Кафе «Європа». Повернення
Yakaboo Publishing
Кафе «Європа». Повернення
Славенка Дракуліч
купити зі знижкою 15%
знижка діє до 9 Червня, 00:00
Промокод — chytanka

Славенка Дракуліч – хорватська письменниця та публіцистка, яка майстерно полює зі людськими досвідами, аби крізь них досліджувати посттоталітарні суспільства. Чи зникає тоталітаризм одномоментно? Чи демократія народжується у мить падіння залізної завіси? Якою є реальна європейська дійсність – не з екранів монітора, а на вулицях від Стокгольма до Скоп’є, від Праги до Львова? За тридцять років після Оксамитової революції Славенка Дракуліч, авторка книжок «Кафе “Європа”» та «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», повертається думками в посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним.

Пропонуємо вашій увазі ексклюзивний фрагмент книжки «Кафе «Європа». Повернення» – про Україну.

Сувора дівчинка з України

Що люди бачать або чого не бачать

Уперше я побувала в Києві наприкінці весни 2014 року. Україна — не те місце, куди звично їдеш, тим паче, якщо сама зі Східної Європи. Чомусь схід не тягне на схід, особливо коли є змога поїхати на захід. Але тієї зими і весни ця переважно маловідома країна стала найважливішою в Європі.

Я приїхала відразу по тому, як у країні скінчилася битва за проєвропейську політику; але головна площа міста, Майдан Незалежності, й досі нагадувала поле бою: простора і вкрита сміттям, рештками барикад, мішками з піском і саморобними багаттями, довкола яких гуртувалися люди в камуфляжному вбранні. Міська адміністрація і досі не вирішила, що робити з площею. Це було місце пам’яті, особливо після смерті понад сотні протестувальників — жертв, убитих снайперами на алеї біля готелю «Україна». Її прибирання могли б сприйняти за стирання пам’яті про Революцію— повстання проти можновладців в ім’я Європи. Але, крім того, це також найбільша площа столиці, і її не можна було лишати в такому занедбаному стані.

У будівлі Національного університету «Києво-Могилянська академія», де проходила конференція, я говорила зі студентами. Молоді, допитливі й оптимістичні: здавалося, у них не було сумнівів щодо своєї європейської ідентичності. На вигляд вони були такими ж, як студенти з Берліна чи Мілана; усі вони знали англійську і багато хто бував за кордоном. Коли я розговорилася з деким із них, їхні сподівання нагадали мені власні— сподівання нас, людей із колишніх комуністичних країн, до 1989 року: лиш би потрапити «назад у Європу», і кінець тоді всім нашим клопотам, від диктатури до дефіциту молока й туалетного паперу. Так, ніби це було лише питанням географії. Суперечки під час Майдану в самому Євросоюзі, чи ставати відкритіше на бік повстанців, їх не бентежили— вони все одно вважали себе і свою країну частиною Європи. Було зворушливо бачити цю віру студентів у те, що боротьба за долю всього ЄС вирішуватиметься в Україні.

Але, може, їхня правда; може, за їхнього життя Україна і вступить у ЄС— за умови, що сам ЄС іще існуватиме. 

Під час мого другого візиту рік по тому Майдан був уже чистий. Згодом, щоразу, коли мене запрошували в це велике місто, я досліджувала буденне життя, роздивлялася види хліба в пекарнях, марки машин, вуличну моду, крамниці й ресторани. Коли я була гостею книжкового фестивалю в Києві, було щемко бачити довгу чергу людей, які зібралися перед незвичайною будівлею Мистецького Арсеналу недільним ранком. Усередині все нагадувало радше пікнік: діти гуляли коло молодих батьків, повсюди стояли ятки, в яких продавали їжу, на подвір’ї наживо грали музичні гурти. Там я обговорювала варіанти обкладинки до найновішої книжки, яку перекладали українською, зі своєю видавчинею Оксаною Форостиною, яка й сама є письменницею. Вона запропонувала фото — дуже особливе, яке, за її словами, недавно викликало чималу дискусію. Коли вона відкрила його на екрані свого лептопа, я відразу зрозуміла, що воно і справді мусить бути на обкладинці.

Це знімок із першотравневої демонстрації у Львові, зроблений 1968 року, погожого сонячного дня. Кольори дещо збляклі, ніби вицвіли чи перетримані. Є контраст між чітким переднім планом і дещо розмитим заднім.

На передньому плані, яскраво осяяному сонцем, на клаптику трави на пагорбі стоїть дівчинка, а за нею видно вулицю, повну людей, і фасад будинку на тлі. Це міг бути парк, адже дівчинка стоїть біля дерева. Їй десь вісім років, і вона вбрана в просту блакитну сукенку і білий фартушок. Цілком можливо, що це її найкраще урочисте вбрання, домашнього пошиття, а до нього пара бавовняних колгот. Колготи на неї трохи завеликі, мішкувато висять на колінах, зібралися в складочки на кісточках і, мабуть, сповзають через не надто еластичну гумку в поясі. Її маленькі мештики — білосніжні, і це свідчить про те, що цю пару взуття вона вдягає лише з особливих нагод, як-от на державні урочистості. Власне, на тлі ми бачимо імпозантну будівлю, фасад якої прикрашено червоним прапором і чотирма великими зображеннями комуністичних лідерів, а також гаслом, виведеним на червоному банері. Усі народжені за комунізму миттю впізнають ці декорації, типові для кожної офіційної урочистості. У ті часи першого травня відзначали Міжнародний день праці, і це було державне свято. А тому й нагода для ще більшої пропаганди — від промов про надзвичайну продуктивність планової економіки й непорушну підтримку робітників із боку Партії до нагороджень політичних лідерів.

Кульки в руці дитини і великий бант на голові підкреслюють урочисту атмосферу. Дівчинка має світло-каштанове волосся і типову для шістдесятих коротку стрижку: волосся, яке ледь прикриває кінчики вух, і коротенький чубчик. Її вигляд дещо роздратований — так наче її щойно відірвали від ігор і поставили перед фотоапаратом. Але що найбільше утримує погляд глядачів, то це її обличчя: насуплений, навіть трохи злий погляд із-за окулярів, отриманих, звісно, за державним рецептом — одна з двох моделей, доступних у той час. Ох, як же вона нагадала мене саму десь у тому ж віці: цей ненависний бант на голові й окуляри, які я не терпіла ще більше; сукенка, в якій мені забороняли гратися, і противні колготи, що вічно сповзали… 

Дивлячись на це фото, я згадую себе на Перше травня, коли нас із однокласниками вишикували вздовж вулиці із червоними прапорцями в руках, якими треба було махати, вітаючи парад духового оркестру, робітників, сільськогосподарської техніки, юних спортсменів і солдатів. А з голосників тим часом шановні товариші верещали нескінченні промови. Цей день однаково відзначали в Україні, СРСР і Югославії. І ця дівчинка була однією з мільйонів дівчаток, що жили в різних країнах за комуністичного режиму: мабуть, її притягнули із собою батьки, які звикли демонструвати класову солідарність і підтримку режиму. Невтаємничені глядачі скажуть, що її погляд висловлює незручність, роздратування або принаймні дискомфорт від ситуації, в якій вона опинилася. Але інтерпретувати його можна і в ширшому, іронічному, сенсі— як символ загального ставлення до режиму. 

Дивлячись на те фото, я знала, що не є невтаємниченою глядачкою, бо ж усі ми привносимо в образи власні досвід і пам’ять.

Може, цю світлину з гордістю зробив тато дівчинки на нову камеру й кольорову плівку, що їх він якимось дивом роздобув із-за кордону. На той час фотоапарати в Східній Європі були великою рідкістю. На кінець 1970-х у родинні альбоми ще вклеювали маленькі чорно-білі знімки з білими зубчастими рамками. Але це не родинне фото. Це — вуличний кадр, який належить Іллі Павлюку і нині зберігається у віртуальній колекції Музею історії фотографії у Львові. Коли його виставили на музейному пабліку 2017 року, фото зібрало понад 7 тисяч лайків і 5 тисяч поширень. У перші дні після публікації з’явилися сотні коментарів — немало для України. Це було доволі незвично, адже фото, хоч яке вдале, не викликало б такої цікавості, якби не той неймовірний діапазон реакцій та інтерпретацій на його онлайн-публікацію. Невдовзі стало зрозуміло, що різні люди прочитують знімок геть по-різному.

Здавалося б, аутсайдерам— людям з іншого світу і з іншим минулим — важко зрозуміти, у чому ж полемічність такого звичайного кадру, знятого п’ятдесят років тому на камеру, і то, можливо, цілком випадково. Що в ньому такого, що викликало всі ці реакції в соцмережах? Переважно пости були доволі банальними: «Вона така бідна, недоглянута, мабуть, інші діти з неї знущаються». Або: «Мабуть, вона сирота!» Чи: «У неї надто добрий одяг як на сироту». Значна частина коментарів була, цілком логічно, від старшого покоління — тих, хто виростав за комунізму: «У мене є точнісінько таке саме фото!», «О, і в мене була така стрижка!», «Ох, ці колготи, які обвисали на колінах!», «Я теж на дитячих фотках завжди була похмура!». Були також і роздуми: «Ось яким було радянське життя», «Її погляд каже все про радянську систему. Як за цим можна ностальгувати?». Та лише досвідчені глядачі могли помітити поділ серед коментаторів, який ішов по лінії не тільки поколінь, а й класів, а ще між тими, в кого була історична перспектива за спиною, і тими, в кого її не було. Але чому ці нюанси важливі нині?

Оксана Форостина розповіла, що масові реакції на фото з «похмурою дівчинкою» привернули увагу однієї з найпопулярніших українських сучасних письменниць Оксани Забужко. У листопаді 2017 року вона написала колонку для української версії сайту Deutsche Welle, в якій проаналізувала прочитані пости. Письменниця була переконана, що реакції на це фото не лише заслуговують на окремий есей, а й спонукають згадати університетський курс соціології. Прочитавши всі коментарі, які знайшла, вона збагнула, що фото водночас дуже вдало підловило «момент щирости», але також чимало розповідає і про нинішню Україну. На ньому ми бачимо сцену, епізод, який, зафіксований на камеру, раптом стає «сюжетом», the story. Ця подія і ці деталі до того звичайні, що раптом відкривають двері до минулого. Але що в цьому справді незвичайного, то це те, що знімок відкриває можливості для різних інтерпретацій — і з них можна також «зчитувати» «колективну свідомість», як це називає Оксана Забужко. Вона звертає увагу на інтерналізацію того, що люди звикли бачити в системі, яку вона називає «візуальним тоталітаризмом». І справді, багато коментаторів писало про те, на кого подібна дівчинка: Арсенія Яценюка, Юлію Тимошенко чи ще когось із сучасних політиків у дитинстві, бо обличчя, які інтернет-користувачі знають найкраще, — це не обличчя телечи кінозірок, а саме обличчя політиків. І це, на думку Забужко, значно зловісніший симптом, аніж може спершу здатися. Суспільство, в якому найупізнаванішими є не зірки, телеведучі чи інші представники розважальної індустрії, а саме політичні фігури, насправді інтерналізувало політику й ідеологію такою мірою, що ті стали звичними явищами, які не викликають більше жодних сумнівів. Це виявляє ступінь домінування політики в буденному житті та приватному часі людей, показує, як вона впливає на їхні асоціації, спогади та емоції. «“Великий Брат” уже не потребує стежити за вами: він уже “у вас”, усередині— як черв’як у яблукові».

Також вона звертає увагу на класові розбіжності в тональності реакцій. Коментарі глядачів можуть здаватися банальними або навіть кумедними, коли вони пишуть про колготи, мештики або бант; але не тоді, коли вони засвідчують класовість на позір безкласового комуністичного суспільства в колишньому СРСР, частиною якого була Україна, коли було зроблено це фото. Коли глядачі пишуть, що дівчинка має недолугий, недоглянутий або вбогий вигляд,— пояснює Забужко,— це свідчить, що коментатори до покоління, вихованого на російському кіно і телепрограмах, які пропонували кічеві візуальні образи брежнєвського «совка». Саме ці образи Росія масово експортує за кордон у своїй кіно- і телевізійній продукції. В останні два десятиліття росіяни створили цілу масову індустрію «радянської ностальгії», яка витворює з СРСР образ втраченої «золотої доби».

Підозрюю, молодому поколінню важко уявити, що насправді дівчинка на тому фото не бідна, а належить якраз до привілейованого класу. Усе те, що нині здається таким загальнодоступним, як-от мештики чи колготи, насправді були чимось ледь досяжним. З іншого боку, флешбеки жінок, народжених у радянські часи— згаданий ефект «та це ж я!», про який пише Забужко і який я теж відчула на собі, — є виразним надбанням попереднього покоління. Як і мадленки Марселя Пруста, розмочені в горнятку з чаєм, це фото пробуджує спогади з власного дитинства.

Але також Забужко почула «другий голос», більш боязкий, голос групи «справжніх радянських “дітей трудящих”»— дівчаток із провінційних містечок і сіл, які знали десятки технічних прийомів, щоб утримати колготки від сповзання; досвід перших системних принижень, який і можна вважати «соціалізацією по-радянськи». Через десятиліття, глянувши на це фото, вони зізнаються, що подібні колготки були для них недосяжною мрією, бо носити доводилося старомодні й ще незручніші панчохи і черевики. У провінції не було й цього, як і решти найбазовіших речей.

Я зростала в Югославії кінця 1950-х, і нам уже не треба було вдягати подібні колготки: у продажу були новіші панчохи, кращі на вигляд і зручніші. Але пам’ятаю, що частина моїх однокласниць із притулків справді їх носили, і їм таки доводилося вдягати на пояс ґумку, аби ті не сповзали. «(…) найбільше мене цікавить питання, чому моє покоління не змогло захистити своїх дітей від російської пропаґанди (не впоралось із трансмісією пам’яті) на рівні родини», — пише Забужко. Вона згадує, як один юнак навесні 2014 року, відразу після Майдану, спитав її: мовляв, чому ж ви нам нічого не розповідали. Забужко доходить висновку, що це мовчання про минуле було насправді «травматичним мовчанням»— класичним симптомом сорому жертв насильства. І колишні «радянські дівчатка», давно вже мами й бабусі, виходили з дискусії про політику не лише в коментарях під цим фото, а й за кухонним столом, ще тоді, коли виховували своїх дітей. Політика була чимось, що з ними сталося, до чого їх примусили, тож ліпше було просто про неї забути. Але, звісно, «поки ми мовчали, за нас говорили інші». Її заклик «вчімося говорити про себе» стосується не лише ухвалення рішень. Спершу ти набуваєш відчуття власної гідності, розуміння того, що сам чи сама є індивідом. Для людей, які звикли, що до них звертаються як до маси— товаришів, народу, робітників, — це не одномоментний процес. Тож відважність частини жінок, готових ділитися досвідом свого приниження і реакцією на травми навіть у соцмережах, є, на думку письменниці, значно здоровішою реакцією, аніж загальне мовчання про той період.

А найдивовижнішим у реакціях на ці пости був для письменниці брак історичних відсилань— така собі сліпа пляма для всіх. Більшість коментаторів не звертали увагу на будівлю на задньому плані. Вони навіть не розуміли, що фото зроблено у Львові. З таким самим успіхом це міг бути Донецьк, Ленінград чи Владивосток— глядачі не помітили б різниці. І мова не лише про архітектуру, а й про портрети і гасла на фасаді будинку, які взагалі їх не зацікавили, пише Забужко. Звісно, я зі свого досвіду знаю, що глядачі віком двадцять-тридцять років навряд чи знають щось про першотравневі святкування і паради, та й узагалі про будь-які урочистості в комуністичний період, тож напевно не звернуть уваги ані на фото, ані на гасло на фасаді. Вони просто нічого про це не знають. Ніхто їм не сказав, що в та найвіддаленіших провінцій— вивішували фотографії або мальовані портрети партійних лідерів. Їхні імена лунали з голосників, і це було до того нав’язливим, що Забужко і досі пам’ятає імена членів Політбюро 1970-х: «на трибуну поднимаются товарищи Брежнев, Андропов, Горбачев, Гришин, Громыко». Молодші коментатори не помічали цих обов’язкових декорацій, не звертали увагу на них навіть як на щось екзотичне чи архаїчне. Вони не виявляли до них жодної цікавості і не запитували, що ці дивні декорації означають.

Як з’ясувалося, найцікавішою в коментарях була саме нездатність упізнати політичний контекст.

Тож є певний парадокс у тому, що, наче за примхою історії, саме ці «діти», забуте молоде покоління, опинилися в центрі як Помаранчевої революції 2004-го, так і Євромайдану 2014 року. Вони почали вивчати минуле по подряпинах, адже битви, до яких вони долучалися, були битвами проти решток тоталітарного режиму, проти старого способу мислення і старих цінностей, думала я.

На президентських виборах 2004 року голоси молодих людей були вирішальними для перемоги проєвропейського кандидата Віктора Ющенка, який опонував проросійському Вікторові Януковичу. Результати виборів, підтасовані на користь Януковича, спричинили політичну кризу і масові вуличні протести, так звану Помаранчеву революцію, аж доки не оголосили перевибори, на яких переміг Ющенко. Але в листопаді 2013 року, коли президент Янукович (який пізніше зумів здобути цю посаду) відмовився від підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, у столиці спалахнули антиурядові вуличні протести. Врешті вони призвели до падіння уряду і втечі Януковича в Росію. Громадянські протести тривали цілу зиму, особливо на Майдані і прилеглих територіях. Петро Порошенко, повнявий, але начебто симпатичний «шоколадний король» і місцевий мільйонер, став новим президентом.

Здавалося, три місяці протестів на головній міській площі, снайперські розстріли і вуличні бої на якусь мить ввели Україну в зону досяжності ЄС. Але коли 20 лютого 2014 року Росія анексувала Крим, усі сподівання було зруйновано.

Ситуацію ускладнював і той факт, що політичні зміни і протести Майдану збіглися в часі з визнанням за кордоном і формуванням української національної ідентичності.

Правда полягає в тому, що Україна і досі невідома в Європі, яка не має чітких географічних кордонів, але має доволі міцні кордони ментальні. Крім того, Росія завжди домінувала в політичному вимірі, як і в історичних наративах. В українців немає розвиненої національної ідентичності, і їх було радянізовано більше, аніж інші нації радянського блоку, — пояснює Микола Рябчук, відомий український інтелектуал. На Заході їх уважали «росіянами другого сорту». «Якби не прогнози погоди, України взагалі не існувало б на мапі Європи. Це величезна незнана територія між Польщею і Росією. Ядерна катастрофа в Чорнобилі, Юлія Тимошенко, боксери брати Кличко— що ще Європа визнає українським? Чи знають вони, наприклад, що Микола Гоголь був українцем, хоч і писав російською? В уявленні загалу він є виключно російським письменником»,— казав Рябчук.

Окрім усього згаданого, триває декомунізація— себто боротьба за минуле. Декомунізація— дуже важливе слово, яке тут розуміють усі, навіть якщо не до кінця погоджуються щодо його значення. У країні, де немає довіри до громадян, минуле треба унормовувати законодавством, а весь процес ставити під контроль держави. Отож Український інститут національної пам’яті розробив чотири закони, за які парламент України проголосував у квітні 2015 року. Згідно з ними, комуністичні, радянські та нацистські символи визнали незаконними, як і «публічне заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». Це тепер офіційна політика, державний план зі стирання слідів колишнього режиму. Приміром, є вказівки не лише щодо того, як переписувати історію, а й щодо процедур усунення решток комуністичного минулого, як-от пам’ятників, назв вулиць (що вже сталося на всьому колишньому комуністичному просторі навіть без спеціальних законів). Новий закон є суперечливим, адже реабілітує колишні колабораціоністські організації як сили, що змагалися за незалежність.

Оскільки декомунізація відбувається паралельно з дерусифікацією, це впливає і на російську меншину, яка становить 17,2% населення, а також їхні права, мову і культуру. Скажімо, попри наявність у країні 30% людей, які називають російську мову рідною, ця мова не є в Україні офіційною.

Оксана Форостина пояснює цю складну мовну ситуацію так: «Це не зовсім діаспора. На відміну від балтійських держав, русофони і російська діаспора не є тим самим (…) більшість російськомовних тут є дітьми й онуками українських селян. У цій частині світу урбанізація означала русифікацію— як під час російського імперського панування, так і в радянські часи. Більшість селян починали говорити російською того ж дня, як прибували в місто. Ще геть недавно, якихось двадцять років тому, говорити українською в Києві та інших великих містах означало, що до вас ставитимуться як до селюків, громадян другого сорту, і цей наратив не є незвичним навіть сьогодні. Це ще одна непроста історія— травма переходу на російську мову заради просування соціальною драбиною, відчуття сорому за свою українську ідентичність, ненависницька риторика, коли заходить про українську мову (…) але етнічна ідентичність і мова не визначають нині політичних уподобань і прихильностей».

Питання ось у чому: як же позбутися цих привидів минулого, якщо й далі укріплювати успадковану тоталітарну політику і спосіб мислення? Погляньмо на декомунізацію мистецтва, застосовану до мозаїк радянської епохи. Фотограф Євген Нікіфоров упродовж трьох років мандрував Україною, знімаючи мозаїки, виготовлені в 1950–1980-ті, тобто в період радянського модернізму. У близько ста містечках і селах він знайшов понад тисячу мозаїк, частина з яких навіть не містила комуністичних символів, на кшталт червоних прапорів, серпа чи молота. Але, як виявилося, достатньо того, що йдеться про радянський період, аби від них просто відмовилися. Так наче все, пов’язане з радянським періодом, було погане— навіть те, що було добре!

Результати цього дослідження представлено в книжці Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics («Декомунізовані: українські радянські мозаїки»), яка вийшла в співпраці українського і німецького видавництв. «Коли ми кажемо про мозаїки,— пояснює німецький видавець в інтерв’ю для “Громадського телебачення”,— не варто забувати, що їх винайшли не комуністи. Традиція мозаїк в Україні сягає двох тисяч років і формувалася під виразним впливом візантійської архітектури. Ця традиція відродилася в 1960–1970-ті роки в період радянського модернізму. Мозаїки не слід стирати із сучасної української ідентичності».

Але, звісно, цілком можливо, що в якомусь далекому містечку, де про нові закони чули лише через відлуння в медіа, на такій підставі збережуть більшовицький пам’ятник.

Україна— не унікальна у своїх спробах провести люстрацію чи декомунізацію. Інші колишні комуністичні держави, як-от Угорщина, Чехія, Польща, Словаччина, Румунія, Хорватія тощо, провадять подібну політику, і то з різним успіхом. Як і в деяких із цих країн, в Україні, здається, теж не існує загальної згоди серед істориків щодо того, як діяти далі, на відміну від офіційної політики. «В Україні досі не відбулося “чистки”, і то з дуже простої причин: немає чіткого розуміння того, що саме потрібно “почистити”,— написала мені Забужко недавно.— Війна з Росією ще не скінчилася, і спробам дати раду минулому відчутно перешкоджає втручання Кремля (як пряме, так і опосередковане). За цих обставин, усе, що відбувається в українській політиці, видається процесом, який триває».

*

Молодші покоління змушені були вчити історію на власній шкірі, беручи участь у вуличних протестах на Майдані, але це ліпше, аніж ігнорування і байдужість, які творять віру в напівправди та ідеологію,— ідеальний рецепт для легких маніпуляцій. 

Фото дівчинки зі Львова може бути ефемерною ілюстрацією туманного минулого, в якому дівчатка мусили носити потворні окуляри і колготи, — але також воно може бути джерелом для прозирання в минуле. З тлумачень Оксани Забужко стає зрозуміло, що, окрім сорому й бажання забути про комуністичне минуле, властивих для старшого покоління, реакції на знімок свідчать також про певне нерозуміння і непевність серед молоді, яка, інфікована гламурними російськими розважальними телепередачами, навіть не намагається уявляти, яким похмурим було те минуле. Коментарі у фейсбуку були не просто наївними, невинними або недалекими— вони також показували, як працює репресія у формі мовчання.

У новодемократизованій Україні недавнє минуле і досі залишається делікатною темою, ступати по якій треба дуже обережно, і не лише коли заходить про факти, а й про різні їх інтерпретації. Саме тому важко сказати, що саме так розсердило дівчинку на тому знімку. Важко навіть упевнено стверджувати, чи вона взагалі була сердита.

– переклад Роксоляни Свято

Yakaboo Publishing
Кафе «Європа». Повернення
Славенка Дракуліч
купити зі знижкою 15%
знижка діє до 9 Червня, 00:00

Читайте ще

Про секс. То як, поговоримо?
Ханна Віттон
Вперед за мрією. Відвага, креативність і сила змін
Бел Комсток
Міряй важливе. OKR
Джона Доер
Антикрихкість. Про (не)вразливе у реальному житті
Насім Ніколас Талеб

Блог