Де отримати необхідні знання, скажімо, економісту, математику чи фізику, який хоче створити власний бізнес? Це питання університетів, бізнес-шкіл, чи, може, все залежить лише від самоосвіти: прочитаних книг і прослуханих лекцій бізнес-тренерів?
Засновник IT-компанії ЕLEKS, науковець Олексій Скрипник переконаний, що у бізнесі не працює правило «спершу освіта, а потім бізнес», тому факультети менеджменту при університетах не виконують тої ролі, яку декларують, і від раннього отримання бізнес-освіти більше шкоди, аніж користі. У цій сфері перш ніж вчити, потрібно знати, чого саме ти не знаєш, що не вдається, а це можливо вже тоді, коли людина розпочала створювати бізнес.
Олексій Скрипник розповів, які дисципліни в університетах повинні бути базовими для майбутніх підприємців та чому найбільша проблема української університетської освіти — навчити молоду людину мислити.
[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроект The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проекті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]
У той час, коли ви створювали IT-компанію ЕLEKS у 1991 році, про бізнес-освіту як таку, а тим паче при університетах, було складно говорити. Де ви вчилися веденню бізнесу?
У 1991 році я взагалі не думав про бізнес. Ми з батьком хотіли запустити проект системи розрахунку електричних режимів великих енергосистем. У той час робити будь-які проекти можна було через кооперативи, і коли ми побачили, що це забирає левову частку грошей, вирішили, що набагато простіше створити власну компанію. Так дуже довгий період наша компанія існувала як такий собі маленький науковий бутик. І тільки в 1995-му, окрім власних проектів, що стосуються енергетики, ми почали робити й інші — на замовлення. Тоді в команді було всього 5-6 людей. І так згодом у 1999 році вийшли на світовий ринок. Саме тоді почався бурхливий ріст і, відповідно, — виклики.
На той момент я уже зрозумів необхідність знань із того ж проектного менеджменту не лише для себе, а й для команди. Про цю потребу говорило хоча б те, що свій перший проект з батьком ми планували закінчити за два роки, а вдалося за сім. Так я почав читати дуже багато статей, книг про проектний менеджмент, ведення бізнесу і намагався зрозуміти, що і де ми робили не так.
Пригадую, як спочатку досить скептично ставився до лекцій, книг «гуру» у цих сферах, вважав, що це більше заробляння грошей, аніж змістовне навчання. Але моє сприйняття змінилося після прочитання книги Іцхака Адізеса — одного з провідних світових експертів у сфері підвищення ефективності ведення бізнесу. Ще зараз пам’ятаю шок від здивування, мовляв, як цей чоловік знає, які проблеми і на якому етапі виникали у моєму бізнесі, і звідки він знає розв’язок кожної. Тоді я зрозумів, що бізнес-освіта має сенс.
Втім, усі теоретичні знання з бізнесу прийшли до мене через самоосвіту. У мене багато знань з менеджменту у бізнесі, але навчання у бізнес-школах при університетах замикає освітнє коло, дає можливість побачити весь твій бізнес наче згори. Час, коли доречно було отримувати цю освіту, я пропустив, і сталось так, що замість навчатися у бізнес-школі я згодом почав викладати у ній. (Сміється)
Ви сказали, що усвідомили потребу не лише у власній самоосвіті, а й у освіті своїх працівників. Як ця думка реалізовується у компанії? Чи маєте вимоги до працівників щодо здобуття університетської освіти або проходження відповідних курсів?
Ми завжди кажемо своїм працівникам, що освіта — це безперервний процес, 80% часу в якому повинна займати самоосвіта. Коли ви приходите на лекцію відомого американського економіста Адріана Сливоцького, то друге, що ви робите, — читаєте його книги. Адже 2-3 години слухання Сливоцького не дасть того ефекту, який ви отримаєте після 20 годин читання його фундаментальних книг. І таких важливих книг доволі багато. Ваша спроможність освоювати ці знання залежить від того, наскільки зібрано ви можете вчитися самостійно.
Але не менш важливою є університетська освіта. Початково вона має дати людині фундаментальні знання, а іноді — додаткові необхідні компетенції. Приблизно 10 років тому ми запустили у компанії нову практику — наполегливо рекомендували менеджерам вищого рівня отримати ту чи іншу форму вищої освіти для того, щоб рости далі та розвиватися на посаді. Тобто це не «may», а «must».
Разом із цим ми пропонуємо покрити половину вартості навчання, іншу половину повинен оплатити сам працівник. Це принципово. Адже людина вчиться з більшою мотивацією, коли витрачає свої гроші. Також ми практикуємо навчання всередині компанії в рамках Eleks University, де маємо величезну кількість освітніх програм. За навчання теж частково платить і компанія, і працівник.
Скажімо, наша компанія може собі дозволити безкоштовне навчання англійською мовою, але практика показує, що коли ти пропонуєш таку опцію безкоштовно, то 15-20% людей користуватимуться нею ефективно, а 80% нехтуватимуть. Тобто принцип розподілу Генрі Форда діє так: у компанії завжди буде 20% людей, які працюватимуть за будь-яких умов, 20%, які ніколи не будуть працювати добре, і твоє завдання як керівника компанії зробити так, щоб ефективно працювали решта 60%.
У компанії завжди буде 20% людей, які працюватимуть за будь-яких умов, 20%, які ніколи не будуть працювати добре, і твоє завдання як керівника компанії зробити так, щоб ефективно працювали решта 60%
Так само і з навчанням. Якщо ми вважаємо, що навчання — це дуже тяжка праця, то потрібно зробити так, щоб 60% людей в компанії все ж мали необхідну освіту й навички. У цьому контексті мене часто запитують, чи ми не боїмося, що спершу навчимо працівника, витративши на це кошти, а потім він просто піде з компанії. На це питання у мене є незмінна відповідь: гірше, коли ми не навчимо людину і вона залишиться.
Якщо ж говоримо про університетську освіту в Україні, то чи повністю платне навчання покращить якість освіти?
Ми маємо приклад Німеччини, де освіта де-юре безкоштовна, але де-факто за неї все одно платять, тільки у інший спосіб — не напряму, а через високі податки. І усвідомлення, що по-іншому просто не працюватиме, стає частиною психології німців.
Україна живе у абсолютно інших реаліях, і та форма безкоштовної освіти, яку ми маємо в країні зараз, — це не що інше, як знущання з викладачів, а отже — і студентів. Держава вдає, що платить викладачам, а вони вдають, що вчать безкоштовно. Страждають і мотивація, і якість.
Як на мене, право навчатися безкоштовно повинні мати не більше як 10-15% найталановитіших молодих людей. До того ж має відбутися суттєве зменшення кількості університетів. Думаю, ці дві реформи стали б важливим кроком на шляху до підвищення якості освіти.
Як на мене, право навчатися безкоштовно повинні мати не більше як 10-15% найталановитіших молодих людей. До того ж має відбутися суттєве зменшення кількості університетів
IT-компанії, у певному сенсі, — теж університети, адже пропонують внутрішньокорпоративні можливості для навчання. Чи означає це, що класичні університети не дають майбутньому фахівцеві тих знань, яких від нього потребує ринок?
Справді, освіти, яку здобувають наші працівники ще в університетах, часто недостатньо для роботи. Але тут питання до завдання університету: чи справді він повинен давати ці знання? Думаю, кожен із нас чув нарікання молодих людей, які, отримавши досвід, як правило, першої роботи, змушені були вчити багато нового безпосередньо на роботі, мовляв, університет не дав їм цих навичок. Це дуже викривлене і згубне розуміння вищої освіти. Університет повинен дати людині набір фундаментальних знань залежно від майбутньої спеціальності, а решту людина повинна вивчати або самостійно, або при тій чи іншій компанії.
Наприклад, ми хочемо, щоб у компанію приходили люди з добрим знанням математики, фізики, алгоритмів, а програмувати ми навчимо. Наше завдання — дати цій людині розуміння інструментів. Далі, коли фахівець опанував ці знання, ми допомагаємо йому розвинути м’які навички: вміння спілкуватися в команді, критичне мислення, саморозуміння, ведення переговорів, лідерство…
І насправді жодна бізнес-школа не впорається з цим — лише величезна кількість локальних курсів і, знову ж таки, самоосвіта. Без корпоративного навчання компанія просто не виживе, і університет тут нічим не зарадить. Вимог до вищої освіти може бути дві: якісна фундаментальна освіта і донесення до студентів, що після університету навчання не закінчується, а продовжується. Необхідність вчитися безперервно, кожні три-чотири роки отримувати нові знання — це спосіб виживання.
Сьогодні недостатньо вміти робити щось одне, ти повинен бути гнучким на основі базової освіти. У суспільстві є таке поняття, як «англійський філолог». І що, все? Наприклад, у IT, якщо ти став java-програмістом, ти повинен вміти перейти на іншу мову за декілька місяців, адже мови побудовані на однакових принципах. З вивченням людської мови все не так просто, але все одно ти повинен розуміти, що за словосполученням «англійський філолог» має стояти щось значно більше, ніж знання мови. Це багато інших компетенцій і навичок, які дадуть можливість по-різному використовувати базове знання мови.
Чи є сенс вводити бізнес-освіту в університетах як один із базових предметів?
Отримувати бізнес-освіту, коли ти не маєш розуміння, що таке бізнес, — це самообман. Факультети менеджменту, які є в наших державних університетах, — це наслідок викривленого розуміння специфіки управління компанією. Бізнес-освіта, менеджмент, маркетинг в університетах, коли людина тільки починає навчання і не має власного бізнесу, — це неправильно.
Практика показує, що раннє отримання бізнес-освіти, за окремими винятками, не приносить очікуваних результатів, адже коли ти не знаєш, де в тебе прогалини, дуже важко зрозуміти, що ти можеш отримати з бізнес-освіти. Потрібно спершу розпочинати бізнес, а тоді паралельно навчатися у бізнес-школі.
Які дисципліни в університетах мали б бути обов’язковими для майбутніх підприємців?
Найперше — це математика, вона має стати базою. При цьому нам потрібно суттєво зменшити обсяг тригонометрії, якої практично ніде не використовують, а дати, скажімо, більше актуарної математики. Зараз усе в світі побудоване на теорії ймовірності, яка дає розуміння, як працюють ризики та ймовірності. Якщо ти не маєш цього фундаменту, ти не можеш вивчити економіку і фінанси, які теж є вкрай важливими.
Тут я радив би усім прочитати книгу Олексія Геращенка «Економіка ХХІ», де на 300 сторінках дуже зрозуміло викладено економіку та початки фінансів.
Ще одна дисципліна, яка, на мій погляд, є необхідною, — це психологія. Для будь-якого бізнесмена рано чи пізно постає питання керування людьми, а тут і комунікація, і особистісний підхід, і розуміння, чим керувався працівник під час ухвалення тих чи інших рішень. Цікаво, що коли ми проаналізуємо Нобелівські премії з економіки, то помітимо, що дуже часто їх дають за дослідження у соцекономіці, яка, серед іншого, досліджує, що підштовхує людей до ухвалення економічних рішень. Тобто без психології не обійтися.
Математика, економіка, фінанси, психологія — це той «санітарний набір», який має бути основою до отримання бізнес-освіти і започаткування власної справи. Я принципово не згадав філософії, бо переконаний, що її потрібно вивчати у старшому віці, коли людина починає задумуватися над життям, процесами у світі. А це хоча б на магістратурі — не раніше.
Філософію на другому курсі 18-річний студент, як правило, сприймає як набір незрозумілої інформації, яку університет змушує його вивчити. Тоді він ще не розуміє, що насправді філософія має навчити його думати. Те саме і з критичним мисленням: краще на перших курсах замість нього викладати логічне мислення, яке формується набагато раніше.
Уже згодом, коли людина йде здобувати бізнес-освіту, курси з філософії, критичного, а отже, системного мислення, стають необхідними і часто набагато важливішими, аніж суто бізнесові. Знання з цих дисциплін, окрім іншого, дає розуміння, що рівень бізнесу визначається рівнем особистості засновника. Добре, коли це мотивує людину, так би мовити, проговорити себе, щоб зрозуміти, у якому напрямку розвивати себе і свій бізнес.
Бізнес — це також творення майбутнього, створення того, чого раніше не було. Сьогодні ж не вистачає якісних критеріїв, і все через відсутність банального розуміння: щоб утворити щось — потрібно мислити категоріями майбутнього. Цього може навчити історія, у випадку, якщо правильно розуміти, що це наука не так про минуле, як про майбутнє. У цьому контексті усім рекомендую працю авторства Ювала Ноя Харарі «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього». Це одна з фундаментальних книг про історію людства як спосіб рости далі.
Ви багато часу приділяєте діяльності у сфері вищої освіти, викладаєте у декількох університетах, є членом наглядових рад при університетах. Чому вирішили вкладати у це свій час?
По-перше, у мене пристрасть до викладання, по-друге, я роблю це з необхідності отримувати у майбутньому якісних працівників, а по-третє — це моя особиста спроба повернутися і як практик дати студентам трішки вищий рівень знань з того ж проектного менеджменту, аніж вони можуть отримати від фахівця з винятково теоретичними знаннями.
Досвід керування ЕLEKS, компанією, яка працювала паралельно над сімдесятьма проектами, дає мені впевненість говорити про те, що я справді можу навчити цього інших.
Якою, на вашу думку, є найбільша проблема університетської освіти в Україні?
Проблем більше ніж достатньо. І можна говорити про рівень науковців, їхніх дисертацій, про корумпованість і некомпетентність, але хочу акцентувати увагу на іншому — університети перестали вчити людей мислити, і це стає причиною того, що навчання стає неприкладним до життя і таким, що веде людину до неправильних висновків.
Університети перестали вчити людей мислити, і це стає причиною того, що навчання стає неприкладним до життя і таким, що веде людину до неправильних висновків
Річ у тім, що світ настільки швидко розвивається, що відбулося дві парадоксальні речі: з одного боку, збільшився обсяг того, що людина мала б знати і розуміти, а з іншого — соціальні мережі та телебачення створюють ілюзію критичного розуміння. Як наслідок — люди вбачають зв’язок між явищами, які не мають зв’язку. Це називають хибною кореляцією.
Як працює принцип, можна зрозуміти з науково відомого прикладу з кардіоаспірином: провівши дослідження, вчені зробили висновок, що вживання аспірину приводить до зменшення рівня серцево-судинних захворювань. Аля ретельніші дослідження упродовж наступних років показали, що насправді цей препарат веде до зменшення захворюваності на простуду, а це вже впливає на зниження симптомів серцево-судинних захворювань. Зараз люди продовжують приймати кардіоаспірин з надією, що це вилікує їх від серцево-судинних захворювань, але насправді це хибна кореляція.
Ще один приклад помилкового висновку, мовляв, у місті я багато їжджу на автомобілі, отже, мастило в моїй машині сильно нагрівається і це веде до великого споживання пального. Тоді як насправді кількість спожитого пального абсолютно не пов’язана з густиною мастила. Справжня причина — у великій кількості «стартів» і «стопів» під час руху містом. Проблема в тому, що людина, маючи один висновок, робить з нього інший — хибний. Це ілюзія розуміння явищ.
Чому так відбувається? Однозначно, це проблема освіти: і шкільної, і університетської, яка не вчить людину мислити системами, дивлячись на сукупність чогось, розуміти, що воно складене з деталей. Один із способів вплинути на це — повернутися до ідеї комплексного викладання предметів.
Скажімо, фізику, біологію і хімію викладати в межах одного предмета, пояснювати взаємодію між ними, адже багато явищ містять одночасно принципи цих трьох наук. Це крок назустріч правильним висновкам через правильне мислення, щоб не виникало проблеми у розумінні, скажімо, як ідея валентності проходить через ідею кількості електронів на орбіті.
Яким має бути університет ХХІ століття?
Це університет, який вчить, як треба вчитися, який пояснює, що навчання — це велика праця. Я не вірю у повністю дистанційне навчання. Натомість вірю, що фігура вчителя не зникне і що в основі університету буде живе спілкування.
Також університет і надалі має бути дослідницьким, бо дуже страшно, якщо з університетів зникне наука і залишиться тільки навчальна складова. Якщо немає науки, немає вчених, майстрів, згодом не стане і студентів. Тому університети — це також і центри науки, і я сподіваюся, що в Україні, як і у всьому світі, вони будуть також і центрами інновацій, що є ознакою освіти майбутнього.
Але найважливіше, що університет ХХІ століття повинен бути центром кристалізації різного, місцем свободи, центром непокори, підбурювачем, простором, де суспільству, так би мовити, некомфортно і де суспільству говорять, що воно повинне змінюватися.
Усі фото — Лесик Урбан.
