Сучасна людина живе у високотехнологічний час, в якому інноваційність часто зводиться до нової моделі смартфона, тобто до створення чогось ще точнішого, ще комфортнішого та зі ще більшим числом опцій. Відтак виникає враження, що лише той опиниться «на вершині», хто зможе опанувати технології.
Ця тенденція у розвинених суспільствах поширюється практично на всі сфери, зокрема й на вищу освіту. Це стає одним із викликів сучасних університетів, які мають зрозуміти, чому інноваційність — не лише про технології, а технології — не лише про прогрес. І найважливіше: де у цьому всьому місце для людини?
Про це та інше розповів Олексій Молчановський, керівник магістерської програми з комп’ютерних наук за напрямом «Науки про дані/Data Science» в Українському католицькому університеті, співзасновник платформи безкоштовних масових онлайн-курсів Prometheus, викладач.
[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]
Сучасний світ щораз більше захоплюють технології. Як, на ваш погляд, корелюють поняття технологічного розвитку і природи людини?
Колись видатний психолог Карл Юнг сказав, що найтемнішою добою в історії людства є ХІХ століття, мовляв, саме у ХІХ столітті відбулося найбільше занурення в матеріалізм і люди почали вірити, що технології змінять все. Але зараз ХХІ століття — і ми ще досі тут і досі вважаємо, що технологічна людина є вершиною розвитку. Насправді ж технології просто підкреслюють проблеми людини і роблять їх ще контрастнішими, через дослідження технологій людина пізнає себе, щоб дати відповідь на питання, навіщо це все, куди ми рухаємося, до якої точки?
Тут варто одразу додати ще одну дуже важливу річ: технології змінні, але не змінна природа людини. Колись мене вразила одна виставка, присвячена Давньому Єгипту, де я натрапив на вірш тогочасного автора до своєї коханої. Читаючи, помітив, що цей чоловік звертався до своєї коханої тими ж словами, епітетами, які ми використовуємо сьогодні. Це наштовхнуло мене на думку, що між людиною, яка жила тисячі років тому, і між сучасними людьми немає відмінностей у базових речах, тому саме це незмінне має лягти в основу створення змінного — технологій. Завжди в центрі будь-яких змін повинна стояти людина.
Чим є знання у високотехнологічному світі?
Кожен черговий виток технологій, розвиток мас-медіа створюють враження, що нібито людство перебуває в якійсь неймовірній ситуації. Але, на моє переконання, це не так. Нам може здаватися, що сучасний світ дуже унікальний, але коли починаєш заглиблюватися в історію, досліджувати думки людей, які жили сотні років тому, то починаєш розуміти, що з точки зору когнітивних, психологічних речей їхні виклики дуже подібні до наших. Як зараз, так і тоді люди зіштовхувалися з новими незрозумілими обставинами і вчилися долати їх.
Тож у підході до розуміння знання як такого навряд чи щось змінилося за сотні років: починаючи від Античної Греції, люди здобувають знання або шляхом навчання, або шляхом отримання певного досвіду. Але все-таки змінилися обставини: динаміка сучасного технологічного світу додатково накладає певні рамки, вимоги чи очікування, і виникає враження, що знання стають щораз складнішими і що рівень знання тотожний рівневі розуміння технологій.
Природно, що багато людей не готові зіштовхуватися з цим. Вони обирають так звані комфортні зони, де немає потреби відповідати на певні виклики, здобувати відповідні довготривалі знання. Тоді як знання — це не тільки про технології, це про те, чим є світ, хто ми в цьому світі, навіщо ми є. На ці питання у суспільстві повинен допомогти знайти відповіді найперше університет.
Мабуть, від неправильного розуміння знання виникає іще одна проблема — ототожнення інноваційного університету з технологічним?
До слів «інноваційність» чи «технологічність» я намагаюся ставитися обережно, бо тут багато чого переоцінено. Як на мене, університет інноваційний не тоді, коли він високотехнологічний, а тоді, коли він швидко адаптується до змін, які є у світі, але при цьому має чітку ціль, стержень, бачення своєї місії, завдань, які він вирішує.
Очевидно, що інноваційність — це не про корпуси, аудиторії, забезпечення технологічності, це передовсім про людей. Університет, як і будь-яка інша організація, є інноваційним тоді, коли люди, які створюють цю організацію, творять якісні зміни в ній, приносять щось нове та адекватно реагують на, знову ж таки, зміни в зовнішньому середовищі. І критично важливо, щоб інноваційна складова діяла від топ-менеджменту до простих виконавців.
Ті, хто відкриє це інтерв’ю, можливо, хотіли б прочитати, що найкращими прикладами інноваційних вишів є Стенфорд і Гарвард. Справді. Легко бути інноваційним, коли ти нагорі. Але мене вражає, що в Європі і Північній Америці є невеликі університети, які зіштовхуються з величезними викликами, зокрема обмеженнями бюджетів, що взагалі ставить під сумнів їхнє існування, і вони наважуються бути інноваційними. Тобто з двох можливих шляхів — змиритися із проблемами і зникнути або почати шукати відповіді і бути інноваційним — вони обирають другий.
На ваш погляд, чи впливають історичні передумови на рівень інноваційності у суспільстві?
Безумовно, наприклад, в Україні в нестабільний період переходу від старого до нового — кінець 80-х — люди не могли дозволити собі бачення майбутнього, а натомість дотримувалися простого девізу: спочатку потрібно забезпечити виживання, а тоді вже думати про щось більше. Далі 90-ті лише підсилили ці відчуття, тому ми досить ефективні на коротких дистанціях, але малоефективні на довгих, нам бракує бачення у стратегічних питаннях, які якраз і продукуються інноваційним мисленням.
Точніше, ми можемо пофантазувати собі щось далеке і велике, але ми не знаємо, як розділити його на менші цілі і маленькими кроками, через 10-20 років, отримати результат. Ми ніяк не навчимося цього, бо не маємо досвіду, ми надто молоді як держава і як суспільство. Єдине, що ми можемо робити, — це запозичувати досвід у інших.
Також ще з радянських часів тягнеться твердження про те, що інноваційність пов’язана тільки з точними науками. Це спричинено тим, що у радянську добу важко було назвати якісь добрі суспільні, гуманітарні науки. Технології, військово-промисловий комплекс — тут все було гаразд, а от що з гуманітарним напрямком? Насправді тільки останні 20-25 років в Україні почали розвиватися гуманітарні сфери. І зараз перед нами новий виклик — усвідомлення, що гуманітарна і технічна сфери насправді дуже пов’язані.
В УКУ, на факультеті прикладних наук, ми кажемо студентам, що, розробляючи технології, слід пам’ятати, що ними користуватимуться передовсім люди: «humane» — це гуманітарне. Усі ці модні слова: «сustomer design», «customer journey» — це все про людей.
Як працювати з людьми, не навчить математика чи фізика, ти повинен вміти розмовляти, вивчати внутрішній світ людини, вчити психологію, мови, які теж відображають різними словами різні поняття. Очевидно, також потрібно розуміти культурний та історичний контекст, щоб запропонувати своєму клієнту правильний продукт, — і якщо ми говоримо про конкретно споживацьку річ, і якщо мова йде про щось ширше, наприклад, технології, які впливають на суспільство.
Звідси висновок, що саме гуманітарні науки покликані навчити майбутніх фахівців розуміти суспільство, людей-споживачів і правильно комунікувати ту чи іншу технологію. Одна річ — пояснити, що новий телевізор варто купити, а інша — розповісти про етичні речі, про можливості та загрози штучного інтелекту.
Чи бачите в українському суспільстві запит на інноваційність? Які індикатори?
Інноваційність як потреба в українському контексті дуже клаптикова, оскільки у нас досі переважає споживацький підхід до життя. Споживацьке суспільство не може бути інноваційним, бо чергова модель айфона, розумне помешкання чи приїзд таксі за кілька хвилин — це не інновація, це просто удосконалення чи винайдення технології з метою покращення комфорту. Тоді як у нас досі називають інновацією те, що приносить «вау-ефект».
Для університетів така тенденція, коли покращення технологій сприймають як єдине мірило інноваційності, є небезпечною. Звідси наступна проблема — для того, щоб приваблювати більше студентів, університети перестали концентруватися на навчанні, тобто на змісті, а натомість розвивають інфраструктуру, технології, тобто зовнішні ознаки.
Справді якісну освіту важко «продати», більше того — пояснити, що саме якість — індикатор рівня інноваційності. Значно простіше зробити з університету «атракціон». Так, деякі університети в світі почали перетворюватися на такі собі «діснейленди» для того, щоб задовольняти явно не освітні потреби студентів.
В українських реаліях поки що цього немає, але тому, що ми просто не маємо коштів на такі «діснейленди». Так, студенти приходять із певними очікуваннями до університету, і частина цих очікувань не стосується безпосередньо навчання, але роль інноваційних університетів — вміти комунікувати молодій людині, що може дати їй університет не як «атракціон», а як унікальне освітнє поле, більше того, чому добра освіта коштує дорого.
Чи можуть машини у майбутньому витіснити людину? Яку повинен реагувати університет?
Як завжди — істина десь посередині. Очевидно, що багато речей будуть ще більше автоматизувати, але не думаю, що є підстави вважати, що це призведе до якихось радикальних наслідків і люди залишаться без роботи, хоч би з тих міркувань, що, по-перше, економічно вигідніше мати людину, аніж робота, а по-друге, до масового виробництва доступних ширкому загалу роботів ще дуже далеко.
До слова, на одній із конференцій я почув цікаву думку: ви втратите роботу не тому, що вас замінять роботи, а тому, що ваш керівник у вас її забере. Тобто більшою загрозою є не технологізація, а відсутність здорової, правильної комунікації між керівництвом і підлеглими, а отже, загалом комунікації в суспільстві. Як може вплинути на це університет — це, так би мовити, питання-виклик.
Як ініціатор та розробник успішної навчальної онлайн-платформи, скажіть, що вас підштовхнуло до розробки Prometheus? Яке майбутнє онлайн-освіти?
Коли у 2012-2013 роках з’явилася Сoursera і багато інших онлайн-платформ, ми з партнерами подумали, що можемо зробити щось подібне в Україні — масові освітні курси, але українською мовою. Спочатку ми були налаштовані скептично, але потім вирішили, чому б не спробувати? Коли 2014-го ми шукали перші гранти, то нас не розуміли і багато-хто питав «навіщо»? Ми ж дивилися, як Coursera розміщує курси Стенфорда та інших університетів на своїх ресурсах, і сподівалися, що українські виші теж радо захочуть мати на Рrometheus свої курси.
Але, на жаль, університети виявилися неготовими, і насправді досі залишаються неготовими. Це інвестиція часу, ресурсів, інвестиція навчання викладачів. Якогось моменту нам стало простіше працювати не з університетами, а з окремими викладачами, але все ж більшість з них говорили: «Це мій авторський курс, це моє авторське право, якщо матеріал розмістять на вашій платформі, то будь-хто зможе скопіювати». Тут не посперечаєшся, і поки у нас не буде на достатньому рівні захищене авторське право, то викладачі заслужено ставитимуться з недовірою до онлайн-платформ.
Але, так чи інакше, інтернет уже не зникне, а отже, і дистанційна онлайн-освіта. У США, наприклад, різноманітними онлайн-платформами для навчання користується дуже багато людей: це дорослі люди, які мають потребу вчитися, але не можуть залишити роботу і родину. У нас наразі ситуація дещо інша, і основний споживач освітнього продукту — це молоді люди, які не працюють або тільки починають працювати.
На ваш погляд, чи можливе майбутнє без університетів? Ймовірно, нас чекають свого роду гібридні освітні простори?
Подібні дискусії справді існують у суспільстві, і вони чинять певний тиск на вищу освіту. Відтак університети мають відповісти на питання: як змінюватися, щоб люди продовжували потребувати їхніх освітніх і не тільки послуг? Університет — це не лише про навчання, а про унікальний життєвий досвід, тому навіть якщо люди проходять онлайн-курси в рамках навчання в університеті, умовою їхнього проходження є реальні зустрічі студентів та робота у командах.
Звісно, існують і повністю дистанційні університети, як-от Університет Фенікса в США чи Відкритий університет у Великобританії, але це точно не становить непосильно великої загрози класичним університетами.
Університети мають переосмислити себе, зрозуміти, що вони повинні працювати не лише зі студентами і їхніми батьками, а й громадами, містами, країнами. Існує дуже добра антологія «Ідея університету», де зібрані есеї окремих визначних осіб, які свого часу були ректорами або просто видатними людьми у європейській університетській історії, починаючи з Гумбольдта. Він у ХІХ сторіччі заснував великий університет, модель якого згодом скопіювали інші. Тобто тоді ці люди просто ставили питання: світ змінюється, відповідно, як має змінитися наш університет? Вони знаходили відповіді на ці питанні і ставали великими.
За яким показником варто оцінювати ефективність університету?
Наведу приклад факультету прикладних наук УКУ. Спершу ми подумали, що наш КРІ — це скільки випускників працює за фахом, але згодом вирішили, що цей показник замалий в умовах, коли IT-галузь переживає розквіт, і вирішили міряти іншим показником: скільки робочих місць створили наші випускники. Для цього у них два шляхи: або заснувати свою компанію, стартап, або піти в компанію і відкривати там нові підрозділи.
Ці нові КРІ збільшують масштаб планування. Адже випускники не створять нових робочих місць наступного дня після отримання диплома. Вони підуть працювати і, скажімо, створять компанію за 10 років. Так, змінивши масштаб, ми почали по-іншому мислити і будувати партнерства, з розумінням, що важливо не так готувати студента до конкретного фаху, як навчити його бути підприємливим та самозарадним. Тому університет — це завжди про гру в довгу, це про правильне планування.
Яким, на ваш погляд, має бути університет ХХІ століття?
Університет майбутнього — не про технології, а про людей. Так, добре мати чудові корпуси, технологічно оснащені аудиторії, але навіть якщо усього цього немає — університет може існувати. Згадайте, як давні греки спілкувалися між собою і творили таким чином філософські школи просто неба, а згодом подібним чином поставали і перші університети.
Важливий той унікальний досвід, що творить людина у взаємодії з людиною, тому університети ХХІ століття мають стати освітніми хабами, які об’єднуватимуться у мережу з іншими інституціями і таким чином будуть забезпечувати розвиток суспільства.
Фото — Лесик Урбан.
