Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити

Футбол – одна з найпопулярніших спортивних ігор у світі. У чому секрет, що примушує стількох людей дивитися футбол і так палко вболівати? Чи це те, що говорить про клас, расу чи стать? Це наша національна чи регіональна ідентичність? Філософ Саймон Кричлі, який досліджує популярні феномени, намагається пояснити і це явище. Зокрема, ця книжка, як каже сам автор, не так про філософію футболу, а про те, що футбол може дати нам уявлення про філософію. Як футбольний уболівальник, він розповідає про світлих і темних героїв: Зідана та Кройфа, Клафа і Реві, Шенклі й Клоппа. У компанії з ними, однак, фігурують Маркс і Ніцше, Сартр і Гайдеґґер, що спонукає подивитися на гру під надзвичайно цікавим ракурсом – точніше, одразу з багатьох ракурсів.

***
Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата! Велика цитата!

Я мав щасливе дитинство. Виріс у містечку Сіракузи, у штаті Нью-Йорк. Мій тато родом з Поморян, а мама — зі Золочева. На відміну від моєї, їхня молодість була дуже важкою, обоє народилися 1926 року і від 13-го року життя пізнали війну. Після її закінчення виїхали з Батьківщини різними шляхами, опинилися в Америці, а там — познайомилися і одружилися. У них довго не було дітей. Коли у 1960-му народився я, моїй мамі виповнилося уже 34 роки.

З мамою пов’язана одна цінна для мене історія, про яку я довідався уже в зрілому віці. З її газетного інтерв’ю виявилося, що мама, завагітнівши, дала обітницю у церкві: якщо народиться здоровий хлопчик, то вона постарається виховати його на священика. Вона ніколи мені про те не казала! А склалося все одно так, як вона пообіцяла. Вражає, коли знаєш, що мама за це молилася і творила таку атмосферу, в якій духовне життя було важливим. Натомість мій батько наголошував на освіті, дбав про те, щоб я став успішним стоматологом. Ще він добре інвестував в американські біржі, тож я міг вирости яким-небудь фінансистом. Але бачите як, мама народила здорового хлопчика. (Усміхається)

Для моїх батьків пріоритетами було родинне життя, українське виховання, добра школа і подорожі. Вони любили спілкуватися з українцями в різних містах та країнах. Ми з раннього дитинства виростали у багатокультурному середовищі: мали все те, що й американські діти, але з додатковим аспектом українськості. У нашій сім’ї панували традиційні українські цінності: повага до старших, важливість родинної трапези — щоденні сніданки та вечері в родинному колі були обов’язковими. Це може здаватися дивним, але ранішня й вечірня молитви були нормальними частинами нашого ритму життя, на богослужіння до церкви йшли усі разом. А ще дуже важливим був родинний спорт — другою релігією у нашій сім’ї були лижі. Нам з цієї точки зору пощастило — мешкали у кліматичній зоні, де могло випадати навіть 5 метрів снігу. До останніх місяців свого життя батько їздив на лижах. Він міг 40 днів на рік бути на «дошках». Я також намагаюся знаходити час на гори.

Таке дитинство. Був мир, не було війни. Батьки плекали злагоду в родині, вважали, що зобов’язані дати нам найкращу на той час освіту — відправляли до найсильніших католицьких шкіл у нашому місті. Водночас тихий затишок нашого містечка доповнювався досвідами поїздок до Нью-Йорка, різних американських міст, ми багато мандрували до інших країн. Я мав щасливе дитинство.

Судячи з усього, в Сполучених Штатах ви мали все. Коли ж у кінці 80-их приїхали до України, зіткнулися з пусткою…

Головним було те, як сприймати Україну, як розуміти її, незважаючи на непривітну реальність. Важливу роль у моєму сприйнятті України відіграв Патріарх Йосиф Сліпий. До речі, ми познайомилися, коли мені було 7 років. Тоді Патріарх прилітав до США і мене обрали «хлопчиком, який зустрічатиме Йосифа Сліпого на летовищі». Я був у гуцульському кептарику і добре розмовляв українською. (Усміхається) Сьогодні можу говорити, що ця зустріч, власне, була початком моєї переорієнтації на Україну.

Після закінчення університету в Америці, я поїхав до української семінарії в Римі і жив з Патріархом 3 роки. Це велика цінність — ми спілкувалися щодня! У 88-му вирушив до України на дещо довший побут — 6 місяців. З того часу оте «прищеплювання» християнського в родині, а також те, що передавав Патріарх Йосиф, покликання бути душпастирем в Україні — нарешті стало реально можливим. Це було цікаво і дуже романтично.

Після виходу церкви з підпілля, після розпаду Радянського союзу перед нами усіма поставали великі виклики й відкривалися великі перспективи.

Заслуга Патріарха Йосифа полягала у тому, що він кликав нас до великого. «Великого бажайте!» – одне з його гасел. Він спрямовував нас до академічної діяльності, яка полягала у здобутті компетентності у богословських науках, філософії, історії. Він знав, до чого нас готує.
Сьогодні я не можу навіть до кінця уявити, як я це бачив тоді. Я ставився до тієї справи романтично, а тому не думав, звідки чекати труднощів, а їх виявилося більше, ніж я очікував. Знаєте, це мені в чомусь нагадує подружжя: Бог дає нам закоханість, аби не розуміли того, на що йдемо. (Усміхається) Якби чоловік знав все, що його чекає, то не відважувався б ні на що. Так само і я — був наче «закоханий» в ідею відновлення Українського Католицького Університету.

У моєму житті багато речей, які здавалися неправдоподібними, зреалізувалося. Наприклад, Бог дав можливість мені та ще одинадцятьом семінаристам три роки жити в Римі у щоденному спілкуванні з Патріархом. Звичайно, під час навчання було багато моментів, коли опускалися руки, але врешті випробування минули, а гарт залишився. І це доводить, що будь-яка мрія з Богом може бути здійснена.

Подейкують, що на початку перебування в Україні Вас оточували дуже непересічні люди. Хто це був, і як вплинули вони на Вас?

Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити

Читайте ще

Міряй важливе. OKR
Джона Доер
Тотальна автоматизація
Крістофер Стайнер
Як ми пережили комунізм, і навіть сміялись
Славенка Дракуліч
Антикрихкість. Про (не)вразливе у реальному житті
Насім Ніколас Талеб

Блог