Додана вартість любові

Іван Малкович — не просто поет і видавець. Він організатор найбільшої в історії України книжкової презентації та співорганізатор першого фестивалю «Червона рута».

Свого часу був наймолодшим членом Спілки письменників. А у 31 заснував видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Зробив це, аби дати українській книжковій індустрії нову абетку, а натомість усі ми отримали значно більше.

Оце «більше» він сам називає доданою вартістю любові. Як ця любов росла, розвивалася, чим живиться і на що ніколи не дозволить піти — розповідає Іван Малкович.

Повернення древнього киянина

Російський академік Зеленін вважав, що жителі Карпат — це нащадки знатних киян і столичних майстрів, що відійшли у гори з наступом Батия на Київ. Тому Іван Малкович, сідаючи у студентські роки в таксі, на запитання, звідки він, такий українськомовний, відповідав:

— Я з давніх киян.

Насправді ж Іван Малкович народився в селі Нижній Березів на Івано-Франківщині. Та, як сам каже, дитинство було мало схожим на дитинство сільського хлопчика. Колорит і традиції Карпат, сімейний затишок, гірська природа, навчання, косіння трави — і разом з тим заборонена література, гра разом з батьками у сільському театрику, колядування і екстремальні походи до церкви на Великдень.

У їхньому обійсті постійно гостювали друзі родини — переважно наукова інтеліґенція з Франківська і Львова, іноді з Києва. Вони приїжджали машинами на кілька днів, а то й тижнів, товариство ходило разом у гори по гриби. Іванів дідо був завзятим грибарем і водив міщухів горами, де тяжко було стежками вибиратися нагору, — щоб вони зрозуміли, що для подолання гір треба докласти зусиль. Потім усі збиралися за щедрим столом, співали пісень, жартували, сміялися і говорили про високе — і це неабияк вплинуло на хлопця.

Та малим Іван не знав, що всі ті люди вже потрапили в опалу — вони, переважно, були учасниками дисидентського руху і їхні долі буквально висіли на волосині. Так само в небезпеці був і його дядько Петро Арсенич. Щоправда, він, окрім історичних статей про Україну й УПА, публікував дослідження про комуністичний рух на Західній Україні — і це вберегло його від тюрми і заслання, але з посади викладача в Івано-Франківському інституті його звільнили.

Стаття з дослідженням Зеленіна, згаданими на початку, була надрукована в журналі «Українська етнографія», що його зберігав Петро Арсенич, і за той журнал і десятки заборонених в СРСР книжок Грушевського, Лепкого та інших його івано-франківську квартиру «трусило» КДБ. Траплялося це не раз — і не лише в Іванового дядька, а й у квартирах його друзів, зокрема й київських, які опікувалися Іваном, коли він вступив до Київського університету ім. Шевченка.

Я прийняв Київ, і він мене прийняв. Це чудесне місто — достатньо мале, щоб показати свої таланти, і достатньо велике, щоб загубитися в ньому, коли тобі цього хочеться

— Я потрапив у середовище мого дядька-історика, рідного брата моєї мами. Він першим закінчив Київський університет, ніби протоптавши мені дорогу в українськомовне середовище столиці. Дядько надзвичайно вплинув на мене і в дитинстві, і в студентські роки. І він, і його друзі були неймовірними людьми, могли стати надуспішними, але це їм не вдалося через їхню позицію — бо коли ти в СРСР хочеш стояти за правду, твоя доля різко змінюється.

На момент приїзду до Києва Іван Малкович уже закінчив музичне училище у Франківську, тож мав досвід студентського життя, і формував навколо себе творче поетичне товариство.

— Я мав публікації, був головою університетської літературної студії, грав на скрипці партити Баха на кухні гуртожитку, й так трапилося, що люди в моєму середовищі самі переходили на українську. Нас дуже здружували вересневі виїзди на роботи в колгосп — там ми всі співали біля вогнища старовинних українських пісень, деякі навіть стали нашими гімнами, — і ці пісні колись відкрив їм я.

Малкович каже — не відчував ворожості середовища, бо навертав його до себе.

— Я не думав «ніхто мене не любить, піду наїмся черв’ячків». Я прийняв Київ, і він мене прийняв — якщо ти щось приймаєш, то й воно тебе приймає, любить тебе. Це чудесне місто — достатньо мале, щоб показати свої таланти, і достатньо велике, щоб загубитися в ньому, коли тобі цього хочеться. Тож почувався я природно, — пригадує. — Правда, бувало, в магазині натраплю на якусь затяту російськомовну продавчиню — вона хоче, щоб я на російську перейшов, а я вперто українською. То вона як кине капустою по прилавку!.. Але я сприймав це з гумором — так легше.

Принциповим Іван був не тільки в побутових моментах, а й в університеті. Дядько навчив його поводитися й говорити так, щоб не втрапити у халепу. Іван знав, до чого це може призвести, — і Тарас Мельничук, якого вважає своїм учителем, і Валентин Мороз гостювали в родині Малковичів після тюремних термінів.

Траплялися й провокації: хтось пропонував створити якусь таємну організацію й очікував на реакцію Івана. Потім доносили, і доводилося гадати, хто ж це міг сказати. А якось навіть трапилася розмова з КДБ:

— Я був дуже вільних поглядів — неохоче підстригався, неохоче вивчав радянську військову справу, тож постійно був під загрозою «трійки», що позбавляла стипендії. Якось під час пар на військовій кафедрі до мене прийшли з КДБ. Ми саме розбирали БТР, коли начальник військової кафедри вигукнув «курсант Малкович!». Я обізвався, він здивовано подивися на мене — «Ти?!» — а я був скромної тілобудови (сміється), — і завів мене в якусь кімнату. Там я мав серйозну розмову з «поважним» паном кагебістом: розпитував, як мої вірші потрапили на радіо «Свобода» (а я й сам не знав), про Тараса Мельничука, погрожували відрахуванням, якщо я буду зустрічатися з тим-то й тим-то і таке інше. Але мій дядько навчив мене, як триматися в таких випадках, і все з часом уляглося.

Різдвяна газета, яка все змінила

Перший вірш Іван Малкович написав у 8 років. Як сам каже, нічого серйозного — про осінь і груші. З тих рядків він почав свою першу рукописну збірку — простий загальний зошит у цупкій обкладинці. До наступної він підійшов серйозніше: вирізав аркуші із зошита в лінійку, сам їх зшив. Спочатку в книзі були вірші, потім казка про доброго і злого брата, власні пісні з нотами. Йому було 10 і він уже цілих два роки відчував себе поетом — у дитячих мріях Малковича з цією професією могла конкурувати хіба що професія шофера.

Помітили талант Івана Малковича ще за часів, коли він навчався в музичному училищі в Івано-Франківську, і почали друкувати у стінгазеті. Потім, у Києві, була університетська літературна студія. А у 19 прийшло перше справжнє визнання — на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені кілька сотень літераторів шляхом таємного голосування обрали Івана Малковича «Найкращим молодим поетом». Його щастю не було меж: товариство читало вірші, танцювало, а Малкович до півночі грав на гітарі, співаючи гуцульських і лемківських пісень.

А потім у першому номері за 1981 рік газети «Літературна Україна» вийшла велика публікація віршів Івана Малковича, 19-річного поета, натхненну передмову до якої написав сам Дмитро Павличко. Відтоді й почалося ширше визнання Малковича літературних колах.

— Оксана, донька Ліни Костенко, розповідала, що тоді їхня родина тільки оселилася в новій квартирі, де навіть меблів ще не було, і на Різдво вони сиділи на підлозі і Оксана читали вголос мої вірші, — згадує Малкович, і Ліна Костенко просила її ще раз прочитати якісь із віршів.

А вже через два роки Ліна Костенко вже написала рецензію на рукопис його першої збірки поезій «Білий камінь». Через рік, у свої 24 (1986-го), Малкович стає членом Спілки письменників СРСР — на той момент наймолодшим.

Таке визнання в юному віці могло б стати випробуванням на людяність, але Іван Антонович каже, що все обійшлося без «хапання зірок». Хіба тільки пожартувати міг надто ризиковано, але свідомо ображати нікого ніколи не хотів.

Від Ангела до Янгола

Іван Франко, вийшовши з коломийської тюрми, потерпав від голоду, був на межі життя й смерті — пізніше в автобіографії він написав, що врятував його від загибелі Степан на прізвище Арсенич — прародич Малковича по материнській лінії.  Малкович, засновуючи видавництво, назвав його словом з з оповідання Івана Франка «Грицева шкільна наука» — «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», що можна «перекласти» з дитячої мови як «абетка».

Ідея створити видавництво не була бізнесовою — Малкович хотів видати свою українську абетку, якої у 90-ті на ринку просто не було. І для цього заснував «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — щоб українська «Абетка» починалася з Ангела.

Задум був масштабним — книжка накладом 50 000, надрукована на картоні. Для реалізації треба було 26 тонн сировини і 1500 доларів — й одне, й інше Малкович позичив. Картон дістався йому за чудесним збігом обставин — його дружина Ярина зустріла в Києві Іванового земляка (згодом — кума), що був власником макулатурного пункту. З тим чоловіком за макулатуру розраховувалися картоном, який він згодився позичити на 5,5 місяців для видання книги. Повернути за нього гроші вдалося навіть раніше — усього за 5 місяців.

З перших днів роботи «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович слідкує за всіма процесами — і рукописи читає, і правки вносить сам, і на фабрику на друк приїжджає. Іноді він буквально там ночує. Але це дає плоди:

— Наші книжки вже у 22 країнах світу. Є такі, що подобаються всім, — наша «Снігова королева» з ілюстраціями Єрко саме така. Її дуже полюбили в Україні, а оскільки серця усіх людей на світі розташовані на однаковій відстані від землі і від неба, то логічно, що і в інших країнах вона теж припала до вподоби.

Ідея створити видавництво не була бізнесовою — Малкович хотів видати українську абетку, якої у 90-ті на ринку просто не було

Ми продавали маленькі книжечки по всій Україні за одну гривню й отримали 40 з гаком тисяч листів від читачів з подяками. За цими листами я пізнав Україну, над деякими я ридав

Та все ж найвідоміші книги «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — серія про Гаррі Поттера. І через якісний і найшвидший переклад, і через оформлення, і через пристрасть, з якою видавництво підходило до презентацій — але про це згодом. Історію хлопчика, котрий вижив, офіційно вважають завершеною, а от розвиток інтерактивних книг тільки починається:

— Було багато побоювань, що електронна книга витіснить паперову. Але коли вийшов «Гаррі Поттер», таких питань поменшало, бо стало зрозуміло: цікаву книжку читатимуть, на якому б носії вона не була. Але допоки ми люди, у яких є очі та м’язи, ми більше будемо читати з паперу — тактильність, запах книги, перегортання сторінок нічим не заміниш.

Але поява гаджетів не випадкова, говорить Іван Малкович.

— Упевнений, що Бог готує нас до далеких подорожей. Коли ви їдете в іншу країну, ви не можете забрати з собою усіх улюблених книжок — але пристрої дозволяють це робити. А що вже казати про майбутні польоти на інші планети! Тільки так ми зможемо мати там свої бібліотеки. Тож і в цих — інтерактивних — книжках ми теж не повинні пасти задніх. Ми намагаємося робити не просто книжки, а диво. Наша електронна «Снігова королева» вийшла чотирма мовами, а у Японії була на першому місці серед новинок шість тижнів.

У цій книзі є музика, можливість змінювати картинку, фотографуватися у костюмах героїв, можна струшувати сніг подихом у мікрофон, що схоже на магію, можна дивитися у дзеркало, що спотворює, протирати морозяні візерунки на вікні, книга реагує на тепло, прослуховування починається з будь-якого слова, на яке цокнеш пальчиком, є сторінки для малювання, вивчення мови, складання пазлів — це велика гра.

— Після цієї книжки мені здаються чарівниками не письменники, а 20-річні українські хлопці, які це створюють. Ми обговорювали, фантазували, але я ніколи не уявляв, що цифрами це все можна втілити в життя.

У Івана Малковича часто питають про секрет успішного видавництва. І в нього завжди одна відповідь — палати тим, що ти робиш, звертати увагу на кожну дрібницю. Робити гарно, або ніяк.

— У будь-якій справі важливо створювати продукт з доданою вартістю — любов’ю. Коли людина хоче зробити більше, ніж від неї чекають, — цього не купиш за жодні гроші.

Нам уже 26 років, і ми тепер видаємо дорослі книжки для тих, для кого колись видавали дитячі, — це велике натхнення й відповідальність. Ми завжди старалися створювати якісну українську книжку, а йти попереду завжди важко, хоча збоку здається, що мені все дуже легко вдається.

Родина Малковичів

Деякі історії починаються задовго до початку. Для знайомства Івана Малковича і його дружини Ярини вирішальними стали кілька моментів. По-перше, книгарня «Поезія», місце дії. Вона розташовувався на Хрещатику, ближче до Майдану Незалежності, на початку вул. Паризької комуни (тепер Михайлівська), там часто відбувалися презентації, і того вечора виступала Оксана Забужко.

По-друге, дисидент Валентин Мороз. Він з сином якось приїжджав до родини Малковичів у Березів, і той його син грав на скрипці. От і вирішили батьки малого Івана відправити теж учитися грати на цьому інструменті. Свою першу пісню він у 10 років виконував з сестрою — вона забула слова і все закінчилося тим, що малий Іван з розпачу прямо «на сцені» луснув її смичком. Уже в підлітковому віці він закінчив музичне училище в Івано-Франківську, а приїхавши до Києва, давав імпровізовані концерти, на яких уже все проходило як по маслу.

Ну й останнє — Вячеслав Брюховецький, на той час ще не засновник нової Могилянки, а відомий літературознавець, який неабияк вплинув на те, що відбулося в «Поезії» того вечора.

І от, усе сходиться докупи: на виступі Оксани Забужко Іван бачить неймовірну красуню з футляром для скрипки. Він вагається, чи підходити — хоч і 24, а розгубився, ніби хлопчак. Підписує для незнайомки «Білий камінь», свою першу збірку, але підійти все одно не наважується. У цей відповідальний момент Брюховецький і його друг Штонь беруть Івана під руку й мало не силоміць ведуть знайомитися з дівчиною. Та несміливість змінюється захватом, коли незнайомка відповідає українською і називається на ім’я — Ярина.

Та найдивнішим у цій історії є те, що за рік до знайомства з Малковичем Ярина гостювала у нього вдома в Березові. Уже згадуваний Петро Арсенич був не просто відомим істориком, а ще й археологом, тож він часто супроводжував студентські «експедиції» по Карпатах, часто заїжджаючи в Березів до Малковичів.

Якось у ролі львівських «археологів» опинилася і Ярина, киянка, учениця 11 класу. Вона дуже вирізнялася серед решти — завжди робила все навпаки, чим і запам’яталася Івановій матері. Сам Малкович тоді був за 2000 км, у Грузії, і ні про що не здогадувався. А через два роки у тому ж обійсті вони відгуляли масштабне й гучне гуцульське весілля — на 550 гостей!

Зараз у подружжя двоє синів: старший Тарас — поет, захистив кандидатську дисертацію з перекладознавства, і молодший Гордій — економіст, фотограф. Іван Антонович каже, що не шукав якогось особливого підходу у вихованні:

— Я нічого спеціального у вихованні дітей не робив. Моя дружина — великий демократ, я трішки менший: іноді хотів би дидактики, але діти цього не терплять.

Про вже дорослих синів він говорить з умиротвореною ніжністю. Дітей Іван Малкович любив завжди: у студентські роки приїжджав додому в Березів, а там на нього вже чекала дітвора, з якою він грався у лованки і хованки. Зараз він сусідує з Бенюком, і той передає йому через пліт свого найменшого онука — й Іван Антонович бігає з ним, висолопивши язика.

Коли малими були Гордій і Тарас, він з ними і грався, і виконував редакторську роботу:

— Діти виросли на моїх книжках, я їх апробував на синах. Цілими днями редагував переклад, розставляв слова, як пазли, щоб звучало гарно — я цього нікому не довіряю, а ввечері читав це дітям як казку на ніч. Коли промовляв усе вголос, бачив недопрацьовані моменти і починав мугикати, переписувати — а вони: «Тату, не мугикай, читай далі!». Я не міг зупинитися, тому підкреслював рядки, які треба змінити, а коли діти лягали спати, працював над текстом. Хлопці прослухали всі книги про Гаррі Поттера вголос — вони були першими дітьми, що почули цю історію українською.

Українська історія хлопчика, що вижив

Перша презентація українського Гаррі Поттера відбувалася в ніч на 14 травня 2002 року. Тоді ще не було «книгарень Є», коворкінгів чи арт-просторів, тож презентували книгу перед книгарнею «Мистецтво» посеред Хрещатика о 23:59 та 3/4 хвилини. Український «Гаррі Поттер і філософський камінь» у ту ніч коштував 15 гривень, а вже наступного дня — 20. На презентації був Геґрід на Harley-Davidson, актори на ходулях і більш як тисяча людей.

То була перша серйозна черга до української книги. То було мистецтво.

Остання історія про хлопчика, який вижив, — «Гаррі Поттер і Прокляте дитя» — вийшла у липні 2016 року. Уже за два місяці книгу переклали українською у видавництві Івана Малковича, і саме тоді сталося наймасштабніше — її презентація.

— Коли презентація останньої книги про Гаррі Поттера закінчилася щасливо, я промовив не одну молитву Богові. Це була найбільша презентація в історії України. Усі чотири поверхи в Українському домі були забиті читачами! Ще коли люди почали заходити на другий поверх, охоронці сказали мені, що ми будемо вимушені замкнути двері, якщо відвідувачі почнуть заходити на третій поверх. Але коли я почав презентацію, я подивився вгору і побачив, що на всіх чотирьох поверхах були люди. Я страшенно переживав: раніше наші презентації збирали тисячу людей. А там було понад три.

Я був весь у страху — ще ж і воєнний час. А коли згадав, скільки ми привезли на презентацію книг, злякався ще більше: ми взяли тільки 1 400. Склад видавництва — на околиці міста у величезному комплексі, який на ніч замикається, і потрапити туди неможливо. Ми привезли ще 200 книг з офісу.

Остання презентація відбулася у 2007 році — тоді був симфонічний оркестр і тисяча людей. Минуло майже 10 років, і ми не думали, що рух поттероманії аж настільки живий. Багато людей приїхали з інших міст, і їм не вистачило книг — щоб це загладити, мені довелося перекуповувати книги у тих киян, що встигли їх купити, і віддавати тим, кому не пощастило.

Нам уже 26 років, і ми тепер видаємо дорослі книжки для тих, для кого колись видавали дитячі, — це велике натхнення й відповідальність

Але, виявляється, усього цього могло б і не бути.

— Я не дуже хотів видавати «Гаррі Поттера» з певних релігійних причин — для мене то було про магію. А потім Віктор Морозов врешті переконав мене прочитати книжку — і я зрозумів, що то не про магію. То все про любов.

Не злукавити

У 2017 році Іван Малкович став лауреатом Шевченківської премії. Його запальна промова про Шевченка і мовну політику України вразила багатьох не тільки своїми смислами, а й сміливістю і відкритістю — її прослухало кілька сотень тисяч людей.

— Треба вирішити для себе: або ти приймаєш премію з рук Президента, або ні. Але якщо вже приймаєш, то повинен завжди казати правду, коли твоє завдання — її донести. Але зробити це треба шляхетно, з розумом, і максимально зрозуміло для людей.

Мені важливо було показати Шевченка як людину, яка сама себе зробила. Важливо змінювати кут зору, під яким ми його розглядаємо, — у нашій країні на багато речей його треба міняи. Те, як ми формулюємо своє минуле, свою історію, впливає на те, як ми формуємо своє майбутнє.

Досить уже говорити, що Шевченко — це бідний-нещасний кріпак. Багато було поетів і письменників, які вийшли з низів, але суть не в цьому: він у своєму слові втримав націю. Хлопчик, який не мав ні тата, ні мами, узагалі нічого, раптом хоче вдосконалити своє малювання. Уявіть, наскільки велике прагнення у семирічної дитини, що вона йде напитувати маляра, у якого можна навчитися.

А його зустріч з Енгельгардтом — насправді вона була дуже і дуже знаковою, іноді аж страшно уявити долю Шевченка без цієї зустрічі. Так, потім цей пан не хотів віддавати свого покоєвого художника, у якого вклав багато грошей і віддав на навчання до Ширяєва, — його можна зрозуміти.

Але Шевченко світився талантом, він був незвичайним хлопцем — навколо нього стільки всього закрутилося: він отримує срібну медаль академіка гравюри, він може їхати на навчання до Риму, у нього могло б бути надзвичайне життя!.. Після школи діти мали б з нього брати приклад: «Якщо Шевченко зміг досягни цього з нуля, то я теж точно зможу».

Була в долі Івана Малковича і майже депутатська сторінка — 2005 року він був кандидатом у депутати від громадянського блоку «Пора-ПРП». Про це говорить неохоче і називає останнім контактом з політикою. Каже, що зараз його підштовхують до думок про подібну діяльність, але сам він цього не хоче.

— Треба мати велику команду. Звісно, від волі Президента багато залежить, треба знати, що поруч є люди, на яких можна покластися. Люди, які будуть лукавими у допустимих межах — бо політик іноді мусить бути таким, але не для збагачення, а для досягнення великих змін.

Я знаю багатьох людей, які були до політики чудесними людьми. Здавалося, що вони зможуть втілити задумане, я в це вірив. Але вони, на жаль, теж уподібнилися решті. Їм робили пропозиції, від яких вони не могли відмовитися.

Але я на прикладі книжок знаю, що відмовитися від спокус не так і важко. Ми могли б, як і інші, видавати в Україні книжки російською мовою і це принесло б великі гроші. Але я ніколи не пішов на такий крок. У нас були російські книжки, але тільки для Росії, і на кожній був напис «Без права продажи в Украине» — я показував маленьким росіянам, що проблема не мовознавча, а політична.

Головне у книговидавництві — не гроші. Головне — додана вартість любові. Це те, що робить книги особливими

У Чикаленка є чудова фраза: «Легше любити Батьківщину до глибини душі, ніж до глибини кишені». Я просто не думав про гроші, які міг би отримати з тих видань. Я міг би красиво виправдати себе — мовляв, гроші з російських книжок підуть на розвиток української культури, але це було б лукавство. У результаті ми припинили продавати права на наші книги російським видавництвам ще в 2012 році — я не міг стерпіти їхньої антиукраїнської риторики.

Іван Антонович каже, що головне у книговиданні — не гроші. Головне — додана вартість любові. Це те, що робить його книги такими особливими. Те, через що їх читає вже кілька поколінь дітей.

— Бо якщо вже робиш книжку, то роби або добре, або ніяк.