[Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще.
У спецпроекті «Борись за свою мрію!» разом із освітнім проектом «Школа успіху» Klitschko Foundation розповідаємо про талановитих, амбіційних та сміливих молодих українців. Це історії тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.]
Аня Чубатюк не хотіла зізнаватися, яка в неї мрія.
Того дня учасників «Школи успіху» попросили написати на клаптику паперу, чого вони хочуть в житті найбільше. Все, аби надихнути. І аж ніяк не присоромити. Проте Аня вагалася — поряд з іншими її мрія здавалася несуттєвою. Хтось хотів винайти власний автомобіль, хтось — стати професійною співачкою. Аня вивела ручкою: «Я хочу в Америку».
— Але моя мрія здійснилася!
Аня широко всміхається з екрана смартфону. Між нею та рідною Вінницею — десять тисяч кілометрів і вісім годин часу. Між тим днем, коли вона зізналася у своїй мрії, і до її здійснення — кілька років волонтерства, вдосконалення англійської та дві спроби потрапити на програму обміну майбутніх лідерів FLEX. Остання спроба видалася напрочуд успішною.
Бути лідером
«Ідеально». Саме це слово спало на гадку Ані Чубатюк, коли у восьмому класі вона дізналася, що таке FLEX. Поїхати в Америку, ще й безкоштовно! Це саме те, що було їй потрібно. Про Штати Аня мріяла давно. Каже, завжди була американізованою дитиною: дивилася фільми, слухала музику, читала книжки, спілкувалася з людьми, які були в Америці, — все, аби одного дня самій опинитися за океаном. Найбільше її приваблювала американська освіта. Не те щоб в неї були проблеми із навчанням в Україні, проте іноді цей процес здавався їй невиправдано важким.
— Так багато завдань! Плюс вчителі — деякі не дуже гарно пояснюють, деякі не пояснюють взагалі. А ще є ті, хто не поставить гарної оцінки, допоки твої батьки не принесуть до школи грошей чи подарунків.
Вперше Аня подалася на програму у дев’ятому класі. Цілий рік вона підтягувала англійську, проте цього виявилося недостатньо. Аби пройти на FLEX, треба бути лідером — це закладено ще в назві проекту, що розшифровується як Future Leaders Exchange. Тож, аби здійснити свою мрію, Аня вирішила змінитися і стати людиною, яка відображатиме цінності програми. Людиною, яка не боїться говорити з іншими, яка вміє висловити свою думку, яка не сидить на одному місці, має хобі і допомагає іншим людям. І зрештою — людиною, в якої успіх світиться в очах.
Протягом наступного року вона почала ще дужче займатися англійською. А на додаток — відкрила для себе волонтерство. У Вінниці Аня долучилася до роботи організації «Подільська громада». На початках заповнювала аплікаційні форми до кожного заходу активістів. Згодом її запам’ятали та почали кликати на події особисто. Так вона стала частиною проекту «ЕкоМісто», в межах якого волонтери намагалися зробити Вінницю чистішою. За деякий час проект став настільки масштабним, що активісти поїхали ділитися досвідом до сусідньої Польщі. Разом із ними була і Аня.
Між днем, коли вона зізналася у своїй мрії, і до її здійснення — кілька років волонтерства, вдосконалення англійської та дві спроби потрапити на програму обміну майбутніх лідерів FLEX
Восени 2016 року вона вдруге спробувала потрапити на FLEX. Тести з англійської, есеї, батьківські збори, співбесіда, робота в команді — протягом кількох місяців Аня один за одним пройшла три тури вступних випробувань.
— Я насправді відчувала в собі сили. Якби не пройшла, то не засмутилася б, бо знала — я зробила все, що було в моїх силах. Показати під час відбору щось більше на той момент я точно не могла. Це був топ.
Ішов другий тиждень квітня 2017 року. Останні дні Аня займалася організацією сесії Європейського молодіжного парламенту. Невиспана, із застудою, вона попросила в мами пропустити школу і того дня спала аж до обіду. А коли прокинулася, пролунав дзвінок, на який чекала останні два роки.
Вже за чотири місяці Аня сіла в літак та вирушила назустріч своїй мрії.
Неідеальна країна
Техаський Діллей — це містечко на чотири тисячі мешканців. До найбільшого у штаті міста — Сан-Антоніо — година їзди машиною. Саме сюди в серпні 2017 року прилетіла Аня Чубатюк.
— Чи виправдалися очікування? — запитую.
— Частково, — відповідає вона.
На думку Ані, Америка, яку в світі всі знають як країну можливостей, ще й країна для людей.
— Мене дуже здивувало те, що куди б ти не зайшов, всюди будуть туалети для людей з інвалідністю. Про них дбають, і це просто бомба!
З того, що вразило її неприємно, — засилля машин і відсутність в людей звички ходити кудись пішки. З одного боку, це пояснюється тим, що в Діллеї нема де розважитися та куди піти за покупками. Тож мешканцям доводиться їхати до Сан-Антоніо. З іншого — відсутність машини говорить і про соціальний статус техасців. Якщо в тебе немає автівки, отже, ти бідний.
— Для себе я зрозуміла, що ідеальної країни немає. Так, Америка класна і тут є багато крутих штатів, які я б хотіла відвідати. Проте є й ті, що не дуже. Все по-різному. І це цілком нормально.
Проте американська школа цілком виправдала її сподівання. Щодня Аня мала вісім уроків. Були ті, що й у кожній українській школі, — математика, біологія, комп’ютерні науки й англійська. Були й менш звичні. Так, наприклад, вона вивчала, як влаштована робота американського уряду, чи тренувалася аргументувати свою позицію під час дебатів. А ще — брала участь у шкільному театрі та грала на ксилофоні.
— Я завжди тільки співала і ніколи не грала на музичних інструментах. Тут люди вчаться 12 років і увесь цей час вони грають у шкільному гурті. Проте вчителька просто сіла поряд і навчила мене. Пояснила ноти, розповіла, як все працює. І я почала грати.
Ставлення вчителів до учнів вразило Аню найбільше. Каже, що в Україні ніколи не могла уявити, що з хворим горлом може попросити викладача налити їй до термоса окропу. Тоді як у техаській школі вчитель без питань вмикав їй чайник у своєму кабінеті.
— І це нормально, — повторює вона.
Американська школа, на її погляд, дійсно дає більше можливостей для навчання. Головне — мати бажання. Для дітей з інвалідністю в школі працюють так звані special education teacher. Їхній обов’язок — допомагати навчатися тим, хто важче сприймає інформацію на заняттях. Якщо батьки дитини не мають грошей, аби придбати шкільне приладдя, вона може отримати все — від ручок і олівців до фарб і рюкзака — в спеціальному відділі.
Ставлення вчителів до учнів вразило Аню найбільше. Каже, що в Україні ніколи не могла уявити, що з хворим горлом може попросити викладача налити їй до термоса окропу
Крім навчання, FLEX передбачає ще й волонтерську роботу — 50 годин за шість місяців перебування у Штатах. Аня волонтерила на баскетбольних іграх у школі — продавала закуски на стенді з їжею. Проте коли настав час підбивати підсумки її роботи, виявилося, що замість 50 годин відпрацювала всі 100.
— Точніше, 104, — додає вона. — Трішки перестаралася.
Нова мрія
— Вільний час? У мене його нема, — усміхається Аня. Скільки себе пам’ятає, вона ніколи не сиділа вдома.
В Україні Аня щодня верталася зі школи й одразу бігла далі. Народні танці, курси польської, заняття з математики, наукова робота в МАН, волонтерство, Клуб веселих і кмітливих — за домашнє завдання вона сідала вже наприкінці насиченого дня.
Останні місяці в Америці їй теж було не до відпочинку. Шкільний театр ставив «Білосніжку», де в Ані була головна роль. Після довгих вечірніх репетицій вона приходила до будинку своєї хост-родини без сил. Інколи не могла навіть говорити.
— На щось інше сил просто не було. Я верталася та лягала спати. І наступного дня сповнена енергії робила те ж саме. Але це нормально, — вкотре говорить вона і додає: — Якщо в тебе є вільний час, ти щось робиш неправильно.
Пробувати все, що тебе цікавить, замість того, щоб просто сидіти в планшеті чи смартфоні, — це, на думку Ані, прямий шлях, аби зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Сьогодні вона й досі не може сказати, чи знайшла той самий шлях, яким хоче йти у майбутньому. Проте вона точно відкинула кілька доріжок. Аня пробувала себе в журналістиці та перекладі. Думала навіть піти у великий теніс, але зрозуміла, що професійно займатися спортом — це не її.
— Треба знайти таку роботу, щоб у разі, коли тобі подзвонять о третій ночі та покличуть до офісу, ти був радий встати і піти. Це мені порадив в Америці вчитель з математики.
Треба знайти таку роботу, щоб у разі, коли тобі подзвонять о третій ночі та покличуть до офісу, ти був радий встати і піти
Наразі вона обирає між трьома напрямками — комп’ютерними науками, бізнес-адмініструванням і веб-дизайном. Вступатиме водночас до кількох університетів в Україні, Європі та Америці. Навіть тоді, коли її мрія здійснилася, вона хоче повернутися до Штатів вже як студентка.
— Найбільша користь таких проектів, як «Школа успіху» чи FLEX, у натхненні. В них не беруть участі люди, які нічим не цікавляться. Вони використовуватимуть свій час, аби зробити щось важливе. В них світяться очі, вони горять тим, чим займаються. Такі люди мене надихають.
— А що маєш зробити ти, щоб вважати себе успішною? — запитую наостанок.
— Мені здається, що фраза «Я успішна!» занадто досконала, як і фрази «Я найкраща» або «Я найрозумніша». Це такий пік, якого ти ніколи не досягнеш. Як на мене, навіть Ілон Маск зі своїми нинішніми досягненнями прагне більшого і може стати ще успішнішим. Якщо я зараз скажу: «Я успішна», то що ж мені робити далі?
Аня впевнена, що завжди треба мати мрію, до здійснення якої рухатимешся крок за кроком. Після довгоочікуваної подорожі до Америки в неї є нова — влаштуватися на роботу до компанії Google. Аби досягти її, Аня має чіткий план, який почала виконувати одразу після повернення до України:
— Скласти ЗНО. Вступити до університету. Шукати роботу. Може навіть у Google. І, звісно, ще наполегливіше йти до своєї мрії.
***
«Школа успіху» — безкоштовний літній проект, покликаний розкрити особистісний потенціал у підлітків і розвивати навички самостійних активних дій та відповідальної й цілеспрямованої поведінки. Підтримати проект можна за цим посиланням.
