Планета Pixar
#книголав
Планета Pixar
Лоуренс Леві
купити зі знижкою 20%
знижка діє до
Промокод — theukrainians

«Планета PIXAR. Моя неймовірна подорож зі Стівом Джобсом у створення історії розваг» — це захоплива історія про те, як невелика графічна студія перетворилася на одну з найпотужніших голлівудських компаній. На сторінках цієї книжки ви дізнаєтеся про дружбу й співпрацю Лоуренса Леві та Стіва Джобса, проникнетеся атмосферою Кремнієвої долини та Голлівуду, зазирнете всередину компаній Pixar та Disney і пов’язаних із ними юридичних фірм та інвестиційних банків.

«Ця книжка про те, що за готовим продуктом, який ми тримаємо в руках, завжди стоїть кропітка праця багатьох людей» – коментує партнерка #книголав Світлана Павелецька. — «Чи то книжка, чи новий ґаджет, а чи мультфільм — ми бачимо тільки кінцевий результат. А ця історія пропонує нам зазирнути за лаштунки побаченого та дізнатися, з кого та з чого складаються всі ці чудові речі.» Творчі імпульси й вимоги реального світу, креативні ідеї та комерційні ризики, а також безліч паралелей, що стосуються всіх аспектів сучасного життя, — подорож в історію злету студії Pixar буде насиченою, багатогранною і неймовірно цікавою!

***

«Нащо воно тобі?»

Якось у пообідню пору одного листопадового дня 1994 року в моєму кабінеті задзвонив телефон. Я був фінансовим директором і заступником голови правління в Electronics for Imaging — одній із компаній Кремнієвої долини, що розробляла продукти для галузі кольорового цифрового друку, яка стрімко розвивалася. У містечку Сан-Бруно, розташованому в Каліфорнії поблизу аеропорту Сан-Франциско, стояв ясний і прохолодний осінній день. Я підняв слухавку, навіть не здогадуючись, хто б це міг бути. Найменше очікував на розмову зі знаменитістю.

— Вітаю, це Лоуренс?

— Так, слухаю.

— Це Стів Джобс, — промовив голос на тому боці дроту. — Кілька років тому я побачив ваше фото в журналі й подумав, що одного дня ми будемо працювати разом.

Навіть у ті дні, коли крах Стіва Джобса був улюбленою темою всієї Кремнієвої долини під час балачок за обідом, неочікуваний дзвінок змусив мене сторопіти. Може, Стів уже не був настільки потужною фігурою, як до його безцеремонного звільнення з Apple десять років тому, але наша галузь ще ніколи не знала більш харизматичної постаті. Я не міг упоратися зі сплеском хвилювання від усвідомлення того, що Стів не лише знав, хто я такий, але навіть зателефонував мені.

— У мене є одна компанія, про яку я хотів би вам розповісти, — повідомив він.

На гадку мені відразу спав NeXT. Він хоче поговорити про NeXT Computer. Найсвіжіша Стівова авантюра, як припускали, його довгожданий другий акт, став знаменитим завдяки примітним графічним робочим станціям кубічної форми. Втім, подейкували, що під компанією вже захитався ґрунт — особливо після того, як нещодавно їй довелося розпрощатися з виробництвом комп’ютерів. Мої думки помчали одна поперед одної: він хоче перезапустити NeXT — це може стати захопливим викликом.

Але наступна репліка заскочила мене зненацька:

— Компанія називається Pixar.

Не NeXT. Pixar. Що воно взагалі таке — цей Pixar?

— Звучить цікаво, — сказав я, не бажаючи виказувати, наскільки мало знаю про Pixar. — Хотілось би почути більше.

Ми домовилися про зустріч. Коли я поклав слухавку, першою реакцією був шок. Дзвінок від Стіва Джобса — як грім серед ясного неба! Я був приголомшений. Проте трепет першого враження швидко зник.

Побіжне вивчення ситуації показало, що доля Pixar буласкладна й заплутана. Стів придбав компанію, коли вісім років тому Джордж Лукас відділив її від Lucasfilm. До сьогодні, очевидно, Стівові довелося зробити вливання в проект мільйонів доларів — у надії на те, що вдасться створити комп’ютер для обробки зображень високої якості та супровідне програмне забезпечення. Результат — слабенький: Pixar уже давно відмовилася від розробки такого комп’ютера, тож для всіх, із ким я розмовляв, лишалося загадкою, чим компанія займається зараз.

Крім того, Стів Джобс був найпомітнішою знаменитістю Кремнієвої долини, і тому ще більш кричущим виглядав той факт, що він не досягав успіху вже тривалий час — надто тривалий час. Його два останні продукти перед повним відстороненням від обов’язків у Apple у 1985 році — комп’ютер The Lisa та перша версія Macintosh — обидва стали комерційними провалами, а NeXT Computer чимало оглядачів характеризували як тріумф зарозумілості над практичністю. Проект проголосили технологічним дивом, але він був не здатний конкурувати з апаратним забезпеченням Sun Microsystems чи Silicon Graphics, які продавали дешевше й більш придатне до суміщення обладнання. Дедалі більше Стів Джобс скидався на «вчорашні новини». Коли я розповідав друзям і колегам, що домовився про зустріч із ним щодо Pixar, найчастіше чув у відповідь: «Нащо воно тобі?» Та все ж я почувався заінтригованим, тому вирішив, що від зустрічі шкоди не буде. Тож довів почате до кінця — зателефонував до офісу Стіва Джобса, щоб домовитися про час.

Незважаючи на Стівову репутацію, я був у захваті від можливості особисто зустрітися з ним, хоча, щиро кажучи, не знав, чого очікувати. Чи доведеться зіштовхнутися з непередбачуваним тираном Кремнієвої долини, котрий обожнює принижувати співрозмовника, чи з блискучим генієм, який очолив революцію в галузі персональних комп’ютерів?

Зустріч було призначено в претензійній штаб-квартирі компанії NeXT Computer у Редвуд-Сіті, Каліфорнія. Коли я прибув, мене провели до кабінету засновника компанії. Підводячись з-за представницького стола, загромадженого книгами, Стів, одягнутий у свої фірмові сині джинси, чорну водолазку й снікерси, всього на кілька років старший за мене, привітався так, наче чекав зустрічі зі мною роками.

— Заходьте, заходьте, — із неабияким ентузіазмом промовив він. — Я стільки всього маю вам розповісти.

Розмова не потребувала розігріву. Стів переходив з однієї теми на іншу, розповідаючи мені силу-силенну всього про Pixar — її історію, технологію, виробництво першого повнометражного фільму.

— Зараз готові лише кілька хвилин стрічки, — казав він, — але ви мусите їх побачити. Ви ще ніколи не бачили нічого подібного.

Ми відразу ж знайшли спільну мову. Майже годину я сидів навпроти Стіва, уважно слухаючи, як він схематично накидав ту роль, яку, він сподівався, я візьму на себе. Підприємець пояснив, що хоче знайти людину, яка відповідала б за ведення справ у Pixar, доки він сам був у NeXT, — людину, яка змогла б запустити бізнес, відпрацювати стратегію, зайнятися публічним продажем акцій компанії. Стів описував, як раніше Pixar здійснила революцію у сфері високоякісної комп’ютерної графіки, а зараз компанія сфокусувалася на виробництві свого першого повнометражного фільму. Також він розпитав мене про освіту, сім’ю та кар’єру. Здавалося, він був приємно вражений тим фактом, що я вивчав право в Гарварді, був партнером у Wilson Sonsini Goodrich & Rosati — найбільшій юридичній фірмі Кремнієвої долини, котра багато років тому займалася виведенням акцій Apple на продаж; тим, що я створив департамент нових технологічних трансакцій — перший такого типу, наскільки мені було відомо. Також Стівові було до вподоби, що в мене є власний досвід виведення акцій компанії на публічний продаж. Відчувалося, що він перевіряє мою особисту історію, виглядало на те, що йому було важливо, щоб я виявився відданою людиною. Я був радий, адже здавалося, що Стівові подобається почуте.

Розмова велася без зусиль. Та хоча між нами виникло безперечне взаєморозуміння, все ж мене гризло якесь занепокоєння. Якщо Джобс збирається вивести акції Pixar на публічний продаж, у нього мають бути серйозні міркування щодо бізнесових і стратегічних планів компанії. А проте він про них навіть не згадував. Я думав, чи варто запитувати про показники або бізнес-прогнози — хотілося би поглянути на цифри. Але Стів рухався за своїм планом питань, і я вирішив, що не час перебивати. Він оцінював мене, щоб виріши-

ти, чи хоче він призначити ще одну зустріч. І зрештою Стів запитав:

— А чи могли б ви невдовзі відвідати Pixar? Я був би радий, якби у вас вийшло туди поїхати.

Мене це потішило. І я подумав: було б чудово бодай подивитися, що ж таке ця Pixar. Але вже на півдорозі додому думки повернулися до проблемних питань бізнесу. Нам слід було їх обговорити, я мусив підштовхнути розмову до цієї теми. Нам вдалося налагодити контакт — кращий, ніж я міг собі уявити, але звідки мені було знати, що Стів не взявся за ще одне «поле спотворення реальності» *, якими він славився. Ця фраза довгий час асоціювалася зі Стівовою здатністю переконувати інших вірити практично в будь-що, незалежно від ділових та ринкових реалій. А раптом він виплітав чергову фантазію — цього разу про Pixar? Якщо я погоджуся взятися за цю роботу й компанія збанкрутує — а загальна думка всіх, з ким я говорив про це підприємство, була саме такою, — кар’єрі, яку я так ретельно вибудовував, разом із моєю репутацією, буде завдано величезного удару.

Навіть гірше: заглиблюючись у розгляд ситуації, я бачив усе більше людей, яких привела до краху схильність Джобса кидатися в крайнощі — здавалося, переліку не було кінця-краю. Рік тому вийшла книжка Рендала Стросса «Стів Джобс і наступна велика річ» (Steve Jobs and the NeXT Big Thing) — нищівна критика Стівової поведінки й способів ведення бізнесу в NeXT. Бажання наражатися на ризик стати цапом-відбувайлом для Стіва Джобса в мене зовсім не було. Але все ж я вирішив набратися терпіння. Час ухвалювати рішення ще не настав. Наступний крок був очевидний — візит до Pixar.

Компанія розташовувалася у Пойнт-Річмонді, Каліфорнія. Я ще ніколи не був там, навіть не чув про існування такого населеного пункту. Довелося дивитися на карті, щоб відшукати, де це. Пойнт-Річмонд виявилося маленьким містечком між Берклі та Сан-Рафаелем. У мене аж у серці тенькнуло, коли я намітив маршрут.

Від Пало-Альто слід було вирушати на північ до Сан-Франциско трасою 101, потім по мосту Бей Брідж звернути на автостраду 80, прямуючи на схід. Тоді звернути по ній на північ і проїхати через Берклі. Зрештою, повернувши на захід по трасі 580, потрапити на бульвар Каттіна, де й розташовувалася Pixar. Я намагався переконати себе, що це цілком реально і що дорога не виявиться надто складною. Проте мене переповнювали сумніви. Рух на цих трасах був одним із найбільш напружених у Каліфорнії. Поїздка до Pixar, схоже, виявиться не дуже приємною. Я завжди старався якомога більше часу проводити поруч із сім’єю, вдома. 

У мене було двійко дітей — дев’ятирічний Джейсон і шестилітня Сара — і моя дружина Гілларі чекала третю дитину. Через вимоги кар’єри інколи бувало не надто просто залишатися вдома в потрібні моменти, але я щосили старався впоратися з цим. Я був частиною життя моїх дітей: читав їм на ніч, допомагав виконувати домашні завдання, відвозив їх до школи. Я знав, якої дисциплінованості це вимагає. І навіть не думав, що можу погодитися на роботу, заради якої доведеться ризикнути спілкуванням із дітьми.

По правді, я почувався дещо пригніченим, коли відклав мапу.

— Навіть не знаю, — поскаржився я одного вечора Гілларі. — Це надто далеко. Не бачу, як би ми змогли поєднати цю роботу і життя тут. А переїжджати сенсу немає. Занадто високий ризик. Хтозна, скільки все це триватиме. Якщо раптом справа прогорить, нам ліпше було б зостатися тут. 

Ми з Гілларі познайомилися, коли були студентами в Індіанському університеті. Я почав навчатися там, коли мені було сімнадцять, через рік після того, як моя сім’я переїхала до Індіанаполіса з Лондона, де я виріс. Гілларі була невисока на зріст, мала сині очі й хвилясте каштанове волосся, вродливе обличчя «сердечком» і миле, трохи гостре підборіддя. Вона була доброзичливою, врівноваженою і проникливою. Ми одружилися, коли були аспірантами. Часто говорили, що зросли разом, бо наші двадцяті роки були часом велетенських змін.

Ми обоє навчалися в аспірантурі в Бостоні, а після цього недовго працювали у Флориді, де жила моя родина. Провели кілька років там, а тоді переїхали до Кремнієвої долини, де я заходився випробовувати власні сили, практикуючи право у світі високих технологій, що саме бурхливо розвивався. Маючи на руках нашого однорічного сина, ми самотужки подалися на Захід. Гілларі мала ступінь магістра за напрямком мовленнєвих порушень і працювала в медичному центрі Стенфордського університету. Вона спеціалізувалася на реабілітації пацієнтів після інсультів і травм голови, у яких виявлялися дефекти мовлення. Усі важливі рішення ми обговорювали разом.

— Давай ти не будеш поки що непокоїтися через місцезнаходження Pixar, — запропонувала дружина. — Я б не випускала такої можливості з рук. Краще все перевірити. Час для рішень ще не настав.

Тож я домовився про зустріч у Pixar і через кілька днів вирушив туди. Наближаючись до Сан-Франциско трасою 101, я захоплено споглядав обриси міста, що розкинулося переді мною: пологі пагорби, щільно обліплені будинками, широке скупчення сяйливих офісних будівель у фінансовому районі, низькі хмари на узбережжі, що запалають у надвечір’я.

Пейзаж був ефектний, приголомшливий. Там, де траса розходилася у двох напрямках, — один шлях вів через місто до мосту Ґолден Ґейт *, інший прямував через Бей Брідж до Берклі по той бік затоки — я з’їхав на праву смугу, що вела до мосту.

Краса міста раптово поступилася реальності: смуги руху на міст були переповнені автівками. Коли я проїздив над давніми опорами рихтування, не міг уникнути думок про землетрус Лома-Прієта, через який п’ять років тому, в 1989 році, обвалилася частина мосту, вбивши одну з-поміж 63 жертв землетрусу. Сюрреалістичні видива того, як шмат дороги падає з найвищої частини мосту, стали загрозливо виразними, коли я подумав про те, як їздитиму цим шляхом щодня. У зустрічному напрямку тим часом скупчувалися машини, які прямували в Сан-Франциско й вишиковувались у чергу на пропускному пункті до мосту. Затор, здавалося, розтягнувся на милі. Все це чекало мене на зворотному шляху. Мої найгірші побоювання підтверджувалися. Хіба я зможу погодитися на роботу, що передбачає всі ці страхіття?

Невеликою розрадою здавалося те, що коли б мені довелося їздити так щодня, то в мене точно вистачало б часу, щоб слухати радіо. Президентом тоді був Білл Клінтон, а Демократична партія нещодавно втратила більшість у Конгресі на проміжних виборах *. Новини гуділи повідомленнями про вирішальне зіткнення, що намічалося між Конгресом і президентом. А ще крутили чимало хорошої музики. Радіо в моєму авто грало композиції Вітні Г’юстон, гурту Boyz II Men, Мераї Кері та Селін Діон. Хітом була пісня Елтона Джона «Can You Feel the Love Tonight» із дуже успішного мультфільму «Король Лев», що вийшов цього літа. Але хай би як мене цікавили новини чи ж наскільки я би любив слухати поп-музику, зовсім не хотілося проводити дві чи три години на день, сидячи в машині й слухаючи радіо.

Погіршувало ситуацію ще й те, що віддалене розташування Пойнт-Річмонда ніяк не компенсувалося довколишнім краєвидом. Коли я домовлявся про зустріч, то звернув увагу на те, як піксарівський автовідповідач гордо повідомляв, що компанія розташована «через дорогу від нафтопереробного заводу». І це виявилося не перебільшенням — Pixar

була буквально навпроти нафтоперегінного заводу Chevron.

Коли я під’їхав, переді мною постали високі димоходи, сила-силенна устаткування і труб.

Справи аж ніяк не поліпшились, коли я заїхав на стоянку Pixar, де місць для паркування було обмаль. Будівля, в якій містилася компанія, виявилася одноповерховою стандартною офісною спорудою без жодних виразних ознак. Так само непримітною була і приймальня — невеликого розміру, погано освітлена. Уздовж однієї стіни тягнулася вітрина, що презентувала нагороди Pixar. Важко було уявити собі більший контраст із модерним глянцевим офісом, у якому Стів працював у NeXT. Увійшовши крізь парадний вхід, я подумки запитав у себе: «Оце й усе? То це і є Pixar?» Цього дня мене приймав Ед Кетмелл, співзасновник компанії. Ще один співзасновник Pixar, Елві Рей Сміт, залишив компанію кілька років тому. Еда найняв на роботу Джордж Лукас у 1979 році, щоб започаткувати комп’ютерний відділ у Lucasfilm — цей підрозділ зрештою відокремився як компанія Pixar. Доки помічниця Еда проводила мене до його кабінету, я подумки зауважив, наскільки похмурим виглядало усе довкола: пошарпаний килим, голі стіни, тьмяне освітлення.

Кабінет Еда виявився чималим, із вікном на всю стіну з одного боку й великою книжковою шафою з іншого. Я мимохідь глянув на книги з математики й фізики, а також на томики, присвячені створенню мультиплікації та комп’ютерної графіки. Стіл Еда стояв у дальньому кутку приміщення, біля протилежної стіни була канапа. Господар кабінету запросив мене сісти на неї, сам підсунув ближче стілець і розмістився напроти мене.

Едові було майже п’ятдесят років, він виявився чоловіком худорлявої статури, мав рідку борідку. Було помітно, що він людина спокійна — і водночас впливова, допитлива. Розпитав мене про освіту й досвід роботи, трохи розповів про історію Pixar, а тоді постала тема поточної ситуації в компанії.

— Як ви знаєте, — зазначив Ед, — зараз ми займаємося виробництвом повнометражного фільму, який має вийти в листопаді. Також продаємо програмне забезпечення RenderMan та робимо рекламні ролики. Але насправді бізнес-плану розвитку компанії наразі немає. Непогано було б отримати допомогу для вирішення цього питання.

— А яким чином зараз відбувається фінансування Pixar? — поцікавився я.

Ед пояснив, як усе проходить — значною мірою через щомісячне подовження домовленостей. Disney оплачувала виробництво фільму, тим часом продажі RenderMan та анімаційних рекламних роликів приносили певний дохід. Втім, цього було недостатньо, щоб забезпечити витрати Pixar.

— І яким чином ви покриваєте дефіцит? — запитав я.

— Коштом Стіва, — пояснив Ед. — Щомісяця ми йдемо до Стіва й називаємо йому суму, якої бракує. І він виписує чек. Такі новини заскочили мене зненацька. Я розумів, що Стів фінансує Pixar, але навіть не очікував, що саме так — щомісяця власноруч виписуючи чек. Зазвичай інвестор вкладає певну суму грошей, якої має вистачити на півроку, на рік чи навіть більше. Щомісяця ходити до інвестора по гроші — це було нечувано і не надто приємно, якщо судити з моїх знань про інвесторів компаній, яким увесь час бракувало грошей.

Ед трохи посовався на стільці й додав:

— Зі Стівом говорити про це не дуже легко.

«Не дуже легко» — таке формулювання було очевидним применшенням. Ед натякнув на те, що затвердження витрат компанії у Стіва було болісною процедурою. У мене виникло відчуття, що Ед уже стомився боятися цього.

— І чому ж це так важко? — запитав я.

— Коли Pixar відділилася від Lucasfilm, Стів хотів вкласти гроші в підприємство, що вироблятиме техніку, — пояснив Ед. — Ми розробляли комп’ютер для обробки зображень високої якості. Анімація була всього лише способом демонструвати технології. У 1991 році підрозділ Pixar, який займався розробкою обладнання, закрили.

Це було моє перше реальне знайомство з подробицями історії компанії. Зустріч зі Стівом зосереджувала увагу на майбутньому, а не на минулому.

— Стів ніколи й не думав про те, щоб мати підприємство, яке займається розповіданням історій, — вів далі Ед. — Він неабияк пручався. Довелося добряче поборотися, аби вибити інвестиції у створення анімаційних оповідей.

Я навіть уявити не міг, що Pixar настільки змінилась у порівнянні з початковим баченням Стіва. Історія розвитку компанії почала виглядати ще більш строкато, ніж я міг подумати.

— То він не підтримує того, що ви зараз робите? — запитав я.

— Зараз уже підтримує, — відповів Ед. — Він дав свою згоду, коли ми домовлялися з Disney про створення повнометражного фільму. Дуже допоміг, щоб угода таки відбулася.

Але Стів досі невдоволений, що йому доводиться й далі фінансувати решту проектів Pixar.

— Скільки він уже вклав у компанію? — поцікавився я.

— Приблизно п’ятдесят мільйонів, — повідомив Ед.

П’ятдесят мільйонів! Це була велетенська сума як на стандарти стартапів Кремнієвої долини. Не дивно, що Стів так неохоче давав гроші, коли доводилося вкладати ще. Мені дуже подобалося розмовляти з Едом. Він нічого від мене не приховував під час першої ж нашої зустрічі, хоча його розповідь і не вселяла великих надій. Здавалося, ніби Pixar — компанія, що безцільно блукає манівцями й ніяк не знайде власний шлях. Що мало б мене спонукати приєднатися до команди підприємства, яке вже шістнадцять років бореться за виживання й чиї платіжні відомості щомісяця вдається оплатити лише завдяки тому, що власник виписує чек із персональної чекової книжки? Якщо я стану фінансовим директором, за грошима до Стіва щомісяця доведеться ходити мені. Навряд чи це буде надто приємним обов’язком.

Ед здався мені вдумливим, гострим на розум і легким у розмові. Його репутація в галузі комп’ютерної графіки була зірковою. Безперечно, він був тією людиною, в якої я зміг би повчитися, з якою мені було б дуже приємно працювати. Але цього було недостатньо. Я навіть не здогадувався, наскільки жахливим було фінансове становище Pixar. Компанія не мала коштів, не мала резервів, її фінансування залежало від примх людини, про чию мінливість і непостійність ходили легенди. По правді, на той час мені ще й не пропонували роботу, тож фактично я і не мусив робити вибір. Але почувався все менш і менш певним, що варто погоджуватися, якщо пропозиція все ж надійде.

Отже, мені стало ясно, що, хоча Стів згодився пристати на прагнення команди Pixar виготовляти новий контент, та все ж у його початкові плани це не входило. Я знав, що добре відомі загалу спроби створити новий комп’ютер у NeXT зазнали невдачі. А ось той факт, що й Стівове першопочаткове бачення Pixar теж збилося з курсу, виявився для мене

новиною. А це означало, що обидва сміливі намагання Джобса створити комп’ютер після його звільнення з Apple нікуди не привели. Виглядало так, що Стів зазнав дві поразки поспіль. Ще одна — і він може вилетіти з гри назавжди.

Нашу розмову перебила помічниця Еда, зазирнувши крізь прочинені двері.

— Зала для перегляду готова, — сказала вона.

— Ходімо, — запросив мене Ед. — Покажемо вам, над чим ми працюємо зараз.

#книголав
Планета Pixar
Лоуренс Леві
купити зі знижкою 20%
знижка діє до

Читайте ще

Трамп у Білому домі
Боб Вудворд
Кафе «Європа». Повернення
Славенка Дракуліч
Гра в музей
Н. Космолінська, І. Магдиш
Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті
Стівен Сломен, Філіп Фернбак

Блог

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!