Як пояснити нерівність народів та держав і чим може зарадити демократія? Світом керують гроші чи їх відсутність? Як працює економіка в ринковому суспільстві? Куди веде людство розвиток технологій і чи є в людини шанс залишитися людиною і вберегти планету від самої себе?

На ці та інші теми зі своєю 13-річною донькою Ксенею розмовляє відомий грецький економіст Яніс Варуфакіс. Пояснити просто й цікаво складні, але дуже важливі речі йому допомагають: цар Едіп та Ікар, Архімед, австралійсь­кі аборигени, доктор Франкенштейн, Фауст і навіть агент Сміт з культової «Матриці».

Видання здійснено за фінансової підтримки ICU.

*** 

Розділ 6

Одержимі машини

Якось темної ночі, на самому початку дев’ятнадцятого сторіччя, гурт друзів, серед яких була письменниця Мері Шеллі та поет лорд Байрон, зібрався в маєтку, розташованому в сільській місцевості Швейцарії. Цілу ніч небо гриміло блискавками і йшов сильний дощ. Під мерехтіння свічок і всілякі шуми та скрипи, які створювала вілла посеред бурі, наші письменники вирішила провести конкурс: кожен мав написати оповідання жахів, щоб потім вони їх зачитали і визначили, чиє виявиться найстрашнішим.

Мері Шеллі спала на думку історія про доктора Віктора Франкенштейна, гарного лікаря, який вирішив приборкати смерть у часи, коли вона ховалась за кожним рогом. Холера, грип та недоїдання буквально винищували населення. Віктор, великий учений, твердо вирішив перемогти смерть. Коли його дружина захворіла, його рішучість зросла. Щоб подолати смерть, спочатку йому слід було її зрозуміти, визначити, що ж саме підтримує життя і перетворює кров та плоть на живу людину. Отож він почав здійснювати експерименти на трупах, зшивати докупи найбільш збережені частини тіл — органи одного, голову другого, руки третього і так далі. Він замислив використати магічну силу струму, щоб вдихнути життя у своє творіння. Доктор вважав, що якщо йому вдасться створити живе тіло з цих частин, то перемога над смертю буде не за горами.

Раптом творіння доктора Франкенштейна затряслося. Воно ожило, піднялося з операційного столу і почало самостійно ходити. Після цього, майже відразу, воно стало виявляти бажання близькості. Віктор, охоплений страхом та ненавистю до того, що сам і створив, відступив — і покинув своє творіння «на розсуд» долі.

Нездатний влитись у вороже налаштоване суспільство, створений Віктором монстр почав убивати людей — щоб помститися за самотність, яку йому нав’язав його творець. Він убив і дружину Віктора. Врешті-решт, коли докторові вдалося вистежити чудовисько (аж на Північному полюсі) — в надії знищити його і взяти на себе відповідальність за горе, яке він приніс людям, — монстр обернувся проти свого творця і вбив Франкенштейна у відчайдушній спробі врятуватися самому.

Синдром Франкенштейна

У той час, коли писала Мері Шеллі, в Європі тривали Наполеонівські війни. Хоча ринкові суспільства вже формувалися — у Британії та ще одному центрі повноцінної комерції — Амстердамі, але для решти Європи це лишалося тільки віддаленою ймовірністю. Однак, Байрон, Шеллі та їхні друзі, попри те що вони були романістами, тримали руку на пульсі історії. Далекоглядний роман Шеллі відображав тривогу чуйної письменниці, спричинену впливом технологій на суспільство.

У третьому розділі ми побачили, як прибуток став засобом досягнення мети, оскільки перші підприємці були змушені влазити в борги, щоб запустити процес виробництва. Без прибутку вони б стали рабами своїх кредиторів — як Фауст, зрештою, став рабом Мефістофеля. Щоб отримати прибуток, підприємці мусили змагатися за клієнтів. Щоб здобути покупців — знижували ціни на свою продукцію. Щоб знизити ціни на товари — прагнули виготовити їх більше, не збільшуючи чисельності найнятих працівників і оплату праці. Якщо використання технологічних винаходів та нового обладнання сприяло цим цілям, то їх швидко впроваджували у виробничий процес.

Паровий двигун Джеймса Ватта та інші похідні винаходи стали невід’ємною частиною ринкових суспільств лише завдяки прагненню до прибутку та конкуренції між прибутково орієнтованими підприємцями, яких і породжували ринкові суспільства. Уяви на хвильку, що Ватт жив у древньому Єгипті і винайшов паровий двигун у часи фараонів. Що б відбулося?

Припустимо, Ваттові вдалося потрапити на аудієнцію до фараона, щоб показати свій винахід. Найбільше, на що він міг би сподіватися, це що правитель Єгипту буде вражений і встановить декілька таких двигунів у себе в палаці — задля того щоб демонструвати своїм гостям та підлеглим, наскільки винахідливою є його імперія. За відсутності підприємців, які змагаються за прибуток, і з огляду на сотні тисяч рабів у розпорядженні фараона, двигуни Ватта ніколи б не використовувались за призначенням — тобто для обладнання ферм, майстерень чи, тим більше, фабрик.

Спочатку придбання нового обладнання давало підприємцеві перевагу над конкурентами: кожен робітник міг виготовляти більшу кількість продукції за той самий час. Проте, коли всі підприємці зробили те ж саме, ця перевага зникла. Досить швидко з’явились наступні технологічні інновації, які спершу впроваджувалися декількома підприємцями, та невдовзі ставали нормою для індустрії загалом. Завдяки цьому безперервному самостійному процесу людство врешті-решт отримало цілу армію механічних рабів — таку, що сьогодні майже жодна сфера нашого життя не обходиться без участі машин.

З тим, як вони без нарікань працюють на нас, ми можемо вже мріяти про часи, коли всі виснажливі роботи будуть нарешті механізовані, що дозволить нам жити спокійним, розміреним життям у суспільстві, вільному від нудної праці та хатніх клопотів. Щось на кшталт суспільства з науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях», де люди досліджують Всесвіт і ведуть філософські дискусії на містку зоряного корабля «Ентерпрайз».

Їхня їжа з’являється в отворі у стіні — «реплікаторі» — разом з будь-чим іншим, що може знадобитися команді, від одягу та знаряддя до музичних інструментів і ювелірних виробів.

Зачекай. Щось не схоже, щоб реальність прямувала до цього, правда ж? Наші творіння — машини, встановлені на кожній фабриці, фермі, в кожному офісі та крамниці, — допомагають нам виготовляти безліч найрізноманітніших речей і суттєво змінили наше життя, але вони не викоренили бідність, голод, нерівність, хатні обов’язки, як і турботу за наші базові потреби в майбутньому. Чи вдасться їм коли-небудь це зробити? У певному сенсі, відбувається навіть щось протилежне. Машини невпинно працюють, виготовляючи для нас неймовірну кількість продукції, але ми, замість того щоб почати жити легше й простіше, стаємо більш напруженими, ніж раніше. Так, ми вже не приковуємо дітей до ткацьких верстатів на фабриках, але кожен роботодавець, через конкуренцію, змушений постійно впроваджувати інновації у своє виробництво. Тобто ми стали заручниками власних технологій, «прикувалися» до них самі — дедалі дужче прагнучи встигати за їхнім розвитком та вимогами.

Багато з нас нині мають гірше працевлаштування, ніж раніше, і почуваються більш невпевнено, ніж будь-коли досі. Ми ще дужче переймаємося тим, чи вдасться нашим дітям знайти для себе таку роботу, яка дозволить їм безтурботно виконувати нескладні завдання і забезпечити собі дах над головою. І сміх і гріх, але ми багато в чому схожі на хом’ячків у бігових барабанчиках: немає значення, як швидко ми біжимо, оскільки все одно нікуди не рухаємось. Можна зробити висновок, що машини не перебирають на себе нашу рабську працю задля нашого ж блага, — навпаки, іноді здається, що ми самі самовіддано працюємо задля утримання цих машин.

У такому світлі роман Мері Шеллі міг слугувати алегорієюпопередженням для її читачів із дев’ятнадцятого сторіччя: що якщо вони не будуть обачними, то, замість служби на благо людства, технології породять монстрів, які зроблять із людей рабів, почнуть їх тероризувати, а можливо, навіть призведуть до їхньої загибелі; що ці породження людської винахідливості — як те життя, що його доктор Франкенштейн зміг зібрати зі шматків мертвих тіл, — обернуться проти своїх творців із трагічними результатами.

Історії, які ми вигадуємо, багато про нас говорять. Судячи з творів літератури та кінематографа, які з’явилися в епоху індустріалізації, — від казки братів Грімм «Солодка каша» та «Учня чаклуна» Ґете до фільмів на кшталт «Той, що біжить по лезу» і «Термінатора», — ми дуже боїмося власних творінь. Одна з цих вигаданих історій, у жанрі наукової фантастики, на мій погляд, гідно продовжила тему «Франкенштейна» Мері Шеллі, принаймні як алегорія, що показала, яким чином технології ринкових суспільств можуть перетворити нас на рабів. Це — «Матриця».

 «Матриця» і Карл Маркс

Створіння, зібране з частин багатьох тіл Віктором Франкенштейном, вбиває людей через свій нестерпний екзистенційний гнів. Машини у фільмах «Термінатор» намагаються винищити людство, бо планують захопити планету. Проте «Матриця» йде далі, зображаючи Землю, на якій машини вже отримали перемогу над людством, але намагаються утримувати нас живими.

Ось причина того, чому машини не можуть дати нам померти: перед тим як вони захопили планету, ми, люди, виснажили всі природні джерела енергії та вкрили Землю товстою чорною хмарою, крізь яку не проникає сонячне світло. Єдине джерело енергії, що залишилось, — це наші тіла. Ув’язнивши нас у спеціальних капсулах, де нас годують, як рослин, та забираючи енергію, вироблену теплом від нашого метаболізму, задля того щоб живити їхнє машинне суспільство, ці машини виявили, що люди, навіть якщо їх годувати всіма необхідними поживними речовинами, без контакту з іншими, без надій та свободи швидко вмирають. Тому машини створюють Матрицю — віртуальну реальність, яку можна проектувати в свідомість ув’язнених людей, дозволяючи їм проживати життя так, наче нічого з цього не відбулося. І люди живуть, навіть не здогадуючись, що їх зробили рабами.

Такі чудові фантастичні фільми, як «Матриця», змушують замислитися, оскільки натякають нам на наше сьогодення. «Матриця» є відображенням — по суті, документальним фільмом, поданим, можна сказати, як метафора, — нашого часу або принаймні наших страхів. Ми боїмося, що механізація стане абсолютною, а перетворення наших тіл на товар — таким успішним, що ми навіть самі не усвідомимо і навіть не здогадуватимемося про те, що нами керують технології. Насправді,  «Матриця» виражає страх того, що це вже могло статись, але у нас немає можливості це помітити.

Карл Маркс, відомий революційний мислитель дев’ятнадцятого сторіччя, одного разу написав, що засоби виробництва — машини — є «силою, якій ми повинні скоритися». Можна сказати, що «Матриця» зображає доведення цього процесу до кінця: вона демонструє нам ту ситуацію, до якої, на думку Карла Маркса, нас штовхає еволюція ринкових суспільств. Хай тебе не дивує той факт, що доктора Маркса особливо надихав «Франкенштейн» Мері Шеллі. Ті, хто добре пише про економіку, часто позичають ідеї в митців, романістів та науковців.

Однак, якщо вірити Марксу, в нашій економіці є щось на кшталт аварійного режиму, який дозволяє нам не втрачати надію, — певна тенденція, вбудована в ринкові економіки й підсилена механізацією праці, яка сприяє створенню кризи до того, як машини повністю відсторонять робітників-людей від виробництва.

Синдром Ікара

Пам’ятаєш міф про Ікара? Як він неправильно використав свої крила, зроблені його батьком Дедалом із воску та пір’я, щоб утекти з лабіринту Міноса Великого? Ікар підлетів надто близько до сонця, віск на його крилах розтанув, і він упав в Егейське море.

Ринкові суспільства схильні до такої ж необдуманості. Спершу вони болісно, довго, але невпинно наближаються до автоматизації. Не так, як Ікар, — на початку свого польоту, коли він лише повільно набирав висоту. Поступово, крок за кроком, праця робітників витісняється з виробничого процесу — з появою різноманітних технологій, від парових двигунів вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч до сучасних роботів. З кожним кроком вартість виробництва, скажімо, рулону тканини чи автомобіля зменшується, а конкуренція між виробниками тканин чи автомобілів змушує падати й ціни. У певний момент злет технологій стає таким стрімким, що це виглядає, наче політ до сонця. Ціна виробництва мікрочіпа чи iPhone починає різко падати. Зараз ми перебуваємо саме на цьому етапі. Сьогодні, навідавшись на будь-який автомобільний завод або фабрику комп’ютерів, ти побачиш безмежну кількість роботів, які працюють без перерв та з мінімальним людським втручанням. Як нам відомо, ринкове суспільство, що живить цей процес, живе з прибутків. А прибутки створюються лише тоді, коли ціни залишаються вищими, ніж витрати на виробництво. Проблема полягає в тому, що існують три сили, через які ціни можуть падати нижче цього рівня.

Перша: автоматизація зменшує витрати на виробництво. Друга: безжальна конкуренція між виробниками не дає їм встановлювати ціни вищі за їхні виробничі витрати, коли останні й так падають. У результаті цього «видушування» прибутки зменшуються до мінімуму. Третя: машини, що замінили робітників-людей, не витрачають гроші на придбання товарів, які допомагають створювати. Цей фактор негативно впливає на попит. Згідно з Марксом, ці три сили врешті-решт змушують ціни впасти нижче рівня, необхідного, щоб покривати витрати на виробництво і тримати все на плаву. Так настає момент, коли, як і в Ікара, крила ринкових суспільств починають танути.

Сьогодні автоматизація поширюється семимильними кроками, а ймовірність того, що ціни впадуть швидше, ніж виробники за ними встигнуть, дедалі вища. 

На практиці все відбувається так. Зіткнувшись з обвалом цін, підприємці, змушені конкуренцією позичати вартість із майбутнього (щоб купляти найновіші машини), помічають, що прибутки, на які вони розраховували, зникають. Коли ціни на товари стають нижчими за виробничі витрати, деякі підприємці  — переважно найменш досвідчені та неефективні — банкрутують. Вони телефонують своїм банкірам і повідомляють жахливу новину, що вони більше не зможуть здійснювати платежі, — і це запускає ланцюгову реакцію наслідків, які ми обговорювали раніше: економіка розвалюється, і настає криза.

Все це вже було раніше, але нині ми зіткнулися з більшою небезпекою: витісненням людей з процесу виробництва. Хоча саме в цей час людська праця повертається, відбираючи частину виробничого процесу у машин. Як саме? Через кризу і люди, і машини стають непотрібними, зайвими. На цьому етапі всі підприємці, які змогли втриматися на плаву, усвідомлюють дві речі. Перша: конкуренція значно знизилась, оскільки більшість конкурентів були змушені припинити діяльність. Це дозволяє трішки підняти ціни — вище рівня витрат на виробництво — і отримати невеликий поштовх.

Друга: наймати робітників-людей стає дешевше, ніж використовувати машини, оскільки в людей є така «шкідлива звичка» — потреба в їжі, через що вони врешті-решт погоджуються працювати за будь-які гроші. В результаті економічного спаду робітникам-людям удається відбити трішки втраченої привабливості в очах роботодавців. Справді, під час найгіршого світового економічного спаду — за яким постала криза 2008 року — робітники-люди змогли домогтись повернення дуже великої кількості своїх робочих місць, водночас рятуючи міжнародну ринкову економіку.

Кажуть, що найбільш мстиві боги здійснюють наші найсокровенніші бажання. Найсокровенніше бажання роботодавців — це вивести проблемний людський фактор з виробництва, зберегти власність на продукцію своїх машин та отримати прибуток з такої монополії. Будь-яке божество, яке задовольнить це бажання, буде по-справжньому мстивим. Як і Мідас, чия мрія — перетворювати все, чого він торкався, на золото — невдовзі зробила його самотнім та нещасним, бо він не міг торкатися своїх рідних, не вбиваючи їх, так і жадібні до прибутків роботодавці зрештою виявляють, що автоматизація дає протилежний до того, на який вони сподівались, ефект: втрату прибутків і кризу, здатну зробити їх банкрутами.

Ще одна алегорія, що може вдало описати важкий стан ринкового суспільства, — це відомий міф про Сізіфа, якого Зевс прирік викочувати на гору великий камінь, що відразу ж скочується вниз, і так безкінечно. Ринкові суспільства також приречені на вічні страждання: вони постійно прямують до чогось, але воно щоразу руйнується, коли роботу майже завершено. Наразі мається на увазі витіснення людського фактора з процесу виробництва.

Не знаю, як тебе, але мене така іронія тішить.

Опір ніколи не буває марним

Приблизно в той же час, коли Мері Шеллі писала свого Франкенштейна, група англійських робітників, відомих як луддити, виступала проти звільнень людей та заміни їх ткацькими верстатами, що приводилися в дію паровими двигунами. Протестувальники знищували машини, встановлені на ткацьких та бавовняних фабриках. Луддити стали одними з найбільш неправильно трактованих протагоністів в історії. Їхнє невдоволення було спрямоване не проти машин — хоча вони й зруйнували чималу їх кількість, — а проти того факту, що машини були в небагатьох. Вони опиралися соціальним обставинам, а не машинам.

Чого не змогли досягнути луддити — обмеження поширення тотальної механізації, — те було досягнуто, хоча й випадково, в «ікарівські» моменти ринкового суспільства — тобто в ті моменти історії людства, коли обвал, спричинений комбінацією автоматизації та дій банкірів, перетворювався на економічний спад. Адже, попри те що автоматизація й набирає обертів вражаючими темпами, це лише частина загальної картини.

Якби тобі зараз випала нагода полетіти у Бангладеш та подивитись на фабрику футболок, ти була би вражена, побачивши тисячі робітників (не машин!), які зшивають докупи одяг. Побачене було б дуже схожим на «Нові часи» — фільм Чарлі Чапліна 1936 року. У стрічці персонаж Чапліна працює робітником на конвеєрі — безперервній лінії збірки — інновації, яка, з моменту її винайдення 1913 року, здійснила революцію у виробництві. Змушений працювати дедалі швидше — щоб устигати за машинами, — він сам невдовзі починає поводитись як машина, виходить з-під контролю і створює стільки хаосу, що втрачає роботу і навіть опиняється за ґратами.

Судячи з того, що фабрики-потогони та футуристичні роботизовані мануфактури існували в один час, Маркс мав рацію щонайменше в одному аспекті: підхід ринкових суспільств до технологічних інновацій полягає не лише в заміні людей роботами, він також включає механізацію робітників-людей — у тому випадку, коли ціна їхньої праці є вигіднішою за вартість придбання роботів.

Тут має місце ще один іронічний аспект, що додає надії людям у їхніх перегонах із машинами. Найм людей завжди супроводжується тією перевагою, що робітники, на відміну від машин, утилізують свої зарплати, якими б малими вони не були.

Цим вони гарантують ринок збуту для футболок та будь-яких інших товарів, у виробництві яких беруть участь. Аналогічно, якщо рівень заробітної плати падає — що відбувається, коли робота стає більш механічною і менш ручною, — настане момент, коли його буде не достатньо, щоб підтримувати продажі.

Якщо розглядати це з такого боку, то стає очевидним, що в інтересах усього ринкового суспільства (включно з роботодавцями) — дозволяти робітникам чинити опір механізації своєї праці, оскільки лише цей опір сповільнює процес автоматизації, який знижує, нівелює і, зрештою, навіть знищує прибутки виробника. Це черговий парадокс, прихований у фундаменті ринкових суспільств. Хоча роботодавці категорично проти цього, однак здатність робітників до самоорганізації, особливо через профспілки, та їхні вимоги щодо скорочення робочих годин, підвищення зарплат та більш гуманних умов праці — це протиотрута синдрому Ікара.

У серіалі «Зоряний шлях» героям доводиться зіткнутися з ордами борґів — представниками розумних рас, перетворених на кіборгів, які керуються колективним розумом і прагнуть перетворити всіх, кого зустрінуть, на схожих на себе. Їхній месидж людству складався з фрази «Вас буде асимільовано — опір марний!». У реальності ж усе навпаки: опір ніколи не марний!

Машини-раби чи машини-господарі?

Ти можеш зауважити, що для досягнення повної автоматизації виробництва нам необхідно створити такі машини, які зможуть створювати нові машини. Все правильно. В наші дні найбільшу обмінну вартість створюють конструктори, а не працівники конвеєра чи майстри. Для прикладу, з приблизно 600 фунтів, які коштує iPhone у магазині, фабрика, яка їх виготовляє в Китаї, отримує лише менш ніж 150 фунтів. Решту Apple залишає собі — як плату за використання інтелектуальної власності (ІВ). Тому всі наші домисли про повністю автоматизований світ — на кшталт Матриці — є беззмістовний, оскільки машини не можуть відтворити людську здатність до інновацій, до створення того, чого ще не існувало. Чи зможуть колись машини розвинутися до такого рівня, щоб це завдання стало їм під силу? Від відповіді на це запитання залежить дуже багато.

Якщо їм це вдасться, то ми зможемо бачити процес виробництва, повністю реалізований андроїдами: вони працюватимуть не лише як робітники, а й як конструктори, винахідники та менеджери всіх різноманітних завдань та клопотів, які раніше вимагали втручання людини. Тим часом ми, люди, могли б жити як Сократ, Платон чи Аристотель, — спокійно бесідуючи про зміст життя. І при цьому в такому футуристичному сценарії жодна людина не муситиме виконувати всі ті жахливі роботи, які випадали на долю жінок та рабів античності. З іншого боку, ми можемо перетворитися на замкнених у капсулах людей-батарейок, які навіть не здогадуються про своє ув’язнення.

Доки жоден із цих сценаріїв не реалізувався, ми знаємо лише одне: невдовзі машини будуть робити надзвичайні речі, які нам зараз складно навіть уявити. Наприклад, через декілька років, розмовляючи телефоном з оператором, буде дуже важко зрозуміти, хто на другому кінці — людина чи машина. Це знищить мільйони робочих місць по всьому світу. Справжнє питання ось у чому: чи заміняться ті робочі місця на такі, де добре працювати зможуть лише люди?

Якщо рівень організованості нашого суспільства залишатиметься незмінним і лише невелика когорта людей буде отримувати прибутки від праці машин, то сумніваюсь. У нашому, далекому від ідеалу, світі, який дуже контрастує зі світом, зображеним у «Зоряному шляху», ті, хто контролює технології, зосереджені на застосуванні їх задля накопичення власного багатства та впливу. Жоден роботодавець не мріє про суспільство, де нікому не треба працювати, де прибуток немає сенсу і всі однаково насолоджуються життям, яке обслуговують машини, зроблені, своєю чергою, іншими машинами. Вони мріють про те, щоб замінити всіх своїх працівників андроїдами, але… щоб більше ні в кого не було такої можливості. Тобто: дозволити собі накопичувати багатство, доки інші, використовуючи людську працю, забезпечують їхній продукції ринки збуту.

Якщо я все правильно трактую, то наше суспільство не розвинеться до безтурботного існування на кшталт зображеного в «Зоряному шляху», яке пророкують великі технологічні корпорації. Боюсь, на нас чекає щось схоже на світ «Матриці», але не на чолі з машинами, а з надзвичайно заможними і впливовими власниками цих же корпорацій. Якщо й так, то просто чекати, доки різноманітні «гугли», «епли», «тесли», «амазони» і «майкрософти» просто так подарують нам нове — чудове та безтурботне — майбутнє, недостатньо.

Що ж нам тоді робити?

Таємниця обмінної вартості: люди

В останні кілька десятиліть з’явилася нова цікава думка. Оскільки тріумф штучного інтелекту над людським — неминучий, замість того щоб змінювати наше суспільство, його закони та права щодо власності та щоб хоча б якось сповільнити цей процес і вберегти приречене людство, зробімо навпаки: приймемо ці зміни і будемо прагнути до технологій, що зроблять з нас «надлюдей», яких неможливо буде відрізнити від хитромудрих машин, що вже «в дорозі». Іншими словами, якщо не вдається перемогти, то приєднуйся.

Щоб якнайкраще зрозуміти наслідки такого суперечливого бачення, нам належить дати відповідь на запитання: чим людина з власною волею, або ж духом, відрізняється від надтехнологічного робота?

У фільмі «Той, що біжить по лезу», 1982 року, перед протагоністом Ріком Декардом (якого зіграв Гаррісон Форд) стоїть складне і неприємне завдання: він повинен відстежувати і знищувати людиноподібних роботів, які повтікали з далеких колоній, розташованих на інших планетах, де їх утримували люди, боячись їхньої великої фізичної сили та високого інтелекту.

Проте роботам усе ж вдалося повернутись на Землю. Проблема полягала в тому, що з розвитком технологій виробництва андроїдів ці «репліканти» ставали дедалі складнішими, через що їх було дуже непросто відрізнити від людей. У густонаселеному людьми Лос-Анджелесі Декарду все важче й важче знаходити свої цілі. А коли найновіша модель андроїда починає проявляти емоції та бажання свободи, завдання Ріка стає тяжким ще й із гуманістичної точки зору. В «Тому, що біжить по лезу» Рік, а за ним і глядач, змушені замислитись над питанням, що означає бути людиною.

Уявімо, що через поганий слух ти користуєшся слуховим апаратом або, наприклад, тобі довелося замінити ногу на механічний протез. Чи означатиме це, що ти все ще людина? Звісно, що так. Скажімо, згодом ми почнемо заміняти твої внутрішні органи. Один за одним. Механічне серце, механічні легені, штучна печінка та нирки. Після цього ти досі людина? Звісно, що так. А якщо зараз ми перейдемо до мозку? Що станеться, якщо ми помістимо в певне місце твого мозку мікрочіп — як роблять з пацієнтами, що страждають від хвороби Паркінсона, — такий, який поліпшить твої рефлекси? Знову, гадаю, ти залишишся тією ж Ксенією. А якщо ми замінимо шматочок твого мозку? Згодом — ще один? І ще один? Коротше кажучи, якщо ми продовжимо, то рано чи пізно замінимо щось таке, після чого ти вже не будеш собою, і настане момент, коли ти врешті-решт перетворишся на андроїда. Ми не знаємо достеменно, заміна якого саме елемента в тобі чи мені здійснить таке перетворення. Але достатньо усвідомлювати, що такий елемент існував — і робив нас людиною.

А тепер уявімо, що ми зробили це не лише з тобою, а й з усіма людьми на планеті. Вийшло б так, наче всі у світі «Того, що біжить по лезу», включно з Ріком Декардом, насправді були реплікантами. Або ж нас не перетворено в рабів — як у «Матриці», а ми самі зробили б себе машинами, які нею, Матрицею, й керують (непоганий кінець для тих, хто бачить наше майбутнє без людей). Відкидаючи всі твої можливі вередливі та сентиментальні заперечення такого майбутнього, боюся, що, в економічному сенсі, суспільство андроїдів на кшталт такого мало б безмежну кількість недоліків.

Давай повернемось до «Матриці» й запитаємо себе, чим відрізняється економіка там від нашої економіки? Відповідь така: у нашій економіці все залежить від обмінної вартості, а в «Матриці» сама концепція обмінної вартості є зайвою і не має сенсу. Так, у світі «Матриці» все ж присутня складна економіка: щоб її обслуговувати, потрібна ціла армія машин, їм необхідно постійно міняти деталі на більш досконалі, розробляти нові технології, виготовляти нові машини та оновлювати саму Матрицю. Проте без свідомих людей, які вміють оцінювати та мають свободу вибору, немає сенсу говорити про обміни між машинами як такі, що мають якусь вартість, оскільки немає кому її оцінити.

Уяви собі на хвилинку старий механічний годинник. Кожна з його шестерень та пружин працюють окремо, але в унісон, щоб завжди показувати правильний час. Ця система сповнена складними обмінами енергії. Однак стверджувати, що деталі годинника створюють одна одній обмінну вартість, було би безглуздо.

Жити у світі Матриці, або у світі без людей, населеному лише реплікантами, було б тим самим, що жити всередині годинника або твого комп’ютера — в системі взаємопов’язаних елементів, які працюють без людського втручання; ці елементи здатні створювати неймовірні конструкції, механізми чи навіть цілі міста, але не спроможні створювати обмінну вартість.

Ці міста-держави більше скидалися б на вулики, ніж на суспільства, а їхні жителі більше б нагадували бджіл, ніж мешканців. Це не можна було б назвати ринковим суспільством, та й суспільством узагалі.

Джерела надії

Подобається тобі це чи ні, але те, чи вдасться сучасним технологіям створити людиноподібних реплікантів, здатних виконувати більшу частину нашої роботи, залишається тільки питанням часу. Проте, яким би світ без людей не був похмурим та нездатним підтримувати економіку, зворотними діями його не покращити, — оскільки неможливо просто зупинити розвиток технологій і цим нібито вберегти людство від жорстокості буття, натомість лише виробляючи чисту енергію та створюючи чудодійні ліки. Хотів би прояснити свою позицію: я обожнюю технології та неймовірні переваги, які вони дарують людству і планеті. Я впевнений, що Мері Шеллі також би хотіла, щоб хвороби можна було здолати за допомогою науки. Але одна річ — любити технології, а інша — залишатись осторонь тоді, коли людство поступово перетворюється на генератори електроенергії у Матриці, — не в останню чергу тому, що цей процес підриває те, що й тримає економіку на плаву.

Але ж хто зможе запобігти нестримному прагненню до механізації, продукуванню кризи за кризою, приріканню цілих поколінь на низький рівень життя або безробіття? Хто може явитися Привидом майбутнього Різдва всім скруджам на планеті та попередити їх про механізований світ, над створенням якого вони зараз працюють?

Сучасний кінематограф, який зазирає в майбутнє, пропонує також іронічний ракурс погляду на тему розвитку технологій, в якому не ми єдині боремося за збереження людської присутності біля штурвалу. Так, в останній сцені «Того, що біжить по лезу» Рік Декард закохується в андроїда-жінку, яка розвинула в собі емоції, — одну з тих, кого він повинен був знищити. Усвідомивши, що він втратить свою людяність, якщо вб’є цю реплікантку, Декард вирішує не коритися «програмуванню» і втікає з нею, щоб дати шанс їй — андроїду — знайти власний невидимий дух. Звісно, такі речі не можуть статися в реальності, але в суспільстві, націленому на перетворення нас на андроїдів, думка не лише про наш опір, а про подолання навіть андроїдами свого механічного «походження» дарує промінь надії — на те, що технологічний розвиток не обов’язково приведе нас до дистопії на кшталт Матриці і що майбутнє, чимось схоже на світ, створений у «Зоряному шляху», також можливе.

Відкладаючи вбік усі ці далекі джерела сподівань, я хотів би звернутись до великої та реалістичної надії поруч, а точніше — до віри (принаймні моєї) у незнищенну здатність людей опиратися гнобленню свого духу та здешевленню своєї праці.

Врешті-решт «Матриця» — це не історія рабства, а історія нашого визволення з рабства. Іншим джерелом надії є усвідомлення, що ми маємо чудового союзника в цій боротьбі: у випадку, якщо процес автоматизації буде надто успішним, неминуче станеться «ікарівський» обвал, який покладе їй край.

Звісно, нам не можна забувати, що кризи руйнують життя мільйонів, цілих поколінь, і вони ніколи не є бажаними. Та, водночас, періодичні землетруси нашої економіки створюють можливості для відродження людської праці. Банкрутства і кризи, принаймні на деякий період, роблять найм збіднілих робітників дешевшим за купівлю дорогого автоматичного обладнання. Кожна криза вагітна відновленням економіки. І навпаки.

Нове та зовсім інше Велике перетворення

Є ще одна перевага обвалів економіки. Задовго до твого народження, у так звані хороші часи, величезні, створені банками борги живили всемогутню бульбашку (яка врешті й луснула — 2008 року). Розмови на кухнях, у медіа, в парламентах були маячнею: середній клас безперервно говорив про зростання цін на їхні оселі, про свої вдалі інвестиції, свою впевненість, що всі кризи — в минулому. Настали сумні часи, що прийшли на зміну хорошим. Хоча я й був засмучений та обурений через страждання, які спричинила криза 2008 року, але пам’ятаю, що також відчував і полегшення, оскільки бульбашка таки луснула — і правда про наш реальний стан стала нарешті явною. Скромність матиме шанс на повернення.

Звісно, це викликає гнів, що єдиним способом, яким ми можемо зберегти людський дух і здоровий глузд, є періодичні жертви на кривавому вівтарі економічних криз. Ось чому нам потрібно перейти до нового та зовсім іншого Великого перетворення, яке гарантує, що праця машин буде використовуватися мудро та з вигодою для всіх. Як саме це виглядає?

Ось одна ідея, як вирівняти інтереси людства зі злетом машин.  Якщо коротко, цей простий практичний метод полягає в тому, що частина машин кожної компанії стане власністю всіх — із відсотком прибутку, відповідного цій частині; цей відсоток надходить до загального фонду, що буде розподілятися однаково між усіма. Поміркуй над тим, який ефект це справить на історію людства.

Сьогодні поширення автоматизації зменшує частку загального доходу, яку отримують працівники, і спрямовує дедалі більше грошей у кишені багатих, які володіють машинами. Але, як ми бачили, це в кінцевому підсумку зменшує попит на їхню продукцію, оскільки у більшості знижується купівельна спроможність.

Але якщо частина прибутку автоматично потраплятиме й на банківські рахунки працівників, то цей курс — на зниження попиту, продажів та цін — буде сповільнено, що перетворить усе людство на бенефіціарів праці машин. Поки висококваліфікована робоча сила людини залишається необхідною для проектування машин, які створюють інші машини, повної автоматизації виробничого процесу не відбудеться. У цьому сценарії ефект від розподілу прибутку, описаний мною, полягатиме в забезпеченні відносної стабільності цін при зростанні доходів, у результаті чого товари стануть доступнішими. І якщо коли-небудь настане час, коли процес виробництва стане повністю роботизованим і людям більше не треба буде працювати над проектуванням або виробництвом роботів, які роблять інших роботів, то всі ціни та всі доходи поступово падатимуть, доки кожен продукт не стане наче повітря, яким ми дихаємо, — його (продукту) буде так багато, що нікому не доведеться за нього платити, яким би цінним він не був. Тоді, і тільки тоді, ми зможемо похвалитися, як капітан Пікар із «Зоряного шляху»: «Люди більше не переймаються накопиченням матеріального. Ми знищили голод, нужду, потребу в коштовних особистих речах. Ми виросли з нашого дитинства».

Хоча тобі й може здатися, що я відволікся і віддався науково-фантастичним вимислам (як багато тих, хто з тобою погодився б!), — не хвилюйся. Я в чудовій компанії. Один із найвидатніших економістів, який коли-небудь жив, Джон Мейнард Кейнс у нарисі «Економічні можливості для наших онуків» писав про майбутнє так: «Любов до грошей як предмета… буде визнано тим, чим вона і є — дещо огидною звичкою, однією з тих напівкримінальних, напівпатологічних схильностей, які ліпше передати фахівцям із психічних захворювань».

Хоча він написав це ще 1930 року, коли ідея повністю роботизованого виробництва була значно більш віддаленою, ніж сьогодні, Кейнс у цьому питанні дуже схожий на капітана Пікара, не вважаєш?

Щоб максимально це прояснити: ми терміново, як вид, потребуємо способу, щоб повністю використати наш технологічний потенціал без періодичного руйнування життя значних верств населення і, зрештою, поневолення. Для цього ми повинні насамперед перерозподілити поміж усіма ті багатства, які створюють машини, що перебувають у спільній власності. Я не можу вигадати жодного іншого способу перетворення людського суспільства з раба своїх творінь на їхнього господаря.

Що ж нас зупиняє і не дає це зробити? Жорстка опозиція крихітної, але дуже потужної меншості, яка володіє наявними машинами, землями, офісними кварталами і, звісно ж, банками. Як нам потрібно діяти, зіткнувшись з опором цієї меншості?

 В останніх двох розділах я сподіваюсь переконати тебе, що відповідь на це найважливіше запитання є однаковою, незалежно від того, чи ми розглядаємо розвиток машин (що ми робили у цьому розділі), чи життєву силу економіки та грошей (що ми зробимо в наступному), чи лінію життя нашого виду та навколишнього середовища (цьому присвячено останній розділ).

Наберись терпіння. Скоро все зрозумієш.