Коли Ірина крокує коридорами лікарні, її чути здалеку. Поцокування підборами, рівна постава, сильний голос. Коли підходить до палати, говорить, іще не переступивши порога.
— Не хвилюйтеся, у вас туберкульоз, — спокійно повідомляє. Й одразу розповідає про процедуру лікування пацієнтці.
— Коли я розумію, що в мого пацієнта туберкульоз, — пояснює згодом, — я радію, страшенно радію. Кажу, пані, у вас, слава Богу, туберкульоз. Тобто ми вас вилікуємо! Бо є ще онкологія, легенева патологія, гіпертензія. Так, це довго: потрібен постійний нагляд і вживання таблеток. Але ви житимете. Це один із найпотужніших якорів мого життя.
Ірина Жовтоніжко, за маминим прізвищем Авакянц, тридцять років тому приїхала до Чернігова, склала тут медичну та військову присягу на вірність Україні, а згодом обрала й українське громадянство. Чому так сталося? Пояснити не може. Так само як не може пояснити, що не втримало її родини в Туреччині, а її саму — на Кавказі.
— Я ніколи не шкодувала про своє рішення. Просто раптом опинилася вдома.
Через емоційність Іринині рухи різкі й динамічні. Подíл її халата розвівається, залишаючи по собі легкий вітер у лікарняних коридорах. З усіма вітається, обіймає. Їй 56, останні двадцять років вона очолює Чернігівський пульмонологічний центр і вірить, що здаватися — не можна ніколи.
Чужа
П’ятигорськ, бо місто оточує п’ять гір, а ще більше — вулканів, які жодного разу не прокинулися. Поруч завжди засніжений Ельбрус. Малою Ірина думала, що куди б не поїхала, її оточуватимуть гори.
Десяток різних національностей: аджарці, чеченці, кабардинці, абхази, абазини — вона й досі не знає, як їх усіх називали. Покірні жінки у довгих чорних сукнях, обвішані золотом, човгають із самого ранку ринком у ґумових сандалях, доки галасливі чоловіки поміж торговельних яток кидають кості, — так це виглядало.
— Я пам’ятаю свій дім, — говорить Ірина, — але я ніколи не почувалася там своєю.
Її дідусь та бабуся, родина Авакянц, утікаючи з Туреччини від геноциду вірмен у 1915-му, поселилися в Північній Осетії. Там з’явилася на світ мама Ірини — Сирануш Авакянц.
— А сама я народилась у німецькому Лейпцигу, де познайомились і жили мої батьки, — каже лікарка. — Згодом вони перебралися на Кавказ, у П’ятигорськ.
В Ірині складно зауважити щось вірменське. Ні ім’я, ні риси обличчя, ні поведінка цього не видають. Натомість її мати, Сирануш, любила все традиційне — галас гостей, безмір спецій у стравах, важкі темні килими. У її домі був широкий стіл і двері, які ніколи не зачинялися.
Сирануш мріяла стати артисткою. Щоправда, Ірина не пам’ятає, щоби мама колись співала їй на ніч вірменських пісень — не мала часу. Робота, дім. Вірменську від Сирануш пам’ятає маленька Серафима, Іринина дочка. Сіма бачила, як бабуся відчиняє дверцята серванта в затемненій кімнаті й складає руки до ікон — молиться до них вірменською.
— Що би з вами було, якби ви не поїхали звідти? — запитую в Ірини.
— Я не знаю, — відповідає щиро.
Пізно вночі, коли Ірина вже спить, до цього повертається її донька.
— Мені здається, що її би віддали заміж, не питаючи згоди. Бо там потрібно бути заміжньою. Працюй, займайся чимось, але будь за чоловіком. І що тоді? Тоді б вона розчинилася.
Хрестик на руці
Кінець 70-х років. Ірина вчиться у середній школі у П’ятигорську. Коли старшокласникам треба йти на «суспільно корисну» роботу, Ірина вибирає лікарню. Як санітарка у свої 15 вона миє підлоги, прибирає, доглядає хворих.
— Я сама гидлива, — зізнається. — Але досі пам’ятаю запах міської лікарні й дідуся з раком, якого поклали помирати. Я доглядала його й жодного разу не відчула огиди. Огида до жуків, грязюки, ще чогось у мене є. Але не до хворих.
— Ми не говорили про смерть, — пояснює Ірина, — лікарі не мали психологічної підготовки. У Радянському Союзі не було сексу, психології чи психотерапії.
Спершу вона побачила кілька смертей і відчула, що в чомусь пацієнтам допомогти неспроможна. Але згодом вирішила: отже, треба робити все заради їхнього одужання.
А для цього потрібно стати професіоналкою. І якщо так, то їй треба поїхати: обирає медичний інститут за півтори тисячі кілометрів від П’ятигорська.
В Іванові вона студентка, вчиться, але, щоб не просити підтримки з дому, додатково працює ночами. Приїжджає у П’ятигорськ дедалі рідше. І робить усе, аби видряпати собі самостійність.
На четвертому курсі знайомиться з українцем із Запоріжжя, який вчиться на військового лікаря в Саратові. Виходить заміж.
— З любові? Я не впевнена. Гадаю, це було через моє кавказьке виховання, — міркує Ірина. — Я не знала, нащо мені заміж, — просто хрестик на руці. І треба виконати. Виходити заміж у двадцять років — уже вважалося запізно.
Мені здається, що її би віддали заміж, не питаючи згоди. Бо там потрібно бути заміжньою. Працюй, займайся чимось, але будь за чоловіком. І що тоді? Тоді б вона розчинилася
Помилка
Незабаром чоловіка скеровують до Борисоглібська у Воронезьку область. Ірина збирає свої речі та їде туди в інтернатуру. У величезній Борисоглібській районній лікарні отримує все, що може отримати молода лікарка: укушених зміями, цукровий діабет, а з ним відгнивання кінцівок, енфізему легень, алергічні реакції.
Під опіку її взяв лікар-кардіолог Андрій Сторубльовцев. У свої немолоді роки дядько слухав рок, The Beatles, Scorpions, і читав заборонену літературу. Невисокий, сивий, ретельно зачесаний. Любив роботу так, що вона була йому за дім. Через нього Ірина ночувала і днювала в лікарні — їй робота теж була насолодою.
Однієї ночі її, стажерку без досвіду, залишили чергувати на ніч. Близько півночі до коридору увійшла дівчинка з алергічною реакцією — терміново потрібен укол. На всю лікарню була лише ліфтерка, яка вміла їх робити. На відміну від Ірини, такого під час стажування вчили медсестер, але не лікарок.
— Я знала, що є хлористий кальцій і під час алергічної реакції його треба вколоти у вену. Пояснювала це ліфтерці. Але вона вміла лише у м’яз!
Після уколу дівчині стало легше, та Ірина не мала спокою, вагалась.
— Серед ночі подзвонила кардіологу Сторубльовцеву. І він одразу примчав на роботу.
Тоді Ірина зрозуміла, що могло б статися через її імовірну лікарську помилку: м’яз пацієнтки міг би зігнити.
Самотність
— І тут чоловік сказав, що поїде до Афганістану, — згадує Ірина. — А я вагітна першою дитиною.
Робота мимоволі відходить на другий план. Ірина починає розриватися між Борисоглібськом і маминим П’ятигорськом.
Коли чоловік повернувся, видихнула, бо знову зможе працювати лікаркою. І на цьому видиху його скеровують на роботу в Україну. Ірина мусить їхати з ним, хоч скерування є лише в нього. Їхньому синові — півтора року.
Ірина ще нічого не знає про Україну, власне, тоді частину СРСР. Вона пам’ятає, що це був 1988 рік, красивий в’їзд у Чернігів, біла церква на схилі й одразу історичний центр. Але цю красу вона згадує лише сьогодні. Тоді була доба в потязі, довга дорога, валізи, півторарічна дитина, порожня хатина без опалення та води на околиці міста.
У лікарнях немає вільних місць. Оббиванням порогів і умовлянням Ірина врешті знаходить роботу в обласній лікарні. З роботи не відпроситися й на п’ять хвилин, хоча вдома маленький син. Чоловіка постійно немає. Як, власне, і любові до нього.
Розлучення. Півтори тисячі кілометрів від дому на території одного великого ще тоді Союзу, цілковита самотність у найпівнічнішому обласному центрі України, яку вже починає трусити переддень незалежності.
Вони з чоловіком отримують квартиру, у якій зрештою залишиться жити вона з дитиною. Але від цього не легше, бо помешкання без опалення, робота в лікарні понаднормова, син потребує догляду мами, а його постійно віддають знайомим.
Опертя
У її житті завжди було багато любові. Бо вона додає сили. Навіть коли в тебе у квартирі заледве плюсова температура, а від доби на роботі паморочиться в голові. Вона однаково дозволяла собі закохуватися й обпікатися. Шукала надійне плече. Але у відповідальний момент лише сама собі залишалася опертям.
Її любили відчайдушно: начальники, керівники, пацієнти, випадкові знайомі. Якось це був чернігівський історик та поет. Людина, у квартирі якої, як каже Ірина, розкидані книжки, стоять антикварні надбиті вази, а у них — недопалки й покришений хліб.
Він закохався, коли лежав у неї в лікарні. Так одразу й сказав: «Люблю. І все». Зробив їй пропозицію посеред міста, але вона, зваживши на себе та свій характер, відмовила. Сказала, що хай мине п’ять років, тоді вони до цього повернуться.
Чоловік викидає обручки з мосту та їде до Санкт-Петербурга, де стає професором і працює в Ермітажі. Усі п’ять років пише листи. І у зазначений час стукає до неї у двері.
Але ні. У неї багато роботи. Вона втомлена.
Чоловік дарує їй картину, вишиту його бабусею. Та довго лежатиме у шафі, поки Ірина зробить для неї рамку й повісить в коридорі. Чоловік був упевнений, що дівчинка на картині безмірно схожа на Іринину доньку Серафиму.
Вибір
Одного дня Радянський Союз щез.
— Я й гадки не мала, що можна їздити однією країною й раптом опинитися в іншій. Мені дзвонили мама й сестра — просили повернутися. Але я не схотіла.
У момент вибору, згадок про тисячі пройдених кілометрів — нею, її мамою, її бабусею, — Ірина зрозуміла, що прийшла. Себе називає українкою, а своїх дітей — українцями.
— Це були 90-ті роки. Треба було неймовірно багато працювати, щоб увечері нормально погодувати дітей і, якщо вдасться, себе. Тоді ж мої друзі-лікарі, поїздивши світом, побачили, як організовують комплексні медичні центри. Вирішили, що здатні відкрити такий у Чернігові.
Диференційно-діагностичний фтизіопульмонологічний центр. Ірину запросили не просто працювати, а стати біля його початків. До того часу вже всі знали, що вона шалено багато працює й ніколи не скаржиться.
Туга
— На роботу в центр я вийшла, коли меншій доньці Серафимі було три місяці. Залишала її на знайомих, якось викручувалася. Я працювала до ночі й шукала, як заробити, аби не ділити на трьох хліб. І щоб показати, що я недарма залишила дім.
Серафима пам’ятає себе передусім у мами на руках. Народилася слабкою й погано спала. Мама працювала весь день, а всю ніч намагалася заколисати маленьку Сіму.
Сіма не мала б того пам’ятати, але їй здається, що вона досі чує, як у порожній прохолодній кімнаті скрипить підлога, а мама співає.
Жінка плаче, бо теж хоче спати.
Часом Іринина мама телефонує з П’ятигорська й між іншим згадує, що їй до столу не вистачає чогось такого, про що Ірині навіть думати не можна. Ірині на очі навертаються сльози.
Мама каже: «Повертайся додому».
— Я справляюся, — відповідає.
Коли її квартиру не було чим опалювати, а в найтеплішій кімнаті було шість градусів, Ірина відвезла доньку на південь до бабусі. Так буде краще, подумала. Дворічна Сіма була в теплі, а Ірина працювала не хвилюючись.
— Приїжджай і забирай її, — через кілька днів подзвонила Сирануш.
У П’ятигорську Серафима перестала їсти і спати. Сиділа на місці посеред кімнати, і крапка. Лікар прийшов, оглянув її і сказав, що дитина помре без мами. Це — туга.
Ірина понад добу їде додому, щоб забрати звідти доньку.
У момент вибору, згадуючи тисячі пройдених кілометрів — нею, мамою, бабусею, — Ірина зрозуміла, що прийшла. Себе називає українкою, а своїх дітей — українцями
Якір
Коли Ірина прийшла в пульмонологічний центр, їй було ледве за тридцять років. Він став одним із перших в Україні, чим лікарка досі пишається.
— Ми працюємо з туберкульозом і власне діагностикою складних випадків. Також у поєднанні з іншими захворюваннями: пневмонією, пухлинами, вродженими вадами розвитку. А якщо простіше, то з усієї Чернігівської області до нас спроваджують тих, кому не можуть діагностувати щось конкретне. За моделлю нашого центру починали працювати всі інші. Ця робота — двадцять років мого українського життя.
У різний час центрові велося по-різному, спочатку на нього були гроші, потім їх стали виділяти менше. Будівля зношувалась. Ірина вважає, що свого часу в команду прийшли люди, які горіли ідеєю, а не грошима, і саме це дозволяє центру існувати вже два десятиліття.
В Ірини у кабінеті завжди хтось є. Вона з’ясовує, піклується, перепитує, хто їв, а хто не їв, кому потрібні ліки.
Одного пообіддя і сама заходжу до неї, зізнавшись, що мені не надто добре. Та кладе руку на чоло і запевняє: треба виспатися.
— Як тобі така ідея? Люди дивуються, що їм після дня у лікарні кращає. А ми ж часто просто даємо їм відпочити, — сміється.
Ірина зазвичай ніколи не питала себе, чи важко. Просто — було. Їй 56, і в ній не побачити важкості років. Серед коридорів, змучених часом, серед старих ліжок, які болять Ірині і які б вона хотіла оновити, вона робить усе, що може, бо пам’ятає: здаватися не можна.
Того вечора двадцятирічна медсестра ставить мені крапельницю і каже стиха:
— Знаєш, Ірина — найміцніша стіна центру. Кажуть, що він протримається стільки, скільки й вона.
