[«Всі. Свої. Історія креативних українських брендів» — спільний проект The Ukrainians та найбільшої у світі платформи українських виробників «Всі. Свої».
Разом ми познайомимо вас із українцями, які вже сьогодні розбудовують креативну економіку нашої країни. Майстри, дизайнери, кулінари й підприємці — про любов до своєї справи, бізнес і натхнення.]
Тетяна пам’ятає ті черевики: витримані, без зайвих деталей, суцільного крою, з чорної замші — годяться і для урочистостей, і для буднів. Осіння модель Coventry — усім їм даватимуть назви, згодом можна буде знайти свою Одрі, Сесіль, Хайді. Перші черевики Тетяна пошила для чоловіка Олексія. З того й почалося історія нового українського бренду.
Була кімната в домі батьків Тетяни під Києвом, була швейна машинка радянського виробництва, і було бажання розвивати свою справу. З 2015 року подружжя Курганів створює взуття ручної роботи Karabadgak Shoes, яке назвали за прізвищем гагаузьких бабусі й дідуся Тетяни, що в перекладі — «чорна нога».
Як ви знайшли себе в пошитті взуття? Чим займалися перед тим?
Таня: П’ять років я працювала фінансисткою у київській нафтовій компанії, аж поки там не почалися скорочення. Якраз перед вимушеним звільненням зламала ногу. Це ускладнило пошук нової роботи, бо травма виявилася серйозною: щодня треба було ходити на масажі, що викреслювало по дві-три години робочого графіка. Щоб не гаяти часу, вирішила здійснити дитячу мрію й пішла на курси крою і шиття.
Ще зі школи любила малювати, хотіла стати модельєром, але не склалося: щоб вступити на творчу спеціальність до вишу, треба було закінчити художню школу, а в мене такого досвіду не було. Після курсів влаштувалася на роботу в ательє — був 2008 рік. Ця праця теж розчарувала: переважно треба було ремонтувати чужий одяг, а не створювати новий.
Але в ательє час від часу приходила така собі дівчина Жанна, подружка власниці. Одного разу вона так натхненно почала розповідати, як вступила в коледж на дизайнера взуття, що я теж загорілася. Залишила роботу, склала іспити — і стала студенткою відразу другого курсу Київського коледжу легкої промисловості. За три роки навчання отримала багато практичних знань: від того, як намалювати ескіз, до того, як зав’язати шнурівки на готовому взутті.
Олексій: Ми познайомилися, коли Таня закінчувала другий курс, майже відразу почали жити разом. На той час я працював у торгівлі сільськогосподарськими продуктами — далеко від творчості. Уже тоді розумів, що ця сфера цікавить мене все менше, настав час щось змінювати. Таня закінчувала навчання, коли ми почали шити взуття. Першого року я ще паралельно працював у торгівлі, потім припинив.
Тетяна: Мої батьки мешкають у приватному будинку під Києвом, ми розпочали шити в них удома — все своїми двома парами рук. У 2015-му здійснили першу велику сімейну покупку — придбали швейну машину радянського виробництва (і досі на ній усе збираємо). Потім замовили кілька листів шкіри і почали експериментувати. Згодом орендували приміщення: два кабінети-цехи поблизу Севастопольської площі.
Особливу пару я пошила для чоловіка: замшеві чорні демісезонні черевики, модель яких — Coventry — дотепер є в асортименті. Хоч досі в мене було багато практики в коледжі (робили багато макетів, шили), та це була перша пара, яку я виготовила без жодної прикладної мети: ні на продаж, ні на іспит. Відтоді тільки у власноруч пошитому взутті і ходимо.
Як визначили, хто за що відповідатиме? Скільки тепер людей працює в команді?
Олексій: Творча частина — на Тані. Вона придумує дизайн, шиє, навіть затягувала перші пари (затягувати — надавати взуттю остаточної форми, з’єднуючи носову, бічні та задню частини виробу, — TU). Моє ж завдання — налагодити організаційні та логістичні процеси, пильнувати, щоб усе відбувалося вчасно та зручно. Більшою мірою, це менеджерська робота, хоча не без своєї творчості.
На початках до роботи приєднувалася сестра Тані, допомагала з ескізами деталей. Нині в команді є ще затяжник із двадцятирічним досвідом роботи. Дійшли до етапу, щоб набирати людей у штат: потрохи шукаємо ще одного затяжника, закрійника, двійко швачок.
Як створюється взуття ручної роботи? Розкажіть про головні етапи.
Тетяна: Усе розпочинається з колодки. Вона відповідає розміру готового виробу та визначає його форму. Дивлячись на колодку, вже приблизно уявляю, якою буде модель. Обклеюю колодку спеціальною стрічкою і промальовую на ній модель олівцем. При цьому працюю з сантиметром, щоб добре окреслити середину взуття. На цьому етапі працюю доти, доки ескіз не здаватиметься мені красивим — інакше моделі не запускаємо. Тоді знімаю стрічку і переношу всі головні точки на папір — починається креслення.
Далі виводжу окремі деталі — цей процес зветься деталюванням. Деталі вирізаю — затим їх треба з’єднати. Отриману заготовку передаю майстру в цех затяжки. Він приміряє заготовку до колодки (саме тієї форми та розміру, що й майбутнє взуття) та затягує її цвяхами. Усе треба очистити, прикріпити підошву та ще раз переконатися, що все гаразд.
Найважливішими у виробництві є деталі, про які не знає стороннє око. Наприклад, у нашого взуття дуже м’які носочки — завдяки італійському термопласту (матеріал, який відповідає за підтримання форми взуття). Їх можна було б зробити і з гранітолю — дешевшого, але жорсткішого матеріалу. Проте якщо в такому взутті різко натиснути на носок, залишиться вм’ятина. У нашому ж форма відновлюється, тож можемо не переживати: і покупцям зручно носити, і не страшно, якщо під час примірки діти клієнтів почнуть, бавлячись, ставати на взуття.
Де купуєте матеріали?
Олексій: Використовуємо шкіру італійського виробництва. Коли тільки починали, українську сировину було важко дістати: більше експортувалася, ніж йшла на внутрішній ринок. Немає сенсу брати великими партіями, оскільки скупити шкіри на два-три сезони вперед — не наша модель сімейної мануфактури. Якщо нам сподобалася шкіра і Таня може її уявити в готовому виробі, купуємо.
До того ж ми не виготовляємо влітку зимового взуття і навпаки, як це відбувається на фабриках з огляду на їхні великі обсяги виробництва. У нашому асортименті є базові моделі, які продаються кілька сезонів поспіль і будуть продаватися ще довго. Якщо ж хочемо розширити асортимент, можемо зробити це відразу після того, як прийшла ідея певної моделі, — у цьому перевага маленького виробництва.
Чи складали бізнес-план, прораховували кроки заздалегідь? Наскільки все спрацювало?
Олексій: Важливо розуміти, що наша справа розпочиналася повністю зі своїх наявних ресурсів — не було ні батьківських грошей, ні позичених у друзів чи в банку. Стартували у тестовому режимі з тим, що мали. Так само не було за спиною двадцять аналітиків та менеджерів — лише власні знання та інтуїція. Згідно з теоретичними порадами з підручників ми розписали перші кроки — але, видно, тільки для того, щоб під час першого контакту з реальною аудиторією зрозуміти, що вони не працюють.
Тетяна: Ми відшили кілька десятків пар взуття і зібралися на триденну виставку-ярмарок. За весь час не продали жодної — знайшовся тільки покупець на сумку, які тоді ще шили. Ми були молодим брендом, то був наш перший вихід у світ. Та не засмутилися і сприйняли це як нагоду бодай розповісти про себе людям, роздати візитівки.
Олексій: Мали достатньо впертості — в хорошому розумінні цього слова. Наша впевненість не залежала від того, що скажуть рідні, знайомі. Хоча було багато людей, які скептично ставилися до нашого задуму. І тепер нерідко чуємо: мовляв, навіщо заморочуватися з власним дизайном? чи не простіше копіювати відомі бренди та провадити виробництво у більших обсягах? Можливо, це й справді простіший шлях — але він не цікавий для нас.
Як усе розвивалося далі, після першої невдачі?
Олексій: Ми не припиняли брати участі у виставках, починаючи з першої у травні 2015 року. За три роки не пропустили жодного маркету «Всі. Свої». З кожною новою подією розширювався асортимент — було з чим виходити.
Найважливіше, що може дати такий захід, — це безпосереднє спілкування з клієнтами. Люди міряють, придивляються, коментують — і тим дають тобі ідеї для розвитку. Кожен маркет — це нові люди, нове спілкування, нова порція натхнення. Також для нас виставки є найкращим способом показати свій товар наживо. Це особливо важливо для взуття — через фото годі передати його якість.
Визначальною така участь була для нас у перший рік існування, коли мало хто нас знав. Але й тепер із задоволенням беремо участь: люди мають змогу оцінити все візуально і на дотик. Це важлива ланка на шляху до того, щоб вони стали нашими постійними клієнтами.
Тетяна: Був період, коли залучали продавців на такі виставки, але після кількох спроб припинили. По-перше, важко було знайти людину, яка б так само горіла справою, по-друге, я сама кайфую від спілкування з людьми. Серед наших покупців люди різного віку та професій. Є підлітки, є молодь від 25 до 35 років, є пятдесятирічні, і є пенсіонери, яким по 60-70. Є представники творчих професій і є інженери. Є бабусі, які носять балетки і вміють насолоджуватися життям, мов діти. Є покупці з Іспанії, Німеччини, Австрії, Казахстану — знаходять нас або на виставках, або в інтернеті через сарафанне радіо. Є люди, що цілими сім’ями носять наше взуття. Люблю всіх.
Як, із вашого досвіду, знайти себе, коли на ринку багато конкурентів? Що запропонувати людям?
Олексій: Ми декларуємо себе як бренд взуття ручної роботи — і тут маємо на увазі не лише виробництво власними руками, а й сервіс, ставлення до клієнта. Вкладаємо в справу душу — напевно, люди це відчувають.
У нас є можливість виготовити взуття індивідуально — будь-якого кольору, за мірками (ціна при цьому не відрізняється від готової пари). Це означає, що працюватимемо з людиною доти, доки вона, примірявши взуття, не скаже: «Супер!». У це вкладається багато часу, іноді треба перешивати по три-чотири рази (адже найточніше зняття мірок не завжди гарантує, що взуття добре носитиметься: скажімо, у клієнта можуть бути чутливі кісточки і шкіра буде натирати). Але головне в роботі — щоб людині було комфортно.
На бажання клієнту можуть привезти замовлення навіть о 12-й ночі — доставка по Києву та Україні загалом безкоштовна. Висилаємо по кілька пар взуття на примірку — це теж економія часу покупця.
Є опція вибору шкіри — покупець сам може вибрати бажаний матеріал або попросити нас зробити це для нього, якщо, наприклад, потрібна особлива фактура або колір. Тоді, як і у випадках індивідуального замовлення, витрачається більше часу.
Технічне виконання пари взуття займає максимум тиждень, тоді як індивідуальне — два-три тижні. Проте воно вартує задоволених відгуків клієнтів. Часто чуємо нарікання на сферу обслуговування в Україні — і хочемо натомість бути протилежним зразком. Наше завдання — щоб взуття прослужило людині чотири-п’ять років і щоб воно стало улюбленою парою.
Як далі хочете розвивати справу?
Олексій: Передусім хочеться масштабуватися і міцно займати свою нішу — якісного взуття у середньому ціновому сегменті. Наймати більше працівників, виготовляти більше пар, ощасливлювати більше людей.
Натомість немає мети відкрити магазин у центрі столиці. Пробували такий крок спільно з партнерами, але спинилися на тому, що нинішній варіант — інтернет-сайт, майстерня та участь у маркетах — оптимальний для нас. Місце неважливе, якщо купуєш улюблене знайоме взуття на кілька сезонів.
Важливо не відступати від якості — ми турбуємося, щоб наше взуття не спричиняло шкоди для ніг. Людина здебільшого дбає, щоб красиво, акуратно лежало на нозі. Добре, але не варто недооцінювати фактор здорових ніг. Треба зважати на підйом, на правильну колодку. Ми заглиблювалися в тему, радилися зі знайомою остеопаткою, яка розповідала, як стан ніг впливає на весь організм. Враховуючи ці знання, створюємо взуття комфортним, по кілька разів переробляємо, щоб людям було зручно ходити.
Як воно — вести бізнес в Україні? Що є передумовою успіху?
Олексій: У юридичній частині в нас не виникало жодних труднощів. Єдине, чого б хотілося, — щоб банки більше підтримували малий бізнес. Адже гроші потрібні і на старті, і при подальшому розширенні. Нас би свого часу міг виручити лізинг — тоді б могли не вкладати відразу грошей в обладнання, а натомість спрямувати їх у якість обслуговування, у розширення асортименту, у додатковий персонал. А так — жодних інших перепон, лише б бажання працювати. «Всі. Свої» запровадили на ринку моду на українське і продовжують це робити, привчаючи людей до хорошого українського продукту.
Тетяна: Нема універсальної формули, яка вирішить усе. Але якщо працюєш над собою і над своєю справою, результат прийде. Та й успіх для всіх різний. Комусь важливий магазин у центрі столиці, комусь — як нам — магазин може бути і без вивіски, але натомість мірилом є тисячі задоволених клієнтів.
