Інтерв`ю

Орися Біла: «Університет ХХІ століття — той, який розуміє свою додану вартість»

Завідувачка кафедри філософії УКУ — про філософію в університетах, проблему якісних наукових досліджень та філософсько-богословські факультети

Оксана Левантович
1 Січня

У час пандемії коронавірусу університети переосмислюють свою роль, адаптуються до змін та вчаться навчати у нових реаліях. І хто, як не філософи, перебуває на передовій осмислення того, що відбувається в освіті у нових обставинах.

Втім, не лише про вплив пандемії на вищу освіту, а й власне про філософію в університетах, проблему якісних наукових досліджень, взаємодію держави з менеджментом вишів та філософсько-богословські факультети розповіла Орися Біла — кандидатка філософських наук, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету.

[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]

 

Розпочнімо з того, що вас безпосередньо привело в університет — захоплення філософією. Так-от, філософи полюбляють називати філософію точною наукою. У чому, власне, полягає точність?

Філософія — точна наука у тому сенсі, що вона формує певну дисципліну мислення, вчить рефлективності — бути уважним до власних думок та слів. Вона працює насамперед з поняттями і концептами, адже саме на рівні концептів починаються розходження у розумінні, скажімо, тієї ж суспільно-політичної, економічної чи культурної реальності. 

Про філософію як «неточну» науку найчастіше говориться, коли йдеться про континентальну філософську традицію, якій протистоїть англо-американська аналітична філософія. З одного боку, від К’єркегора і Ніцше і до Гайдеггера філософська мова пересипається метафорами і поетичними зворотами. З іншого, англо-американська філософія пішла шляхом строгого емпіризму та логічного позитивізму, і в цій формі вона стала схожою більше на математику, аніж на філософію. Попри це світоглядне розходження, і перша, і друга залишаються філософією у повноцінному сенсі слова. Використовуючи різні форми вираження, обидві традиції притримуються спільної раціональної підстави. 

Слід сказати, що поділ на природничі, точні, суспільні науки потрібен для самої науки. Це рамка, яка дозволяє триматися певної структури і методології дослідження. Але, як ми бачимо, в основі найбільш значущих відкриттів лежить міждисциплінарність, коли науковець виходить за рамки звиклих парадигм. Саме на перетині систем знань відбувається відкриття нового, і не так важливо, куди він чи вона відносить результат свого дослідження — до точних чи гуманітарних наук.

Чи можна вважати, що одне із завдань університету, з одного боку, продукувати науку, а з іншого — пояснювати її межі? 

Так. Французький історик науки минулого століття Жорж Кангієм, який вперше вжив поняття «наукові ідеології», вважав, що система наукових поглядів стає проблемою тоді, коли перетворюється на спосіб дивитися на світ. Я погоджуюся з цією тезою. Одна з великих проблем сучасного світу полягає у тому, що ми підпадаємо під шарм науки і нам здається, що це наукообразне мислення може пояснити все.

Не всі розуміють обмеженість науки, і тому вона перетворюється на свого роду ідеологію, спосіб пояснення світу, який насправді доволі далекий від того, щоб запропонувати вичерпну картину реальності. Проблема в тому, що будь-який тип світогляду, який радикально вірить у себе, врешті-решт має здатність вироджуватися в загрозливі практики. Найяскравішим прикладом ідеології, яка доходить до межі самої себе, нині є релігійний фанатизм і наукоподібний (не науковий) фанатизм, який стає новою вірою у «прекрасний новий світ».

Схожі тенденції я спостерігаю в західних університетах, і цікаво, що тотальна віра в науку побутує не так серед самих науковців, як серед людей, котрі насолоджуються плодами наукових досягнень. Ми бачимо, як наука перетворює світ, як вона покращує наше життя. Це беззаперечний факт. Скажімо, сучасні європейці довше живуть завдяки досягненням у галузі медицини. Усі зручності, які ми маємо сьогодні, від парового двигуна до інтернету, — усе це здобутки останніх 150 років. Існує навіть таке припущення, що наукові досягнення європейців між 1810 і 1900 роками сумарно перевищують здобутки усієї попередньої цивілізації. Все це тільки підживлює віру в науку, яка, проте, не може стати універсальною відповіддю на всі питання людства.

Будь-яка наука має власні обмеження, і нездатність це побачити створює оці руйнівні ідеології. Так-от, завдання університетів, серед іншого, — пропонувати молодій людині максимально виважений погляд на наукове знання, навчити критично підходити до будь-яких висновків та, здавалося б, незаперечних істин.

Продовжуючи тему науки, чи не здається вам, що в Україні з кожним роком все менше добрих наукових досліджень, а написання дисертацій перетворюється на формальність?

Така тенденція справді існує, і можна назвати дуже багато її причин: від недосконалості державної політики у сфері освіти і науки до невідповідності очікуванням суспільства та браку належної мотивації у самих науковців. Але я хотіла б звернути увагу на іншу проблему — недостатній рівень наукової колегіальності та цехової солідарності, які необхідні як для творення науки, так і для відсіювання її нездорових елементів. Прикро, коли самі науковці заплющують очі на дослідження низької якості чи мовчать, коли хтось порушує стандарти академічної доброчесності. 

Низький рівень довіри не дозволяє нам будувати повноцінні суспільні інституції, на кшталт тих, які існують нині на Заході. Суспільну солідарність підміняє клановість: клани в Україні усюди — від родини до міністерства. Українці люблять називати це «кумівством». А насправді кумівство — це суспільний протез у ситуації тотальної недовіри.

DSC_8143

В науковому світі дуже важливою є присутність не тільки колеги, а й опонента, який може підказати, підкоригувати твою ідею і, за потреби, вказати, що вона є, скажімо, квазінауковою. Тоді не з’являтимуться «лептонні боги» та списані дисертації. Недаремно Сократ наголошував, що народження філософської думки відбувається тільки в діалозі. Суть сократівської маєвтики полягає не у імперативному поясненні світу, а у намаганні сформувати найкращу картину світу через обопільну комунікацію. 

Чи може існувати університет без науки, тобто лише з навчальною складовою?

Існує три рівні науковців. Перший тип — це дослідники, які збирають, опрацьовують матеріал і створюють теорії. Ці науковці переважно використовують дуже специфічну та складну мову і взаємодіють у маленьких професійних колективах. Інший тип — їхня протилежність, вчителі у школі, які працюють з дуже спрощеною версією наукової інформації, передаючи базові знання про світ учням. А є ще третій тип — це науковці, які перекладають складну мову вузьких наукових спільнот в популярну, доступну для широкого кола зацікавлених.

Університет — це місце зустрічі усіх трьох груп. Він не може зосереджуватися лише на одному аспекті (конкретно тут — лише навчанні), інакше дуже швидко вичерпається саме як університет. 

Популярність ІT-спеціальностей зростає через свій прикладний характер? А як щодо філософії? 

Більшість людей, які приходять в університет, шукають для себе прикладний фах, і очевидно, що філософія не видається такою, попри те, що, скажімо, в західних університетах аналітична філософія працює над суто прикладними проблемами, і надзвичайно популярною нині є філософія науки, яка порушує питання свідомості, штучного інтелекту та багатьох цікавих для прикладної науки питань. Випускники філософських факультетів, як правило, також дуже добре орієнтуються в суспільно-політичних і культурних процесах і працюють у сферах, де потрібен аналіз і ширше бачення ситуації.

А от чи потрібні філософсько-богословські факультети при університетах, які, виглядає, радше навчають ідеології, аніж прикладних речей?

Я часто чую від дуже освічених людей, що богослов’я — це не наука, бо не має ніякого прикладного значення, не перетворює світ, що це радше форма ідеології чи прото світогляд. Насправді термін «ідеологія» має різні значення, а його вживанню у негативному сенсі ми завдячуємо марксизмові, який трактував ідеологію як форму класової свідомості, якій протистоять інші (хибні) форми суспільної свідомості. 

Правда у тім, що ідеологія як система уявлень про світ і своє місце у ньому притаманна абсолютно всім людям, і, в широкому сенсі, богослов’я також ідеологічне. Втім, не варто спрощувати його до системи релігійних правил чи форми хибної свідомості. Релігія — доволі складний феномен, тісно пов’язаний не тільки з уявленнями про надприродне, а й з нашими світоорієнтирами, цінностями, уявленнями про мету і сенс людського життя.

Що є підставою нашої віри у непохитність людського права на життя? Жодна наука, з тих, які «перетворюють» світ, не може дати відповіді на це питання. Але якщо таке питання зникне з наших світоглядних компасів, ми ризикуємо стати засобом для покращення життя інших людей. А це неприпустимо. Історія вже знає такі випадки. 

Тому випускники богословських факультетів, ті ж священники — це не якісь працівники ритуальних послуг, а люди, залучені у широке суспільне життя, і їхня професійна діяльність виходить далеко за межі Церкви. Богослов’я переплітається з усіма сферами нашого життя: від питань політики та соціальної справедливості і до моральних наслідків покращення можливостей власного тіла. В державотворчих установах сьогодні дуже не вистачає людей, котрі добре розуміли б ці речі. Хоча б з цих міркувань можна сказати, що фахівці з богословською освітою затребувані.

Якою, на ваш погляд, є найбільша проблема, якщо говорити про політику держави щодо університетів? 

Держава досить маніпулятивним способом впливає на внутрішні процеси університетів, такі як вибір ректора та формування освітніх пріоритетів. На жаль, це ручне управління в наших університетах залишається досить проблемним. Воно не лише спотворює зміст освітніх програм, а й негативно впливає на саму якість вищої освіти. Побудова автономних, незалежних університетів, які зможуть стати природними осередками формування суспільних інтересів, залишається однією з головних очікуваних змін. Тільки такі виші зможуть не лише готувати фахівців у своїй галузі, а й плекати певний громадянський етос.

Але чи готовий до змін сам менеджмент університетів?

Звичайно, що уся система вищої освіти в Україні доволі інертна, адже менеджмент у будь-якому університеті орієнтований на підтримання статусу кво, мовляв, сяк-так воно працює уже десятиліттями, то нехай все залишається без змін. Але насправді зміни є неминучими, адже сучасний світ дуже динамічний, і ці зміни не можуть не зачіпати університетів, які змушені трансформуватися хоча б для того, щоб залишатися цікавими для потенційних вступників.

Сьогодні чимало українських студентів їде навчатися в країни ЄС. Вони не завжди розуміють, що там шукають, але сам факт, що ти навчаєшся в Польщі, Чехії чи в будь-якій іншій європейській країні, сприймається як можливість бути на одній хвилі з прогресивним людством, і це гарантія працевлаштування у майбутньому. Українські університети змушені підлаштовуватися під існуючі суспільні вимоги, інакше просто не витримають конкуренції на ринку освіти.

Як впливає на освіту пандемія, перехід на дистанційне навчання?

Одна з тих речей, за які я люблю університети, — це те, що вони передбачають постійний процес навчання не тільки для студентів, а і для викладачів. Виклики для вищої освіти, спричинені пандемією, — це можливість перезапуску, в результаті якого ми маємо ще краще навчитися вчитися, швидко переорієнтуватися, пристосуватися до нової реальності і при цьому не втрачати у якості.

Онлайн-лекція чи семінар — це абсолютно інша динаміка подачі інформації та взаємодії з аудиторією, вони змушують викладачів по-іншому розуміти освітній процес. І хоч у перші місяці було дещо складно, але, слухаючи відгуки колег, розумію, що більшість адаптувалася. Звісно, дистанційне навчання змінює традиційні структури, але також змушує нас задуматися, наскільки ефективними і потрібними вони є.

Очевидно, стовідсоткового повернення до попереднього формату навчання (практично повністю аудиторного) не буде, але також університети ніколи не перейдуть повністю на дистанційне навчання. Якими б переконливими не були зовнішні обставини, людина як соціальна істота потребує різноманітних форм комунікації. Ми виражаємо і передаємо смисли не лише за допомогою слів, а й знаками, жестами, інтонаціями голосу, дотиком. Цей різноманітний досвід нам критично важливий. 

Чи змінюється роль університетів у час пандемії?

В якийсь момент людство повірило в ідею єдиного глобалізованого світу, в який начебто можна залити універсальні цінності, світогляд, благо… Тепер, навпаки, приходить усвідомлення, що ми живемо не в глобалізованому, а у локалізованому світі, в якому ми хоч і пересуваємося швидко з одного континенту на інший, спілкуємося з людьми з різних країн, створюємо з ними спільні проєкти, але пріоритетним для нас залишається наше локальне. Тому сьогодні, зокрема через фактор пандемії, ми спостерігаємо тенденцію до серйозного зміщення в сторону малих спільнот.

Ситуація з коронавірусом загострила проблему персональної безпеки. Кожен з нас свідомо чи підсвідомо намагається збагнути, який особистий мінімальний світ нам потрібен, щоб почуватися безпечно. І тут мова йде не лише про фізичну безпеку, адже виявилося, що проблема безпеки — це не тільки про віруси, а й про сприйняття «іншого», «чужого». Здавалося, що коронавірус — це суто медична проблема, але нині ми бачимо, що насправді це серйозний соціальний виклик. 

Особливо в час таких змін університети повинні бути тими інституціями, які допомагають молодим людям і суспільству назагал правильно інтерпретувати те, що відбувається довкола, та незалежно від обставин залишатися дієвими.

Яким, на ваш погляд, має бути університет ХХІ століття?

Ми знаємо, що сьогодні не лише університети навчають. Скажімо, корпорація Google пропонує американцям дуже дешеву, порівняно з університетською, і відносно швидку освіту. Це створює величезний виклик для університетів, які повинні подумати, чому вони потрібні, що такого вони дають суспільству, чого не може дати жодне інше середовище. Університет ХХІ століття — це, найперше, той, який розуміє свою додану вартість. 

По-друге, цей університет не лише про знання, а й про світогляд. Кожен університет повинен зрозуміти, чим він унікальний серед інших, чим його випускники будуть відрізнятися у суспільстві. Скажімо, я завжди можу впізнати випускників Українського католицького університету, адже я знаю, які цінності вони сповідують. Це те, що дає УКУ не як бібліотека чи аудиторія, а як спільнота.

І, по-третє, університет ХХІ століття має твердий фундамент, але, одночасно, відкритий до змін. Звичайно, можна бути відкритим до змін настільки, що розчинитися в новій реальності, але якщо університет знає, що є його ядром, то зміни збагачують, а не розмивають ідентичність. Такий університет виховує особистість, яка завжди тримає очі широко відкритими, щоб бачити цей світ, знати, хто ти є, і бути готовим до змін, навіть таких складних, як ця пандемія.

Фото — Лесик Урбан.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.