодійний фонд за європейськими стандартами.
Наталія Оніпко розповіла, чому вона вже не мріє врятувати усіх онконедужих дітей і вважає, що благодійникам треба платити зарплатню.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Розкажіть, будь ласка, трішки про себе.
Народилася я в сім’ї журналістів у невеликому районному центрі Львівської області — місті Сокаль. Із дитинства батьки навчили мене любити рідну країну і вірити в те, що не потрібно чекати, коли хтось змінить життя на краще, а потрібно самому його змінювати. У шкільні роки я була активною у суспільному житті школи та у дворі свого будинку: з друзями організували дворовий театр — давали спектаклі пенсіонерам та меншим сусідським дітям.
Із дитинства любила читати пригодницькі романи — уявляла себе героїнею і подорожувала у мріях. При виборі професії саме цим і керувалася. Я хотіла побачити світ, тому вирішила вчити мови.
Закінчивши школу, у 1993 році вступила на філологічний факультет Національного лінгвістичного університету. Як одна з найкращих студентів факультету, неодноразово проходила мовну практику в Італії. Ще у студентські роки почала працювати: спочатку перекладачкою, згодом — вчителькою курсів іноземних мов.
Як ви потрапили у благодійність?
Те, чим я займаюся зараз, — це така собі невипадкова випадковість. Можливо, я мала опинитися в цьому місці для того, щоб комусь стало легше жити на Землі і щоб моє життя від цього теж стало кращим.
13 років тому, під час моєї першої декретної відпустки, подруга попросила підмінити її та сходити на перемовини. Вона пояснила, що приїдуть волонтери з Італії, які хочуть поспілкуватися з керівництвом Інституту раку. Я на той момент навіть не знала, що є такий інститут, що діти взагалі хворіють на рак… Адже про це ніхто не говорив і не писав. А згодом виявилося, що про це не знаю не тільки я, а й мої друзі, сусіди, знайомі. Не знали і не хотіли знати. Більшість обирала позицію страуса: якщо сховатися від проблеми, то, може, вона зникне. Я вирішила не ховатися, не відвертатися від цих дітей, бо розуміла, що на їхньому місці може опинитися кожне дитя.
Те, чим я займаюся зараз, — це така собі невипадкова випадковість. Можливо, я мала опинитися в цьому місці для того, щоб комусь стало легше жити на Землі і щоб моє життя від цього теж стало кращим
Почала працювати разом з італійськими волонтерами, які тепер є нашими партнерами і завдяки яким ми заснували свій фонд. Починали з бюджету 50 євро на місяць, але з чітким розумінням, що благодійність — це не протягнута рука, а системна робота.
Яка історія заснування та місія Благодійного фонду «Запорука»?
Три роки ми вчилися європейських стандартів роботи з плануванням, звітністю, моніторингом і оцінкою ефективності. А лише потім надійшла пропозиція заснувати український фонд. Перший рік інвестиції нашого партнера Фундації «Soleterre» становили 100%, сьогодні це лише 35% від річного бюджету «Запоруки». У 2017 році він становив 15 мільйонів гривень.
Ми щоденно працюємо у Національному інституті раку, у Інституті нейрохірургії та у дитячій лікарні у Львові. Наша місія — бути поруч із родинами дітей, які зіштовхнулися з тяжкими захворюваннями. Ми хочемо, щоби вони не почувалися сам на сам із хворобою. Намагаємося ділитися теплом та турботою, щоб повертати радість до життя та надихати на одужання.
Головні цінності фонду «Запорука» — людяність, чесність, ефективність. Бути людяним для нас — це піклуватися і допомагати. Бути ефективним — це максимізувати добро від кожної гривні. Бути чесним — звітувати за кожен найменший внесок. Усе це допомагає нам вже 10 років пишатися нашою репутацією.
Вже за два роки із дати заснування «Запорука» стала переможцем IV Національного конкурсу «Благодійник року-2010» у номінації «Благодійна організація». У 2014 році проект «Центр для онкохворих дітей “Дача”» було визнано найкращим у рамках Національного конкурсу «Благодійна Україна», а фонд став лідером Національного рейтингу благодійників у номінації «Витрати у сфері охорони здоров’я».
Які найбільші труднощі виникали за час існування фонду?
Нам пощастило з тим, що головний партнер «Запоруки» «Soleterre» — італійська благодійна організація. Саме завдяки можливості перейняти досвід у європейської організації нам вдалось уникнути багатьох помилок.
Усі наші звіти, обліки, бази даних ведуться за європейськими стандартами. Ми плануємо і вимірюємо KPI (ключові показники ефективності) кожного окремого проекту і кожної послуги. А це те, чого дуже бракує іншим. Часто благодійні організації вважають, що вже сам факт того, що вони займаються доброю справою, робить їх «недоторканними», і не вважають за необхідність брати на себе відповідальність та вимірювати ефективність своєї роботи. Я знаю мало організацій, які впроваджують системні проекти. Здебільшого фонди збирають кошти для окремих дітей, і не завжди для тих, кому справді необхідна допомога, а тим — на кого краще відгукуються донори.
Які кошти зараз становлять ядро фонду?
Наш партнер «Soleterre» сплачує усі адміністративні витрати і «непопулярні» проекти фонду: наприклад, школу у лікарні чи підтримку медсестер. Ця допомога становить 35% від загального бюджету. Інші кошти — це наша фандрейзингова робота. Маємо кілька іноземних донорів, є операторами Української біржі благодійності, співпрацюємо з місцевим бізнесом. Зі світу по нитці — і отримуємо 15 мільйонів гривень на рік.
Розкажіть, будь ласка, про основні напрямки роботи і проекти «Запоруки».
Сьогодні головний офіс фонду є у Києві, а у Львові розташоване наше відкрите представництво. У фонді загалом трудиться 5 штатних працівників, які займаються адміністративною роботою, та 15 людей, які задіяні безпосередньо у проектах, — психологи, реабілітологи, вихователі.
Загалом «Запорука» працює у двох напрямках: охорона здоров’я та захист прав мігрантів. Ми реалізовуємо 17 проектів, серед яких і Центр «Дача» — єдиний будинок в Україні, в якому проживають онкохворі діти з родинами. За 8 років існування Центру ми прийняли понад 1000 дітей.
Ми першими в Україні створили професійну психологічну службу в онковідділенні, запровадили послугу фізичної реабілітації, займаємося покращенням стану лікарень, оснащенням медичним обладнанням, допомагаємо у фінансуванні діагностики та лікування за кордоном. Організовуємо дозвілля та навчання у лікарні, Табір Переможців — табір, куди ми запрошуємо дітей з усієї України, які одужали від онкозахворювання, підтримуємо проекти з підвищення кваліфікації лікарів. В Інформаційному центрі з питань міграції тільки за минулий рік допомогли 151 колишньому трудовому мігранту отримати рішення про призначення пенсії за час роботи в Італії на суму 292 тисячі євро.
А як можна стати волонтером «Запоруки»?
Головне — справді цього хотіти. Можна почати з того, що пригадати, які таланти, явні чи приховані, у вас є. Ви художник? Не хвилюйтеся, не обов’язково бути Моне, аби подарувати радість. В Інституті раку малеча місяцями лежить у закритих приміщеннях і з нетерпінням чекає гостей.
Заняття з волонтерами — це як пігулка для покращення аналізів. Навіть якщо здається, що нічим особливим не можете поділитися, прислухайся до самого себе, за що вас люблять ваші друзі? Може, ви вмієте свистіти, співати, а може, просто слухати? Стати другом для того, хто справді чекає цієї дружби, можна просто написавши нам.
Як і для чого з’явився Центр для онкохворих дітей «Дача»?
Ми не раз ставали свідками того, як через довгу розлуку розпадалися сім’ї, як чоловіки йшли від своїх дружин. Це і було головною мотивацією створити «Дачу», що стала серцем фонду. На «Дачі» живуть цілі сім’ї: мама, тато, дитина, інколи й братики-сестрички. У кожної родини є окрема кімната, яка на період лікування стає справжнім, нехай і тимчасовим, але домом. При відкритті центр мав назву «Посмішка», проте лікарі Інституту раку чомусь відправляли пацієнтів не до «Посмішки», а на «Дачу». Виявилося, що так між собою будинок називали діти та батьки, адже тут вони відпочивали від лікарняних стін та медичних процедур.
«Дача» — єдиний подібний центр в Україні, а от у розвинутіших країнах це звична частина терапії. Адже лікування онкологічного захворювання триває місяцями, відповідно, весь цей час дитина перебуває поза домом, що не може не впливати на її психологічний стан та стан її рідних.
У затишному будинку діти оживають, адже тут ніщо не нагадує про лікарню. «Дачники» будують замки, лікують плюшевих ведмедиків і купаються у різнокольорових кульках, забуваючи про хворобу. А тати у той час печуть їм торти і ліплять вареники
У затишному будинку діти оживають, адже тут ніщо не нагадує про лікарню. «Дачники» будують замки, лікують плюшевих ведмедиків і купаються у різнокольорових кульках, забуваючи про хворобу. А тати у той час печуть їм торти і ліплять вареники. Мешканці будинку разом святкують дні народження та інші свята, адже багатьом дітям доводиться зустрічати у лікарні Новий рік чи Святвечір. Ці прості речі надають сил у боротьбі з хворобою.
Стіни «Дачі» прикрашені десятками фотографій дітей, які одужали. Серед наших волонтерів є чимало молодих людей, які самі пройшли лікування, а зараз готові надихати на одужання інших.
Що для вас найважче у роботі, а що приносить найбільше задоволення?
Найважче в нашому проекті — відмовляти тим, кому потрібна допомога. Зараз у будинку ми можемо прийняти одночасно не більш як 7 родин, а допомоги потребують 15. Є категорії, які першочергово займають місце, — це дітки до 5 років, бо їм елементарно потрібно бавитися на підлозі. Бо в лікарні це просто неможливо, а у нас є всі умови. Тут батьки можуть і приготувати свіжу їжу дитині, і помити її щовечора, і випрати білизну.
Але допомогти всім, хто потребує, поки що не можемо. Тому ми і вирішили розпочати будівництво нового центру для 15 родин. Тоді ми зможемо приймати 350 сімей щороку — саме стільки дітей-пацієнтів Інституту раку з найскладнішими випадками онкології не мають де жити під час лікування і потребують нашої допомоги
Найбільше задоволення від роботи — це діти, які одужали, родини, які підтримують наші проекти після лікування, дуже зворушливо читати коментарі до пожертв на кшталт таких: «Від Юлі для Маші. Нам усе вдалося — і тобі вдасться». Приємно отримувати привітання від вже дорослих молодих людей, яких я пам’ятаю малими блідими лисиками.
Чи не кожен, хто працює у сфері благодійності, має свою невтішну історію «прив’язаності», після якої або йде із цієї сфери назавжди, або обережніше зав’язує стосунки. У вас було щось подібне?
У мене теж є моя Марічка. Дівчинка, після втрати якої я дізналася трошки більше про онкологію і про те, що не завжди вдається врятувати, але завжди можна бути поруч і зробити кращим саме ту мить життя. Марічку оперували, але операція пішла не за планом, органи були занадто вражені пухлиною. Її зашили і віддали мамі чекати, коли дівчинки не стане.
Це було жахливо. Я пішла з лікарні десь на місяць. Весь цей місяць ревіла. А потім чоловік прикрикнув: «Іди щось роби!». Він знав, що я не перестану плакати, поки знову не почну допомагати моїм лисикам. З того дня я більше не мрію врятувати всіх, я просто роблю все можливе, щоб їм було краще.
Це нелегка професія. І не вірте, якщо хтось буде розказувати про закам’янілість і черствість, що має з’явитися з роками. Я бачила сльози на очах дуже досвідчених хірургів… Я теж багато пропускаю через себе горя, але не менше радощів. Бо саме професія навчила мене бачити життя кращим, радіти просто тому, що ти живеш.
У якому стані сьогодні перебуває благодійна допомога онконедужим в Україні?
У нас шкутильгає уся система охорони здоров’я. І хоча вже роблять перші кроки реформування, до ідеальної ситуації ще далеко. Але треба бути справедливим і відзначити, що благодійна допомога онконедужим існує в усьому світі. Нема держави, яка самостійно б справлялася з усіма проблемами цієї сфери.
Звичайно, у розвиненіших країнах благодійники займаються психологічною допомогою: спілкуванням із братами та сестрами недужих, виконанням останньої мрії, підтримкою після втрати, а також науковими дослідженнями. Ми ж в Україні здебільшого шукаємо кошти на ліки… Дуже мало фондів, які розуміють і мають ресурс, аби допомагати комплексно.
Що зараз є найпроблемнішим для роботи у благодійності?
Я бачу дві проблеми. Професіоналізація — це болюче питання для української благодійності. Часи стихійної допомоги минули. Сектор має ставати професійним, тобто не просто збирати кошти, а й правильно їх використовувати та інвестувати. Важливо створювати так звану «подушку безпеки» — той стратегічний запас коштів, який потрібен для існування організації. Адже якщо віддавати усе, то одного дня, коли не знайдеться донор, організація зникне.
В Україні поширена думка про те, що благодійники взагалі не повинні отримувати заробітну плату, що вони не повинні витрачати кошти на навчання працівників, на зв’язки з громадськістю тощо. На цю тему є дуже гарна книга — «Неблагодійність» Дена Паллотта, американського підприємця і засновника благодійних ініціатив, які збирають більш як мільярд доларів щороку.
Чому ми вважаємо, що управління благодійною організацією має відрізнятися від управління комерційною організацією? Нас не дивують інвестиції в рекламу комерційного продукту. Реклама про дитячу онкологію допоможе зібрати кошти на вирішення цієї проблеми, але замість цього в Україні досі вважають це нераціональним використанням коштів і дивляться ролики про бургери.
Професіоналізація — це болюче питання для української благодійності. Часи стихійної допомоги минули. Сектор має ставати професійним
Чому рівень зарплат у некомерційному секторі дуже низький? Справді високопрофесійні менеджери добре подумають, перш ніж піти працювати у благодійність, та зрештою вирішать, що їм простіше жертвувати зароблені у комерції кошти. Саме тому і благодійна галузь розвивається вкрай повільно, бо для цього потрібні інвестиції та розуміння, що всі вкладені сили та кошти не повернуться одразу, як і в бізнесі, для цього потрібен час.
Інша проблема — недовіра суспільства до благодійних фондів. Ця недовіра здебільшого пов’язана з поки що недостатньо розвиненою культурою благодійності. Люди не довіряють через нерозуміння.
Ви навчалися на Програмі з управління неприбутковими організаціями ІЛУ УКУ. Які отримання знання і навички стали для вас найкориснішими?
Навчання в ІЛУ УКУ допомогло отримати нові знання та систематизувати попередній досвід, а головне — знайти людей, які поділяють твої цінності і вірять в те, що зміни залежать від нас.
Буденність трохи закриває горизонти, і важливо глянути на свої проекти збоку, поділитися планами з досвідченими викладачами, які стають друзями за час навчання, і студентами-одногрупниками, у яких теж віз досвіду за плечима. Ніколи не пошкодувала, що обрала цю програму.
Можете дати кілька порад для тих, хто тільки планує займатися благодійністю в Україні?
Мабуть, найважливіше — добре подумати, що саме ви хочете змінити своїм проектом.
Важливо не плодити ініціатив-клонів. Подумайте, де є прогалини, кому ваша підтримка буде важлива.
Протестуйте ваш майбутній проект на найрідніших. Спочатку спробуйте переконати їх в тому, що робите потрібну справу. Якщо вони готові будуть поділитися своїми ресурсами чи часом, то можете сміливо втілювати ідею в життя.
І не бійтесь питати порад у тих, хто вже набив свої ґулі. Наприклад, «Запорука» завжди готова підказати, аби добра ставало більше.
Беріть на себе відповідальність і провокуйте зміни!
